Способи формування палат парламенту.

Порядок формування парламентів залежить від їх структури.

Як правило однопалатні парламенти обирає населення.

А в двопалатному парламенті нижня палата обирається населенням, а верхня палата формується способом, передбаченим законодавством країни.

Члени нижньої палати як правило називаються депутатами, народними представниками, а верхньої – сенаторами. До складу парламенту інколи входять їх заступники (наприклад, в Бразилії у кожного сенатора є два заступники).

В деяких федеративних державах до складу парламенту входять також делегати від територій, володінь, федерального округу, асоційованих держав, які не є суб’єктами федерації (США).

Депутати нижньої палати і однопалатного парламенту обираються як правило строком на 4-5 років (у США палата представників обирається на 2 роки, палата депутатів Мексики – на 3 роки, Національні збори Франції – на 5 років, Палата Представників в Японії – на 4 роки) безпосередньо громадянами або шляхом багатоступеневих виборів (Китай).

- Частина членів парламенту можуть обиратися непрямими виборами (Бутан, Свазіленд).

- В деяких країнах резервуються місця для представників певних релігій, національностей, а також для жінок. Ці місця заміщаються шляхом непрямих виборів (для жінок – в Бангладеш, для послідовників індуських релігій – в Пакистані, для ассирійців – в Ірані).

- В Єгипті, наприклад, половина місць резервується для депутатів – робітників і селян, які обираються громадянами разом з іншими групами населення.

- Президент Єгипту може призначати в парламент не більше десяти осіб, які мають особливі заслуги перед державою.

- В Данії є фіксоване представництво від Фарерських островів і від Гренландії (по 2 особи), в Китаї – від армії.

- В Бутані, Тонга, Брунеї в однопалатних парламентах значну кількість міст займають особи за посадою – які знаходяться на службі у короля чи представника знаті.

Верхня палата формується різними способами: шляхом прямих і непрямих виборів, призначення, заняття місця в парламенті за посадою.

- Прямі вибори сенаторів громадянами передбачені в США (по два сенатори від штату), Бразилії (по три), в Італії (не менше семи від області), Японії, Румунії та ін.

- Шляхом непрямих виборів формується сенат у Франції, де виборчу колегію в кожному регіоні складають члени нижньої палати від даного регіону і радники різних муніципальних органів.

- В Індії члени верхньої палати обираються законодавчими зборами штатів.

- В Іспанії поєднуються прямі і непрямі вибори, оскільки одна частина сенаторів обирається безпосередньо громадянами, а інша частина – представницькими органами автономій.

- Так само в Бельгії частина сенаторів обирається населенням, а інша частина – провінційними радами.

- Повністю главою держави члени верхніх палат призначаються у Канаді, Йорданії, Таїланді, Ямайці, Барбадосі, Белізі (в багатьох з них генерал-губернатором – представником корони Великобританії).

- Глава держави може також призначати декілька членів верхньої палати (в Італії – 5, в Індії – 12).

- В Зімбабве частина сенаторів обирається нижньою палатою, а частина призначається Президентом.

- В Німеччині члени верхньої палати призначаються урядами земель.

- У Великобританії місця в Палаті Лордів займають за спадком дворяни (пери) які мають титул не нижче барона (з 1963 року – і жінки), особи, яким такий титул присвоїла королева за представленням Кабінету Міністрів (але такий титул і місце в Палаті Лордів не передається по спадщині), єпископи, архієпископи, члени, обрані шотландськими та ірландськими лордами, апеляційні (судові) лорди. Палата Лордів постійно збільшується та у даний час нараховує понад 1200 осіб та вважається одним з найбільш недемократичних інститутів у англійській системі демократії. Реально на її засіданнях присутніми є кілька десятків лордів. Існує кворум – 3 лорди, які можуть приймати рішення.

- В Норвегії та Ісландії верхню палату обирають із свого складу члени нижньої палати парламенту (одна четверта, одна третя).

- В федеративних державах верхня палата або формується на паритетних засадах, тобто від певних регіонів обирається, делегується, призначається однакове число сенаторів, або представництво залежить від кількості населення в суб’єктах федерації (в Німеччині 3-6 членів верхньої палати, в Індії 1-36 від штату). В унітарних державах число сенаторів також залежить від чисельності населення у певному регіоні (в Польщі – 2-3 сенатори від воєводства, у Франції, Італії 1-7 сенаторів).

Термін повноважень палат може збігатися (Італія, Іспанія, Польща), але як правило термін повноважень вищої палати є більшим. Так, Сенат Франції обирається на 9 років, Палата Радників Японії – на 6 років.

Нижня палата і однопалатний парламент переобираються повністю.

До верхньої палати часто застосовується принцип ротації, сенатори обираються на більш довгий термін і палата обновлюється частинами (в США на 6 років з обновленням на одну третю кожні 2 роки, у Франції з обновленням на одну третю кожні 3 роки, в Японії на половину кожні 3 роки).

Законодавство більшості країн встановлює різні вікові цензи для обрання членів верхньої та нижньої палат парламенту.

Так, депутатами до нижньої палати парламенту Італії може бути обраний громадянин після досягнення 25 років, а до верхньої палати – після досягнення 40 років. У США відповідно – 25 та 30 років, у Франції – 23 та 35 років.

Кількісний склад парламенту визначається у конституціях та інших нормативних актах. 85.Внутрішня побудова парламентів в ЗК

Характеристика парламентів передбачає детальний розгляд структу­ри їхніх палат. Найважливішими елементами цієї структури є парла­ментські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та ре­алізацію його завдань. Парламентські фракції (групи, клуби) утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципа­ми звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім фракцій, у пар­ламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних про­фесійних інтересів, регіональної належності тощо. . Питання організації та діяльності парламентських фракцій вирішу­ються в ряді новітніх конституцій. Існування фракцій визнається консти­туціями Болгарії, Греції, Данії, Естонії, Іспанії, Італії, Румунії, Словенії, Швеції та Югославії. При цьому звичайно йдеться про пропорційне пред­ставництво фракцій у парламентських структурах. У Конституції Порту­галії ці питання регламентуються докладніше. Вона містить ст. 183 «Пар­ламентські групи», де визначено головні напрями їхньої діяльності і пра­ва. У Швейцарії питання організації і діяльності парламентських фракцій врегульовано у спеціальному законі. У більшості країн відповідне регулю­вання здійснюється на основі парламентських регламентів. Самі ж фракції наповнюють діяльність парламентів відповідним партійно-політичним змістом. Свої особливості має партійна організація парламенту Великобри­танії. Законодавство і політична практика цієї країни не знають такого терміна, як «парламентська фракція». Тут офіційно визнаний поділ скла­ду нижньої палати на «уряд її величності королеви (короля)» та «опо­зицію її величності». Головною дійовою особою парламентської організації кожної з двох ос­новних політичних партій Великобританії — консервативної і лейборист­ської — є її лідер. Він водночас вважається лідером партії в цілому. Порядок обрання лідера у консерваторів і лейбористів дещо різниться. Якщо у пер­ших його обирають тільки члени палати громад від цієї партії, то у других така процедура проводиться в рамках спеціальної колегії, до складу якої нарівні з парламентаріями входять представники профспілок та місцевих партійних організацій. При цьому слід враховувати, що у випадку завоюван­ня партією більшості місць у палаті громад обраний таким чином лідер її стає прем'єр-міністром. Поєднання в руках однієї особи керівних посад у партії та в уряді зумовлює її найвпливовішу роль у здійсненні політичної влади. У переважній більшості інших країн з парламентарними формами правління лідерів (голів) партій визначають на з'їздах або конференціях, і їхня роль тут дещо інша. Навіть якщо лідер буде обраний у парламент, а це за існуючим виборчим правом практично йому гарантовано, він не очолює автоматично парламентську фракцію своєї партії/ Важливим елементом внутрішньої структури палат парламентів є їхні керівні органи — одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво палатами здійснюється одноосібно їхніми головами. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії. Проте реально вони завжди залишаються на своєму місці протягом усього періоду роботи парламенту даного скликання. В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламенту або ниж­ньої палати зветься спікером. Особа спікера вважається політично нейтральною. Депутат, обраний спікером, відразу ж припиняє всі формальні зв'язки зі своєю партією. Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа — лідер палати. Його призначає прем'єр-міністр з числа політичних діячів — членів кабінету (уряду). Роль колегіального органу в керівництві палатою досить обмежена. . Голови палат (парламентів) здійснюють церемоніальні функції і представляють палату у відносинах з іншими державними органами, а та­кож у сфері міжпарламентських відносин. І хоча вони майже повсюдно не зобов'язані зрікатися своєї партійної належності, від них вимагається керу­вати парламентською роботою без будь-якої політичної упередженості. Завершуючи розгляд парламентських структур, які забезпечують роботу самого представницького органу, зупинимося на характеристиці адміністративно-допоміжних служб. Такі служби діють в усіх парламен­тах, хоча форми і масштаби їхньої діяльності в різних країнах неодна­кові. У Великобританії, Італії, Нідерландах, США, Японії та в ряді інших країн кожна з палат парламенту має свої окремі адміністративно-до­поміжні служби. Головна особливість юридичного статусу фактично всіх співробітників цих служб полягає в тому, що вони визначаються як пар­ламентські службовці і займають свої посади за наймом. Дещо осторонь стоять фігури керівників таких служб. Вони мають спеціальний титул ге­нерального секретаря, директора, клерка палати тощо.

Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети). Теоретично їхня роль визначається як попередня підготов­ка питань, які потім мають розглядатись на сесійних засіданнях. Фактично ж комісії самі вирішують наперед багато з цих питань, а палати і парламен­ти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їхні пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дає змогу швидше, ніж у самих па­латах, і на вищому професійному рівні вирішувати парламентські справи.

Парламентські комісії бувають кількох видів. Чи не основними з них є постійні комісії.

Спеціальні комісії (комітети) можуть мати найрізноманітнішу предметну компетенцію. В нижній палаті парламенту Канади спеціальні комітети створюють для розгляду якогось окремого питання або для підготовки конкретного законопроекту. Спеціальний характер тут мають і так звані комітети поточного законодавства. Вони формуються для ро­боти над визначеними положеннями законопроектів після їх розгляду в палаті на стадії другого читання. У Франції спеціальні комісії створюють для розгляду будь-якого законопроекту на вимогу уряду, голови палати або кожної з постійних комісій. Тим самим спеціальні комісії за своєю компетенцією конкурують з постійними комісіями.