Мова як засіб спілкування і мислення. Мова та її функції. Види мовленнєвої діяльності.

Свідомість людини формується в процесі спілкування людей між собою. Свідома й духовна взаємодія суб'єктів, що відбувається в основному в процесі їх спільної практичної діяльності, здійснюється за допомогою мовлення.

Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті: мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов'язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Мовлення корелює зі свідомістю в цілому.

Значною мірою завдяки мовленню індивідуальна свідомість кожної людини, не обмежуючись особистим досвідом, власними спостереженнями, через мову насичується і збагачується результатами суспільного досвіду. Спостереження і знання всіх людей стають або можуть завдяки мовленню стати надбанням кожного.

Основна функція свідомості - це відображення буття, його усвідомлення. Дану функцію мова та мовлення виконують специфічним чином: вони відображають буття, позначаючи його. Однак мова та мовлення - поняття як схожі, так і відмінні. Вони відображають два різних аспекти єдиного цілого.

Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії

Зупинимося на понятті "мова". Її одиницею є слово, яке має два боки:

Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства

Кожне наше слово - це особливий знак (будь-який матеріальний елемент дійсності, який використовується в певному значенні для збереження та передачі інформації). У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично розвивалося, звужувалося, узагальнювалося, переносилося на нові об'єкти.

Мова є засобом обміну думками за умови, що відбувається процес мовлення між людьми. Володіючи однією і тією самою мовою, мовлення людей буде різнитися залежно від віку, характеру діяльності, середовища тощо. Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, переконливе, іншої - навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому й виявляється відмінність мовлення одних людей від мовлення інших.

Мовлення не існує і не може існувати поза мовою. Разом з тим, сама вона існує як жива лише за умови активного використання людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі мовного спілкування.

За допомогою сигналізації через слово позначається предмет, дія, стан та ін. Зі словом пов'язане уявлення про предмет або явище.

Функція узагальнення обумовлена тим, що слово позначає предмет (його якості, дії та ін.), який воно узагальнено відображає. Кожне слово має певне значення і визначається через функцію того чи іншого предмета в системі людської діяльності.

Комунікація (спілкування) полягає в передачі людьми одне одному певних думок, суджень, почуттів, тим самим здійснюючи взаємовплив.

Експресія полягає в передачі особою емоційного ставлення до змісту мовлення і до людини, на яку воно спрямоване.

30. Поняття про особистість. Біологічна і соціально-історична обумовленість особистості.

Особистість — відображення соціальної природи людини, розгляду її як індивідуальності та суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності^], соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин^[2].
Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов'язану із засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального^[3].

Не слід змішувати поняття «особистість» та «особа». Під особою розуміють людського індивіда як суб'єкта відносин і свідомої діяльності. Ці два поняття — особа як цілісність людини (лат. persona) і особистість як її соціальний і психологічний образ (лат. personalitas) — термінологічно цілком різні.

Поняття особистості людини є центральним для багатьох галузей знань. Особистість людини вивчають філософія, соціологія, психологія, педагогіка, психіатрія тощо. Такий широкий інтерес до цього утворення говорить, з одного боку, про його складність, а з іншого – про важливість у системі гуманітарного знання.

Особистість людини цікавить психолога з точки зору наявності чи відсутності певних психічних утворень, їх відповідності віковим нормам, та можливості їх корекції у випадку невідповідності віковим стандартам.

Особистість людини - це перш за все соціальна якість людини. Її формування можливе лише у взаємодії з собі подібними, у соціумі, у діяльності. Для розуміння сутності особистості необхідно розглянути два ряди явищ. Перший ряд: людина – індивід – особистість – індивідуальність. Другий ряд обумовлений складністю життєвого світу особистості. Саме у цьому світі і виділяють ряд: зовнішній (предметний) світ – соціальний світ – внутрішній світ.
Людина є активно діючою істотою. Система відносин, у яких живе людина, нею самою ж і створюється. А звідси висновок, що людина сама створює систему соціальних відносин, а потім їх привласнює. Так вона стає особистістю і сама себе формує.

Особистістю називається соціальна істота, яка живе у суспільстві і є активним діячем цього суспільства.

Крім соціальної обумовленості, особистість має історичну обумовленість. Кожна особистість привласнює історичні особливості, у яких вона живе. Так, людина ХІХ століття не мала потреби дивитися телевізор, бо не було телебачення. Сьогодні кожна людина, кожна особистість обов’язково переглядає новини, концерти, шоу, що пропонують різноманітні канали сучасного телебачення. Так особистість набуває соціально-історичної сутності.

Усі люди живуть у цілком визначеному соціальному середовищі, зазнають впливу одних і тих самих соціальних відносин та привласнюють їх. Незважаючи на це, люди відрізняються своїми психологічними особливостями і не тотожні один одному. Привласнюючи систему соціальних відносин, людина відбирає з них лише ті, що їй цікаві, відповідають її внутрішньому світу. Одні привласнює, інші – не сприймає. Все це є підґрунтям індивідуальності. Своєрідне поєднання особистісних властивостей називається індивідуальністю.Кожна людина, кожна особистість своєрідна у своїй індивідуальності.

Другий ряд, що визначає особистість людини – це життєвий світ, а точніше їх система. У цій системі виділяють зовнішній світ, соціальний світ та внутрішній світ. Кожна людина, кожна особистість одночасно перебуває у цих світах, один може перетворювати, інші створювати.

Зовнішній, або предметний світ, – це світ природи, науки, техніки, практики, доцільної діяльності. Це світ пізнання і практичної чи теоретичної (наукової) діяльності людини. Людина пізнає закони природи, створює технічні проекти. Тут усе потребує доведень або практичної перевірки з точки зору корисності для людини. У цьому світі ціняться лише ті знання, що можуть бути подані у доступному для розуміння вигляді, а також можуть бути передані іншим людям. У такому випадку вони стають частиною загального досвіду. Це світ законів природи, техніки, діяльності. Присутність людини не змінює закони природи. Так, процес фотосинтезу у зеленому листку рослин відбувається завжди, коли на нього падає промінь сонця. І для цього процесу байдуже - присутня тут людина чи ні. Людина може лише пізнати закони і користуватися ними. Це світ об’єктних відносин. У них немає нічого особистого.

Соціальний світ – це світ, у який людина входить за допомогою предметної діяльності. Одиницею цієї діяльності є предметна доцільна дія. Людина має або володіти нею, або оволодіти. Таким чином, взаємодія людини із зовнішнім (предметним) світом – це становлення діяльності і розвиток людини як суб’єкта предметної діяльності. У процесі цього розвитку відбувається формування операційних механізмів психіки. Це означає, що людина оволодіває способами дій, зафіксованими у сукупному людському досвіді. З цієї точки зору розвиток людини як суб’єкта предметної діяльності пов’язаний з привласненням соціально-історичного досвіду, тобто інтеріоризацією способів дії, що раніше належали іншим людям. Після завершення навчання інтеріоризовані способи дії включаються у предметну діяльність, тобто екстеріоризуються. Це дає можливість накопичувати досвід, виробляти нові способи дії. Тепер людина одночасно стає суб’єктом пізнання і свідомості.

Оволодіння різноманітними способами дії приводить до узагальнення психічних діяльностей. Останні регулюють предметні дії і діяльності. Здібності є узагальненими психічними діяльностями. Вони дають можливість людині оволодівати і новими предметними діяльностями, і новими психічними діяльностями.

Взаємодія людини з предметним світом пов’язана з необхідністю залучення інших людей, необхідністю їх взаємодії.

Багатогранність і складність відносин із предметним світом доповнюються системою відносин з іншими людьми. Сутність особистості людини можна зрозуміти через визначення її місця у соціумі, системі відносин у суспільстві з іншими людьми. Розглядаючи людину через призму предметної діяльності і системи відносин з іншими людьми, ми одержуємо не окрему людину, не окрему особистість, а організовану множину людей, соціум, суспільство.

Таким чином, саме людина створює соціум, або соціальний світ. Предметна діяльність у зовнішньому світі забезпечує зміни у ньому та у внутрішньому світі самої людини. Тому вихідним моментом при розгляді особистості людини має бути її соціальний статус, її місце у системі взаємовідносин з іншими людьми, у суспільстві.

31. Формування і розвиток особистості. Соціалізація.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільне значущого та Індивідуально неповторного.

Індивідуальність — це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу. Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього треба стати особистістю.

Розвиток людини — процес становлення та формування п особистості під впливом зовнішніх і внутрішнє, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, у виникненні нових рис пам'яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості.

Формування особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Поняття «розвиток особистості» та «формування особистості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Виділяють три види розвитку і формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і самоформування.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві — соціальний розвиток особистості.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють йому бути повноправним членом суспільства. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Включає як цілеспрямований вплив на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування. Соціалізація знаходиться на межі різних наук і вивчається філософією, психологією, соціальною психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою та теологією.

Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)

Процес соціалізації проходить відповідно до статі та етапів життя, які поділяються на:

1. Дитинство
2. Юність
3. Молодість
4. Зрілість
5. Старість

Соціалізація може бути

• Первинною
• Вторинною

32. Потреби людини. Види потреб.

Потреба – це необхідність, потреба чого-небудь для людської життєдіяльності. Існує різноманітність видів потреб людини. Розглядаючи їх, нескладно помітити, що є такі, без яких життя просто неможлива. Інші не настільки важливі і без них запросто можна обійтися. Крім того всі люди різні і потреби у них теж різні. Існує кілька класифікацій видів потреб особистості.

Першим, розібратися в цьому питанні і виявити роль людських потреб, був Абрахам Маслоу. Він назвав своє вчення «ієрархічної теорією потреб» і зобразив у вигляді піраміди. Психолог дав визначення поняття і класифікував види потреб. Він структурував дані види, розташувавши їх у висхідному порядку від біологічних (первинних) і до духовних (вторинних).

1. Первинні – це вроджені потреби, вони спрямовані на здійснення фізіологічних потреб (дихання, їжа, сон)
2. Вторинні – це придбані, соціальні (любов, спілкування, дружба) і духовні потреби (самовираження, самореалізація).

Ці види потреб по Маслоу взаємопов'язані. Вторинні можуть з'явитися тільки за умови задоволення нижчих потреб. Тобто людина не може розвиватися в духовному плані, якщо у нього нерозвинені фізіологічні потреби.

Пізніша класифікація була заснована на першій версії, але трохи вдосконалена. Відповідно до цієї класифікації були виділені наступні види потреб у психології:

1. Органічні – пов'язані з розвитком особистості та її самозбереженням. Вони включають в себе велику кількість потреб, таких як кисень, вода, їжа. Ці потреби присутні не тільки у людей, а й у тварин.
2. Матеріальні – припускають використання продукції створеної людьми. До цієї категорії належить житло, одяг, транспорт, тобто все, що необхідно людині для побуту, роботи, відпочинку.
3. Соціальні. Цей вид людських потреб пов'язаний з життєвою позицією, авторитетом і потребою людини в спілкуванні. Індивідуум існує в соціумі і залежить від його оточення. Це спілкування урізноманітнює життя і робить її більш безпечною.
4. Творчі. Цей вид потреби людини являє собою задоволення художньої, технічної, наукової діяльності. Є безліч людей у світі, які живуть творчістю, якщо заборонити їм творити вони зачахнуть, їх життя втратить всякий сенс.
5. Моральне і психічне розвиток. Сюди входять всі види духовних потреб і мається на увазі зростання культурно-психологічної характеристики особистості. Людина прагне стати високоморальним і морально відповідальним. Часто це сприяє його залученню до релігії. Психологічний розвиток і моральне вдосконалення стають домінантою для особистості досягла високого рівня розвитку.

33. Термін “мотивація” являє собою більш широке поняття, ніж термін “мотив”. Слово “мотивація” використовується в сучасній психології у двоякому смислі: воно позначає систему чинників, що детермінують поведінку (сюди входять, зокрема, потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато чого іншого), та характеристику процесу, що стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні. Ми будемо використовувати поняття “мотивація” переважно в першому значенні, хоча в деяких випадках, коли це необхідно (і застережено), будемо звертатися і до другого його значення. Мотивацію, таким чином, можна визначити як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість і активність.
Мотиваційного пояснення вимагають такі сторони поведінки: її виникнення, тривалість і сталість, спрямованість і припинення після досягнення поставленої мети, переднастроювання на майбутні події, підвищення ефективності, розумність або смислова цілісність окремо взятого поведінкового акту. Крім того, на рівні пізнавальних процесів мотиваційному поясненню підлягають вибірковість, емоційно-специфічне забарвлення.
Уявлення про мотивацію виникає при спробі пояснення, а не опису поведінки. Це - пошук відповідей на питання типу “чому?”, “навіщо?”, “з якою метою?”, “який сенс?”. Виявлення й опис причин стійких змін поведінки і є відповіддю на питання про мотивацію вчинків, з яких вона складається.
Будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку вихідним і кінцевим пунктами пояснення є психологічні властивості суб'єкта поведінки, а в другому - зовнішні умови та обставини його діяльності. У першому випадку говорять про мотиви, потреби, цілі, наміри, інтереси тощо, а в другому - про стимули, що виходять із ситуації, що склалася. Іноді всі психологічні чинники, які наче зсередини визначають поведінку людини, називають особистісними диспозиціями. Тоді, відповідно, говорять про диспозиційну і ситуаційну мотивації як аналоги внутрішньої і зовнішньої детермінації поведінки.
Диспозиційна і ситуаційна мотивації не є незалежними. Диспозиції можуть актуалізуватися під впливом певної ситуації, і, навпаки, активізація певних диспозицій (мотивів, потреб) призводить до зміни ситуації, точніше її сприйняття суб'єктом. Його увага в такому випадку стає вибірковою, а сам суб'єкт упереджено сприймає й оцінює ситуацію, виходячи з актуальних інтересів і потреб. Тому практично будь-яку дію людини варто розглядати як подвійно детерміновану: диспозійно і ситуаційно.
Поведінка особистості в ситуаціях, що здаються однаковими, уявляється досить різноманітною, і цю різноманітність важко пояснити, апелюючи тільки до ситуації. Встановлено, наприклад, що навіть на ті самі питання людина відповідає по-різному залежно від того, де і як ці питання їй ставляться. У зв'язку з цим є сенс визначати ситуацію не фізично, а психологічно, так, як вона уявляється суб'єкту в його сприйнятті і переживаннях, тобто так, як людина розуміє й оцінює її.
Відомий німецький психолог К. Левін показав, що кожна людина характерним для неї способом сприймає й оцінює ту саму ситуацію, і у різних людей ці оцінки не збігаються. Крім того, та сама людина залежно від того, в якому стані вона перебуває, ту ж саму ситуацію може сприймати по-різному. Це особливо характерно для інтелектуально розвинутих людей, що мають великий життєвий досвід і здатні з будь-якої ситуації вилучити для себе багато корисного, бачити її під різними кутами зору і діяти в ній різними способами.
Мотив, на відміну від мотивації, - це те, що належить самому суб'єкту поведінки, є її стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукає до певних дій. Мотив також можна визначити як поняття, що в узагальненому вигляді є безліччю диспозицій.
З усіх можливих диспозицій найбільш важливою є поняття потреби. її викликає стан потреби людини або тварини у певних умовах, яких їм бракує для нормального існування і розвитку. Потреба як стан особистості завжди пов'язана з наявністю в людини почуття незадоволеності, тобто з дефіцитом того, що потрібно (звідси назва “потреба”) організму (особистості).
Дуже істотною характеристикою, особливо коли мова йде про особистість, є предметний зміст потреби, тобто сукупність тих обсягів матеріальної і духовної культури, за допомогою яких дана потреба може бути задоволена. Друге після потреби зі своїм мотиваційним значенням - поняття мети.
Метою називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який у даний момент спрямована дія, пов'язана з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною в складній мотиваційній динаміці її поведінки уявити у вигляді своєрідної арени, на якій розгортається барвистий і багатогранний спектакль її життя, і припустити, що найбільш яскраво в даний момент на ній освітлене те місце, що повинне приковувати до себе найбільшу увагу глядача (самого суб'єкта), то це й буде мета. Психологічно метою є той мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, що сприймається людиною як безпосередній і найближчий очікуваний результат її діяльності.
Розглянуті мотиваційні утворення - диспозиції (мотиви), потреби і цілі - основні складові мотиваційної сфери людини. Співвідношення між ними і загальною структурою мотиваційної сфери подано на рис. 14.

Диспозиції (мотиви)

Рис. 14. Загальна будова мотиваційної сфери людини

Крім мотивів, потреб і цілей, як спонукачі людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання і наміри. Інтересом називають особливий мотиваційний стан пізнавального характеру, що, як правило, прямо не пов'язаний з якоюсь однією, актуальною в даний момент часу потребою. Інтерес може викликати будь-яка несподівана подія, що мимоволі привернула увагу, будь-який новий предмет, що з'явився в полі зору, будь-який окремий слуховий або інший подразник, що виник випадково.
Інтересу відповідає особливий вид діяльності, яка називається орієнтовно-дослідною. Чим вище на еволюційних сходинах стоїть організм, тим більше часу займає в нього даний вид діяльності і тим досконаліші її методи і засоби. Вищий рівень розвитку такої діяльності наявний тільки в людини, - це наукові і художньо-творчі дослідження.
Завдання як окремий ситуаційно-мотиваційний чинник виникає тоді, коли в ході виконання дії, спрямованої на досягнення певної мети, організм наштовхується на перешкоду, яку необхідно подолати, щоб рухатися далі. Те ж саме завдання може виникати в процесі виконання найрізноманітніших дій, і тому також неспецифічне для потреб, як і інтерес.
Бажання й наміри - це миттєво виникаючі і такі, що досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, які відповідають змінюваним умовам виконання дії.
Інтереси, завдання, бажання та наміри хоча і входять у систему мотиваційних чинників, беруть участь у мотивації поведінки, проте виконують в ній не стільки спонукальну, скільки інструментальну роль. Вони більше відповідальні за стиль, а не за спрямованість поведінки. Мотивація поведінки людини може бути свідомою і несвідомою. Це означає, що одні потреби і цілі, що керують поведінкою людини, нею усвідомлюються, інші - ні. Багато психологічних проблем одержують своє вирішення, як тільки ми відмовляємося від уявлення про те, що люди завжди усвідомлюють мотиви своїх дій, вчинків, думок і почуттів. Насправді їхні істинні мотиви не обов'язково такі, якими вони здаються.

34. Інтере́с, цікавість — емоційний вияв пізнавальних потреб людини, дуже важливий для формування різноманітних навичок та інтелекту. Інтерес — єдина мотивація, що здатна зробити роботу приємним зайняттям протягом певного проміжку часу. Цікавість як процес є необхідним елементом для розвитку творчості.

Психологія розглядає інтерес як природне споживальне ставлення людини до світу, яке реалізується в пізнавальній діяльності щодо освоєння навколишнього середовища й розгортається переважно у внутрішньому плані.

Людина почуває інтерес до того, що нове чи відмінне від раніш побаченого чи почутого, але він активізується також при усвідомленні нових можливостей. Зміна середовища чи відкриті нові можливості можуть бути пов'язані з чимось, що знаходиться всередині людини або виникає всередині людини завдяки уяві, пам'яті і мисленню.

Інтерес активується і підтримується змінами і новизною. Він грає важливу роль в довгому збереженні стосунків між людьми. Подружні пари, які продовжують цікавити один одного як особистості, довгі роки живуть разом і отримують задоволення від постійного спілкування між собою.

35. СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов´язку тощо, а також створення до них свого ставлення.

Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Свідомість не слід ототожнювати з усією психікою. Це особливий психічний процес або їх сукупність. Свідомість - особливе утворення, що сформувалось під час суспільно-історичного розвитку на основі праці як специфічного виду людської діяльності, специфічна форма цілеспрямованого психічного відображення. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Усвідомити який-небудь об´єкт - значить включити його в систему своїх знань і зарахувати до певного класу предметів, явищ.

Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе. Однак свідомість не зводиться лише до знання, не тотожна йому. Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Якщо призначення пізнавальної діяльності свідомості - це якомога більш адекватне пізнання об´єкта, тоді відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до обставин, що вже існують або передбачаються нею, до власної діяльності та її результатів, до інших людей, до того, що задовольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням і поняттям. Людина усвідомлює не лише об´єкти, їхні властивості та зв´язки, а й їхню значущість для себе, суспільства, що й створює умови для актуалізації механізмів, які забезпечують розгортання цілеспрямованої діяльності.

Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними.

Образ "Я" має динамічний характер через зміни, що постійно відбуваються в людині та процес їх пізнання і виявляється в таких категоріях:

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей. Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи особистості - інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є динамічною, так як може змінюватись впродовж життя.

Самооцінка особистістю своїх якостей визначає оцінку можливостей в досягненні цілей в різних сферах поведінки і діяльності. Від правильності самооцінки своїх можливостей залежить рівень домагань особистості.

Рівень домагань - це система перспективних завдань, які людина ставить для власного досягнення

Наприклад, орієнтація на відмінний рівень успішності навчання в університеті, або дотримання дієти через бажання схуднути до... кг-для дівчат, і заняття хлопців у спортзалі на тренажерах через прагнення накачати мускульну масу до... кг).

Рівень домагань суттєво залежить від образу "Я", зокрема Я-ідеального (відповідно до образу себе в майбутньому людина ставить завдання досягнути цього образу) та самооцінки (зазвичай висока самооцінка формує високий рівень домагань).

У зв'язку з недооцінюванням або переоцінюванням своїх можливостей в особистості починає проявлятися або комплекс неповноцінності або комплекс переваги. За наявності комплексу неповноцінності особистість втрачає самоповагу і у неї починає проявлятися сором'язливість, невпевненість та інші негативні якості. За наявності комплексу переваги самоповага необґрунтовано перебільшена і особистість проявляє самовпевненість, зверхнє і зневажливе ставлення до оточуючих.

36. Здібності — індивідуально стійкі психічні властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Задатки — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може існувати без них.

Кожна здібність становить складну синтетичну якість людини, в якій поєднуються окремі психічні властивості: чутливість, спостережливість, особливості пам'яті, уяви, мислення і т.д.

Виділяють:

• загальні здібності, які включають ті, якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності;
• спеціальні здібності, які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності.

Важливим фактором розвитку здібностей є стійкі спеціальні інтереси до вивчення змісту якоїсь галузі людської діяльності.

Здібності характеризуються як індивідуально-психологічні особливості, тобто такі якості, якими люди відрізняються між собою. От чому, коли говоримо про здібності, необхідно охарактеризувати ці відмінності. Вони можуть бути якісними і кількісними.

Якісна характеристика. Кожна здібність людини є складною її властивістю. Будучи внутрішньою спроможністю людини впоратися з тими вимогами, що їх ставить певна діяльність, здібність спирається на низку властивостей. До них насамперед належить життєвий досвід людини, надбані нею знання, вміння та навички. Здібності людини виявляються в тому, як вона використовує наявні в неї знання і набуває нових знань, умінь та навичок, необхідних для розв'язання завдань, які ставить перед нею життя.

Важливою характеристикою особистості є її здібності — індивідуально-психологічні особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її успішного виконання.

Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і навичками людини, забезпечуючи їх швидке надбання, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки — вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.

Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, не зважаючи на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в здібності.

В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть реалізовані. Варто також врахувати, що і самі задатки багатозначні, й у залежності від діяльності, у яку буде включена людина, можуть розвитися дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина стане композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта – музичним критиком.

37. Психічні процеси обумовлені біологічною організацією нервової системи.

Темперамент – сукупність індивідуальних особливостей, що характеризують динамічну і емоційну сторони психічної діяльності людини, які однаково виявляються в діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів і залишаються майже незмінними в процесі життя. Особливістю темпераменту є те, що він виявляється у людини в різній обстановці: як людина говорить, і спілкується з людьми, як засмучується або радіє, як він працює і відпочиває, як ходить і як реагує на події.

«Темперамент» походить від латів. temperamentum – «співвідношення частин». Старогрецький лікар Гіппократ (V в. до н.е.) вважав, що:

• у одних людей в організмі переважає жовч (chole), таких людей називають холериками;
• у інших – більше всього крові (sanguinis), вони були названі сангвініками;
• у третіх особливий багато слизу (phlegma), їх почали називати флегматиками;
• у четвертих – велика кількість чорної жовчі (melanos chole), їх називають меланхоліками.

Пізніше думка про залежність темпераменту від кількості в тілі «соків» була знехтувана, але ідея Гіппократа ділити людей на групи по чотирьох типах темпераменту пережила тисячоліття.

Наукове вчення про темпераменти було створене І.П. Павловим. Вивчаючи три основні параметри процесів збудження і гальмування нервової системи: силу – слабкість, рухливість – інертність, врівноваженість – неврівноваженість, Павлов встановив, що є чотири типи нервової системи, з яких три сильних (нестримний, живий, спокійний) і один слабкий.

Сила нервових процесів характеризується, витривалістю нервової системи і означає здатність її переносити дуже сильне збудження або гальмування.

Слабкість нервових процесів – нездатність нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження або гальмування.

Рухливість нервових процесів – це здатність їх швидко змінювати один одного, швидкість появи нервового процесу у відповідь на роздратування.

Врівноваженість нервових процесів – співвідношення збудження і гальмування. У деяких людей ці процеси взаємно врівноважуються, а у інших переважає один з процесів.

Тип нервової системи (сильний або слабкий) – це природжена її властивість, яка тільки в незначному ступені може змінюватися під впливом умов життя і діяльності.

Кожному типу нервової системи відповідає тип темпераменту.

У чистому вигляді вищеназвані темпераменти зустрічаються рідко. Зазвичай у людини переважають риси якого-небудь одного темпераменту, але при цьому можуть спостерігатися і окремі риси, властиві іншому темпераменту.

38. Холерик (від грец. Chole — жовч) — характеризується швидкістю дій, сильними, швидко виникаючими почуттями, яскраво відображених у мові, жестах, міміці. Холерики — люди активні і дуже енергійні, вони рухливі, сильні і наполегливі. Люди, які відносяться до холеричного типу темпераменту відрізняються швидкою збудливістю, імпульсивною реакцією. Їх рухи і почуття відрізняються стрімкістю, мова — емоційністю, запалом.

Холерики прекрасні працівники. Вони вміють ставити перед собою чітку мету і домагатися її виконання. Люди цього типу відрізняються працездатністю і ініціативністю, вони дуже люблять свою роботу і готові для досягнення професійних цілей піти на все, подолати будь-які труднощі. Вони відрізняються швидкою розумовою діяльністю і швидкою зміною почуттів та емоцій.

Холерики люблять творчість, проявляють інтерес до всього нового і цікавого. Вони прагнуть до самостійності, в тому числі і в роботі. Через свою збудливість холерики — нестримані співрозмовники, вони не прислухаються до думки інших.
Яскравими представниками цього типу темпераменту були такі видатні особистості, як Петро I, А. С. Пушкін, А. В. Суворов та М. Робесп’єр.