Правове становище вільновідпущеників

Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (liberti, libertini). Він набував правового статусу свого володаря, який від­пустив його на волю. Так, раб, відпущений на волю римським гро­мадянином, формально одержував статус римського громадянина, який, однак, збігався зі статусом вільнонародженого римського громадянина. Такий вільновідпущеник називався лібертином. Як­що ж раб одержував свободу з рук латина або перегрина, то його правовий статус визначався їх становищем.

Вільновідпущеник, що одержав статус римського громадянина (лібертин), не міг брати шлюб з вільно народженою римською гро­мадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберігалася до Юстиніана.

Вільновідпущеники за обсягом публічних прав істотно відрізня­лися від римських громадян. Вони не могли служити в римських легіонах, брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

У цивільно-правовій сфері правовий статус вільновідпущеника характеризувався певною залежністю від свого колишнього воло­даря — патрона та його сімейства. Вільновідпущеники зобов'язані були виявляти повагу до свого патрона та членів його родини. Вони повинні були сприяти патрону в публічних справах і надавати певні послуги. Таке ж ставлення вільновідпущеники мали виявляти і до низхідних патрона. У разі потреби вільновідпущеники зобов'язані були аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків.

Зміст послуг, які вільновідпущеник зобов'язаний був надава­ти патрону та його родичам, визначався спеціальною урочистою обіцянкою, яку він давав після звільнення. Зловживання рабовласників-патронів, очевидно, набули такого поширення, що виклика­ли певну реакцію з боку влади — претор Рутілій у 118 р. до н. е. ввів до едикту положення, за яким чітко визначалися права пат­рона (Д. 38.1.2.1).

Істотно обмежувалися і майнові права вільновідпущеників на користь їхніх патронів. Так, наприклад, спадщина вільновідпуще­ника після його смерті без заповіту переходила до патрона. Багаті ж вільновідпущеники (понад 100 тисяч сестерцій) зобов'язані були частину спадщини залишати патрону; половину — при одному спадкоємцеві; третину — при двох спадкоємцях. Лише наявність трьох і більше спадкоємців у самого вільновідпущеника звільняла його від цього обов'язку (Гай, 3.42). За агнатським правом патрон автоматично ставав опікуном вільновідпущениці і був її спадкоєм­цем (Гай, 3.43). Від цього обов'язку її звільняла лише наявність у неї своїх чотирьох дітей (Гай, 3.44). Обов'язки вільновідпущеників переносилися і на дітей патрона після його смерті.

Вільновідпущеник не міг звинувачувати патрона і його дітей у вчиненні кримінальних дій. Викликати патрона та його наступників до суду вільновідпущеник міг лише з дозволу претора (Д. 2.4.4.1).

Діти вільновідпущеника вважалися вільнонародженими, оскіль­ки відносини патрона з вільновідпущениками були довічними.

Ульпіан зазначав: «Претор говорить: «Висхідних родичів пат­рона, дітей патрона і висхідних патрона не повинні викликати до суду без мого дозволу (розпорядження)». Висхідних родичів варто розуміти в значенні осіб обох статей, проте постає питання: до якого ступеня споріднення? Деякі називають висхідними осіб до прапрапрадіда, а більш віддалених називають предками. Помпоній передає, що так вважали стародавні юристи, але Гай Касій нази­ває висхідними родичами всіх незалежно від ступеня споріднення. Така думка видається моральною і пануючою.

 

Правове становище колонів

Колонат почав зароджуватися ще в часи республіки, продовжу­вав розвиватися в період принципату і одержав остаточне правове закріплення в умовах абсолютної монархії. Спочатку колони були дрібними орендарями землі. На той час завершились успішні за­гарбницькі війни, відповідно припинився приплив численних рабів. До того ж жорстока експлуатація, виснажлива праця, нелюдські умови життя і побуту, масові страти зумовили високу смертність серед рабів і низьку народжуваність. Водночас зростання земель­них наділів, поява нових промислів, розширення і без того величез­ної території, збільшення челяді, яка обслуговувала панство, ви­магали робочих рук.

Землеволодільці, у яких не вистачало рабів для оброблення зем­лі, почали здавати свої наділи дрібними ділянками в оренду віль­ним людям, що потребували засобів існування. Такі дрібні оренда­рі стали називатися колонами.

Оренда виявилась вигідною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сім'ю харчуванням і виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високі врожаї. їх праця була продук­тивнішою порівняно з підневільною рабською. Землеволодільці одержували великі прибутки від здавання землі в оренду. Колонат швидко розвивається. Орендна плата встановлюється як в грошо­вій, так і в натуральній формі.

Колонат не є чисто римським продуктом суспільного розвитку. В Єгипті та Азії подібні відносини виникли раніше і були запозичені Римом. У Римі джерелом колонату був також рабський пекулій, за яким раби, що добре працювали на переданій їм у пекулій землі, одержували волю, але навічно прикріплювалися до тієї ж землі.

За таких умов орендар-колон юридично залишався незалеж­ним, міг в будь-який час розірвати договір і піти в інше місце. Про­те орендарями були, як правило, найбідніші кола населення, в яких не було достатніх засобів для успішного оброблення землі. Землеволодільці надавали їм позики, але на таких умовах, щоб ко­лони не змогли їх погасити своєчасно. Ускладнювали становище часті неврожаї. Так виникли недоїмки в платежах. Згодом колони потрапляють в економічну залежність від орендодавців. Колон не може залишити орендовану ділянку, не розрахувавшись з борга­ми, але й розрахуватися також не має змоги.

Поступово фактична економічна залежність перетворюється в юридичну. її збільшує нова податкова реформа, за умовами якої податки з землі нараховуються з урахуванням приписаних коло­нів. Залишення колоном землі зменшувало прибутки землеволодільців, тому вони будь-що намагалися закріпити колонів, навіть переманюючи їх в інших. У зв'язку з цим в 322 р. було прийнято закон, який заборонив колону самовільно залишати орендований наділ. У 357 р. новий закон заборонив землеволодільцям відчужу­вати земельні наділи без приписаних до них колонів. Так заверши­лось правове оформлення закріплення колонів. З'явилася нова група залежних людей, які мали певну правоздатність, але надто обмежену. Якщо колон самовільно залишав землю, землеволоділець засобами віндикації мав право витребувати його назад, тобто правове становище колона мало чим відрізнялося від раба. Проте колони не були рабами, юридично вони залишалися вільни­ми, але прикріпленими до землі. Колони — попередники кріпаків, а колонат — зародок феодалізму.

Не тільки сам колон, а і його діти вважалися приписаними до даного наділу. Колонат став спадковим. Зростає і особиста залеж­ність колонів від землеволодільців, які безконтрольно творили над ними суд і розправу. Наближалось народження нової економічної формації — феодалізму.

За Кодексом Юстиніана підставами виникнення колонату були: а) народження від батьків, з яких хоча б один був колоном; б) угода з власником земельного наділу, внаслідок якої вільний громадянин поселявся на його землі як колон; в) проживання на чужій землі протягом ЗО років на умовах і за звичаєм колонів.

Крім наведених підстав, джерелом колонату було покарання працездатних осіб, які займалися жебрацтвом.

Значна кількість підстав для встановлення колонату свідчить про недостатню чисельність колонів. Площа захоплених земель збільшувалася, а обробляти її було нікому. Тому влада вишукува­ла все нові й нові способи закріплення вільних за земельними на­ділами. Проте значній кількості підстав виникнення колонату про­тиставлялося всього дві підстави його припинення. Так, колонат припинявся перетворенням колона на власника землі, яку він об­робляв, шляхом її купівлі. Іншою підставою його припинення було зведення колона в єпископський сан.

 

Юридичні особи

Стародавні римські юристи уже давно звернули увагу на одну цікаву обставину в суспільному житті: суб'єктом правових відносин може бути не тільки фізична особа, а й об'єднання осіб. Проте це об'єднання в обороті виступає як єдине ціле, якісно відмінне від тих фізичних осіб, які його складають. Такими соціальними одиницями, що наділялися правами приватних осіб, в римському праві були професійні й релігійні об'єднання, громадські общини, державна каз­на.

Як і в багатьох інших випадках, римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права. Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду об'єднання релігійного характеру, які могли бути власниками певного майна. Кількість їх зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було на­лежних соціально-економічних умов. Не було і терміна «юридична особа», хоча саме поняття застосовувалося і використовувалося в обороті досить часто. Принаймні, заслуга римлян у створенні ін­ституту юридичної особи незаперечна. Саме римському праву ми зобов'язані тим, що правові системи Європи успадкували його і міцно закріпили у своєму обороті, хоча в господарському житті Риму юридичні особи значної ролі не відігравали навіть у пору розквіту торгівлі і господарства.

Римські юристи звернули увагу на те, що в окремих випадках майно належало не окремим громадянам — фізичним особам, а об'єднанням. Так, юрист Марціан зазначає: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад, театри, що знаходяться в общині, а також стадіони» (Д. 1.8.6.1). Інший юрист Альфен наводить таке спостереження: якщо в легіоні з плином часу повністю поновиться склад воїнів, то легіон все ж залишається тим самим. Так само ко­рабель, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю замінені. Він залишається тим самим. Далі Ульпіан проголошує: «Стосовно декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі залиша­ються, чи залишається частина, чи весь склад змінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно ви­знається, що можна пред'явити вимоги до неї в суді і вона може заявляти вимоги в суді, бо право всіх зосередилось в одному і за­лишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій людині» (Д. 3.4.1—2).

Проте ці висловлювання ще не завершували оформлення фігу­ри юридичної особи, а лише визнавали за такими об'єднаннями певні права і обов'язки. Більш чітким виявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на са­моврядування і господарську самостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах одержали можливість керуватися нормами приватного права. Цим вони були прирівняні до статусу фізичних осіб. Потім така ж пра­воздатність визнається за іншими корпораціями. І все ж розвиток юридичних осіб стримувався.

Результатом тривалого і досить складного розвитку ідеї юридич­ної особи стало визнання класичним правом таких ознак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації прирівню­валися до фізичних осіб. Гай уже визнав, що общини розглядають­ся як приватні особи (Д. 50.16.16);

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливав на його юридичне становище;

в) майно корпорації не було власністю її членів. Це власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від свого імені мала право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і юридичними особами. Вони здійснювалися через фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку.

На цьому створення правової фігури юридичної особи не завер­шилося. Залишався ряд нерозв'язаних проблем, які римлянам так і не вдалося вирішити через політичні й економічні причини. В епоху імператорів створення корпорацій було значно обмежено. Монархи взагалі боялися демократичних інститутів, тим більше об'єднань, діяльність яких могла бути небезпечною для них.

Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарб­ниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'я­сників, ремісників, могильників тощо. Першоджерела доносять до нас відомості й про інші професійні об'єднання — об'єднання різних відкупників, які брали на відкуп ренту з громадських зе­мель, золоті та срібні копальні, об'єднання рибалок, сурмачів то­що. Визнавалися юридичними особами різного роду релігійні об'єднання.

Для здійснення своєї професійної діяльності дані об'єднання на­копичували певне майно, кошти, інколи досить значні. В силу своєї діяльності їм доводилося вступати у певні правові відносини з тре­тіми особами. Безперечно, їхня діяльність як внутрішня, так і з третіми особами була підпорядкована певним правилам. Чи визна­валися зазначені об'єднання юридичними особами в той час — од­ностайної думки в романській літературі з цього приводу немає. Своєрідна позиція щодо правового режиму римської держави. Деякі історики-романісти вважали, що римська держава, будучи власником (чи володільцем) різноманітного майна, була юридич­ною особою майже з моменту свого виникнення. Інші робили при­пущення, що вона до своїх майнових відносин не застосовувала положень приватної особи.

Сучасні романісти (зокрема, Дождєв Д. В.) вважали юридичною особою імператорську скарбницю (fiscus), а згодом — і все держав­не майно. Від державного майна, що належало принцепсу, слід відрізняти майно римського народу, який не був юридичною осо­бою і в цивільному обороті участі не брав. Навпаки, принцепс всту­пав у приватно-правові відносини, укладав різноманітні угоди, зая­вляв позови і відповідав за ними нарівні з іншими суб'єктами і не тільки як приватна особа стосовно свого особистого майна, а й як публічна особа — у властивій йому ролі суб'єктивного вираження римської державності.

Видається прийнятною думка, що з розвитком і ускладненням економічного життя певні зародки ідеї юридичної особи з'явля­ються як в діяльності корпорацій, так і в діяльності самої держави.

Розвиток ідеї юридичної особи свідчить, що корпорації могли успішно розвиватися лише за умови визнання їх власником на­лежного їм майна. Визнання кожного члена корпорації власником певної частки її майна не сприяло стабільності майнових відносин корпорацій з третіми особами.

Найяскравіші риси юридичної особи властиві були муніципіям, тобто міським общинам, які римською державою наділялися пра­вом самоврядування і господарської діяльності. Вони у своїй діяль­ності вступали в майнові відносини як приватні особи і керувалися при цьому приватним правом. Претор визнав за ними право пози­вати і відповідати по суду. Така ж процесуальна правоздатність була згодом надана і корпораціям.

Політика внутрішнього життя держави того часу також не сприяла розвитку юридичної особи. Із зміцненням імператорської влади особиста скарбниця імператора все більше зливалася з дер­жавною шляхом поглинання останньої. Носієм прав на все дер­жавне майно був імператор. Таким чином, втілення держави в осо­бі імператора витісняло ідею держави як носія приватних майно­вих прав, що тільки почала зароджуватися. Не сприяло цій ідеї і визначення правового режиму фіска: майно його не підлягало на-бувальній давності, зобов'язальні вимоги фіска забезпечувалися усім майном боржника і переважно перед вимогами інших борж­ників тощо.

У той же час обсяг правоздатності муніципій і приватних корпо­рацій був різний, особливо у сфері спадкування. Юридичні особи стають носіями і деяких особистих прав — муніципіям надавався патронат над вільновідпущениками, що зумовлювалося майновим інтересом останніх.

У першій половині існування республіки приватні корпорації виникали вільно, без будь-яких обмежень з боку держави. Проте уже в І ст. до н. е. створення їх було істотно обмежено. Ю. Цезар, скориставшись цим, розпустив всі корпорації, крім найстаріших, потім заборонив без дозволу імператора утворення будь-якої кор­порації, крім релігійних і деяких привілейованих (наприклад, по­ховальних товариств).

Діяльність юридичної особи припинялась з досягненням мети, для якої вона була створена, а також з вибуттям всіх її членів. Мінімальна кількість, необхідна для існування юридичної особи, —три чоловіки. Крім того, вона розпускалась, якщо її діяльність на­бувала незаконного характеру.

Подекуди юридичні особи могли приймати на себе обов'язки патронату, але у більшості випадків вони не могли бути спадкоєм­цями.

 

 

Опіка і піклування

У разі неможливості особи самостійно здійснювати своє суб'єктивне право їй призначають опікуна або піклувальника. Римські юристи не вбачали принципової відмінності між ци­ми двома поняттями. Але, як правило, опікун призначався над малолітніми і жінками, піклувальник — над душевнохво­рими, марнотратниками і неповнолітніми.

Павло так характеризував опіку: «Як визначає Сервій, опі­ка є встановлена і дозволена цивільним правом сила і влада над вільною особою для захисту того, хто внаслідок віку не­спроможний захищатися самостійно...» (Д. 26.1.1).

Зараз відмінність між опікою і піклуванням вбачають у тому, що опіка призначається над повністю недієздатними особами і цим зумовлюється право опікуна вчиняти необхідні правочини від імені самих підопічних.

Отже, опіка призначалася над малолітніми, тобто над осо­бами, які не досягли 7 років.

Над неповнолітніми особами (хлопчики віком від 14 до 25 ро­ків, дівчатка віком від 12 років до 25 років) встановлювалося піклування, оскільки вони вже були дієздатними (якщо укла­ли шлюб), але ще не мали достатнього життєвого досвіду. Че­рез це піклувальник не заміняв їх і не обмежував їхньої діє­здатності, він лише своїм схваленням надавав юридичної си­ли правочинам, які укладали зазначені особи. Втім, з часом відмінність між опікою і піклуванням у цих відносинах посту­пово стирається і зберігається лише в тому, що для визнання юридичної сили за правочином, здійсненим неповнолітнім, вимагалася присутність опікуна. У разі його відсутності пра-вочин не мав юридичної сили.

Піклувальник від імені своїх підопічних правочинів не вчиняв. Він не мав зобов'язання бути присутнім при вчиненні ними правочинів, але мав право схвалити чи не схвалити да­ний правочин. Якщо останній не був схвалений піклувальни­ком, він юридичної сили не набував.

Опіка і піклування призначалися лише над persona sui juris, тобто над тими особами, які не були підвладними. Ос­танні мали захист своїх цивільних прав та інтересів в особі тих, під владою яких вони перебували.

Піклування встановлювалося над душевнохворими; мар­нотратниками; неповнолітніми, що не досягли 25 років; над особами, в яких були такі фізичні вади (глухота, сліпота), що не дозволяли їм самостійно вчиняти певні юридичні дії або захищатися. Крім того, піклування призначалося над майном зачатих, але ще не народжених дітей; майном неспроможно­го боржника; «лежачим» спадком тощо.

Опіка і піклування встановлювалися за заповітом, за зако­ном і за розпорядженням влади. За заповітом батько призна­чав у разі необхідності опікуна чи піклувальника своїм мало­літнім дітям та іншим особам, які цього потребували. Якщо ж не було заповіту, то опікунами ставали найближчі родичі. Як­що ж ні за заповітом, ні за законом не було опіки і піклуван­ня, вони встановлювалися за розпорядженням магістрату.

За часів переважання значення агнатського споріднення метою встановлення опіки був не захист прав та інтересів пі­допічного, а захист майна роду або сім'ї. У таких випадках опіка була правом найближчого агната. З втратою значення агнатського споріднення це правило не діяло.

Без поважних причин від опіки чи піклування не можна було відмовитися. Підставами для відмови від опіки були: а) вико­нання обов'язків опіки або піклування над майном трьох осіб; б) управління майном держави або імператора; в) обій­мання певних посад; г) вік понад 70 років; д) бідність, непись­менність, хвороба. Були й інші передбачені законом підстави для відмови від опіки.

Закон визначав коло осіб, які взагалі не могли бути опіку­нами і піклувальниками. Це жінки (крім матері та бабці), не­повнолітні, божевільні, марнотратники, духовні особи, а та­кож особи, що перебували на військовій службі. Опікуном чи піклувальником міг бути призначений також раб. Факт при­значення раба опікуном чи піклувальником одночасно озна­чав звільнення його від рабства. Піклувальниками та опікуна­ми не могли бути кредитори та боржники підопічного.

Особа, призначена опікуном чи піклувальником, зобов'яза­на була у присутності свідків скласти опис майна підопічно­го. Опіка і піклування призначалися лише над тими особами, в яких було певне майно. Головним завданням і обов'язком опікунів і піклувальників було управління майном в інтересах підопічних. Опікуни і піклувальники в період республіки мог­ли розпоряджатися майном підопічних на свій розсуд. Проте непоодинокі випадки зловживання змусили владу обмежити таку свободу. В імператорський період відчужувати сільське нерухоме майно можна було тільки з дозволу претора. Це правило згодом пошириться також на інше нерухоме майно.

До опікунів і піклувальників висувалися досить суворі ви­моги. Вони мали бути забезпечені достатнім майном, корис­туватися повагою в суспільстві, викликати впевненість у їхній чесності, добропорядності, безкорисливості.

Їх головний обов'язок — піклування про майнові інтереси підопічних. Вони здійснювали управління їх майном і піклу­валися про постійне прирощення цього майна, про його збе­реження та розумне використання. Опікуни і піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток тощо, оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань.

Зловживання опікуна чи піклувальника визнавалося ганеб­ним вчинком і призводило до infamia.

Опіка і піклування припинялися: а) смертю підопічного або досягненням ним повноліття; б) у разі смерті опікуна чи піклувальника; в) повної нездатності опікуна чи піклувальни­ка здійснювати свої функції; г) відмови від опіки чи піклуван­ня з поважних причин, визначених законом; д) позбавлення опікуна чи піклувальника його повноважень магістратами чи іншими органами влади.

 

 

Сімейні правовідносини