Змалювання дитячих характерів у збірці віктора кави «вітя на вулиці»

____________________________________

Напам’ять скоромовку, забавлянку.

Семен сіно віз – не довіз.
Лишив сани, узяв віз.

* * *
Ворона сороці намисто купила,
В намисті сорока намистинки лічила.

* * *
Пиляв Пилип поліна з лип.
Притупив пилку Пилип.

* * *
Мила митися не вміла.
Мила мило з рук не змила

Куй, куй, чобіток,
Подай, бабо, молоток.
Не подаси молотка,
Не підкую чобітка,
Молоток срiбленький,
Чобіток золотенький.

13.1.О.Копиленко, характеристика збірки «як вони поживають»

Олександр Копиленко (1900—1958 ) — відомий письменник-природолюб. У перед мові до збірки своїх оповідань «Як вони поживають» він написав: «Всюди і майже щодня ми зустрічаємося з нашими друзями — тваринами... Зустрічаємося і вдома, а частіше в лісі, в степу. Ми їх дуже любимо. Саме про те, як вони поживають, я й намагаюсь розповісти...» А розповідає письменник дуже майстерно. В його творах читач завжди знайде щось цікаве, незвичайне. Раджу тобі прочитати цю збірку.

Кріт - неборака.

Підійшов я до невеликої калюжі серед поля. Раптом з неї зірвались качки і хутко полетіли. Я ступив крок, щоб розгледіти, якої вони породи.

Аж ось біля моїх ніг, просто з-під землі, нагорнувши мокру купку, вилазить невеличке звіреня. Все мокре, чудернацьке, ще й насилу пересуває лапами. Та й лапи в нього дивні, особливо передні. Воно ними, неначе веслами, по землі гребе.

Ти диви, кріт виліз на світло!

Чому ж це він опинився на поверхні, коли завжди живе під землею і значно краще там себе почуває? А, ясно, в чому справа. Його, небораку, несподівано залило водою під землею. От він з переляку прожогом і вистрибнув сюди. Бач, кріт поповз на горб далі від калюжі. Знесилений він, мокрий, змерз на повітрі.

Взяв я крота в руки, роздивився, обігрів трохи, виніс на горб і пустив. Він так моторно* зарився в землю, ніби туди пірнув. Тільки купка землі лишилась. От техніка, га?

А уявіть собі, що кротові треба було б усю землю із своїх ходів викидати нагору. Тоді б він вигортав її цілі вагони.

Як відомо, кріт риє під землею дуже довгі проходи, такі собі підземні дороги. Прокладає метро без рейок, а землю не вивозить нагору.

Під землею він постійно живе, плодиться, навіть бої провадить зі своїми сусідами-кротами.

То куди ж він діває землю? Це дуже цікаво...

От коли інженери почали думати над проектом підземного човна, у них виникло складне питання — куди ж дівати землю, яку ритиме ця машина на великій глибині. Хіба ж можна таку страшну кількість ґрунту вигорнути на поверхню?

Тоді вони й зацікавились кротом. Варто було пильно дослідити, як мандрує цей вічний підземний житель.

Зробили так: впіймали крота і пустили його в довгий дерев'яний ящик, повний міцно утрамбованої землі. Звичайно, кріт миттю пірнув під землю. А в цей час ящик просвітили наскрізь рентгенівським промінням. І на спеціальному екрані перед очима дослідників розкрилась вся картина підземної роботи крота.

Виявилось, що кріт спочатку дробить землю зубами, ніби свердлить її, і гребе сильними передніми лапами. Далі, за допомогою шиї, плечей і тих-таки передніх лап, впресовує, утрамбовує землю в стіни прогризеного, проритого ходу. Таким чином, кріт досить швидко посувається під землею, одночасно ласуючи черв'яками, личинками, жуками, що живуть у землі. Тепер зрозуміло, чому в крота такі сильні, міцні м'язи на шиї.

Отож, побачивши, як працює кріт, повчившись у нього, інженери так і машину свою зробили, що вона землю впресовуватиме в боки тих ходів, які прогризатиме спеціальний прилад.

Адже відомо,— коли люди починали будувати літак, вони так само пильно досліджували політ птахів, кістяк птиці, будову і розташування на ній пір'я. Це допомогло створити перші літальні апарати, ще тоді не досконалі. А тепер вони перетворились на могутню силу для користі людства.

 

Чудернацьке, утрамбованої, рентгенівським, інженери, впресовуватиме.

Неборака — бідолаха, той, хто викликає співчуття. Моторно — дуже швидко.

ЛАСТIВКА

Вже помалу вечорiло. А може, нам тiльки здавалось, що незабаром вечiр, бо на заходi, закриваючи пiвнеба, заступила сонце широка чорна хмара. Вона вiщувала на нiч дощ або принаймi густий туман.
Ми з Олею вийшли з прозорого гаю i помiтили, що осiнньоï пори лiс здається не такий вже густий, навiть коли ще й не падає листя з дерев. Звичайно, це так тiльки здавалося, бо навiть осики ще не торкнулась жовта осiння фарба.
Стояв вересень — прозорий, соковитий, багатий мiсяць.
Оля — моторна, жвава дiвчинка. Вона завзятий, спостережливий дослiдник природи. Вiд Олиного ока нiчого не сховається. Все вона бачить, все споглядає i про все розпитує.
Така вже вдача у моєï малоï О лi, з широко розкритими здивованими i допитливими очима. За цю допитливiсть я полюбив Олю.
Отож з нею i вийшов я з гаю на пiскуватий шлях, що вився серед поля i зникав за горбом у чагарнику. Насторожi бiля шляху стояли телеграфнi стовпи, i на них неспокiйно гули дроти. А на дротах, скiльки сягало око, сидiли ластiвки. Вони щебетали, знiмались невеликими табунами, легко крутились у повiтрi i знов тiсно сiдали на дрiт. Звичайно, Оля не могла пропустити таке видовище. Вона щебета а, як ластiвка:
— Нi, ви менi скажiть, скiльки ïх тут штук? Мабуть, тисяча тисяч, не менше! Правда? I погляньте, нiби намисто, нанизанi вони на тонесеньку ниточку — дротинку. Правда? А якi заклопотанi! А знаєте чому? Я знаю. Це вони збираються летiти, i ïм страшенно не хочеться покидати нас. Серйозно! Я тут щодня ходжу, щодня ïх бачу на дротах, i щодня ïх все бiльше й бiльше. Думаєте, ïм хочеться летiти вiд нас? Нi, нiскiлечки! Я б теж нiзащо не хотiла летiти з дому, та ще хтозна-куди, аж за море. Так просто полiтати я б не вiдмовилась, коли б у мене були крила... А покидати оце все i нашу школу — я б нiзащо не покинула. Бiднi ластiвочки! Ну, до побачення! Ви по менi не сумуйте, я чекатиму на вас... А оце ось та ластiвка, що вивелась у нас пiд вiкном. Дуже схожа на мою... А скажiть, от вони сидять на телеграфному дротi, а ïм чути розмову, що летить цим дротом, га? От коли б вони вмiли розмовляти, вони б менi розказали... Я б хотiла розмовляти по-пташиному. Тодi б я всi тайни ïхнi розкрила. А чого ви посмiхаєтесь? Це ж я так...
Оля нiякове помовчала секунди три, а потiм знов почала думати вголос:
— Значить, так оце вони збираються летiти... Я страшенно хочу побачити, як вони знiматимуться з мiсця, щоб помахати ïм рукою на прощання. Обов'язково простежу. Десять разiв на день прибiгатиму, а таки не пропущу. А за ними, значить, полетять iволги, зозулi, солов'ï, а там лелеки...
— Деркачi пiшки вирушать у далеку путь, — додав я.
— I не бояться, — заздрiсно сказала Оля. — А я признаюсь вам, що менi вночi таки страшно буває. Я й не боюсь нiчого, а страшно! От дивно!.. Правда?
На ранок нам треба було йти на город. Оля забiгла за мною. Вночi пройшов дрiбний дощ. В полi пахло вогким осiннiм зiллям. Ви знаєте, що кожна пора року розливає по землi особливi пахощi.
Але ось нашi дроти, де вчора безугавно щебетали тисячi ластiвок. Сьогоднi дроти вже були голi, тонесенькi, осиротiлi.
Жодноï ластiвки не було не тiльки на дротi, а й навколо у повiтрi. Тiльки тихий вересневий вiтер шелестiв жухлою травою, свистiв по дротах i доносив невеселу останню пiсню жайворонка. Прилетiв табунець коноплянок. Застиг над мишею кiбчик. Горлиця промчала до гаю. Оля вiдразу засумувала:
— Гляньте, ластiвки полетiли, а я ïх не проводжала. Як же ïм не соромно! Я ж хотiла ïм помахати рукою i гукнути До побачення!
Оля замовкла. Вона мовчала, мабуть, аж цiлих двi хвилини! А потiм знову защебетала за всiх ластiвок, що вчора сидiли тут:
— Полетiли... Ну, цього я ïм нiколи не прощу! А я вже надумалась, чого вони вночi летять. Щоб не нападали на них рiзнi хижаки. Правда?
— Правда.
— Ой! — раптом несамовито скрикнула Оля i кинулась в придорожний бур'ян.
Признатись, тут i я злякався i кинувся за нею. В бур'янi щось пурхало, важко припадаючи на крило.
Доки я встиг приглядiтись, що там, — Оля вже несла в руцi чорненьку пташку. Пташка дивилась на нас зляканими очима, хоч Оля тримала ïï в руках обережно.
— Ластiвочка... з перебитим крильцем... нещасненька... гляньте, яка вона гарнесенька i худенька, — мало не задихаючись, шепотiла Оля.
— Я ïï годуватиму, вона житиме в мене всю зиму. Правда? Це менi ластiвки привiт залишили. Бiдна, вона не могла з ними полетiти. Нiчого, ти житимеш у мене, i тобi буде не гiрше, нiж там, на теплiй чужинi... Я назву тебе — Ляля. Добре? Ляленька... Вам подобається iм'я — Ляленька?
Оля помчала додому з ластiвкою, розпитавши в мене, чим ïï годувати.
Тепер ластiвка Ляля живе в Олi разом з ручною бiлкою Рудькою. Пташка звикла до Олi i бере мушок та черв'ячкiв у неï з рук, любить сидiти на плечi у своєï господарки, на голову сiдає. А Оля невгамовно розмовляє з нею, розповiдає ïй про своï спостереження i навiть про шкiльнi новини.