Референтні групи й особистість підлітка

Будучи в силу необхідності членом багатьох груп, учень прагне прийняти норми й соціальні установки далеко не кожної з них. Існують такі групи, думку яких він особливо цінує, чиї норми й установки не тільки ним приймаються, але й стають мотивами його поведінки. Такі групи називаються референтними. Вони мають найбільший вплив на учня. Референтна (еталонна) група – це група, погляди, норми та цінності якої є зразком, еталоном для особистості, і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки.

Розвиток особистості школяра залежить від того, на­скільки клас є для нього референтною групою. В умовах класу, референтної групи школяр задовольняє свої потреби в самоствердженні, самовираженні, визнанні.За цих умов гармонізуються стосунки з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі. У школяра може бути кілька референтних груп, і не завжди нею є колектив класу. Найкраще для виховання, коли референт­ною є формальна група.

У підлітковий період найбільш яскраво виявляється реакція групування: прагнення підлітків у групу однолітків, спілкування в компанії ровесників. Група створює особливе переживання – «почуття МИ», відіграючи істотну роль у самовизначенні підлітка й у визначенні його статусу в очах однолітків. Група захищає підлітка, дає йому підтримку, водночас висуваючи тверді вимоги. Звідси – реакція конформності підлітків, прагнення нічим не виділятися із середовища однолітків, бути «як усі»: носити однаковий з усіма одяг, мати однакові захоплення, розмовляти на прийнятому в групі сленгу тощо. Для підлітка дуже важливо не просто бути у групі однолітків, але бути визнаними, шанованим ровесниками. Підлітки, що не входять у компанії, зазвичай, мають занижену самооцінку, страждають від самотності, погано вчаться у школі, у них частіше спостерігаються душевні розлади й випадки протиправної поведінки (К. Флэйк-Хобсон).

Активний пошук підлітком своєї референтної групи стимулюється прагненням самоствердженням, демонстративністю, потребою в наявності аудиторії, друзів, які визнають його «дорослість» й рівноправність. Деякий час референта група може існувати лише в уяві підлітка. Саме взаємовідносини підлітка з референтною групою й утворюють стрижневу характеристику соціальної системи його розвитку.

Референтними можуть бути й групи, які складаються стихійно поза школою на основі спільних інтересів. Більшість підлітків й старших школярів проводять вільний час у двірських й вуличних компаніях. Кожна з таких груп має традиції, правила, а часом – обов'язки й санкції.

Звичайно, не кожна така група носить асоціальний характер, і ставитися до кожної з них з упередженням педагогам не треба. Однак деякі вуличні компанії мають явну негативну спрямованість. Особливо небезпечними ці групи є для підлітків. Керують такими групами 17-20-річні юнаки, котрі використовують нереалізоване прагнення підлітків здаватися дорослими.

Лідери цих груп формують у підлітків шкідливі звички й потреби (куріння, випивка, наркотики як вияв зовнішніх атрибутів дорослості. Завдання педагога полягає у тому, щоб розкрити підліткам справжні критерії дорослості, показати істинні якості, властиві сучасним чоловікам й жінкам.

Таким чином, завдання педагога полягає у пошуку способів керування референтними для учнів групами й створення таких груп на базі свого предмета (гуртка, спортивної секції). У цьому випадку виховні цілі будуть мати позитивну спрямованість, незважаючи на різні форми, методи і засоби виховання, а також на наявність у того самого учня декількох інтересів й діяльностей одночасно.

Конформність і нонконформність

За наявних розбіжностей між індивідуальни­ми цінностями і цінностями групи виникає конфлікт, в одних індивідів він породжує конформістську поведінку, а в інших – прагнення діяти відповідно до своїх переконань.

У за­гальному плані конформізм визначається як пасивне, пристосов­ницьке прийняття групових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. У конкретних досліджен­нях мається на увазі, «конформність» й конформна поведінка як ситуативна поведін­ка індивіда в умовах конкретного групового тиску (впливу).

Конформність визначають як особли­вість чи властивість індивіда, яка виявляється у його схильності піддаватися реальному чи уявному тискові групи. Вона виявля­ється у зміні його поглядів та поведінки відповідно до поглядів більшості. Конформна поведінка виникає тільки в ситуації групового тис­ку. При цьому важливим є те, що він здійснюється не як пряма погроза, а саме як психологічна: через оцінки, спільну думку, об­разливий жарт тощо.

Конформ­ність – явище неоднозначне. Поступливість індивіда далеко не за­вжди свідчить про справжні зміни у свідомості. Конформністьмає наступні види:1) зовнішня (публічна), за якої індивід демонстративно приймає нав'язану думку з метою схвалення його дій або уник­нення покарання (хоч внутрішньо дотримується своїх поглядів); 2) внутрішня (особистісна), пов'язана з реальною зміною індивідуальних ус­тановок, що викликано згодою з позицією групи як більш обґрунтованою й об'єктивною.

Конформність до групових норм в одних випадках розгляда­ється як позитивний, а в інших – як негативний чинник функціонування групи. Слідування певним нормам поведінки важливе, а іноді й просто необхідне для здійснення ефективних групових дій, зокрема в екстремальних ситуаціях. В окремих випадках ре­зультатом конформності може бути поведінка, яка узгоджується з моральними критеріями самої особистості.

У випадках, коли зго­да з нормами групи зумовлюється одержанням особистої вигоди і кваліфікується як пристосовництво, конформність викликає різні негативні ефекти, які часто приписують цьому феноменові. Але якщо рішення суб'єкта відображає його дійсну думку, прагнення до одностайності думок із тих чи інших проблем, типове для згур­тованих груп, нерідко стає серйозною перешкодою їхнього функ­ціонування. Отже, правильне розуміння конформної поведінки можливі лише у разі врахування дії ситуативних, групових та особистісних чинників.

На думку деяких вчених, альтернативою конформності є самостійність людини, її незалежність, свідоме ставлення до різних форм психологічного примусу. Інші психологи вважають, що конформності протистоїть нонконформність, тобто повне заперечення якоїсь згоди, нехтування будь-якими груповими нормами та цінностями. На їхню думку, нігілізм, бунтарство, свавілля – це абсолютна нонконформність, яка нічим не відрізняється від негативізму, тобто немотивованої поведінки індивіда, і виявляється у незгоді, запереченні певних ви­мог, очікувань, норм соціального оточення.

Залежність від групи іноді підтверджується протилежним чином, у формі негативізму, всупереч здоро­вому глузду, як конформність навпаки. Найчастіше це виявляється у дітей і підлітків, тому вони є найбільшими конформістами і вод­ночас найбільшими негативістами.

Соціально-психологічний негативізм як зворотний бік конформ­ності, особливо у молоді, є засобом самоствердження у світі, своєрідним доказом власної самостійності. Він може зумовлюватися орієнтацією на інші референтні групи, прагненням підвищити свій власний статус.

Отже, конформізм виконує важливі функції у процесі соціалізації ін­дивідів, забезпечує наступність суспільного досвіду та соціально­го контролю. Проте він часто є перешкодою розвитку особистості і соціальних груп. Особистість визначає міру власного конформізму і як наслідок, має певний рівень особистісного зростання та впливає на зростання групи.

Тема 18. Соціометричний статус особистості.

Проблема відчуження ізольованих учнів

 

Необхідність особливої уваги вчителя до категорії школярів із такими соціометричними статусами в учнівській групі як «лідери» й «ізольовані». Проблема відчуження ізольованих учнів, зміст роботи педагога, спрямованої на подолання відчуження

Ознаки, що характеризують особистість як певний соціальний тип, фіксуються в понятті «статус». Місце особистості в системі міжособистісних взаємин визначається статусом. Статус – це не тільки авторитет, а і величина престижу в спіл­куванні з іншими. Найпоширенішим методом його дослідження в соціальній психології є соціометрична методика (Морено), на підставі якої виокремлюють статусну структуру міжособистісних взаємин, тобто диференціюють членів групи за кількістю отриманих виборів.

Залежно від статусу в групі розрізняють «лідерів», «ба­жаних», «малобажаних» та «ізольованих» (С.Д. Максименко). Найвищий статус має лідер – найавторитетніший член групи. «Бажаний» (популярний) – це член групи, якого вирізняють з оточення і який має позитивний статус. Оскільки статус – це завжди дина­мічна характеристика, яка залежить від самої особистості, то в кожного «бажаного» завжди є потенційна можливість набути ста­тус лідера. «Малобажаний» (прийнятий) – це індивід з нульовим статусом. Майже в кожній групі можна зустріти таких членів, які через певні причини не виявили себе і тримаються «в тіні». В одних учнів це може бути пов'язано з адаптаційними труднощами (особливо в новач­ків), в інших – із характерологічними особливостями («мовчуни»), у третіх – це усвідомлена позиція («моя хата з краю»), у четвер­тих – із характеристиками самої групи. «Ізольований» (аутсайдер) – це індивід з низьким негативним статусом, що виявляється в ігноруванні його членами групи, демон­струванні неповаги або неприязні. Наявність «ізольованого» – це свідчення напруженості в системі міжособистісних стосунків, певних недоліків у виховній і організаційній роботі.

Чіткий розподіл ролей і статусів, нерівність положень – неодмінний закон існування будь-якої групи. Навіть у близнюків, тобто зовсім однакових за своїми біологічними властивостями людей, спостерігається розподіл ролей, є лідери й ведені.

Популярний в учбовій групі індивід, як правило, стає неформальним лідером, якщо він має певні особистісні й організаторські якості. Для позитивних лідерів класу такими якостями є чуйність, доброта, колективізм, справедливість, працьовитість, сміливість, наполегливість. Крім того, лідерів відрізняє «включеність» у життя класу, зацікавленість у його справах. Важливо, що інші учні прагнуть наслідувати лідера.

Варто враховувати, що лідери бувають ділові й емоційні. Роль ділового лідера відповідає діловій сфері життя навчальної групи (розв’язання спільних проблем у навчальній і суспільній діяльності). Ділових лідерів відрізняє насамперед наявність організаторських здібностей. Емоційні лідери виявляють себе у сфері міжособистісного спілкування. Вони сприяють розвитку дружніх взаємин, запобігають міжособистісним конфліктам, з ними частіше діляться своїми думками й переживаннями. Для емоційних лідерів характерні доброта й чуйність.

Ставлення педагога до лідера має визначатися наступними обставинами: по-перше, варто враховувати спрямованість лідера, мету й прагнення, які він реалізує в групі; по-друге, необхідно з’ясувати згуртування чи роз’єднання викликає його діяльність; по-третє, якими методами лідер стверджує себе у групі; по-четверте, як він ставиться до вчителя і його діяльності.

Все це педагог має урахувати, перш ніж зробити спробу залучити лідера до співпраці. Однак з'ясувати ці обставини буває не завжди легко, оскільки нерідко лідерство носить прихований характер: лідер прагне залишатися в тіні, свою «диригентську» функцію здійснює непомітно, за допомогою підставних осіб, особливо якщо вона спрямована проти педагога.

У той же час якщо лідер відрізняється позитивною, суспільною спрямованістю, позитивно впливає на групу, то педагог може залучити його у якості свого помічника. У багатьох випадках довіра педагога до такого учня, сприяє перетворенню його з бешкетника, порушника дисципліни, якщо він таким був, у вірного помічника у боротьбі за дисципліну класу в цілому.

Формуючи актив класу, педагог має у першу чергу залучити до нього дійсно авторитетних учнів, тісний контакт з якими дозволив би йому з максимальним ефектом організувати виховну роботу в групі. У такому випадку система класного лідерства стає дієвим каналом педагогічного впливу, а лідер починає виконувати своєрідну функцію провідника виховних впливів учителя (Р. Кричевський).

Якщо ж педагогові не вдалося залучити на свою сторону неформального лідера й останній дезорганізує роботу колективу, то завдання педагога – дискредитувати такого лідера в очах його прихильників. Для цього можна акцентувати його негативні риси, показати наслідки для класу його вчинків, дати можливість відчути школярам принизливість їхнього стану в умовах підпорядкування цьому лідерові. Тоді зникне ореол, що заслоняв від школярів недоліки ватажка, і зрештою зникне його негативний вплив.

«Розвінчаного» лідера не можна, однак, ізолювати від групи. Навпаки, треба постаратися залучити його до спільних справ колективу, відкрити перед ним перспективу повернути собі лідерські позиції, але вже на груповій позитивній основі. Це важливо й тому, що колишній лідер часто болісно переживає зміну свого статусу в класі й прагне утримати його, а у випадку невдачі може зовсім відійти від групи й потрапити під вплив осіб з аморальними установками.

Варто враховувати, що в класі можуть бути кілька мікро-груп, де теж є свої лідери, які можуть мати вплив на всю навчальну групу, стаючи абсолютними лідерами класу.

Проблема відчуження «ізольованих» учнів

Спостереження й деякі дослідження показують, що школяр емоційно переживає свої взаємини з оточуючими. Особливої уваги потребують учні з низьким статусом у класі, адже з ними не хочуть дружити, їм не симпатизу­ють. Причинами такого стану окремих учнів можуть бути несумлін­не виконання завдань класу, егоїзм, демонстративна байдужість до однокласників, негативні риси харак­теру, безініціативність, зовнішня непривабливість, фізичні вади тощо. Це ча­сто зумовлює замкнутість, озлобленість цих дітей. У зв'язку із цим виникає багато важливих педагогічних проблем, насамперед – проблема ізольованого учня.

У такого школяра не задовольняється одна з важливих соціальних потреб – потреба у спілкуванні. Незадоволеність у спілкуванні з однокласниками позначається й у його поведінці, впливає на успішність, штовхає іноді на антигромадські вчинки.

Це є причиною формування цілого ряду негативних рис особистості й особливостей поведінки. Особливу тривогу викликає той факт, що саме діти-одинаки, діти, не прийняті у своїй групі, часто стають правопорушниками. Цих учнів «не від гарного життя» тягне у вуличну компанію: тут вони шукають задоволення потреб у спілкуванні, самореалізації, самоствердженні (А. Реан, Я. Коломинский).

Відторгнені школярі намагаються увійти в групу, але це їм не завжди вдається. Тоді вони або змиряються зі своїм положенням, або озлоблюються й стають схильними до емоційних вибухів, або шукають для себе таке соціальне середовище, де з ними б рахувалися.

Відчуженість – це порушення чи розрив суб’єктом контактів із найближчим оточенням, обмеженість соціальних зв’язків. Відчуження відрізняється від усамітнення (прагнення максимально звузити спілкування з іншими). Нерідко людина прагне добровільного усамітнення, ізольованості. У цьому випадку усамітнення має позитивні наслідки. Завдяки усамітненню підлітки і юнаки «зазирають своїми зіницями у власну душу», піддають рефлексивному аналізу свою поведінку, думки, міжособистісні стосунки й, зрештою, відчувають катарсис від цих процесів.

Самовідчуження як крайня форма процесу відособлення, має негативні наслідки для особистісного зростання, оскільки супроводжується станом емоційного дискомфорту, складними переживаннями (апатією, аполітичністю установок, дефіцитом теплого душевного спілкування), які гальмують формування особистісної ідентичності та призводять до деформації особистості. На особистісному рівні відчуженість виявляється як почуття безсилля перед повсякденними проблемами, може бути пов’язана зі змінами у сприйнятті самого себе (деперсоналізація), інших людей або оточуючої дійсності (дереалізація).

Низький соціометричний статус учнів повинен бути у зоні пильної уваги педагога, оскільки за даним деяких досліджень, він має тенденцію до стабілізації (О. Киричук). Можна припустити, що без спеціального педагогічного втручання дитині важко поліпшити свій стан навіть у тому випадку, коли реальних підстав для соціального відторгнення однокласники вже не мають. У цьому випадку стосовно «ізольованих» діє сила звички, упередженості тощо. Наслідки несприятливого положення в групі однолітків продовжують позначатися тривалий час, і не виключено, що вони можуть визначити подальший розвиток особистості.

Подолання проблеми відчуження потребує від педагога вміння керувати міжособистісними стосунками та спілку­ванням. Важливого значення набуває організація педагогом спільної діяльності. Учитель, який організовує спільну діяльність, повинен дбати про максимальну «Я-включеність» кожного учня в неї, тобто про перетворення дитини на суб'єкта діяльності. Це можливо, якщо зміст та організація діяльності відповіда­ють потребам, мотивам, можливостям школяра. Без цього не виявиться його зовнішня і внутрішня активність.

У спільній діяльності мають поєднуватися зусилля лідерів та ізольованих учнів, що передбачає їх взаємозалеж­ність, взаємодопомогу. Кооперація повинна бути спрямована на досягнення загального ре­зультату, передбачати розподіл певних операцій. У спільній діяльності ізольовані учні згодом набувають певної самостійності, демонструють напрацьовані навички в інших ситуаціях. Важливість спільної діяльності та очевидність результатів, усвідо­млення школярами її необхідності породжує в них обов'язковість й відповідальність. У результаті спільної навчальної (ігрової, спортивної тощо) діяльності кожен учень починає ідентифікувати себе зі своїм класом («ми – це наш клас», «я зі своїм класом», «я, як всі у нашому класі» тощо), сприймати його як щось рідне та близьке.

Педагог має бути особливо коректним й толерантним до ізольованих учнів. Важливо стимулювати їх до власних висновків, висловлювань, ставлення до фактів, вчинків та дій. Кате­горичне нав'язування вчителем оцінок, різка зупинка висловлювання школярами помилкових суджень не стимулює їх до обстоювання своїх міркувань, поглиблює відчуження. Лише самостійний аналіз фак­тів, зроблені висновки, відповідні оцінки свідчать про створення педагогом сприятливих умов для подолання ізольованості учня.

Учитель має проводити певну роботу по згуртуванню класу. На згуртовування класу позитивно впливає формуван­ня колективного мислення, завдяки якому кожен учень відчуває себе безпосереднім учасником ухвалення рішен­ня, виявляє ініціативу, критичність до недостатньо обґрунтованих пропозицій. Допомагає згуртовуванню класу й формування та ура­хування громадської думки, що діє як система певних вимог, які висувають один одному однокласники, оці­нюють поведінку, діяльність та її результати.

Проте, у класі можуть сформуватися мікрогрупи з негатив­ним спрямуванням. Виникнення їх можливе на основі нез­дорових, шкідливих захоплень (токсикоманія, алкоголізм, наркоманія, кримінальна спрямованість тощо).

Педагог повинен своєчасно ідентифікувати такі мікро-групи, вжити всіх заходів для нейтралізації, подолання негативної спрямова­ності, переключення уваги й активності дітей на позитивні справи. Передусім необхідно подбати про теплу, доброзич­ливу атмосферу у класі. Вплив на негативно орієнтовані мі­крогрупи найефективніший через вплив на її лідерів. Для цього потрібно знати, хто вони, яке їх минуле, чим займа­ються, як впливають на підлітків, залучаючи їх у свої угру­пування.