Конвергенция правовых систем.

Порівняльне правознавство і зближення правових систем найбезпосереднішим чином пов'язані між собою. Ще в 1900 р. Е. Ламбер у своїй доповіді на І Міжнародному конгресі порівняльного права виклав своє бачення даної проблеми. Одна з особливостей його підходу до порівняння національних правових систем і створення реальної бази для уніфікації полягала в тому, що до уваги бралися не всі правові системи, що існували в той період, а лише ті, які перебували на одному і тому ж рівні розвитку.

Порівняльне правознавство стикається не тільки з традиційними проблемами, що супроводжують розвиток науки в цілому, але і з проблемами, викликаними кожним подальшим етапом складного процесу суспільного розвитку. Як основну проблему, яка сьогодні для порівняльного правознавства вважається пріоритетною, необхідно виділити, як уже наголошувалося раніше, проблему зближення правових систем, що зумовлює правову інтеграцію і формування не тільки локальних, але й загальних правових просторів. Сучасні процеси, породжені епохою глобалізації, ставлять перед усією юриспруденцією взагалі, і порівняльним правознавством зокрема, завдання використання потенціалу різних правових сімей (систем) у виконанні масштабних завдань, що стосуються всього людства або його частини.

Необхідність діалогу правових систем і правових культур зумовлена неминучістю співіснування сучасних цивілізацій, оскільки замкнутість існування правових систем призведе до застою, унаслідок чого подальший їх розвиток стає проблематичним, тому вони не зможуть відповідати потребам і інтересам сучасного суспільства. Порівняльне правознавство сприяє налагодженню діалогу між різними правовими сім'ями і правовими культурами, мобілізує їх потенціал для вирішення загальнолюдських проблем. Вихід за межі національного бачення права, примат загальнолюдських цінностей у розвитку цивілізації та її правової складової стає головною вимогою розвитку сучасного суспільства. Сучасний світ характеризується зростанням інтеграційних процесів шляхом взаємодії правових систем.

Порівняльне правознавство як наукове явище сучасності, з одного боку, і зближення правових систем як процес сучасної міжнародної практики, з іншого, органічно доповнюють один одного. У результаті порівняльно-правових досліджень зближення правових систем як неминучий процес, властивий сучасному стану розвитку суспільства, стає більш прагматичним, прозорим і передбачуваним. Цей процес отримує наукове обґрунтування в рамках порівняльного правознавства. У свою чергу, процеси зближення правових систем створюють сприятливий ґрунт для апробації і подальшого розроблення різних концепцій, що з'явилися в рамках порівняльного правознавства.

Так за допомогою методології порівняльно-правових досліджень шляхом виявлення спільного, різного і особливого в порівнюваних об'єктах формується основа для зближення правових систем. Крім того, у результаті порівняльно-правових досліджень виявляються найбільш оптимальні методи й форми зближення правових систем. Якщо в одних випадках оптимальною формою такого зближення вважається уніфікація правових норм, наприклад у рамках інтеграційних процесів в Європейському Союзі, то в інших — ефективнішим є прийняття модельних законодавчих актів. Наприклад, даний вид гармонізації законодавства як форма зближення успішно застосовується в правовій практиці США.

Завдяки порівняльно-правовим дослідженням стає реальним установлення можливості і меж зближення правових систем, оскільки методика порівняльно-правових досліджень виявляє межі такого запозичення правових положень однієї правової системи в іншої. Правові запозичення принесуть очікуваний результат, якщо вони ґрунтуватимуться на методології порівняльно-правових досліджень.

Розробки в рамках порівняльного правознавства сприяють формуванню єдиного категоріально-понятійного апарату, що є необхідним компонентом формально-юридичного характеру, що доповнює змістовний аспект зближення правових систем. Це відіграє важливу роль у розробленні модельних законодавчих актів і уніфікації правових норм. Це виявляється в розробленні загальноєвропейських нормативно-правових актів, які розраховані на дотримання в рамках держав, що належать до романо-германського і загального права.

У рамках теоретичних розробок у сфері порівняльно-правових досліджень постійно постає питання про формування загального, «універсального» права, яке відображає адекватно потреби і відповідає на основні виклики сучасного суспільства у сфері правового регулювання.

 

Правовая аккультурация.

Як відзначає Ж- Карбоньє, культурно-історичний процес розвивається як взаємодія розрізнених локальних культур (полілінійність) та водночас формується культурна єдність людей (однолінійність). Сьогодні багато хто стверджує про єдність світової культури, проте втрата національною культурою деяких рис під впливом акультурації не означає навіть в осяжному майбутньому втрати відмінностей між культурами взагалі і правовими культурами зокрема. Зрозуміло, що сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто руйнування, подолання цієї замкнутості, коли одна правова система може бути немов прищеплена до другої¹.

Національні правові системи не існують ізольовано. Вони взаємодіють одна з одною, ведуть нескінченний культурний діалог. Правова система окремої держави зазнає постійного тиску з боку фрагментів інших правових культур, юридичних текстів, процедур і правових конструкцій. «Бомбардування» культури текстами із чужої культури призводить до нової інтерпретації і цих «занесених» текстів, і самого контексту «аборигенівської» культури. З такої нової інтерпретації неминуче виростають нові значенні, що реалізовуються в людській діяльності¹

Більше того, історія великих правових систем, як правило, починається із запозичення (афінське, римське, західне право і так далі). Воно може відбуватися через окремі правові інститути, елементи юридичної техніки і практику правозастосовної діяльності. Має місце також запозичення правових принципів, правових ідей. Іншими словами, запозичення може бути фрагментарним, названим правовою акультурацієй, або глобальним, названим правовою рецепцією. Якщо при правовій акультурації відбувається запозичення правових положень, то при правовій рецепції змінюються основи правової системи взагалі.

Правову рецепцію розглядають як різновид правової акультурації, названу ще тотальною акультурацією або «культурною мутацією»².

Фрагментарна правова акультурація є поширеним явищем, що виникає в рамках постійного діалогу правових систем і правових культур. Тотальна правова акультурація, тобто правова рецепція — це явище виняткове. її прикладом може служити рецепція римського права, на основі якої сформувалася романо-германська правова сім'я.

На думку К. Осакве порівняльне правознавство заохочує і схвалює запозичення ідей різних правових систем, складає аксіому даної дисципліни. Але перенесення ідей з однієї правової системи в іншу вимагає їх ретельного аналізу на сумісність. Правове запозичення зовні схоже з медичною хірургічною операцією з трансплантації окремих частин людського тіла. У своїй роботі компаративіст схожий на хірурга в тому розумінні, що він бере частину чужої правової системи і «пересаджує» її у свою. Для досягнення успішного результату правовий інститут, узятий з системи «А» і перенесений в систему «Б», повинен поєднуватися із системою «Б», а не відторгатися нею. Наприклад, перш ніж запозичити інститут суду присяжних із системи англо-американського загального права і ввести його в континентально-європейську правову систему Росії, треба було зрозуміти, чи сумісний такий інститут із комплексним механізмом російського кримінально-процесуального права¹.

Правова акультурація здійснюється різними шляхами і різними засобами: за допомогою законодавства і судової практики, за допомогою укладення договорів, а також здійснюється вченими і викладачами, відбувається на рівні юридичної науки і юридичної освіти. На цій основі виділяються: законодавча, судова, договірна і доктринальна правова акультурація.

Таким чином, сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими системами і правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юридичної освіти та ін.