Потрібно також мати на увазі, що коли вигодонабувач та страховик є юридичними особами, то спір у цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Можливість поширення на відносини страхування норм Закону "Про захист прав споживачів"

Матеріали, надані для аналізу, свідчать про поширеність випадків прямого чи опосередкованого застосування до страхових відносин Закону від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII). Це стосується насамперед питань про підсудність за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди, виконання договору, звільнення від сплати судового збору, можливості вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Суди, задовольняючи такі позови, мотивували свої рішення тим, що страхування згідно з п. 9 ст. 4 Закону від 12 липня 2001 р. N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є різновидом фінансових послуг. Суди також посилалися на п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. N 5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів", відповідно до якого Закон N 1023-XII не визначає певних меж своєї дії, та до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема ті, що виникають із договорів страхування.

Деякі суди, вирішуючи спори цієї категорії, не поширювали на спірні правовідносини, що випливають з договорів страхування та відповідно врегульовані спеціальними законами (Законом N 85/96-ВР та Законом N 1961-IV), положення Закону N 1023-XII з огляду на те, що предметом спору є не якість страхових послуг, а права та обов'язки сторін згідно з умовами договору страхування. Тобто має місце протилежна судова практика, зокрема щодо визначення підсудності розгляду справ зазначеної категорії.

Так, Калуський міськрапонний суд Івано-Франківської області ухвалою від 4 червня 2009 р. відкрив провадження у справі за позовом Я. до ЗАТ "Фінансова група "Страхові традиції" про зобов'язання виплатити страхове відшкодування. Оскаржуючи цю ухвалу, представник страховика посилався на те, що юридичною адресою є м. Київ, а тому за загальним правилом підсудності справа має розглядатися у Подільському районному суді м. Києва.

Залишаючи зазначену ухвалу без змін, апеляційний суд виходив із того, що спір між сторонами виник із приводу виконання договору про надання страхових послуг, а тому правовідносини, крім Закону N 1961-IV, регулюються ще й Законом N 1023-XII, тобто позивач вправі був звернутися для вирішення спору за місцем свого проживання.

Інший приклад, Долинський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 5 березня 2009 р. відкрив провадження у справі за позовом, К. до ЗАТ "Страхова група "ТАС" про стягнення боргу за договором страхування.

Скасовуючи цю ухвалу та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що згідно з договором страхування транспортного засобу позивачка уклала договір із страховиком в особі виконуючого обов'язки директора філії у м. Івано-Франківську, а тому вона має право звернутися з позовом за місцем знаходження юридичної особи або філії, а не за місцем проживання.

Вивчення цивільних справ свідчить про те, що суди, розглядаючи такі спори, по-різному вирішують позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди.

В одних випадках позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди суди задовольняють на підставі ст. 22 Закону N 1023-XII, згідно з якою при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, або на підставі ч. 1 ст. 1167 ЦК, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті, або на підставі ст. 23 ЦК, за змістом якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

В інших - позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди залишаються без задоволення з таких підстав: вони не ґрунтуються ні на законі, ні на договорі; договірні відносини, які мають місце, не передбачають відшкодування моральної шкоди; з посиланням на ст. 23 ЦК з тих підстав, що не було доведено порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача або заподіяння душевних страждань внаслідок відмови у здійсненні виплати страхового відшкодування.

Позовні вимоги також залишаються без задоволення з посиланням на п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону N 1023-XII, згідною з якою споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя та здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. Відповідно до цього суди відмовляють у задоволенні позову з тих підстав, що в судовому засіданні не були підтверджені обставини про те, що порушення відповідачем споживчих прав позивача з боку відповідача було пов'язане з небезпекою для життя та здоров'я першого.

Щодо цього випадку слід зазначити таке. Правовідносини, що існують між сторонами, є зобов'язальними. У разі порушення зобов'язання моральна шкода може відшкодовуватися лише тоді, якщо це встановлено договором або законом (ст. 611 ЦК).

У таких випадках судам потрібно виходити з того, що між сторонами існують договірні відносини, які врегульовані спеціальним Законом N 85/96-ВР та ЦК, норми статей 625, 992 якого не передбачають такого виду відповідальності страховика, як відшкодування моральної шкоди. Можливість відшкодування моральної шкоди у таких правовідносинах не виключається у випадку, якщо сторони передбачили таку відповідальність в укладеному договорі.

Відповідно до п. 22.3 ст. 22 Закону N 1961-IV потерпілому відшкодовується моральна шкода, передбачена пунктами 1, 2 ч. 2 ст. 23 ЦК. При цьому страховик відшкодовує не більше, ніж 5 % ліміту, визначеного в п. 9.3 ст. 9 цього Закону. Різницю між сумою відшкодування, визначеною судом, та сумою, яка має бути відшкодована страховиком, сплачує особа, яку визнано винною у вчиненні ДТП.

Відшкодування потерпілому моральної шкоди з підстав, передбачених пунктами 3, 4 ч. 2 ст. 23 ЦК, проводиться в розмірі, визначеному судом, особою, яку визнано винною у вчиненні ДТП.

Матеріали аналізу свідчать, що правильною є практика місцевих судів, коли різницю між сумою відшкодування, визначеною цим Законом, та фактичним розміром збитків, які підтверджуються належними та допустимими доказами у справі, суди постановляють стягувати з особи, винної в заподіянні збитків, яка також притягується до участі у розгляді справи як співвідповідач. У випадках, коли позивач такі вимоги пред'являв лише до страховика і суд не обговорював питання про залучення до справи особи, винної в заподіянні збитків, суди робили правильні висновки про відмову в задоволенні позовних вимог, розмір яких перевищував ліміти відповідальності страховика.

Щодо поширення норм Закону N 1023-XII на правовідносини, що регулюються Законом N 1961-IV, то слід враховувати сферу дії зазначених законів.

У преамбулі Закону N 1023-XII зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками та продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.

Закон N 1961-IV регулює відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів і спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.

У ст. 1 цього Закону визначено, що страхувальники - це юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу. Тобто цей Закон направлений на захист життя, здоров'я та майна третіх осіб.

Відповідно, Закон N 1023-XII, що регулює відносини, які випливають із договорів купівлі-продажу (виконання робіт, надання послуг) та спрямовані на задоволення виключно особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, не може поширюватися на правовідносини, що випливають із Закону N 1961-IV.

Стосовно поширення Закону N 1023-XII на добровільне страхування слід зазначити таке.

Суди не вправі керуватися законодавством про захист прав споживачів при вирішенні спорів, що випливають з відносин між фізичними особами, які вступають у договірні відносини між собою з метою задоволення особистих потреб, не пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, а також із відносин, що виникають у зв'язку із придбанням фізичною особою - підприємцем товарів, виконанням для нього робіт чи наданням послуг не для особистих потреб, а для здійснення підприємницької діяльності або у зв'язку із придбанням товарів, виконанням робіт і наданням послуг з метою задоволення потреб юридичних осіб.

Щодо майнового страхування слід зазначити таке. Закон N 1023-XII регулює відносини, які виникають між споживачами і виробниками, виконавцями, продавцями під час продажу товарів (виконанні робіт, наданні послуг), встановлює

права споживачів на придбання товарів (робіт, послуг) належної якості та безпечних для життя і здоров'я, а також визначає механізм захисту та основи реалізації державної політики.

Згідно зі ст. 1 Закону N 85/96-ВР страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. У ст. 4 цього Закону зазначено, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать закону, і пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування).

Метою страхування при укладенні договору майнового страхування є погашення за рахунок страховика ризику майнової відповідальності перед іншими особами чи ризику виникнення інших збитків у результаті страхового випадку.

Аналіз наведених норм свідчить, що відносини, які виникають з майнового страхування, не підпадають під предмет регулювання Закону N 1023-XII і положення цього Закону не застосовуються до відносин майнового страхування.

Зазначений Закон може застосовуватися, коли позивач прямо вказує на порушення норм, гарантованих цим Законом, наприклад, права на інформацію при ненаданні для ознайомлення правил страхування тощо.