Проблеми та перспективи запровадження європейських стандарт в судоустрою в Україні

 

Зауважимо, що в європейському судочинстві найбільшу вагу мають права та свободи людини і громадянина, закріплені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка на відміну від інших міжнародних договорів, має свої особливості. По-перше, в тексті Конвенції зосереджений не «арифметизований» перелік прав кожного, а розміщені норми-параметри, які представляють «вищі принципи європейського правопорядку». Зазначені права, як відомо, містять чимало оцінюючих понять, які інколи є доволі абстрактними. По-друге, Конвенція стала першим міжнародним правозахисним документом спрямованим на реальний захист прав людини і основоположних свобод завдяки власним інституційним органам Ради Європи (свого часу Комісії з прав людини та «старого», а на сьогодні «нового» Європейського суду з прав людини. По-третє, лише зазначені органи, поміж іншим, мають право тлумачити зміст таких норм Конвенції. Суттєво, що на сьогодні «новий» Євросуд продовжує використовувати текстуальне (покликане двомовністю тексту Конвенції), цільове (телеологічне) та еволюційне тлумачення. Останні два способи фахівці ще називають динамічним тлумаченням Конвенції. По-четверте, Конвенція, будучи юридично обов’язковим договором для держав-членів Ради Європи, запровадила систему контролю за імплементацією європейських стандартів прав людини на внутрішньодержавному рівні. На підставі цього держави, що ратифікували її, гарантують відповідність свого внутрішнього законодавства положеннями Конвенції, а тому зобов’язані вносити певні зміни у своє законодавство та судову практику. Загальновідомо, що 11 вересня 1997 року для України, як держави-члена Ради Європи, стало «потрійною датою», оскільки одночасно є днем: а) набрання чинності для України положень Конвенції, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї; б) визнання права «кожного» на особисте звернення до Євросуду; в) визнання юрисдикції Євросуду.

Така правова ситуація, з урахуванням особливостей Конвенції, породила в нашій державі нові вимоги стосовно застосування принципів цього міжнародного договору. Тому, починаючи з 11 вересня 1997 р., будь-який державний посадовець та працівник правоохоронних органів, а в першу чергу кожен суддя, приймаючи рішення у справі, повинен зважати на можливість звернення особи до Євросуду, якщо таке його рішення (діяльність/бездіяльність) не відновлює порушені права цієї ж особи, не відступати від положень Конвенції, а з іншого – спиратися у своїх рішеннях на практику Євросуду щодо розгляду справ про порушення цих прав [20].

Однак не всі українські судді реалізують положення Конвенції саме на таких засадах. Причин для цього багато. Але основні з них умовно можна поділити на дві: об’єктивні та суб’єктивні.

Перша причина – об’єктивна – пов’язана із забезпеченням максимально адекватного перекладу на державну мову положень Конвенції та змістовних нюансів рішень Євросуду, особливо в частині відтворення понятійних категорій, притаманних багатоманітності правових систем держав-членів Ради Європи.

Друга причина – суб’єктивна — залежить від внутрішньої волі українського судді впроваджувати європейські стандарти у галузі прав людини у вітчизняну судову практику. Але в цьому існує проблема. Вона, зокрема, полягає в тому, що рішення Євросуду – це нова для українських суддів юридична матерія, як із матеріальної, процесуальної, так і з філософської точок зору. Тому головне для цих рішень не лише перекласти і прочитати їх текст, а зрозуміти правову природу європейського права, яке генетично пов’язане із правовими системами держав-членів Ради Європи. Особливість цього права, як це чітко простежується у практиці Євросуду [17], полягає, наприклад, в тому, що воно ґрунтується на загальнолюдських принципах права (юридичної рівності однойменних суб’єктів, демократизму, справедливості, поваги і захисту основних прав людини тощо), а також на правовій традиції країн європейської демократії. Безспірно, що для його розуміння та сприйняття потрібен відповідний рівень професійної правосвідомості українського судді.

Практика застосування нового Закону „Про судоустрій і статус суддів” дозволить виявити значно більшу кількість прихованих каменів нової судової реформи. Випливе й чимало неузгодженостей та суперечностей, які неможливо було не допустити за такого швидкого опрацювання та прийняття Закону. Можна очікувати внесення низки конституційних подань до Конституційного Суду, критичного висновку Венеціанської комісії „постфактум”, інших спроб виправити свідомі і несвідомі помилки.

Найнебезпечніше те, що принцип „швидко, але неякісно”, продемонстрований при розробленні та ухваленні цього доленосного і довгоочікуваного Закону, буде перенесено на діяльність судової влади, залежність якої від політиків поглибиться, але стане більш латентною. Чи зможе суд бути справедливим за таких умов?

Таким чином, прийняття законопроекту дасть можливість системно врегулювати комплекс питань щодо вдосконалення системи судоустрою та статусу суддів в Україні.

Запроваджувана проектом система судів загальної юрисдикції має наступні переваги:

– доступність для населення;

– більша оперативність і, як наслідок, ефективність функціонування;

– простота і зрозумілість;

– рівномірний розподіл навантаження на суди різних ланок;

– єдина логіка побудови системи оскарження судових рішень для спеціалізованих та загальних судів;

– підвищення ролі і значення судів апеляційної інстанції;

– запровадження більш професійного розгляду складних категорій господарських і адміністративних справ;

– запровадження відкритого конкурсного порядку відбору кандидатів на посади професійних судів та реформування відповідно європейських стандартів механізму притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності;

– підвищення ролі суддівського самоврядування;

– запровадження більш високого рівня відповідальності суддів за результати свої професійної діяльності [20].

 

 

ВИСНОВКИ

 

Судова влада України — нарівні з виконавчою та законодавчою гілкою влади є однією з гілок влади відповідно до ст. 6 Конституції України. Органи судової влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених Конституцією України та відповідно до Законів України. В Україні кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, основи організації та діяльності адвокатури визначається виключно Законами України.

Основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність і єдність.

7 червня 2010 р., після численних дискусій та переговорів представників різних політичних сил, Верховна Рада прийняла в цілому Закон «Про судоустрій та статус суддів». Вказаним законом вносяться істотні зміни в судову систему України, зокрема передбачається введення системи вищих спеціалізованих судів по всім галузям юрисдикції: створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, в якій разом з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України буде працювати як суд касаційної інстанції. Передбачається ліквідація військових судів та різке обмеження компетенції Верховного суду — позбавлення процесуальної можливості переглядати рішення Вищих спеціалізованих судів.