Гуманістичні цінності в українській культурі

Поняття національного типу культури та специфіка українсько­го типу культури. — Жіноче начало в українській культурі. — Символіка українського образа життя та самосвідомості. — Усна на­родна творчість та художня література як утілення гуманістичних орієнтацій. — Гуманістична парадигма української філософії. — Гуманістична спрямованість української суспільно-політичної дум­ки. — Українське просвітянство. — Ідеї свободи і демократії.

 

В процесі свого розвитку нації утворюють властиву для них си­стему уявлень про внутрішній і навколишній світ, час і простір та своє місце в них, а також особливі засоби переживання, сприйнят­тя і відображення світу (мову, символи, знакову систему тощо). Ра­зом узяті, вони складають національно-своєрідну картину світу, національний космос, що співвідноситься з поняттям національно­го типу культури. Отже, національна культура є оригінальним, са­мобутнім, властивим лише або в першу чергу для даного народу способом бачення світу, поведінки в ньому, системи норм, ціннос­тей та ідеалів.

Національна культура проходить різні етапи в своєму розвитку, які становлять частку культурно-історичного процесу, вступає в без­посередній чи опосередкований діалог з іншими культурами, відчу­ваючи на собі їхні впливи, може навіть змінювати власну назву ра­зом з втратою родового імені етносу, але з-під нашарувань століть та іноетнічних віянь проступають певні, властиві лише конкретному народові прояви його ідентичності, котрі входять в число символів, архетипів даної культури і взаємозв'язаного з нею національного ха­рактеру. Кожне покоління пильно вдивляється в присмерк століть і, розшифровуючи орнаментальну стилістику епохи, відшукує в них риси власної ідентичності так, як нащадки намагаються побачити у старовинних портретах риси фамільної подібності.

Поняття про національний тип культури постійно змінюється мірою еволюції самої нації, відвойовуючи при цьому нові просто­ри у минулому та сучасному. Перші спроби сформулювати національну своєрідність української культури ми бачимо в другій половині XVIII — на початку XIX ст., коли етнографи, історики, краєзнавці робили перші спостереження над мовою, характером,

особливостями побуту українського народу (О. Шафонський, О. Рігельман, Т. Калиновський, Д. Бантиш-Каменський та ін.). У 20-40-і роки XIX ст. цю естафету підхопили романтики (М. Го­голь, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), продовжили вчені та громадські діячі (В. Антонович, М. Дра­гоманов, М. Грушевський та ін.), культурологи (Ю. Липа, Є. Маланюк та ін.), які збагатили уявлення про український національ­ний характер, історію та культуру геополітичними та історіософсь­кими спостереженнями і своєю творчістю зв'язали неодноразово розірвану нитку тисячолітньої історико-культурної традиції українського народу. Безперечно, сучасні уявлення про особливості української національної культури будуть змінюватися в процесі націотворіння, що наприкінці двадцятого століття вступив, здається, у свою завершальну стадію. Тому наведений нижче ма­теріал не може вважатися вичерпним, хоча вже зараз можна зроби­ти певні висновки і узагальнення з приводу його специфіки.

Специфіка українського типу культури значною мірою зумов­люється належністю української території до ареалу стародавньої хліборобської осілої культури, котра довгі століття, якщо не тися­чоліття, знаходила опору свого існування в традиціоналізмі. Українська культура та суспільство здавна пронизані глибокою пова­гою до традиції, прагненням до усталеності, обережністю або нехіттю до новацій, що нерідко давало підстави для висновків про впертість як рису національного характеру українців. Прагнення до стабільності та рівноваги — характерні риси, успадковані від аг­рарного типу культури, що спрямована передусім на гармонію з навколишнім природним середовищем.

Природа займає особливе місце в духовній культурі українсько­го народу. Пейзаж набагато характерніший для українського обра­зотворчого мистецтва, аніж інші жанри. Він включає в себе, зокре­ма, мальовничі краєвиди Лівобережжя і Слобожанщини, степові простори Півдня, гірські річки, полонини і ліси Заходу. Але най­частіше географічним символом України виступає Дніпро, в той час, як лагідний затишок білої хати під стріхою, оточеної невисо­ким тином і неодмінним садком з квітами є типовим для уявлень про українську «малу Батьківщину».

Мотиви степової безкінечності, волі, мандрів у невідому да­лечінь і зв'язаний з цим образ шляху як символу буття примушують нас згадати про долю княжих дружинників, козаків, чумаків, мандрівних дячків, переселенців до Сибіру та Америки.

Постійне спілкування з природою, відчуття небезпеки і незахи­щеності формували в українців своєрідний фаталізм, ліричну меланхолійність з присмаком влучного гумору, надавали перевагу здоровому глузду перед почуттям.

В той же час, посеред не обмеженої стійкими кордонами розтяг­неності, чужої стихії завжди відчутним було прагнення українців до творення острівців стабільності, що виступають то у вигляді укріп­леної фортеці — Січі, то військового табору на степовій рівнині, то хуторських вкраплень у сільському морі, то окремої хатини (мо­лодих, як правило, відділяли після одруження); подібними ж острівцями виглядали й нечисленні осередки української інтеліген­ції в іншомовних містах від середньовіччя до сучасності.

Поєднання природного начала з індивідуальним знаходило своє гармонійне відображення в естетизмі українців, нахилі та здібності їх до наук, мистецтва, освіти, культури. Широке визнання здобули українські народні пісні. Недарма фігура співця — кобзаря — давно вже перетворилася на символ співучої України, веселої до самоза­буття, тужливої до сліз, але завжди ліричної та чуттєвої.

Український народ порівняно довго зберігав стійкі ознаки ро­дового суспільства з властивим для нього перенесенням сімейних взаємин на соціальне життя. Отаман називався батьком і козаками середньовіччя, і повстанцями та партизанами XX ст.; батьком іме­нували народні перекази Тараса Шевченка і псевдонародні — ра­дянського «вождя всіх часів і народів».

Особливу роль відіграє в українській культурі жіноче начало, яке домінує над чоловічим у побутовому та культурному житті. Жінка, як правило, виявляє більшу енергію і заповзятливість, ніж чоловік, у сімейних справах; вона користується великою повагою в ролі нареченої та матері сімейства; навколо дівчини створено справжній культ любовною лірикою українців; зрештою, сама Україна часто виступає у вигляді якщо не матері, то покривдженої дівчини. Жіночі риси можна побачити у емоційному до сліз типові багатьох українських громадських і культурних діячів. В той же час, мовчазне, важко-похмуре чоловіче начало оживає і сповню­ється енергією, в основному під час екстремальних ситуацій, відсту­паючи на другий план в мирні часи. Зрештою, пара волів, об'єдна­них важким ярмом, недарма споконвіку брели українськими степа­ми, тягнучи за собою плуга чи воза.

Суспільний ідеал українців здавна лежав у вільних громадах, асоціаціях, артілях, відзначався демократизмом і прагненням до

соціальної рівності, а також неприйняттям авторитарного начала, тим більше, якщо воно не зв'язане з родовим чи моральним. «Громада — великий чоловік», — кажуть українці, але їхні суспільні цінності, що грунтувалися на традиційних, родових взаєминах, не переросли в правові у такій мірі, щоб прищепити почуття особи­стої дисципліни, громадського обов'язку незалежно від власних уподобань індивіда. Чи не в цій нехіті до лідера — з одного боку і прагненні до соціальної однорідності — з другого, слід шукати, по­ряд з іншими причинами, пояснення відриву верхнього прошарку українського суспільства від власного етнокультурного грунту: в XVI-XVII ст. — до польського, а в кінці XVIII-XIX ст. — до ро­сійського? Стати аристократом, дворянином, представником еліти означало, як правило, розірвати зв'язок зі своїм народом. В іно-етнічному, іншомовному середовищі українці досягали справжніх вершин, в той час, як доля українського політика, ідеолога, митця, вченого була в більшості випадків сумною.

Історичний процес українського народу ось уже кілька століть символізує козацтво. Недарма український народ та його країна ще на початку XIX ст. називалися козацькими. Козак є таким же репрезентантом всього українського, як, приміром, ковбой — американського, чи шляхтич — польського. Військові подвиги ко­зацтва лежать в основі українського пісенного епосу та історичної пам'яті, козацька держава — Гетьманщина — довгий час була втіленням політичного буття українців, козацька тематика була провідною в часи формування національної самосвідомості.

Слід зауважити, що традиційність української сільської, хлібо­робської, родинної культури довгий час оберталася пануванням се­ла над містом. Сільський пейзаж, побут, народне житло та одяг, страви, чарівні народні пісні — все це і понині широко використо­вується для визначення національної специфіки української куль­тури, репрезентує її в очах інших народів. В той же час поняття українського міста з властивим для нього модерним способом життя, субкультурою окремих соціальних груп починає повертатися до української культури лише в другій половині чи наприкінці XX ст. Українська культура досі не стала міською в цілому, можливо, через те, що почувала себе загроженою і мусила стояти на сторожі своїх основ. Але утримувати свою індивідуальність на основах непоруш­ності в умовах швидкоплинного часу не вдавалося нікому. Звідси мо­тиви постійної туги, плачу над минулим і сучасним, смутку і печалі, в які оповиті твори кращих представників української культури.

В цілому ж українська національна культура досить молода в порівнянні з багатьма сучасними культурами західноєвропейсько­го ареалу. В силу багатьох історичних обставин вона ще не встигла здобути широке світове визнання власної цілісності, своєрідності і неповторності в очах багатьох розвинених народів, освоїти «вічні» проблеми буття в такій мірі, щоб вести з відомими європейськими культурами рівноправний діалог, скристалізуватися настільки, щоб від проблем власної мови перейти до загальносвітових проблем власною мовою. Сподіваємося, що все це чекає ії у майбутньому.

Українська культура має багато спільного з загальноєвро­пейською (якщо абстрагуватися від національної специфіки німецької, французької та інших національних культур Європи). Перш за все це стосується гуманістичних цінностей, важливої част­ки національної самосвідомості, котра багато в чому визначає мен­тальність народу, його характер. Як і в інших національних культурах, важливими формами прояву гуманістичних цінностей в укра­їнській культурі є усна народна творчість, художня література та інші мистецтва, філософія та суспільно-політична думка.

Основні аксіологічні та етнічні уявлення українського народу знайшли своє втілення в численних формах усної народної творчості— билинах, думах, казках, байках, загадках, прислів'ях, вели­чальних (славильних) гімнах, а також в кондаках1, народних апо­крифах2, заговорах.

1 Кондаки — короткі церковні пісні, які славили Бога, богородицю або святих.

2 Народні апокрифи — усні народні твори на релігійні теми, зміст яких не зовсім співпадав з офіційним віровченням, які не визнавалися священни­ми книгами.

Основоположний принцип національної са­мосвідомості — визначення своєї «самості», своєї відміни від інших виявляється як таке, що має космічне значення. Тут дуже важливою є опозиція «своє — чуже», яка склалася у народній свідомості, по­чинаючись у глибокій давнині від співвідношення «світ окультуре­ний — світ ненаселений (дикий)», простору дома, хазяйства, сели­ща — простору ліса та степу.

Сакральне коло розділяє два простори, звідси магічне значення оборювання селища навколо, а також пояса, вінка, персня. Звідси і часте використання в українській мові поняття «коло» як демар­кації місця дії: «коло броду», «коло хати» і т.ін.

Поступово народна свідомість піднімається до такої фундамен­тальної опозиції національної самосвідомості як «батьківщина — чужина». В народних думах та піснях репрезентантом такого принципу є козак, який поступово співпадає майже повністю з ідеалом людини взагалі. Український національний менталітет репрезентує себе у двох типах: vita maxima et heroica та vita minima'.

1 Життя величне і героїчне.

Козацтво відноситься до першого типу, займаючи в українській культурі місце, подібне тому, яке належить лицарству в західноєвропейській культурі. Другий тип, виразно наведений у селянстві, передбачає заглибленість в себе, прихованість та закритість, але обом їм влас­тива також сентиментальність. Пізніше вони знайдуть своє місце в художній літературі.

Генетично з принципом «самості» пов'язані поняття роду та спільності. Знаходячи моральне обгрунтування (наприклад, в на­родних апокрифах «Римські діяння»), народна творчість усвідо­млює його в нормах трудової етики — необхідного «сродственного труда», який в свою чергу є атрибутом ряду категорій української самосвідомості — «волі», «правди» та «долі» (жанри бувальщини, повчальних оповідань, козацьких дум). Воля в них виступає як ре­алізація особистого потенціалу діяльності і в «степу широкому», і «на землі вольній», а доля не має характеру фатальності, прирече­ності, хоча в її усвідомленні може бути присутнім елемент трагізму.

Основоположним принципом української самосвідомості є і ос­мислення землі (землі-матері). Це magna mater1 — добра, ласкава і родюча земля, змістовна домінанта української культури в цілому, символічний образ жінки і люблячої матері. Домінуюче становище цього принципу дозволяє зробити висновок про «кордоцент-ричність» української душі (від латинського cor do — серце). Цим по­яснюються і такі риси української душі, як емоційність, ліричність, музикальність. Якщо погодитися з тим, що музика народжується із емоційності (Бетховен), стає зрозумілим, чому так високо цінували мелодійність українських наспівів Брамс, Бетховен, Моцарт.

Земля не обдурить і не образить: «краще просити у землі, ніж у людей», — казали українці. Вона як мати потребує до себе ставлення з пошаною. Її оспівують в піснях і думах. Немає нічого по­чеснішого, ніж смерть заради її захисту.

Родюча земля знаходить відбиток і в символіці народної сміхо­вої культури, сублімується в казках, прислів'ях, заговорах.

Сюди треба віднести і зафіксований в багатьох легендах образ Берегині, який походить від міфологеми пра-дерева. Земля густих, непро­глядних лісів та безкраїх степів — це козацька відвага, шалені поривання душі. Орний клин землі — це результат кропіткої се­лянської праці, це символ розмірених буднів, світ надій, ілюзій та розчарувань. Земля — це щастя та традиція українців.

Формування гуманістичних цінностей, починаючись з усної на­родної творчості, продовжується в літературі, філософії, суспільно-політичній думці.

Художня література для української культури завжди значила набагато більше, ніж просто один з видів мистецтва. В умовах відсутності власної державності і загрози національного знищення або асиміляції література постає як історична пам'ять народу, його воля та свідомість.

В українській літературі кінця XVIII — початку XX століття з її багатоманіттям жанрів, стилів та напрямків вирізняються декілька стрижневих тем, які мають глибинну гуманістичну сутність. Кожна з цих тем має величезне аксіологічне та етичне змістовне наванта­ження, визначаючи еволюцію ментальності народу. Широко пред­ставлена в літературі тема землі (І. Нечуй-Левицький, Е.Гребінка, М. Вовчок, С Рубанський, П. Мирний, О. Кобилянська, В. Стефаник, І. Франко), де земля виступає як надія на щастя, з нею пов'яза­но багато ілюзій, а часто і все людське щастя.

До найбільш значних тем належить і тема історичної долі нації та призначення людини. В українській літературі вона, перш за все, пов'язана з творчими пошуками І. Котляревського («Енеїда»). Звертаючись до сюжетів та образів Вергілія, І. Котляревський, використовуючи мову бурлеску, говорить про історичне минуле Ук­раїни, синтезуючи надбання народної сміхової культури та бароч­ної філософії Г. Сковороди.

Далі розвиток цієї важливої теми пішов двома основними на­прямками: історико-романтичним та морально-релігійним. Пер­ший з них наведений у творчості романтиків П. Гулака-Артемовсь-кого («Запорожець за Дунаєм»), Е. Гребінки, П. Куліша («Чорна рада»), повістях М. Костомарова та інших. В історичному минуло­му, яке романтично ідеалізується, вишукується компенсація занепаду сучасного буття.

Починаючи з творчості Т. Шевченка, помітну роль відіграє мо­рально-релігійний напрямок, який надає змогу відобразити гли­бинні поривання людської душі. Виразними прикладами тут мо­жуть бути твори Т. Шевченка — «Ісаія, глава 35», «Подражаніє II псалму», С Руданського — «Лірникові думи», М. Костомаро­ва — «Книга буття українського народу» та величний хорал

О. Кониського і М. Лисенка «Боже великий, єдиний...». Маючи своїми витоками вчення Г. Сковороди, цей напрямок літератури знаходить моральну опору та натхнення в світі Біблії:

І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се бог судить, визволяє Довготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая1. 1 Шевченко Т.Г. Ісаія, глава 35 //Кобзар. - К., 1961. – С.581.

Постать Т. Шевченка займає особливе місце в українській куль­турі. Його багатогранна творчість, поєднуючії різні літературні традиції, задає парадигму усьому подальшому розвитку ук­раїнської літератури. Продовжуючи тему історичної долі нації, Т.Шевченко надає їй глибину та нове звучання («Псалми Давида», «Гайдамаки» та інші твори). З нею перекликається тема землі та матері («Марія» і інші твори). Більшість із поезій Т. Шевченка в пізній період його творчості — це пронизливий крик душі поета, в якому сталії невід'ємними одне від одного трагізм його особисто­го та суспільного буття. В його житті та творчості знайшли уособлення прагнення та сподівання, які визначають українську мен­тальність. Слово, життя та доля Т. Шевченка стали символом національного самовизначення та національного відродження. Од­ним з перших в українській культурі він звернувся до питання про «людську неправду та неволю».

Гуманістичні цінності, накопичені художньою українською літе­ратурою XIX століття, пов'язані не тільки з ствердженням гідності людини та вірою в неї. Особливості культурно-історичного розвит­ку висунули на перший план проблему безправ'я людини. Гуманіс­тичний пафос української літератури XIX століття, втілений в праг­нення звернути увагу на цей неприродний стан людини. Такі гума­ністичні цінності, як право людини на щастя і волю, стали орга­нічною часткою більш широкої проблеми про житгєустрій, гідний людини. Звідси велика духовна напруга та вагоме моральне наван­таження української літератури, властиві творчості Л. Українки, П. Мирного, I. Франка та інших видатних українських письмен­ників та поетів, ці риси були успадковані та розвинуті відомими представниками української культури початку XX століття.

Обгрунтування та захист гуманістичних цінностей були стриж­невим напрямком української філософії протягом майже тисячолітнього її розвитку.

В кожній розвинутій національній філософії складається свій гуманістичний ідеал, типологічні риси якого можуть бути близьки­ми або частково співпадати з філософським баченням того, яким належить бути людському існуванню, у мислителів інших народів. Але набір цих рис, їх субординація, конкретно-історична транс­формація в багатоманітті філософських вчень є оригінальними та неповторними в кожній національній філософії.

Національна своєрідність головних гуманістичних цінностей в кінцевому підсумку має свої корені в мінливості історичної долі самих народів та їх національній самосвідомості. Виключно важли­вою є роль мислителів, які створюють національні парадигми філо­софського мислення. Ці філософи не лише чутливо уловлюють то­ки національної самосвідомості, але й активно його формують. У вітчизняній філософії таку роль зіграли Г. Сковорода та Т. Шев­ченко. Причому принципове значення має не тільки гуманістичний пафос їх поетичної та філософської творчості, роздуми про добро, свободу, сумління, але й їхні образи як правдолюбців та духовних подвижників, що склалися в українській культурі. Г. Сковорода та Т. Шевченко належать до тих небагатьох мислителів в світовій філософії, у яких слово не розходилось з ділом, спосіб мислення не мав протиріч із способом життя. Саме тому наступні покоління ук­раїнських філософів сприймають їх життя та долю як втілення їх гу­маністичної філософії.

Гуманістична орієнтація основних течій в українській філософії насамперед проявляє себе в розумінні призначення самої філософії. Вже мислителі Київської Русі (Іларіон Київський, Климент Смоля-тич, Кирил Туровський) тлумачили філософію як особливого роду мудрість (Софію), через яку можна осягнути не тільки знання про людину та світ, але й розкрити втілений у ньому божий задум, сенс та значення речового світу для людини. І. Вишенський вбачав роль філософі не в тому, щоб вона була абстрактним теоретизуванням, а в тому, щоб навчити людину моральному життю, підняти її на бо­ротьбу проти соціального зла за справедливість, добро та істину. Таке розуміння філософії закріпилося у вітчизняному любомудри, чому філософська діяльність в Україні, особливо після Г. Сковоро­ди, часто тлумачилась як своєрідне духовне вчителювання, покли­кане виховати в людині моральну досконалість та духовну стійкість.

М. Костомаров у відомій статті, надрукованій в 1861 p., «Дві руські народності» робить акцент на особистості, що взагалі влас­тиве українській ментальності. Точка зору відомого історика зна­ходить красномовне підтвердження на протязі усієї історії ук­раїнської філософської думки. Людина як особистість, індивіду­альність стає в вітчизняній філософії центром, який поєднує всі світоглядні проблеми. Співвідношення «людина — світ», за дум­кою Г. Сковороди, є вихідним для філософської рефлексії. Іларіон Київський, автор уславленого «Слова о законе і благодаті», в залу­ченні Київської Русі як рівноправного члена до християнського світу, а через це і до благодаті, істини та свободи, вирішальне зна­чення надає особистому вибору віри князем Володимиром. Особи­стий порятунок через благодатну віру, моральне удосконалення, безкомпромісне відмовлення від земних спокус стане головним мотивом аскетичної етики Феодосія Печерського та популярного в Україні в XIV-XVI століттях ісіхастського руху.

Очевидна антропоцентрична спрямованість філософського світогляду Т. Шевченка. Поява оригінальної «філософії серця» Д.Юркевнча пов'язана головним чином з переосмисленням суб'єкта світосприймання. На відміну від класичної західно-європейської філософії, де суб'єкт дії та пізнання був зведений до мис­лення (з точки зору Гегеля, наприклад, філософія — це мислення про мислення), П. Юркевич розглядає суб'єкта світорозуміння як особистість, наділену гармонічною єдністю волі, емоцій та розуму. Відкрита перед світом, творча та вільна особистість стала основою для романтично-екзістенціального засобу філософствування Л. Ук­раїнки та М. Коцюбинського. Певно, не випадково, що саме на ук­раїнському філософському грунті були закладені основи євро­пейського персоналізму та екзістенціалізму, фундатори якого М. Бердяев та Л. Шестов починали свою творчу діяльність в Києві.

В українській гуманістичній філософії людина постає переваж­но як істота вільна, а тому й моральна (ще Л. Зизаній, мислительполеміст XVI-XVII століть обстоював думку про те, що людина наділена свободою волі, що вона в змозі робити вибір між добром та злом і відповідає цим за свої вчинки). Звідси етикоцентризм, ха­рактерний для багатьох течій вітчизняної філософії, проповідь

в ній «морального ідеалізму» і навіть етичного ригоризму, власти­вого не тільки палким ревнителям православ'я в середні віки, але й мислителям Нового часу, особливо таким як Г. Сковорода, Т. Шевченко, Л. Українка.

Варто уваги, що орієнтація на індивідуальність, особисту сво­боду, моральні цінності виразно проступає навіть в тих вчених, які начебто знаходяться збоку від магістральних шляхів розвитку ук­раїнської філософії. Близький до позитивізму та марксизму І. Франко підкреслював, що економічний прогрес повинен привес­ти до подальшого формування людської індивідуальності, і ця сторона прогресу є ще більш важливою, ніж розвиток суспільного ви­робництва. На перший погляд, український мислитель лише повто­рює відоме положення К. Маркса, але це не так. Саме в марк­систській концепції держави І. Франко вбачає головну небезпеку для вільної особистості та духовної культури. В статті «До історії соціалістичного руху», критично аналізуючи «Маніфест Комуністичної партії» і погоджуючись з багатьма його положеннями, він з іронією пише про те, що відома теза К. Маркса («вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх») залишилась в Мані­фесті завдяки тому, що автори не догляділи, бо якщо реалізувати на практиці той спосіб організації праці й держави, який передба­чається в Маніфесті, це приведе до всевладдя комуністичної держа­ви, «торжества бюрократії над суспільством, над усім його мате­ріальним та духовним життям». В розумінні І.Франка соціалізм — це суспільство «соціальної справедливості на основі гуманного по­чуття». Енергійно критикує так званий «общинний соціалізм» М. Драгоманов. Роблячи спробу зберегти ідею соціалізму як суспільства вільних особистостей, він взагалі відкидає державу, проголошуючи близьке до анархізму «безначальство». Оригіналь­ну гуманістичну ідею суспільного прогресу висуває В. Винниченко, згідно якій прогрес виявляється в тому, що «сума радощів переви­щує суму страждань».

Вартою уваги та принципово важливою для розуміння гуманіс­тичних спрямувань української філософії є ідея про гармонізацію людини, її духовного світу і багатоаспектних відносин з природою, суспільством та іншими людьми. Ця думка постійно відтворюється в різноманітних формах на всіх етапах вітчизняної філософської думки. Єдність мікрокосмоса (жодний) та макрокосмоса — голо­вний мотив ранньої української філософії. По-різному розуміють, але однаково шукають гармонію між вірою та розумом, людиною та Богом мислителі із Києво-Могилянської академії Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович. Ідея гармонії, моральної по своїй природі, знаходиться в підвалинах вчення Г. Сковороди про три світи, споріднену працю та горню, духовну республіку.

Глибоко укорінилася в українській ментальності та українській філософії думка про органічний зв'язок людини з природою, рідною землею, інколи цю рису національної самосвідомості нази­вають від імені давньогрецького міфологічного-героя антеізмом. На цьому принципі будує оригінальну «хуторянську» філософію П. Куліш, який бачив витоки людської сутності та особистої індивідуалізації, національної духовної культури в органічній єдності з рідною природою, в сільській праці на землі-годуваль-ниці. Близькими до цих були погляди у прибічників «етичного соціалізму». М. Драгоманов та І. Франко, які піддали різкій кри­тиці марксистську теорію диктатури пролетаріату, вважали, що диктатура пролетаріату не тільки зруйнує селянство, але й підірве підвалини самобутності українського народу.

Оригінальний вклад української гуманістичної думки в скарб­ницю філософської думки безсумнівний. Він став основою безперервного творчого діалогу з світовою філософією в пошуках за­гальнолюдських гуманістичних цінностей.

Загальні параметри розвитку української суспільно-політичної думки були визначені парадигмою української історії та існуванням між Сходом і Заходом, взаємодією та синтезом культурних тра­дицій. Для української історії характерним є співіснування або якась форма сполуки двох культурних традицій — «західної», соціально-політичної, та «східної», християнсько-духовної. Щодо значення «західного» (європейського) або «східного» (візантійсь­кого) компоненту в розвитку різних підсистем суспільства та культури, то воно було різним. Якщо «східний», візантійсько-право­славний вплив виявився визначальним для формування типу української духовності, загального засобу пізнання та сприйняття світу, то «західна» традиція стала домінуючою в галузі соціально­го досвіду та практики: політична і соціальна структура, до якої ор­ганічно тяжів український народ, перш за все, зв'язана з принципа­ми європейського політичного розвитку. Глибоке засвоєння та пе­реробка «східної», візантійської духовної спадщини в українській культурі завжди поєднувалось з внутрішнім відторгненням та не-сприйняттям відповідної візантійської традиції: ідеї самодержавно­го деспотизму, експансіонізму, обмеження індивідуальної свободи т.п. Вихідні політичні орієнтації українського суспільства були завжди більш близькими до «західної», європейської суспільно-політичної традиції: це свободолюбство, індивідуалізм, прагнення до народоправства та самоврядування, утворення автономних по­літичних груп та асоціацій, федеративних засобів об'єднання та інтеграції. Переплітаючись та взаємодіючи, «східна» (візантійсько-православна) та «західна» (демократична) культурні традиції виз­начили характер та хід розвитку української суспільно-політичної думки.

Соціально-політична думка зародилася в глибокій давніші. Во­на була складовою свідомості й архаїчного мислення, виражалася в міфах, легендах, релігійних віруваннях.

Дослідження соціальио-політнчної думки доцільно почи­нається з того часу, коли вона знаходить своє відображення в пи­семній літературі. Це був період Київської Русі — першого держав­ного утворення на українській етнічній території. З цього часу політичні ідеї, теорії, концепції, політичні програми, які створюва­лись мислителями, видатними політичними діячами України, тісно пов'язані з історією. Намагання прогресивної української спільно­ти усвідомити, глибоко проникнути в сутність проблеми колективного існування й національного утворення стає сутністю ук­раїнської політичної думки.

Виникнення однієї з наймогутніших держав світу в період ран­нього середньовіччя Київської Русі (ІХ-ХІІ ст.) сприяло подолан­ню решток старого родового устрою слов'янських племен й об'єднанню східних слов'ян в єдиний державний організм. Релігій­на реформа Володимира Святославовича затвердила християнство в якості державної релігії й духовно зблизила населення Київської Русі. У той час вже функціонували княжа дума, боярська дума, фе­одальні з'їзди, собори, віче, що говорить про глибокі суспільно-політичні процеси, які забезпечували життєдіяльність держави. Найвищого розквіту давньоруська держава досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (XI ст.). Проте політичний і економічний розквіт супроводжувався зростанням політичної й господарської могутності місцевих земель і князівств, що природно прагнули до відокремлення, самостійного розвитку, хоч це неминуче вело до розпаду держави. У зв'язку з цим у суспільно-політичній літературі того часу поширюються гуманістичні погляди, що проповідують необхідність суспільного примирення, загальної згоди, «братолюб-ства», об'єднання навколо київського князя тощо.

Найбільш відомими літературними пам'ятками є «Слово про закон і благодать» київського митрополіта Іларіона, «Руська прав­да», «Повість временних літ» летописця Нестора, «Повчання князя Володимира Мономаха своїм дітям», «Слово о полку Ігоревім», «Ізборник Святослава», «Слово Данііла Заточника» Галицько-Во­линські літописи.

Так, «Руська правда» стала першим в історії кодексом законів давньоруської держави. У «Повісті временних літ» Нестор рішуче протестує протії свавілля князів, феодальних міжусобиць, закликає до об'єднання. Він розуміє, що лише заходами насильства не мож­на зберегти соціальний «мир», а тому проповідує стриманість, об­меженість жадоби до багатства, працьовитість, суспільну злагоду. Автор «Ізборника Святослава» закликає князів дотримуватися в усьому міри, виявляти здоровий розум, увічливість у повсякден­них відносинах з підлеглими. Благодійність щодо бідних він ста­вить навіть вище, ніж прихильність до церкви. У «Повчанні князя Володимира Мономаха своїм дітям» говориться про повну відповідальність монарха за долю країни. Мономах вважав, що князь повинен бути для всіх своїх підданих не тільки справедливим у відповідності з законом, але й гуманним, милосердним. «Слово» або «Молєніє Данііла Заточника» зробило чималий вплив на даль­ший розвиток передової соціально-політичної думки в Україні. Ав­тор щиро вірив у творчу силу слова, освіти. Поширення освіти, особливо серед верхніх верств населення, здатне, на його думку, змінити дійсність, покінчити з несправедливістю. Взагалі все «Сло­во» пройняте глибоким співчуттям до бідних і скривджених.

Таким чином, в системі соціально-політичних поглядів Київсь­кої Русі важливе місце відводиться великокняжому централізму, представницьким органам влади, моральній відповідальності кня­зя перед Богом, політико-правовим ідеям, що мали гуманістичну спрямованість.

На рубежі XIII-XIV ст. завершується формування української народності, яка виділилася з давньоруської етнічної основи. У цей час українські землі були роз'єднані й грабувалися спочатку тата-ро-монгольською навалою, а потім Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. У XIV ст. більша їх частіша підпала під владу Литви й політичне життя визначалося Литовськими статутами. Після об'єднання Польщі і Литви (Люблінська унія, 1569 р.) українські землі увійшли у Польсько-Ли-товську державу, а після об'єднання православної і католицької церков (Брестська унія, 1596 р.) на них почалося інтенсивне ополя­чування й окатоличування українського народу.

Ідеологічна боротьба проти унії породила плеяду українських публіцистів-полемістів (X. Філалет, І. Вишенський, С. Зізаній, Г.Смотрицький, Ф. Ортолог, 3. Копистеньский, І. Борецький, М. Смотрицький, П. Могила, С. Ориховський та ін.), праці яких відіграли важливу роль у розвитку самосвідомості українського на­роду. Принциповою умовою існування і розвитку держави вони вважали морально-правову освіту й виховання у громадян любові до рідної землі, патріотизму, суспільної активності заради загального блага. Під впливом гуманістичних поглядів епохи Відроджен­ня, X. Філалет, І. Вишенський, С. Ориховський стали виступати проти абсолютизму влади, проти утвердження про її божественне походження. Вони вважали, що влада походить не від Бога, а ство­рюється внаслідок суспільного договору між народом і монархом, і народ, який дав монарху владу, має природні права і свободи, в тому числі і на обмеження влади монарха законом.

Таким чином, попри всі утиски, в Україні розвивалося просві­тянство. На зміну теології і схоластиці, пануванню церкви прихо­дять нові ідеї, віра у розум і творчі сили людини, з'являється інте­рес до особи, її прав і місця в житті суспільства. Діяльність україн­ських публіцистів-гуманістів сприяла ідейній підготовці визвольної війни українського народу під керівництвом Б. Хмельницького у 1648-1654 pp.