Живопис, скульптура, графіка у 60-80 рр.

Початок 1960-х років характеризується новими ідейно-творчими тенденціями. Ці тенденції розвивали і стверджували художники, які вперше виступили на 1950-60-х роках. Основний пафос мистецтва цього мистецтва в переломний період - прагнення звільнитися від штампів у підході до сучасності, бажання покінчити з парадністю, помпезним зображенням дійсності, показати безпосередній контакт з реальністю замість умоглядної ілюстрування. Художники бажали активно переживати мистецтво, а не створювати розповідь про подію. Ці автори переживали "звичайне", "повсякденне" в романтичному аспекті, створювали узагальнений і піднесений образ повсякденності. Їм була властива пряма, публіцистична, "ораторська" зверненість до глядача, якого закликали разом з художником оцінювати явища і події життя "відповідально і громадянськи" ^[42].

Новим принципів художнього та цивільного світосприйняття відповідали і нові професійні пошуки. Кожен з видів мистецтва шукав метод поглибленої розробки специфіки виразності, властивої даному жанру. Автори намагалися збільшити пластичну активність форми заради емоційно-смислової ідейно-образної наповненості, динамічності та лапідарності художньої мови.

Національні школи мали спільні громадянські і творчі устремління. "У творчості художників всіх республік новий рух стверджувало принцип образної інтерпретації дійсності: безкомпромісність, сувора безсторонні, підкреслений драматизм в підході до життєвих явищ" ^[43] - що пізніше отримає найменування суворий стиль.

У радянській живопису крім суворого стилю були й інші напрямки. Багато художників молодого покоління воліли дотримуватися іншим традиціям, тяжіючи до мальовничому імпресіонізму і безпосередньому сприйняттю натури.

Українська художниця Тетяна Яблонська, раніше прихильна імпресіонізму, звернулася до народних традицій - лубка, іграшці, вивісці. Її картина "Літо" (1967) пройнятий наївним подивом красою світу.

Ці ж тенденції монументалізації образу, які простежуються в живописі цих двадцяти років, втілюються і в монументального живопису. Даний жанр в цей період широко розповсюдився - завдяки розвитку будівництва та можливостям самої монументального живопису.

Художники відроджували всі можливі варіанти монументального живопису, а також вводили в ужиток нові можливості. Їм було цікаво поєднати живопис з архітектурою, виявляючи сутність будівель.

Скульптура в післявоєнний час розвивалася в рамках теми героїзму воїнів і жертв ВВВ. Центральне місце зайняв пам'ятник-ансамбль, меморіал. Саме комплексний архітектурно-скульптурний тип пам'ятника найкраще підходив до вираження теми перемоги над смертю, гуманізму. Крім того, чим більше поколінь проходить, тим більш важливим стає образний характер пам'ятника ^[49].

Пам'ятники ставилися по всьому світу. Меморіальні комплекси створювалися в колишніх таборах (Освенцимі, Бухенвальді, Заксенхаузені, Майданеку,Маутхаузене, Равенсбрюці), місцях битв. Комплекси ставилися в СРСР і за кордоном.

У скульптурі 1960-70-х років майстра станкової скульптури відігравали важливу роль. Для їх нового покоління, як і для живописців, головним завданням було звільнитися від образних штампів і стереотипів, парадно-помпезного ілюстрування. Темою стало життя в драматичних колізіях. Розвиток нових світоглядних тенденцій супроводжувалося новими пошуками виразного мови ^[51].

Взагалі, скульпторів, які виступили в кінці 1950-початку 1960-х роках, протягом усього їхнього життя характеризувало "наполегливе прагнення формулювати в образах мистецтва глибокі духовно-естетичні цінності, відповідні багатим духовним життя сучасної людини" ^[51].

 

У 1960-і роки графіка знову вийшла на перший план через свою мобільність сюжетів і тиражування. Широко поширився естамп - за смаковими міркувань і через ускладнення потреб ^[52].

У графічному мистецтві з'явилася нова якість - унікальний образ, особистісне начало. Воно було викликане прагненням до всеосяжної глибині аналізу духовних процесів у житті сучасної людини. Ця обставина викликала спад інтересу до естампи, зниження його популярності. Художники йдуть від естампа до малюнка, акварелі, темпера. Розвиток авторських технік - свідоцтво ускладнення образного ладу в творчості того чи іншого художника ^[52].

У 2-й пол. 1960-х років графіка, як і все радянське мистецтво того часу, проявляє інтерес до метафоричної багатошаровості образу.

Успішно розвивається книжкова ілюстрація - зусиллями художників всіх поколінь. оступово все більший інтерес графіки проявляють не просто до ілюстрації, але і до проблем оформлення книги в цілому. З'явилися художники, цілеспрямовано займаються цим комплексом, що наближаються до професії дизайнерів, майстрів-оформлювачів, поліграфістів. Це викликано посиленням промислової естетики, індустріального дизайну ^[52].

Ліна Костенко

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році^[1].

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України^[2].

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.^[3]

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.^[4]

2010 року вийшов перший роман Л.Костенко — «Записки українського самашедшого».^[5],^[6]. Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях.^[7]

У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.