Теорії економічного розвитку країн, що розвиваються

Розглянуті вище теорії та моделі економічного зростання та розвитку розраховані на розвинуті країни і зовсім не придатні до використання у країнах, що розвиваються. Це зумовлено тим, що для слаборозвинутих країн прискорення темпів економічного зростання та розвитку пов’язане не з визначенням оптимальної комбінації ресурсів і збалансування темпів їх приросту, а з докорінною перебудовою основ національної економічної системи.

Однією з найбільш відомих моделей економічного розвитку, в якій акцентується увага на механізмі перетворення малорозвиненої аграрної країни в економічно розвинену з галузевою структурою та високим рівнем урбанізації, є двосекторна модель Льюїса.

В 70-х роках ХХ ст. серед країн, що розвиваються, стала популярною теорія зовнішньої залежності. Теорія зовнішньої залежності розглядає ці країни як суспільства, що скуті інституційними, політичними та економічними обмеженнями (як зовнішніми, так і внутрішніми), і зв’язані з багатими країнами відносинами залежності та панування.

У цій теорії існує три основні напрями:

- неоколоніальна модель залежності;

- хибна парадигма розвитку;

- теорія дуального розвитку.

Перший напрямок - неоколоніальна модель залежності - є побічним продуктом теорії марксизму. Неоколоніальна модель розвитку пов’язує нерозвиненість країн з історично існуючою нерівністю у правах бідних і багатих країн. Усередині малорозвинених країн існують так звані компрадорські групи, інтереси яких збігаються з інтересами розвинутих країн, що призводить до гальмування реформ, спрямованих на підвищення темпів економічного розвитку бідних країн. Відповідно до даної теорії, революційна боротьба або, як мінімум, докорінна перебудова світової капіталістичної системи є єдиним засобом звільнення країн третього світу від прямого і непрямого контролю багатих країн і місцевих гнобителів.

Другий, але менш радикальний напрямок підходу теорії зовнішньої залежності, - хибна парадигма розвитку. Вона пояснює відсталість країн третього світу помилковими порадами не знайомих з місцевою специфікою консультантів з розвинених країн, які працюють в різних організаціях міжнародної двосторонньої або багатосторонньої допомоги розвитку. Хибна парадигма розвитку вказує на неможливість механічного перенесення інституціональних структур, які сприяють економічному розвитку, з одних систем в інші.

Теорія дуального розвитку ґрунтується на положенні про
ієрархічність будови економічної системи. Між елементами системи існують відносини залежності, взаємозалежності та певної підпорядкованості.

Поняття дуальних товариств – бідних і багатих націй у світовому масштабі, а також нечисленної групи багатих серед більшості бідних всередині країн, що розвиваються міститься в неявному вигляді в моделі структурних перетворень і в явному - в теорії залежності.

Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

Теорія сталого розвитку.

Ідеї сталого розвитку були офіційно проголошені на Міжнародній конференції з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро (Самміт Землі) United Nations Conference on Environment and Development (Earth Summit), Rio de Janeiro у 1992 р.

Ця конференція розглядала оточуюче середовище і соціально-економічний розвиток як взаємопов'язані і взаємозалежні області. У головному документі, прийнятому на цій конференції, «Порядку денному на ХХІ століття» (Agenda 21), що розглядався в якості програми всесвітнього співробітництва, сталий розвиток пов'язується з гармонічним досягненням наступних цілей:

· високої якості навколишнього середовища і здорової економіки для всіх народів світу,

· задоволенні потреб людей і збереженні сталого розвитку протягом тривалого періоду.

Під сталим розвитком розуміють модель бажаного розвитку суспільства, що ба­зується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища. Сталий розвиток має три виміри - економічне зростання, соціальний прогрес та охорону навколишнього середовища.

Економічний вимір сталого розвитку передбачає: зрос­тання добробуту членів суспільства; ліквідацію біднос­ті шляхом ефективного використання ресурсів; збалансоване зростання країн з різними рівнями розвитку.

Соціальний вимір передбачає забезпечення в кожній країні: людських прав та свобод; плюралізму, демократії, побудови громадянського сус­пільства; створення можливостей та доступу до основних освітніх, ме­дичних, культурних послуг тощо.

Екологічний вимір передбачає: захист навколишнього природного се­редовища, екосистеми; збереження флори та фауни; раціональне викорис­тання всіх мінеральних, біологічних, екологічних та інших видів ресур­сів.

Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які по­чалися в 70-80-х років XX ст. поряд із нарощуванням матеріального ви­робництва, а саме:

• обмеженістю природних ресурсів;

• несприятливою демографічною ситуацією;

• катастрофічно швидким руйнуванням природного довкілля;

• зростаючою загрозою здоров'ю та життю самої людини.

Філософія сталого розвитку полягає в поступовому нарощуванні на­ціональних потенціалів країн світу для підвищення якості життя у всіх сферах життєдіяльності населення без нанесення шкоди природі і прийдешнім поколінням.

Концепція сталого розвитку:

· характеризується комплексністю та інтегрованістю основних елементів - економіки, суспільства і природи

· базується на правах людини та народів щодо отримання рівності прав на розвиток. Ця ідея була підтримана Генераль­ною Асамблеєю ООН в 1979 році.

· передбачає задоволення поточних потреб нинішнього поко­ління без посягань на потреби та можливості майбутніх поколінь.

Основним індикатором сталого розвитку є індекс людського розвитку (ІЛР), який використовується ООН для об'єктивного порівняння розвитку всіх країн і висновків щодо фінансової і будь-якої іншої допомоги. Цей інтегральний показник об'єднує три компоненти: довголіття, освіту і рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіта вимі­рюється комбінацією письменності дорослих і середньою кількістю ро­ків освіти; рівень життя вимірюється реальним ВВП на душу населення з урахуванням місцевої вартості життя. Вважається, що країни з ІЛР нижче 0,5 мають низький рівень людс­ького розвитку; країни з ІЛР в діапазоні 0,5-0,8 мають середній рівень, а країни з ІЛР більше 0,8 мають високий рівень розвитку.

Індекси сталого розвитку використовують при проведенні державної політики в економічній, соціальній та екологічних сферах, формуванні бюджетів та планів розвитку.

ТЕМА 9

ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Економічний потенціал національної економіки: структура та особливості

2. Характеристика основних складових економічного потенціалу

3. Національне багатство як складова економічного потенціалу країни

1. Економічний потенціал національної економіки: структура та особливості

Економічний потенціал - це сукупність передумов, факторів та засобів, здатних забезпечити економічне зростання та підвищення на цій основі рівня і якості життя населення.

Кожен із потенціалів характеризується певною величиною і якісним складом відповідних економічних ресурсів та умовами їх ефективного використання.

Економічні ресурси – це основні елементи економічного потенціалу, наявні у суспіль­ства на кожному етапі розвитку продуктивних сил, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального роз­витку.

Потенціал національної економіки формується у взаємодії двох груп факторів, що його визначають:

- традиційно економічні фактори, які містяться в офіційній статистиці;

- неекономічні фактори, показники яких неможливо визначити за допомогою методів статистики.

Оскільки суспільне виробництво є процесом перетворення ресурсів на товари в необ­хідному обсязі і належної якості, то вирішальне місце в ньому посідає ефективність використання взаємозалежних і взаємозумовлених ресурсів. Від того, в яких кількісних і якісних співвідношеннях на­ціональна економіка використовує їх, залежать темпи її розви­тку.

Величина економічного потенціалу свідчить про: ступінь неза­лежності національної економіки, якість життя населення, роль і значення країни у світовій господарській системі.

Рівень використання економічного потенціалу залежить від: виробничих можливос­тей всіх галузей національної економіки, економічного устрою країни, зовнішньоекономічної ситуації, економічної політики уряду, чинного господарського механізму, недосконалість якого, зокрема, може призвести до нераціонального, мало­ефективного та витратного використання економічного потенці­алу.

Джерелами розвитку економічного потенціалу є:

- зростання інвестиційної й інноваційної активності;

- розвиток конкуренції;

- впровадження ефективних форм і методів управління;

- зниження рівня ресурсомісткості виробництва.

Для аналізу рівня розвитку економічного потенціалу країни необхідна оцінка його обсягу, стану та динаміки.

Під оцінкою економічного потенціалу слід розуміти визначення його обсягу у вартісному вираженні, а також розрахунок ефективності вико­ристання економічних ресурсів та ступеня досягнення цілей еко­номічного розвитку. На сьогодні ще не розро­блені ні вітчизняні, ні міжнародні стандарти оцінювання вели­чини економічного потенціалу. Найбільш вживаним показником кількісної оцінки еко­номічного потенціалу є ВВП. Він харак­теризує не тільки досягнутий рівень розвитку національної еко­номіки, а й особливості його галузевої структури, ефективність функціонування окремих сфер діяльності, галузей та регіонів, ступінь інтеграційних процесів.

Оцінка ефективності використання економічного потенціа­лу здійснюється у двох вимірах: цільовому та ресурсному.

Цільо­ва ефективність характеризує суспільне виробництво з позицій рівня розвитку і ступеня задоволення потреб суспільства.

Ресурсна ефективність відображає ефективність організації суспільного вироб­ництва з позицій найбільш раціонального використання обмеже­них ресурсів, комбінування факторів виробництва, впроваджен­ня ресурсозберігаючих технологій.

Цільова та ресурсна ефектив­ність є взаємопов’язаними категоріями. Цільова ефективність змінюється прямо пропорційно ресурсній. За підвищення цільової ефективнос­ті, яка базується на зростанні ефективності використання кож­ної одиниці наявних ресурсів, забезпечується інтенсивний тип використання економічного потенціалу.

2. Характеристика основних складових економічного потенціалу

Основними елементами еко­номічного потенціалу є: природно-ресурсний, виробничо-техно­логічний, науково-технічний, інвестиційний, трудовий, інфор­маційний потенціали та потенціал управління.

№ з/п	Складові потенціалу	Характеристика
	Природно-ре­сурсний по­тенціал	Сукупність наявних і тих, що можуть бути мобі­лізовані, природних умов і ресурсів, які вплива­ють на економічну діяльність та використову­ються чи можуть бути використані у процесі ви­робництва економічних благ
	Виробничо- технологічний потенціал	Сукупність засобів виробництва, а також існуючих технологічних способів (технологій) їх залучення для перетворення предметів праці на продукцію кінцевого споживання, необхідну для задоволення потреб суспільства
	Науково-тех­нічний потен­ціал	Сукупна можливість національної економічної системи генерувати необхідні знання, що втілю­ється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та нововведень
	Інвестиційний потенціал	Здатність залучати у виробництво й ефективно використовувати інвестиційні ресурси для здій­снення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфра­структурі
	Трудовий потенціал	Сукупність працездатного насе­лення з урахуванням інтелектуального розвитку, знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і па­тріотизму.
	Інформацій­ний потенціал	Наявні та такі, що можуть бути мобілізовані, об­сяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних ре­сурсів, збирання, накопичення, обробки й вико­ристання різноманітних форм інформації для за­доволення відповідних потреб суспільства
	Потенціал управління	Наявні способи і вміння визначати цілі, прийма­ти рішення, формувати програми, розподіляти функції та координувати діяльність організацій і людей у виконанні їх завдань і функцій, фор­мувати механізми управління, раціоналізувати структури організацій і забезпечувати ефектив­ність їх діяльності

Кожен із зазначених потенціалів характеризується певною величиною і якісним складом відповідних економічних ресурсів та умовами їх ефективного використання.

Економічні ресурси – це основні елементи економічного потенціалу, наявні у суспіль­ства на кожному етапі розвитку продуктивних сил, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального роз­витку.

3. Національне багатство як складова економічного потенціалу країни

Значення національної економіки у світовій системі господа­рювання пов’язане з рівнем національного багатства і конкурен­тоспроможністю країни на міжнародних ринках.

Національне багатство – це сукупність створених та нагромаджених у краї­ні працею всього суспільства матеріальних благ, розвіданих при­родних ресурсів, досягнутого рівня освіти людей, їхнього досві­ду, майстерності, творчих здібностей, які призначені для розши­реного відтворення з метою підвищення добробуту нації. Такий показник ураховує результати праці всіх поколінь відповідної держави.

Національне багатство є важливим показником економічної могутності країни та джерелом її соціально-економічного про­гресу.

В складі національного багатства країни виокремлюють його матеріальну і нематеріальну частини.

Основними елемента­ми матеріальної форми національного багатства є:

- створений і накопичений країною виробничий (основний і оборотний) капі­тал;

- основний капітал сфери обслуговування (школи, лікарні, культурно-освітні та спортивні об’єкти, житлові будинки);

- ре­зерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіта­лу);

- майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці та предмети тривалого використання – автомобілі, меблі, побутова техніка тощо);

- залучені в процес виробництва природні ресурси – земля, ліси, розвідані корисні копалини.

Нематеріальну складо­ву національного багатства становлять елементи, що передусім визначають якість робочої сили, - науково-технічний, освітній, культурний та професійний потенціал людини, рівень знань, на­копичений досвід, здібності, культурні цінності.

У складі національного багатства можна виділити такі елементи (рис. 9.1):

1) нефінансові активи, що є результатом виробничої діяльності (створені нефінансові активи);

2) нефінансові активи, що не є результатом виробничої діяльності (нестворені нефінансові активи):

3) фінансові активи / пасиви;

4) нагромаджені споживчі товари довгострокового використання у домашніх господарствах (особисте майно громадян);

5) прямі іноземні інвестиції.

Рис. 9.1. Структура національного багатства країни

Якщо рані­ше розвиток країни визначався ступенем нарощування матері­ально-речових елементів, які, по суті, лежать у традиційному ро­зумінні сутності національного багатства, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення та структурні зрушення в його складі. Включення людського капіталу до складу національного багатства було покладено в основу виникнення розширеної кон­цепції національного багатства.

За традиційними обчислен­нями, головним компонентом багатства країни вважався фізич­ний капітал (нагромаджені матеріально-речові фонди). Однак згідно з оцінкою, здійсненою Світовим банком у 192 країнах, частка фізичного капіталу дорівнювала в середньому лише 16 % загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має люд­ський капітал, що становить 64 %. Основною проблемою тут є визначення величини людського потенціалу, адже в його розвиток вкладаються кошти, які спрямовуються, зокрема, на освіту, охорону здоров’я, відтворення, підвищення професіоналізму і якості праці. Є й інші підходи, за яких величина людського капі­талу може визначатися, зважаючи на потенційний дохід, який він може надавати.

 

ТЕМА 10

ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура

2. Сутність ринкової інфраструктури та її роль у ринковій економіці

 

1. Поняття інфраструктури національної економіки та її структура

Інфраструктура національної економіки - сукупність структурних елементів господарської системи та інституцій, що забезпечують розвиток національної економіки.

Від ступеня розвитку інфраструктури національної економіки залежить ефективність і результативність національної економіки, рівень та якість життя населення.

У розвинутих країнах світу більшість об'єктів інфра­структури національної економіки перебувають у власності дер­жави, це викликано їх великою капіталомісткістю, низькою рен­табельністю тощо. Елементами інфраструктури національної економіки є загальна, виробнича, інформаційна, соціальна та ринкова інфраструктури.

№ з/п	Складові інфраструктури	Характеристика
	Загальна	Сукупність елементів, які є необхідними для функціонуван­ня всіх інших складових інфраструктури національної економі­ки
	Виробнича	Сукупність елементів національної економіки, що забезпечують функціонування суспільного виро­бництва і створюють умови для руху товарів і послуг
	Інформацій­на	Сукупність елементів національної економіки, які впливають на створення, передачу та збереження інформації
	Соціальна	Сукупність елементів національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості
	Ринкова	Сукупність елемен­тів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ри­нкового механізму національної економіки

Загальна інфраструктура національної економіки включає елементи інфраструктури, які є необхідними для функціонуван­ня всіх інших складових інфраструктури національної економі­ки: телекомунікації; залізничний транспорт; автомобільні до­роги; електроенергетика; виробництво, транспортування та роз­поділення газу; водопостачання та водовідведення.

Рівень розвитку елементів загальної інфраструктури в Україні станом на 2007 рік є найнижчим серед країн Східної Європи, що дає можливість стверджувати про низьку ефек­тивність структурних реформ загальної інфраструктури націона­льної економіки України.

Виробнича інфраструктура включає елементи національної економіки, що забезпечують функціонування суспільного виро­бництва і створюють умови для руху товарів і послуг.

До вироб­ничої інфраструктури відносять:

- виробничі споруди та пристрої, в тому числі іригаційні системи;

- інженерні комунікації та мережі виробничого призначення (ЛЕП та інше);

- матеріально-технічне постачання, що обслуговує виробництво;

- торгівля, в тій її части­ні, в якій вона продовжує виробничий процес і надає окремі пос­луги виробничим підприємствам.

Розвиток виробничої інфра­структури потребує значних інвестицій для оновлення, визна­чення національних фінансових джерел для модернізації, прове­дення структурних перетворень з метою надання виробничий інфраструктурі характеристик ринкової економіки.

Інформаційна інфраструктура включає елементи національної економіки, які впливають на створення, передачу та збереження інформації: обчи­слювальна та комунікаційна техніка; телекомунікаційні мережі; бази і банки даних; системи інформаційних аналітичних центрів; системи науково-дослідних установ; підготовка висококваліфі­кованих працівників. Об'єкт інформаційної інфраструктури національної економі­ки – інформація та інформаційні процеси.

Предмет інформаційної інфраструктури національної еконо­міки – дослідження особливостей інформаційного впливу на особистість, суспільство, державу.

Соціальна інфраструктура включає елементи національної економіки, які забезпечують умови життєдіяльності населення та всебічний розвиток особистості. Складові компоненти соціальної інфраструктури: соціально-споживацький комплекс та соціально-культурний комплекс.

Соціа­льно-споживацький комплекс (інфраструктура) спрямований на створення умов для відтворення людини та задоволення її потреб у належних умовах життя.

Складові елементи соціально-споживчого комплексу:

а) Торгівля і громадське харчування.

б) Житлово-комунальне господарство. Його завдання полягає у задоволенні комунальних, побутових і соціально-культурних потреб населення. До складу житлово-комунального господарства входять: житлове господарство; санітарно-технічні підприємства; служби інженерних мереж і споруд; транспорт; енергетичне господарство; всі види зовнішнього благоустрою; служби обрядових і спеціальних послуг.

в) Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських і сільських жителів.

г) Пасажирський транспорт і засоби зв’язку.

Соціально-культурний комплекс. Соціально-культурна інфраструктура сприяє ду­ховному та інтелектуальному розвитку. До складових елементів соціально-культурного комплексу відносять освіту, культуру і охорону здоров'я.

 

2. Сутність ринкової інфраструктури та її роль у ринковій економіці

Ринкова інфраструктура – сукупність елемен­тів, які забезпечують стабільний розвиток і функціонування ри­ нкового механізму національної економіки.

Роль інфраструктури в забезпеченні функціонування націо­нального ринку визначається функціями:

- забезпечення безпе­ребійного функціонування господарських взаємозв’язків;

- регулювання руху товарно-грошових потоків;

- доведення товару до безпосеред­нього споживача;

- перерозподіл ресурсів між різноманітними галузями й усередині них;

- акумуляція тимчасово вільних коштів, регулювання гро­шового обігу.

Основне призначення інституцій ринкової інфраструктури – це обслуговування взаємовідносин виробників товарів і їх безпосередніх споживачів.

Продуктом функціонування елементів ринкової інфраструктури є посеред­ницька послуга.

Досвід розвинутих країн світу доводить, що за наявності розвинутої ринкової інфраструктури ефективно реалізуються державна регуляторна політика, сучас­ні системи маркетингу й стратегічного планування, досягаються високі показники економічного і соціального розвитку.

Елементи ринкової інфраструктури представлені сукупністю різноманітних підприємств, установ, організацій, що обслугову­ють суб’єктів ринку, допомагають їм нормально функціонувати і діють у межах окремих ринків:

- ринку робочої сили;

- ринку засо­бів виробництва;

- ринків банківських послуг, інвестицій, фінан­сів;

- ринків інформації, маркетингових послуг.

Елементи ринкової інфраструктури, за допомогою яких реа­лізуються її функції, поділяють на три блоки: організаційно-тех­нічну, фінансово-кредитну та науково-дослідницьку інфраструк­туру ринку.

До організаційно-технічної інфраструктури ринку належать товарні біржі, аукціони, торговельні доми, торговельні палати, холдингові, брокерські компанії, інформаційні центри, ярмарки, сервісні центри, різноманітні асоціації підприємців і споживачів, державні інспекції, транспортні комунікації, засоби зв’язку.

Фінансово-кредитну інфраструктуру ринку утворюють бан­ки, фондові й валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди профспілок та інших громадських організацій, інституції, які мобілізують тимчасово вільні грошові ресурси, перетворюючи їх на кредити, а потім і на капіталовкладення.

Науково-дослідницька інфраструктура ринку включає на­укові інститути з вивчення ринкових проблем, венчурні фірми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.

Елементи ринкової інфраструктури формують­ся і класифікуються за видами ринків, які вони обслуговують:

- ринком товарів і послуг (реальний сектор);

- фінансовим ринком (фінансово-кредитний сектор, трансакційний сектор);

- ринком праці (ро­бочої сили).

Інфраструктура товарного ринку (реального сектору) представлена сукупністю видів діяльності та інституцій, які забезпечують безперебійний обіг речових чинників виробництва і товарів кінцевого спожи­вання та надають комплекс послуг зі сприяння організації товар­ного обігу та повнішого задоволення попиту споживачів. Вона створює умови для швидкого обігу товарних ресурсів в економіці, вдосконалення ринкового процесу реалізації продук­тів праці, оптимізації комерційних зв’язків, поліпшення матері­ально-технічної бази обігу.

Важлива роль у забезпеченні функціонування інфраструктури товарного ринку належить біржам. Відповідно до товарів, які є об'єктом купівлі-продажу, біржі можуть бути універсальні, товарні і товарно-сировинні, агропромислові, фондові і товарно-фондові.

Товарна біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу товарів за певними стандартами та умо­вами. Вона має на меті надання послуг стосовно укладення біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропонування на товари, вивчен­ня, упорядкування та полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Діяльність товарних бірж в Україні регулюється Законом «Про товарну біржу».

На товарній біржі здійснюються два види товарообороту:

- реальний - безпо­середній перехід товару від продавця до покупця;

- ф'ючерсний (до 90% від усіх угод) – продається право на товар (наприклад, на майбутній врожай).

Ф'ючерсні контракти підля­гають хеджуванню - страхуванню на випадок можливих збитків, спричинених зміною цін у майбутньому.

До інфраструктури товарного ринку належить розгалужена система приватних, кооперативних, державних, змішаних гур­тових і роздрібних торговельних структур, які визначають стан двох форм торгівлі в країні: гуртову і роздрібну. Найбільш впли­вовими гуртовими торговельними структурами є великі торго­вельні фірми, торгові доми, дистриб’юторські фірми.

У практиці ринкових зв’язків широко використовують і такі форми організації оптової торгівлі, як аукціон, ярмарок.

Розвинута інфраструктура товарного ринку – це одна з фун­даментальних рис ринкової економіки, ознака мобільності мате­ріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів.

Функціонування фінансового ринку, до складу якого входять ринки грошей та цінних паперів, забезпечується розвинутою спеціалізованою інфраструктурою, яка є сегментом фінансової діяльності ринкової економіки, створюється для обслуговування фінансового ринку та забезпечення його нормального функціону­вання.

Особливе місце серед елементів інфраструктури фінансового ринку посідають фондові, валютні біржі, брокерські компанії, комерційні банки, інвестиційні та інноваційні фонди, холдинго­ві компанії.

Фондова біржа - організований ринок на якому здійснюється процес купівлі-продажу цінних паперів за певними стандартами та умовами. Участь у біржових торгах підвищує авторитетність компанії (ІРО), спрощує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищен­ню курсу її акцій.

На фондовій біржі мобілізуються і концентруються тимча­сово вільні грошові нагромадження та заощадження через про­даж цінних паперів, а також здійснюється кредитування і фінан­сування державного і приватного секторів через купівлю цінних паперів. Біржа регулює процес переливання фінансових ресурсів і капіталів.

У світовій практиці фінансові ре­сурси перерозподіляються переважно через фондовий ринок. Проте в Україні, незважаючи на рекордні показники дохідності у 2007 р., фондовий ринок у цілому відіграє незначну роль у пи­танні акумулювання коштів на фінансових ринках та трансфор­мації їх в інвестиційні ресурси для реального сектору економіки.

Валютні біржі – це установи, де здійснюється купівля-продаж іноземної валюти і формуються поточні курси валют (валют­ні котирування) на основі фактичного співвідношення попиту і пропозиції. Як самостійний елемент інфраструктури валютні біржі збе­реглися лише в деяких країнах (у ФРН, Франції), врешті-решт цю роль виконують найбільші банки, а в Україні - Національ­ний банк України. У сучасних ринкових умовах основну частину посередниць­ких операцій здійснюють великі брокерські фірми, що мають широку мережу філій, тісно пов’язаних з банками.

Брокерські компанії і фірми – це офіційні організації, що займаються посередницькою діяльністю під час укладення угод між покупцями і продавцями валют, цінних паперів та інших цінностей на фінан­сових біржах. Вони діють за дорученням і за рахунок клієнтів, одержуючи за посередництво певну плату.

Банківська система є дворівневою і складається з На­ціонального банку України та комерційних банків. Комерційні банки є фінансовими установами, які створюються на пайовій та акціонерній основі і здійсню­ють фінансово-кредитні й розрахункові операції за дорученням клієнтів на договірних засадах. Банківській сектор України характеризується за­безпеченістю законодавчою та нормативною базою, запрова­дженням міжнародних стандартів банківської діяльності та при вабливістю для інвесторів.

Небанківські фінансові установи виникли для здійснення фі­нансово-кредитних функцій, які банківські установи не можуть виконати внаслідок наявності системи особливих ризиків. Таким чином діяльність небанківських фінансових установ є необхід­ним елементом ринкової інфраструктури національної економі­ки.

Діяльність банківських та небанківських установ не є взаємовиключною, навпаки, їх діяльність характеризується гли­боким ступенем взаємопроникнення і вони є невід'ємними еле­ментами ринкової інфраструктури.

До небанківських фінансових установ відносять страхові компанії, кредитні спілки, фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди тощо.

Страховий ринок України має позитивну динаміку розвитку, що сприяє роз­ширенню фінансових можливостей щодо інвестування. Ринок страхових послуг залишається найбільш капіталізованим серед інших небанківських фінансових ринків, особливо зважаючи на зменшення капіталізації в таких фінансових секторах економіки, як кредитна кооперація.

Недержавне пенсійне забезпечення характеризується станов­ленням інституційного базису, зростанням чисельності учасни­ків та обсягів активів, а також розширенням інвестиційної діяль­ності. В той же час розвиток недержавного пенсійного забезпе­чення стримуються внаслідок низьких доходів населення, відсу­тність довіри у населення та низьким ступенем доступності до достовірної інформації. Система недержавного пенсійного забезпечення становить третій рівень пенсійної системи, запроваджений Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 року. Основу такої системи складають недержавні пенсійні фонди.

Станом на 31.12.09 в Державному реєстрі фінансових установ міститься інформація про 108 недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ).

Метою інвестування пенсійних активів є, насамперед, збереження пенсійних заощаджень громадян. Тому стратегія інвестування недержавних пенсійних фондів є більш консервативною, ніж у інших фінансових установ. За результатами 2009 року переважними напрямами інвестування пенсійних активів є: депозити в банках (40% інвестованих активів); облігації підприємств - резидентів України (18,9%); цінні папери, дохід за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України (16,4%); акції українських емітентів (8,8%).

Кредитна спілка – неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Ломбардний ринок демонструє сталу динаміку зростання об­сягів активів та власного капіталу, а також збільшення кількості наданих кредитів. Ломбарди є одним з найбільш консервативних та стабільних фінансових інструментів для фізичних осіб, так як вони орієнтовані на видання дрібних (300 – 650 грн.) та короткострокових кредитів в основному під заставу виробів з дорогоцінних металів та каміння (до 90% серед інших видів застав). У порівнянні з банками та кредитними спіл­ками ломбарди мають меншу частку на ринку кредитів, але через просте кредитне оформлення ломбардні кредити користуються попитом.

Альтернативою мікрокредитування на сьогодні є лізинг, у тому числі фінансовий. Якщо підприємцю необхідно отри­мати кредит для закупівлі транспортних засобів, обладнання та устаткування тощо, він має можливість використати механізм лізингу. На початок 2010 р. в Україні функціо­нувало 43 фінансові ком­панії, що надають послуги фінансового лізингу. Найбільшими споживачами лізингових послуг за вартістю договорів є: транспортна галузь (16 095,2 млн. грн.); сільське господарство (3 153,8 млн. грн.); будівництво (2 959,8 млн. грн.); сфера послуг (1 644,0 млн. грн.). Основними об’єктами фінансового лізингу за договорами, чинними на кінець ІV кварталу 2009 року, є транспортні засоби, техніка, машини і устаткування для сільського господарства.

Фінансові компанії постійно розширюють свою діяльність за рахунок збільшення видів фінансових послуг та активної спів­праці по їх здійсненню з іншими суб'єктами ринкової інфра­структури. Станом на 31.12.09 до Державного реєстру фінансових установ внесено інформацію про 208 фінансових компаній, з яких: 82 – фінансові компанії-управителі, які створили фонди фінансування будівництва типу А (ФФБ); 64 – фінансові компанії, які мають право надавати послуги з факторингу.

Довірчих товариств станом на 2009 рік діяло 2, розмір активів яких протягом трьох років зменшився з 285,6 тис. грн. до 284,8 тис. грн., що свідчить про відсутність попиту на такий вид діяльності.