Методичні рекомендації щодо підготовки до семінарського заняття

1. Перед початком підготовки до семінарського заняття студенти повинні ознайомитися з планом його проведення, розробленим кафедрою педагогіки та психології. При цьому необхідно звернути увагу на питання, визначені у плані, вивчити літературу з теми. Щоб оволодіти необхідними знаннями, студенти повинні готуватися до усіх питань плану семінарського заняття. Виступ має містити такі елементи: вступ,глибоке і добре аргументоване висвітлення питання, узагальнення, висновки. Після виступу студент повинен бути готовим відповісти на запитання викладача або товаришів.

2. При вивченні першого питання необхідно звернути увагу на особливості феміністичного дискурсу сучасної української прози та перервність традиції, розкрити образ «нової жінки» у виробничому та колгоспному романі, проаналізувати жіночий голос у текстах Ліни Костенко. Важливо також проаналізувати проблему розрізнення жіночого та чоловічого досвіду, жіночих і чоловічих цінностей у літературі 90-х років ХХ ст., окремі аспекти питання жінки-читача і жінки автора у постсоціалістичній літературі. Важливо також розкрити особливості соціально-психологічних творів Євгенії Кононенко.

4. При розгляді другого питання необхідно охарактеризувати твір Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» як розповідь про нежіночу землю, підтвердити наповнення казкового сюжету «новочасним катастрофічним змістом», охарактеризувати мотиви конформізму та прагнення людини володіти іншою. Важливо розкрити основні проблеми «пострарагічного часу у «Хроніках від Фортінбраса», зокрема мови, історичної пам’яті, засад тожсамості та «прощання з імперією». Необхідно виділити інтеркультурну та українську проблематику «Хронік», охарактеризувати інтелектуальний портрет епохи, насамперед тоталітаризм, колоніалізм та гендерну проблематику. Важливо також звернути увагу на традиції, культурний контекст та полемічність творчості Оксани Забужко. Необхідно охарактеризувати «Польові дослідження з українського сексу» як «першу послідовну спробу української літературної відвертості», охарактеризувати особливості твору (сповідальність, ліричність), розкриття проблеми подвійної залежності української жінки, охарактеризувати психологічні портрети українських чоловіка і жінки, поданих у творі, та окреслити філософсько-екзистенційний рівень твору (фемінізм в поєднанні з колоніалізмом та консервативною традицією, утвердження жіночої цінності національного світу та пошук шляхів порозуміння обох статей). Щодо «Notre Dame d’Ukraine»: Леся Українка в конфлікті міфологій» необхідно проаналізувати цей твір як код до розуміння України, «яку ми втратили», важливо розкрити проблеми твору, характеристику української аристократії, криміналізованої еліти та підміни проекту модерної України.

5. Відбираючи матеріал для виступу, потрібно враховувати його цінність та інформативність. Необхідно уникати перераховування фактів, оскільки нагромадження деталей перешкоджає переконливо вибудувати доведення, розкрити внутрішні зв’язки між явищами. Форма викладу матеріалу має бути чіткою, літературно грамотною, але без дослівних книжних висловлювань.

При підготовці до виступу неприпустимо вдаватися до механічного переписування матеріалу з одного або з кількох джерел, чужих конспектів. Критичне осмислення матеріалу, різних джерел, відстеження думки авторів, побудови доведень і аргументації сприяє формуванню власного погляду на проблеми, самостійного творчого мислення.

6. Студенти повинні також бути готовими до написання письмової роботи з теми 11.

 

11.3.1. Вивільнення жертви (Есей Євгенії Кононенко «Без мужика») [1]

Есей із досить симптоматично-викличною назвою «Без мужика» є спробою на просторі сучасної української літератури заявити текст «ризикованої» автобіографічності. Це – нарешті артикульоване замовчування, вихід за межі накресленої відповідним соціумом «пристойності». Авторка не вдається до прийому «вимислу» чи «перенесення», не ховається за «систему художніх образів і персонажів». Її стратегія надзвичайно проста: «так було», «груба, неприкрита правда», «я це пережила – і мушу виговоритися».

Оповідь ведеться від другої особи («ти», «тебе»). В есеї йдеться про два визначальні акценти: особливості формування в альтер еґо авторки жіночої ідентичності і відтак її стосунки з чоловіками. Специфіка обставин, що в них вона формувалася, полягає в тому, що це – світ «без мужика». Тобто, найближче оточення, мама та бабуся, намагалися відгородити дівчинку, потім – юнку, від неминучої, на їхній погляд, драми стосунків із чоловіками. Вони поклали собі за завдання мінімалізувати її контакти із протилежною статтю, аби та не постраждала так, як свого часу постраждали вони. Всі повчання зводяться до того, що «коли виходитимеш заміж, дивись, з ким будеш розлучатися». Скривджені чоловіками жінки запрограмовують чергову дочку Єви на той самий алгоритм життєвих колізій, який вони пережили, хоча й намагаються убезпечити її від власних помилок.

«Всі думають, що в них буде не так, але в усіх усе те саме. Деякі жінки живуть із чоловіками. Але всі вони платять за одоробло в домі тяжким приниженням і жіночим хворобами». Мова сповіді, оскільки героїня вже так чи інакше перебуває поза кризовою ситуацією, може її осмислити, тобто дистанціюватися від неї, – насичена гумором, іронією та самоіронією. Це й рятує як сам текст, так і авторку. Іноді вона намагається подивитися з доброзичливим гумором не лише на себе, але й на своїх партнерів. Утім, із ними трохи складніше: місцями текст перетворюється на своєрідну словесно артикульовану помсту, від чого, до речі, застерігала свого часу Вірджинія Вулф. «Одоробло», «старий облізлий котище», «голомоза мавпа», «жеребець» – авторка есею не соромиться вжити ці та інші зневажливі номінації на позначення чоловіків, із якими зазнала найтяжчих моментів життя. Текст – як виправдання, «пояснення» себе, сублімація комплексів і травм, але в жодному разі – не демонстрація приреченості чи «покірливості долі». Навпаки.

Отож, начебто застережена родичами-жінками від усіх можливих і не можливих бід, героїня оповіді діє за принципом від супротивного. Вона йде навчатися до університету на математичний факультет – чи не з розрахунку, що там має бути достатній вибір особин протилежної статі. Соціум уже посіяв у юному створінні думку про те, що, попри небезпеку, яку несуть чоловіки, все ж необхідно вийти заміж. Статус заміжньої жінки набагато вищий, аніж неодруженої. І, зрештою, закономірність і притягальна «вічна таємниця» спрацьовують: героїня мріє про роман із представником протилежної статі. Принадливе «нове життя» може розпочатися на... зборі врожаю у колгоспі, куди примусово відсилали студентів вищих навчальних закладів радянських часів. «Але тебе не пускають до колгоспу, хоч ти трісни!» Як нині розуміє авторка, це робилося з метою – «щоб не посилати дитину в зону неконтрольованого блуду». З тієї самої причини не дозволяється вирушати ні до студентських туристичних поїздів і таборів, будівельних загонів тощо. «Жіночий» контроль за ближнім так само принизливий, як і «чоловічий», і може бути так само вмотивований турботою про ближнього.

Отже, всупереч настановам і залякуванню рідних, ведена природним інстинктом і вимогами соціуму, героїня уперто шукає особу протилежної статі. «На твою голову приходить перше лихо. Він дуже високий, носить окуляри, взимку зав’язує мотузки хутряної шапки на підборідді. І розмовляє дуже високим баб’ячим голосом». Перший сексуальний досвід виявися драматичним: «зараз ти згадуєш свого першого мужика із судомами огиди, зі здриганням нудоти. Проблема також у тому, що кавалер сподівався, переїхавши до Києва внаслідок одруження, знятися з психіатричного обліку. Так уперше пов’язалося: невдалий сексуальний досвід героїні і ставлення чоловіка до неї як до речі, об’єкта. Почуття дівчини (підігріті інстинктом, соціумом, потребою в родинному теплі, «жіночою жалістю») на підставі цілком тверезого розрахунку, корисливості виявилися елементарно зексплуатованими. Однак шлюб зареєстровано, таємно від мами й бабусі, за що перша «б’є тебе паспортом по обличчю. Вона здирає з тебе шлюбну обручку, яку ти, коли розпочався бешкет, із викликом одягла. Вона хапає тебе за підборіддя і б’є потилицею об кіоск «Союздрук». Отак, чи не вперше в нашій сучасній літературі, у тексті проговорено про те, що трапляється досить часто: материнське нерозуміння і жорстокість від безвиході. Замкнене коло насильства.

Наступний роман героїні – з «класичним чистопородним мамієм». Чи не іронія долі? Але душевні її поривання в тому й полягають, аби... вдатися до самообману чи самоілюзії: «Ти переконуєш себе, ніби це незвичайний чоловік, мужній, розумний. Просто в нього життя не склалося. Ти пишеш йому свої перші вірші. А він панічно боїться свого почуття до тебе, якому не може опиратися». Нині, з дистанції часу, героїня не може пробачити чоловікові, який був набагато старшим за неї (різниця – 25 років!), безвідповідальності у стосунках. Це вона формулює тепер. А тоді була чиста, наївна віра в нарешті зустрінутого «мужчину з тонкою душею». Але він не лише не оцінив, а навіть висміяв її відкритість, нестандартність, покепкувавши над поетичними рядками, що були присвячені йому. Власне, це подвійна тяжка образа. Коханець повсякчас повчає, якою господинею мусить бути вона: все має бути так, «як це робить моя мати! Ось за що чоловік любить жінку!» Другий приклад ставлення до жінки як до функції, «обслуговуючого персоналу», безоплатної домогосподарки, з яким зітнулася героїня есею.

Нині, навздогін, авторка дорікає самій собі, але також артикулює власний гнів стосовно колишнього обранця: «Тепер, коли все відгоріло, на довгий спомин лишилась тільки огида. До нього. Чого, старий облізлий котище, поліз до молодої кішечки? Чого не сидів зі своєю мамою? І до себе. Чого кадрилась з тою голомозою мавпою? Чого цінувала себе так низько? А тоді все боліло так нестерпно, так гірко, і видавалося наповненим таким глибоким змістом, і нуртували такі могутні підземні води, і вже не мама, а сама доля так боляче била по пиці».

Черговий етап інтимного життя утілюється в образі «психічно здорового лупоокого жеребця». «Прогресивний мужик», який здійснює різноманітні статеві акти за «дивовижною в радянські часи книгою кохання», не мамій, – чи не подарунок долі нарешті? Та героїню переслідує трагічна іронія. «Із вагітністю прийшла прогресуюча байдужість до сексу. В тебе росте живіт, але в нього не спостерігається ні найменшого трепету перед тендітністю нового життя. Ти просиш дати тобі перепочинок, а він обурюється. Одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас». Узагальнюючи набутий досвід спілкування й стосунків із протилежною статтю, авторка есею констатує: «Ось вони, витоки твого фемінізму. Ти фізично відчуваєш гноблення своєї жіночої сутності. Взяли й зіжмакали твою ніжну поетичну душу, відкриту до кохання, підтерлися нею й викинули до кошика із зужитим туалетним папером».

Який вихід? Суспільство, котре запрограмовує жінку, ніби лише в шлюбі і в материнстві вона може бути повноцінною, у випадку нереалізації нею цих ролей бачить у ній психологічного інваліда, недо-людину. Воно не залишає їй шансів на самоповагу, бо в атмосфері соціуму не може бути навіть думки про альтернативне втілення успішної «жіночої долі». Героїня есею – як певну компетенцію «ходіння по муках» у стосунках із чоловіками – з часом утверджується в житті в інший спосіб. Вона пише вірші, перші спроби створення яких припали були на нещасний роман із «мамієм». Написане, зафіксоване – вищий рівень самоусвідомлення: і свого місця в світі, і, зрештою, як це сталося з героїнею есею, національного становлення. Героїня готова перейти черговий життєвий риф. Писати, творити тест – це її відповідь на дорікання чоловіка: «У тебе є все! І чоловік, і дитина! Вірші пишуть невлаштовані, статево невдоволені баби!» Відтак «він іде від тебе, залишивши тебе БЕЗ МУЖИКА з двома дітьми, мамою, бабусею і поезією без найменшої надії бодай колись мати іншого мужика. Ти щаслива відіспатися на самоті, коли ніхто не матрасить. І досі, коли тебе раптом почне мучити жіноча самота, ти згадуєш ті роки, коли була жінкою-матрасом під батьком своїх дітей, і тобі відразу стає добре, і жіноча самота вмить стає благословенною.

Симптоматично, що після визволення від патріархального полону, на новому етапі життя у героїні з’являється і відповідний сексуальний партнер. Жіноче самоствердження і самовдосконалення в творчості віднині відбувається паралельно. Героїня есею нарешті відчуває твердий ґрунт під ногами: він здобутий винятково власними зусиллями. Підросли діти, у світ виходять книги, реалізуються плани, які забезпечують більш-менш непогане економічне становище – чудова історія успішної «жіночої долі», витвореної самостійно. Чи не історія саме з новим коханцем підкреслила базовий момент у стосунках жінки й чоловіка. Авторка есею таким бачить «справжнього чоловіка» з позицій жінки: «Ідеал мужчини – це той, з ким не страшно мати багато дітей.

Дискурс есею позбавлений метафоричності, будь-якої образності. Це – пряме, іноді занадто пряме, називання стану речей. Висновки подані в плані констатації як підсумок, результат тривалих роздумів і «первинного», часто моторошного досвіду. Саме письмо, літературна праця над словом і дала поштовх реальній героїні, самій авторці есею, збагнути свій стан і статус. Тим-то публіцистичні пасажі набувають у тексті форми констатацій: про те, що мірою життєвих досягнень жінки не може бути чоловік, що причиною кризи сучасного світу є зокрема елементарна безвідповідальність чоловіків, то насправді нещасні ті жінки, які, тягнучи на собі всю повноту відповідальності за елементарне виживання родини, досі вважають, ніби немає більшого горя, як бути без чоловіка. Усі ці «феміністичні роздуми», «вторинний фемінізм» – наслідок життєвого досвіду, підсумки певного етапу, ціна самозростання.

Навіщо пишеться автобіографія такого плану? По-перше, це наслідок тривалих само флексій над сюжетом власного життя. Жінка-автор прагне з’ясувати, в чому її сила. Бачимо, як героїня самотужки на власному прикладі збагнула, що «мірою життєвих досягнень жінки не може бути мужик». На прикладі власної життєвої історії авторка змальовує зокрема і реальний статус жінки в українському суспільстві, і неписані закони патріархального соціуму, й боротьбу особистості за самоствердження. «Без мужика» – сучасна оповідь жінки, яка відкрила в собі прагнення, за Кобилянською, «бути собі ціллю».

Історія героїні есею – типова й нетипова водночас. Вона виростала в атмосфері специфічної психосексуальної ідентифікації, під жорстким контролем інших жінок. Контролем, який, власне, нічим не відрізняється від батьківського або чоловічого контролю загалом. Запрограмованість, викликана впливом рідних – бути обережною з чоловіками, бо вони приносять жінкам нещастя, – обернулася зворотним ефектом: героїню таки притягують чоловіки, від яких вона має лише проблеми. Постійно контрольована особистість протестує проти контролю тим, що встрягає в недозволені історії. А від чоловіків зазнає і буквального, і символічного насильства: над тілом, над самовиявленням у творчості тощо.

Про що також дає знати цей автобіографічний текст? Чоловіки, чоловіче суспільство користають із того, що жінки непоінформовані, як саме їх намагаються перетворити на об’єкт споживання. Текст демонструє на конкретному життєвому матеріалі, як чоловіки в різний спосіб самостверджуються за рахунок жінки: чи стосується це її почуттів до них, чи певних матеріальних вигод. Цей есей – так би мовити, повновартісний людський документ. Це також документ часу – з його патріархальними комплексами і свідчення гендерного дисбалансу.

Героїня есею починає глибше усвідомлювати себе саме через творчість, власне письмо. Саме текст творить поглиблену автобіографію і стає адекватним способом культурного опору чоловічому наглядові та контролю над життям. У цьому – найбільша перемога авторки над собою і обставинами. Текст дає їй можливість дооформити власну індивідуальність, не змирившись із накиненою роллю розчинення. Бачимо, як можна обернути несприятливі життєві обставини на користь власного розвитку. Почати писати – відтворити «тиск нагромаджених невід ображених життів» за Вірджинією Вулф («Власний простір»). Цей автобіографічний текст іще раз нагадує, мовлячи словами тієї-таки англійської письменниці, елементарну істину: «жінки, так само, як і чоловіки, мають й інші інтереси, крім традиційних сімейних». Банальні речі доводиться нагадувати, як вищу істину.

У викладі життєвої історії трапляються моменти артикуляції жіночого гніву (вперше до цього, зафіксованого в тексті, вдалася Оксана Забужко). Та головне. Вірджинія Вулф застерігала жінок-авторів від зловтішання й помсти чоловікам у літературі. Євгенія Кононенко, авторка есею «Без мужика», подолавши етап гніву й розчарувань, опинившись якийсь час між Сціллою зневаги до чоловіків і Харібдою нереалізованого лібідо, пішла далі. Її героїня не збирається нехтувати чоловіками, а, утвердившись у творчості, вибудовує власне життя на інших засадах.

11.3.2. Дамська проза в Україні: від жорсткого реалізму до казкової дольче-віта [2]

 

Українські письменники й далі активно освоюють книжковий ринок. Літературу нарешті усвідомлено як повноцінний товар, а отже, питання жанрової (не)повноти вирішується залежно від міри наповнення ринкового сегмента. Геніальний текст і текст продаваний – не завжди синоніми. Тож протистояння триває: хтось прагне видати інтелектуальний бестселер, а хтось – стати улюбленцем натовпу.

Попри дискусії стосовно української «масової літератури», вона все-таки, як показує час, є. Популярною стає дамська проза, відмінна від феміністських і постфеміністських рефлексій тим, що центральною темою тут є любовний сюжет, а стилістика тексту не переобтяжена художніми засобами, які могли би завадити читачеві розслабитися й отримати очікувану порцію задоволення. Можна сперечатися стосовно конкретних текстів, проте канонічні вимоги жанру – саме такі. Адже за це задоволення й платить споживач, обираючи масовий роман замість «підступних» інтелектуальних нетрів Джона Фаулза, Айріс Мердок чи Хорхе Луїса Борхеса.

Утім, чогось українськомовній дамській прозі таки бракує: досі немає ні бестселерів жанру на кшталт серій романів Даніели Стіл, ані тим паче іронічної гри зі стереотипними вимогами жіночої прози на кшталт «Сексу й міста» чи «Щоденника Бріджит Джонс». Та й на останній сторінці обкладинки все ще не пишуть, на відміну від перекладних видань, про те, що авторка наразі проживає у власному маєтку за височезною огорожею, вирощує десяток котів/собак і на дозвіллі продовжує строчити книжки. А в цьому разі гонорари якраз і є однією з промовистих форм літературної критики.

Коронація авторок

Авторів «масової літератури» активно стимулюють до діяльності видавці та організатори відповідних конкурсів. Завдяки їхнім зусиллям створити комерційно успішний продукт, який би конкурував із численними російськомовними романами з книжкових розкладок на ринках та в підземних переходах, нині маємо достатньо письменників, котрі за інших умов, імовірно, писали би не гірші, але, напевно, інші речі.

Протягом десяти років існування літературного конкурсу «Коронація слова» лауреатами номінації «Роман» регулярно стають авторки жіночої прози. У різний час відзначено Ларису Денисенко («Забавки з плоті і крові»), Ірен Роздобудько («Пастка для жар-птиці», «Ґудзик», «Вбити наречену»), Люко Дашвар («Село не люди», «Рай.Центр»), Ярославу Івченко («Синдром набутого імунітету»), Галину Вдовиченко («Тамдевін», «Пів’яблука»). Але практично завжди наголошується на тому, що подібні твори хоч і пристосовані до читання на пляжі або в метро, проте є все ж глибшими й багатозначнішими, ніж тривіальна «масова література». Така теза провокує низку заперечень із боку поціновувачів «високої прози»: мовляв, набиваєте ціну.

Вочевидь, так стається тому, що в Україні не заведено адекватно ставитися до популярної літератури: мовляв, сакральність слова не дає права літературі виконувати суто розважальну функцію. Можливо, якби ті, хто займається промоцією «масової літератури», не піддавалися спокусі цього стереотипу, то й ставлення освіченого читача до жанру було б інакшим. І справді: Ярослава Івченко – не Вірджинія Вулф, проте що з того?

 

Книжка у форматі клатчу

Одну з перших серій українськомовної дамської прози започаткувало видавництво «Дуліби» в 2006 році. «Книжечка для дамської сумочки» має формат відповідно невеличкої жіночої сумки, а не великої чоловічої кишені. Спробувати себе в цьому жанрі наважилися Людмила Таран і Євгенія Кононенко, відомі як авторки текстів гендерної спрямованості. Та не всі видання серії відповідають класичним вимогам до дамської прози. В збірці новел Таран «Ніжний скелет у шафі» представлено сюжети з життя звичайних жінок: нещасливе кохання, чоловік-пияк, втрата цноти, подружня зрада тощо. Оповідання можна читати між зупинками громадського транспорту, проте позитивних емоцій від того, що все закінчилося добре, не гарантовано: авторка віддає перевагу реалістичності, а життя на красиві фінали небагате. Зате є нагода поплакати над важкою жіночою долею – туги й безнадійності в цій книжці вдосталь – і, зціпивши зуби, вирішити: зі мною так не буде. Ще одне питання, заторкнуте у виданнях серії: то навіщо ж чоловіки? Хіба для того, щоб не носити ярлик «без мужика»? Відповідь – у книжці «пор’ядної львівської пані» Люби Клименко «У світі твар… пардон!.. мужчин», де ця ж туга і безнадійність жіночої долі переосмислюється в іронічному ключі: без міжгендерних проблем життя стало би спокійним та нецікавим.

 

Агенти Демські

Ще прагматичніше до дамської прози підійшли Леся Демська-Будзуляк та Орися Демська-Кульчицька. Вони заснували «Літературну агенцію сестер Демських», діяльність якої не обмежується виданням та промоцією книжок, а й поширюється на процес написання твору. Сестри уважно стежать за тим, щоб автор не відійшов від законів масліту й раптом не створив чогось проміжного між високою та популярною літературою чи загалом інтелектуального роману. Поміж авторів пілотної «Серії з дельфіном» – відома письменниця Наталя Шевченко та студентка НаУКМА Христина Шніцар; долучитися може кожен охочий літератор.

Одним із експериментів сестер Демських є імітація популярної на Заході практики написання жіночого роману поп-зіркою. В ролі останньої – Анжеліка Рудницька, продюсери – зрозуміло, сестри Демські. Історія попелюшки, викладена відомою постаттю, змушує читача шукати перегуків із реальністю, добре знайомою йому із засобів масової інформації: прообразом ось цього персонажа став відомий політик, а цього – шоумен, а пригоди головної героїні, безперечно, свого часу випали на долю авторки. Роман «Пристрасна траса до щастя» вражає активним використанням багатого набору штампів на кшталт «гарячий поцілунок обпалив губи», а зразкову передбачуваність сюжету не компенсує посередня стилістика оповіді, подібна до закручених штучних фраз із шкільного диктанту.

Та все ж використання апробованих у світовому видавничому бізнесі схем чомусь не дає блискучого результату. Можливо, фінансового розмаху не вистачає, а можливо, надмірно обдаровані автори прагнуть самостійності й не поспішають наперед наймати літературних агентів: на вітчизняних теренах прибуток письменника не аж такий великий, щоб іще з кимось ділитися.