Адміністративно-господарські санкції: поняття та види.

Особливості застосування цих санкцій (ст. 238 ГК):

а) за порушення правил здійснення господарської діяльності, що встановлені законодавчими актами;

б) застосовуються лише до суб'єктів господарювання;

в) можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування;

г) є заходами організаційно-правового або майнового характеру;

д) спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків;

є) можуть бути встановлені виключно законами;

є) можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Адміністративно-господарські санкції:

а) вилучення прибутку (доходу).

б) адміністративно-господарський штраф (ст. 241ГК).

в) стягнення зборів (обов'язкових платежів).

г) зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання, як вид адміністративно-господарських санкцій, застосовується у випадках, встановлених ст. 243 ГК;

д) застосування антидемпінгових, компенсаційних чи спеціальних заходів;

є) припинення експортно-імпортних операцій (ч. 1 ст. 245 ГК);

є) застосування індивідуального режиму ліцензування;

ж) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання.

з) скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання

До суб'єктів господарювання можуть застосовуватися й інші адміністративно-господарські санкції, встановлені ГК та іншими законами.

У разі прийняття органом державної влади або органом місцевого самоврядування акта, що не відповідає законодавству, і порушує права чи законні інтереси суб'єкта господарювання, останній відповідно до ст. 20 ГК має право звернутися до суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Збитки, завдані суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому ГК та іншими законами.

144. Правове становище товариства з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

145. Поняття, система та основні характеристики господарського законодавства. Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:

а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація);

б) за предметом правового регулювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - "Нормативно-правове регулювання господарської діяльності". За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. ІЗ), права громадин на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);

законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), положення Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: "Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21.11.1995 р.; "Про концесії" від 16.07.1999 р.; "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.; "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15.03.2001 р.; "Про кооперацію" від 10.07.2003 р.; "Про цінні папери та фондовий ринок" під 23.02.2006 р. та ін.;

постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. "Про Концепцію переходу Української РСР до ринкової економіки"; Постанова від 12.09.1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР";

указів Президента України: від 11.05.1994 р. "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації"; від 12.03.1996 р. "Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади" та інші;

актів Уряду України, що поділяються та такі види:

декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (від 19.02.1993 р. "Про управління майном, що є у загальнодержавні)! власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів"; від 17.03.1993 р. "Про довірчі товариства" та ін.;

постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова КМУ від 28.12.1992 р. № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади");

відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджено наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № М77); накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87і від 29.1 1.1999 р. № 290 "Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку");

регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. "Про основи містобудування"; регіональні будівельні норми та правила;

локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарських відносин).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України "Про режим іноземного інвестування", оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності). Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання (тобто є узвичайненнями, що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання).

Регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила так само, як і правила професійної етики у сфері конкуренції, належать до узвичайнень, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших правових документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

146. Правовий статус майна фізичної особи-підприємця, що використовується ним для підприємницької діяльності. Ст. 135 ГК:Організаційно-установчі повноваження власника

1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльність суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства. Одним з основних організаційно-установчих прав власника майна ч. 1 коментованої статті називає його право засновувати підприємства: одноосібно (унітарні підприємства), або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна, або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом.

Підприємства, про заснування яких йдеться у ч. 1, можуть мати різні види і організаційні форми встановлені статтею 63 ГК.

Якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємництва,якпідприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК).

Власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і особистихпотреб, а предметом —- систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної,торговельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК).

Власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб'єкта господарювання (види іназви виробничих структурних підрозділів, а також види і назви функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління,порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання,а також приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

2. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності— на праві оперативного управління,визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів. Засновуючи для здійснення підприємницької діяльності (особисто або через уповноважені ниморгани) господарські організації, власник закріплює за ними належне йому майно на праві власності, або господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності), або на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної господарської діяльності). Він визначає мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їхорганів управління (власник здійснює свої права щодо управління господарською організацією безпосередньо або через уповноважені ним органи), порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна організації, визначає інші умови господарювання у затвердженому ним (уповноваженим ним органом) статуті організації, а також здійснює у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації, та припиняє її діяльність відповідно до положень ГК та інших законів.

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів, зокрема Закону України «Про управління об'єктами державної власності».

3. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до цього Кодексу та інших законів.

147. Зміст та особливості підрядних контрактів у будівельній сфері. Пр. регулюв. Глава 33 ГК,Глава 61 параграф 3 ЦК. За договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати та здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладено на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх (ст. 277 ЦК).

Правове регулювання договору будівельного підряду здійснюється § 3 гл. 61 ЦК, законами України "Про інвестиційну діяльність", "Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві", Положенням про підрядні контракти у будівництві України та іншими спеціальними правилами.

Метою укладення договору є проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних із місцезнаходженням об'єкта.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Основною сферою його застосування є підприємницька діяльність.

Сторонами договору є: у взаємних договорах — замовник і підрядник, а в багатосторонніх — крім замовника і підрядника, можуть бути інші виконавці замовлення (проектні організації, постачальники устаткування, банки, субпідрядники та ін.). Замовником може виступати інвестор (вкладники, кредитори, покупці) або за його дорученням інші фізичні та юридичні особи, а підрядником можуть бути юридичні та фізичні особи, які одержали у встановленому порядку право (ліцензію) на здійснення будівельної діяльності, або посередницькі, управлінські, консультаційні та інші подібні структури, які здійснюють підбір безпосередніх виконавців.

Істотними умовами договору є умови про предмет, строк та ціну.

Предметом договору є кінцевий результат діяльності підрядника (субпідрядника), тобто відповідний об'єкт будівництва — сукупність приміщень і споруд або окремі приміщення і споруди, будівництво яких здійснюється за єдиним проектом шляхом виконання підрядником доручених йому робіт. Умова про предмет визначається в договорі його найменуванням.

Строк договору визначається за домовленістю між сторонами та фіксується вказівкою в договорі на початковий і кінцевий строк виконання роботи. Також в договорі може бути передбачено строки завершення окремих етапів робіт.

Ціна договору визначається шляхом прямої домовленості або під час проведення тендерних торгів і залежить від складу затрат, з урахуванням регламентувальних рішень з цього питання. Визначаючи ціну договору, сторони можуть керуватися Правилами формування договірних цін та їх уточнення в процесі будівництва.

Особливості договору будівельного підряду:

1) роботи за цим договором проводяться за місцем знаходження об'єкта (предмета праці);

2) специфічний предмет договору та його суб'єктний склад;

3) тривалість договірних стосунків між замовником і підрядником, їх співробітництво щодо належного виконання договірних обов'язків;

4) широке застосування системи генерального підряду;

5) наявність системи спеціальних нормативних актів, що регулюють відносини будівельного підряду.

Форма договору: письмова.

Для укладення договору будівельного підряду сторони попередньо мають одержати відповідні документи. Для замовника — дозвіл на будівництво, який видають органи місцевого самоврядування, а для підрядника — ліцензію (дозвіл) на здійснення будівництва.

Договір може бути укладено шляхом: а) прямих переговорів між сторонами; б) відкритих або закритих торгів.

Учасникам прямих переговорів, які домовилися укласти договір, доцільно укладати переддоговірний правочин (протокол намірів), відповідно до якого вони беруть зобов'язання укласти договір у подальшому на умовах, що передбачено переддоговірним правочином. З урахуванням цього документа учасники планують свою діяльність, організовують підготовчу роботу для укладення договору, готують необхідну документацію, розміщують замовлення на матеріали, устаткування, укладають аналогічні правочини з субпідрядниками та постачальниками.

Переддоговірні правочини є обов'язковими для виконання. Якщо одна із сторін без поважних причин, передбачених договором, відмовляється від укладення договору, інша сторона має право звернутися до господарського суду про відшкодування завданих збитків. До поважних причин належать обставини непереборної сили, істотні зміни умов договору замовником, недоцільність або неможливість інвестування коштів у будівництво об'єкта та інші обставини, якщо їх обумовлено в переддоговірному правочині.

Під тендерними торгами слід розуміти форму розміщення замовлення на будівництво, що передбачає вибір підрядників на конкурсних засадах шляхом оцінки їхніх пропозицій. Такі договори мають укладати, насамперед, на будівництво об'єктів, що фінансуються за рахунок державних капітальних вкладень.

Зміст договору становить сукупність прав та обов'язків сторін. Причому відповідному обов'язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої і навпаки.

148. Поняття та місце державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» стаття 4 визначає поняття державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців

1. Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

2. Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу виписки з Єдиного державного реєстру.

3. Зміни до установчих документів юридичної особи, а також зміна прізвища та/або імені, та/або по батькові (далі - імені) або місця проживання фізичної особи - підприємця підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін до записів Єдиного державного реєстру в порядку, встановленому цим Законом.

4. Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації.

5. Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом. Стаття 5. Місце проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

149.Правове регулювання лізингових відносин. Лізинг є різновидом оренди. Під лізингом Закон України “Про лізинг” та ст. 292 Господарського кодексу України визначають сукупність правовідносин, що виникають у зв’язку з реалізацією договору лізингу, у тому числі і купівлею предмету лізингу. Основними видами лізингових операції за цим Законом є:

Оперативний лізинг – це господарська операція, в результаті виконання якої лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на термін не менший терміну, за який амортизується 90% вартості об’єкта лізингу.

Фінансовий лізинг – це господарська операція, в результаті укладення якої лізингоодержувач отримує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на термін, не менший терміну, за який амортизується 60% вартості об’єкта лізингу.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про лізинг” в операціях фінансового лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб’єкти:

– виробник або продавець устаткування, який, уклавши угоду купівлі-продажу або поставки, втрачає право власності (право повного господарського відання) на зазначене устаткування;

– орендодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з виробником і стає власником устаткування;

– орендар, який отримує майно у володіння та користування і здійснює орендні платежі.

Фінансовий лізинг – це традиційна і найпоширеніша з точки зору техніки її проведення лізингова операція, яка повністю фінансується орендодавцем і тому називається прямою лізинговою операцією – прямим лізингом. Разом з тим, у комерційній практиці використовується непрямий лізинг, при якому до кола суб’єктів, що беруть участь у такій операції, залучається банк, що фінансує угоду. При цьому можуть застосовуватися дві схеми здійснення непрямих лізингових операцій. За першою банк надає лізинговій ком­панії кредит на придбання устаткування під заставу цього устаткування, а лізингова компанія, здавши устаткування в оренду, сплачує банку кредит і відсотки за користування ним за рахунок отриманої від орендаря орендної плати. За другою схемою банк сам купує устаткування (стає його власником), за допомогою лізингової компанії здає його в оренду і отримує орендні платежі. Роль лізингової компанії зводиться до обслуговування цієї операції. При цьому можливе укладання договору про сумісну діяльність між банком і лізинговою компанією.

114. Збори та комітет кредиторів у справах про банкрутство. Збори можуть створюватикомітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет —необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор.

150. Способи та порядок припинення господарського договору. Відповідно достатті 188. Порядок зміни та розірвання господарських договорів

1.Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Оскільки в сучасних умовах господарювання більшість договорів укладається за вільним волевиявленням його сторін, вони є вільні у досягненні згоди щодо внесення змін до умов договору та його розірвання. Відповідно, загальним правилом є те, що зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента.

2.Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

3.Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

4.У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо сторони не досягай згоди щодо внесення змін до договору або його розірвання, заінтересована сторона може вимагати зміни або розірвання договору в судовому порядку занаявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до договору або його розірвання прирівнюється і неодержання відповіді на пропозицію змінити або розірвати договір.

Частиною 4 ст. 188 ГК передбачається, що у разі коли сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Спори, пов'язані із зміною та розірванням господарських договорів, відповідно до ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам України. Суд може задовольнити такий позовлише за наявності відповідного законодавчого припису. За відсутності правової підстави для зміни умов договору суд не може своїм рішенням примушувати одну із сторін до продовження договірних відносин на інших умовах, тобто слід розрізняти право на звернення до суду з вимогою про зміну господарського договору та право на задоволення позову.

5. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

151. Поняття підприємництва та його основні ознаки: теоретичний та законодавчий підходи. Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по иробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється ФО та ЮО, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому зак-вом. ПД хар-ся: мета, з якою зійс-ся, систематичність;під-во здійс-ся на власний ризик. Принципи під-ва: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до зак-ва; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених у Конституції У. Підприємницька діяльність припиняється: з власної ініціативи підприємця; у разі закінчення строку дії ліцензії; у разі припинення існування підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених Гос-ким Кодексом та іншими законами. Порядок припинення діяльності підприємця встановлюється законом відповідно до вимог Гос-го Кодексу.