Тема 3. 3. Українська культура литовсько-польської доби

ТЕМА 3.3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ

План

1. Поширення гуманістичних ідей у духовній культурі України доби Ренесансу.

2. Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.

3. Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу. «Золотий вік» львівського архітектурного Ренесансу.

4. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

 

Основні поняття і терміни теми: Ренесанс, Реформація, гуманізм, гуманісти, братство, колегія, полемічна література, унія.

 

1. Ренесанс (від франц. – відродження) – це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці. Охоплює період кінця ХІІІ – XVI ст. включно.

В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич, або Ю. Котермак з Дрогобича (1450–1494 рр.), вчився в Краківському та Болонському університетах. У 1482 р. йому присвоєно звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 – 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481–1482 рр. займав посаду ректора (деканом) університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Він першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогно­стична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса.

Павло Русин із Кросна (1470–1517 рр.) вчився у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де, працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури (професор римської літератури). Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513–1566 рр.) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився у Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах порушував питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532–1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом (1589–1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629 pp.).

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів.

У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

 

2. Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств уперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, учителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовува­ли лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

В Україні на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних тради­ціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.

Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури.

По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу.

По-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможливі ніяка освіта, вища школа, ніяка наука.

По-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план Львівської братської школи розроблявся під впливом Острозького зразка.

По-четверте. Острог у період останньої чверті XVI – на початку XVII ст. був головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.

Книгодрукування

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень.

Література

Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність людської індивідуальності. Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичну латину.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад із болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр. Сьогодні зберігається в Національній бібліотеці ім. М. Вернадського. У бібліотечному фонді Сумського державного університету є факсимільне видання «Пересопницького Євангелія».

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв’язок із Реформацією. Через це особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI – першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З другої половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література XVI – XVIІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 –90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок – «Чорна кам’яниця» (1588–1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі –флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591–1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572–1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578–1591 рр., П. Красовський), які разом утворюють унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав із Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам’ятки кінця XVI – початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов’язаний із мистецтвом скоморохів, у якому тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. У козацькому середовищі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і входили до західноєвропейських збірників органної музики того часу.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів - це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який у кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Основна

Історія світової та української культури: підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К., 2005.

Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. – К., 2007.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів, 2005.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.

Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

Шейко В. М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. — К., 2010.

 

Додаткова

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.

Грушевський М. С. Історія української літератури: в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 4–5.

Дюбі Ж. Доба соборів: мистецтво та суспільство 980–1420 років / Ж. Дюбі. – К., 2003.

Замлинський В. Історія України в особах ІХ–ХVIIІ ст. / В. Замлинський, І. Войцеховська, В. Галаган. – К., 1993.

Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Я. Запаско. – Львів, 1974.

Іванов В. Співацька освіта в Україні Х – ХVIII ст. / В. Іванов. – К., 1982.

Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич / Я. Ісаєвич. – К, 1972.

Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.

Історія української культури: у 5 т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть – К., 2001.

Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

Історія української культури: зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.

Історія української літератури: в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.

Історія української музики: у 6 т. – К., 1990.

Історія філософії на Україні: у 3 т. – К., 1987. – Т. 1.

Крвавич Д. П. Українське мистецтво: навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.

Культура і побут населення України: навч. посіб. / В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.

Нічик В. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.) /В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К., 1990.

Огієнко І. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.

Огієнко І. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко. – К., 1994.

Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.

Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.): нариси. – К., 1991.

Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К., 1998.

Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.

Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Частини 1, 2. – К., 1995.

Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть: у 2 кн. Кн. 1. Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. – К., 2004.

Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики. – К., 1980.

 

ТЕМА 3.3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ

План

1. Поширення гуманістичних ідей у духовній культурі України доби Ренесансу.

2. Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.

3. Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу. «Золотий вік» львівського архітектурного Ренесансу.

4. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

 

Основні поняття і терміни теми: Ренесанс, Реформація, гуманізм, гуманісти, братство, колегія, полемічна література, унія.

 

1. Ренесанс (від франц. – відродження) – це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці. Охоплює період кінця ХІІІ – XVI ст. включно.

В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич, або Ю. Котермак з Дрогобича (1450–1494 рр.), вчився в Краківському та Болонському університетах. У 1482 р. йому присвоєно звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 – 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481–1482 рр. займав посаду ректора (деканом) університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Він першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогно­стична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса.

Павло Русин із Кросна (1470–1517 рр.) вчився у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де, працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури (професор римської літератури). Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513–1566 рр.) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився у Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах порушував питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532–1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом (1589–1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629 pp.).

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів.

У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

 

2. Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств уперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, учителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовува­ли лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

В Україні на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних тради­ціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.