Основні підходи До розуміння легітимації влади.

Різне розуміння і визначення дослідниками сутності поняття легітимації багато в чому обумовлюється нетотожним розумінням того, хто на їхню думку, здійснює легітимацію, виступаючи ї суб’єктом, активним, спрямовуючим початком, легітиматором. Одні автори (П.Бергер, Т.Лукман, П.Селзнік, Д.Істон, Дж.Ротшильд, Дж.Саймонс, І.Сікора, М.Фуко, Р.Баркер, П.Бурд*є) визначаючи легітимацію як процес пояснення, обґрунтування, виправдання (зокрема, політики, влади, політичних інститутів, явищ, рішень), ініціювання та залучення підтримки, роль суб’єктів легітимації надавали ініціаторам обґрунтування та виправдання, політичним теоретикам, генераторам соціальних ідей, технологам зі створення іміджів, носіям політичної влади, правлячим групам, тим самим зводячи легітимацію політичної влади певною мірою до само легітимації. Інші вчені (М.Вебер, С.Ліпсет, М.Доган, Л.Саністебан, Р.Циппеліус, Г.Вокер, Дж.Томас, М.Зелдітч) визнавали легітиматорами (суб’єктами легітимації) політичної влади окремих представників суспільства, соціальні групи та організації, суспільство в цілому, редукуючи легітимацію лише до суспільного визнання та надаючи політикам, владарюючим особам роль виконавців легітимаційного замовлення суспільства, заложників ціннісних орієнтацій, вимог, надій та очікувань суспільних сил. Третя група дослідників (Р.Коен, В.Ейвері, А.Фетісов, Ш.Ейзенштадт) фактично ототожнювала процес обґрунтування та виправдання і процес визнання, вважаючи їх єдиним нерозривним цілим. Можна також виділити четверту групу дослідників (Т.Парсонс, Н.Луман, Дж.Шаар, ДЖ.Фішкін, А.Дібіров, Л.Пронський), які, по суті, виключають суб’єкта із легітимаційного процесу, вважаючи, що легітимність – це певне володіння або якість урядів, владарюючих еліт, які набувають її в процесі легітимації, якщо дотримуються певних принципів, процедур, норм, ідей, «колективних уявлень», ціннісних зразків. Отже, можна принаймні окреслити чотири різних підходи до розуміння терміна «легітимація політичної влади» - елітистський (в основі – уявлення про легітимність як результат діяльності еліти з виправдання влади), демократичний (розуміння легітимності як визнання з боку суспільства), тоталітаристський (легітимність як єдність обгрунтування та визнання, коли обґрунтування просто не може бути не визнано, оскільки виходить від влади, а влада орієнтується на цінності, символи та прагнення суспільства, на підставі яких має здійснюватись беззастережне визнання), об’єктивістський (легітимність як об’єктивна відповідність влади принципам функціонування суспільства чи уявленням його представників, а зовсім не результат обґрунтування та визнання).

 

 

Криза легітимності влади

Щоб зрозуміти сутність та поняття кризи легітимності, по-перше необхідно встановити, що ж таке є легітимність влади. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня, що й “легальність”, а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність”, то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. Тобто, синонімами до поняття легітимності є «авторитет», «довіра». У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації. Легiтимнiсть* - це визнання влади народом, навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. Йдеться про визнання політичного режиму у цілому, а не окремих владних структур чи окремих

політиків; про міру його легітимності на певному часовому відрізку, а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку, коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення, вдосконалення чинної системи влади, можна говорити про те, що політичний режим є нелегітимним. Поширене також таке визначення і розуміння поняття легітимності, яке є більш упорядкованим: легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання і виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональніх змін у структурі влади, визнання в масовій свідомості законності влади. Можна навести також інші думки вчених на цю тему. На думку політолога Р. Мерельмана (США) під легітимність слід розуміти не здатність режиму забезпечити собі підтримку громадської думки, а саму якість «моральної або доцільної правоти режиму», що приписується йому населенням. Інший американський політолог С.Ліпсет вважає, що «легітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства». Відомо також, що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо, якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те, що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції, яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже, легітимність є однією з передумов формування громадянської нації та індикатором уже досягнутого ступеня її сформованості. Вона створює підгрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей, сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Легітимність має тенденцію змінювати свою інтенсивність, тобто характер і ступінь підтримки влади (її інститутів), тому можна казати про кризи легітимності. Отже, що ж таке криза легітимності? Якщо мислити логічно – то кризою легітимності можна назвати втрату владою довіри та суспільного визнання, тобто процес втрати легітимності. Науково-навчальні джерела подають нам такі визначення кризи легітимності: Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування. Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимности режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори: руйнація конституціонного порядку (С. Хантінгтон, присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі); неможливість органів влади здійснювати свої функціх або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі); неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман); відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством; вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень. Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності найчастіше пов`язують їх із характеристикою соціально-культурних рис наслення, роллю стереотипів і традицій, які розповсюджені як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами 20-25 % електорату). Можливо, такі підходи в деякій мірі спираються на ідеї Л.С. Франка, який писав «Будь-який устрій виникає з віри в нього і тримається до тих пір, доки хоча б в меншинстві його учасників зберігається ця віра, доки є хоча б відносно невелика кількість «праведників» (в суб`єктивному значенні цього слова), які безкорисливо вірують в нього та самовіддано йому служать». Узагальнюючи найбільш значущі підходи, можна сказати, що у якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на усунення режиму, а також результати виборів, референдумів, плебісцитів, що свідчать про недовіру режиму. Ці покажчики свідчать про «нижню» межу легітимності, за якою наступає розпад діючого режиму або навіть повна зміна конституційного режиму. До факторів, які визначають її «верхню» межу, тобто поточну, динамічну зміну симпатій і антипатій до влади, можно віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності оппозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, яку вона запроваджує, широке розповсюдження таких соціальних «хвороб», як зростання злочинності, падіння рівня життя тощо. Тобто основними причинами делегітимації є: Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти. Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації. Відсутність в політичній системі механізму для захиста інтересів народних мас. Зростання бюрократизації та коррумпованості. Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади. Втрата владною елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї суперечностей, зіткнень різних гілок влади. Криза легітимності типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі засоби: зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог; створення такої політичної системи, легітимність якої грунтується на традиціях населення; використання харизматичних рис політичного лідера; успішне здійснення державних програм підримання законності і правопорядку. Легітимність значною мірою залежить від успішного виконання наданої їй суспільної ролі, характеру й змісту діяльності державних установ і закладів, способу взаємодії держави та громадянського суспільства. Вона також визначається ще й компетентністю і кваліфікацією державних управлінців, формуванням освіченої, кваліфікованої керівної верстви, корпусу урядовців, які здатні опікуватися більше загальнодержавною, ніж суто політичною стороною справи.