Вступ США у Першу світову війну: причини та наслідки

Коли в Європі почалася війна, США заявили про свій нейтралітет. Політика США була досить складною. Для них була б невигідна повна перемога ні тієї, ні іншої воюючої сторони. Америка воліла бачити Європу розколотої на два табори. Ні перемога й гегемонія Німеччини, ні повна перемога Англії й Росії не посміхалися США. Але перемога Німеччини була б найменш бажаною: вона привела б до гегемонії єдиної держави у всій Європі. Відомі були й колоніальні плани німецького імперіалізму в Латинській Америці, зокрема в Бразилії. Не була виключена й можливість німецько-японського союзу проти США. Це було однієї із причин, чому нейтралітет США був із самого початку більше сприятливим для Англії. Таким чином, потік пацифістських фраз Вільсона і його виступу з метою примирення воюючих держав мали під собою досить реальний ґрунт: вся ця дипломатія пацифізму відповідала зацікавленості США в тім, щоб у Європі збереглися два угруповання, що суперничають.

Однак військово-політична обстановка внесла свої виправлення в позицію Вільсона. Уже до зими 1914/15 р. стали ясні два факти. По-перше, що війна вимагає зовсім небаченої кількості військового спорядження й боєприпасів. По-друге, що вона затягується й що, отже, потреба ця буде досить тривалою. У листопаді 1914 р. представник Моргана відправився в Лондон для переговорів із британським урядом про фінансування військових замовлень союзників у США. З початку 1915 р. у США сталі удосталь розміщатися військові замовлення Антанти; і перед американським капіталізмом відкрився новий ринок величезного масштабу. Німеччина таких замовлень розмістити не могла, по тій простій причині, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада перепинила всякий доступ до німецьких портів. Це мало незлічимі наслідки. Англійська морська першість, направивши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, прив'язало США до союзників новими міцними нитками.

Поразка Антанти нанесло б найсильніший економічний збиток американському імперіалізму й політичний удар Вільсону й демократам. Допустити цієї поразки США не могли.

Величезну роль в агітації за виступ США на стороні Антанти зіграла кампанія проти нещадної підводної війни, проведеної Німеччиною. Ця війна була спробою призупинити потік американських товарів по тому єдиному руслу, у яке їх направило англійська морська перевага, тобто до портів Антанти. Затоплення "Лузітанії" й особливо "Сассекса" викликало енергійні протести США. У травні 1916 р. підводна війна була ослаблена на вимогу Бетмана. Це було зроблено з побоювання штовхнути США в ряди супротивників Німеччини. Тим часом у самій Америці прихильники залучення США у війну покладали на дії німецьких підводних човнів головні свої надії.

Крім дій німецьких підводних човнів зіграли свою роль і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Наприкінці 1915 р. полковник Хауз у такий спосіб висловився по даному питанню: "США не можуть піти на те, щоб союзники зазнали поразки. Не можна допустити, щоб Німеччина встановила над усім світом своє військове панування. Ми, звичайно, будемо наступним об'єктом нападу, і доктрина Монро буде значити менше, ніж клаптик паперу".

Протягом першого років війни Вільсон і Хауз не раз виступали з мирними й посередницькими пропозиціями. Хауз їздив у Європу зондувати ґрунт для миру.

Німці самі удосталь давали Вильсону приводи для війни. Так, наприклад, англійською розвідкою була перехоплена телеграма, адресована німецькому посланникові в Мексиці. Йому поручалося запропонувати мексиканському уряду приєднатися до Німеччини й напасти на Сполучені Незабаром після переобрання Вільсона президентом восени 1916 р. він вирішив зробити ще один пацифістський виступ. Однак Німеччина випередила його свєюм "мирною пропозицією" від 12 грудня. Тоді, не чекаючи офіційної відповіді союзників на німецький демарш, 18 грудня Вильсон відправив ноту воюючим державам. У ній Вильсон констатував, що, за заявою обох сторін, вони борються тільки за політичну й економічну волю, за незалежність малих націй і за мир. Обидві сторони, продовжував президент, не пропонують, однак, конкретних умов миру. Президент запрошував заповнити цей пробіл.

Нота Вильсона викликала невдоволення Німеччини. Німецька дипломатія побоювалася, що Вільсон хоче виступити як міжнародного арбітра й нав'язати Німеччини вигідний для США мир. 26 грудня німецький уряд відповів Вільсону, що мир повинен бути досягнуть шляхом прямих переговорів між учасниками війни (тобто США не одержують слово в поділі). Антанта спочатку також була вкрай незадоволена виступом Вільсона. Але, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, дипломатія союзників зміркувала, що Німці самі поклали на себе відповідальність за зрив мирного посередництва президента. Прекрасно розуміючи, що тепер із цього посередництва однаково нічого не вийде, міжсоюзницька конференція в Лондоні в грудні 1916 р. вирішила дати Вільсону саму попереджувальну відповідь. 10 січня Вільсону була послана нота союзних держав. У ній перераховувалися конкретні умови миру, як того просив президент. Умови ці були такі: відновлення Бельгії, Сербії, Чорногорії; евакуація німцями французьких, російських і румунських областей; дотримання національного принципу, що означало повернення Ельзасу й Лотарингії Франції й розчленовування Австро-Угорщини й Оттоманської імперії. Закінчувалася відповідь союзників вказівкою па необхідність реорганізації Європи з метою створення гарантій безпеки, волі й т.д. Нота Антанти згадувала також про відновлення Польщі. Звичайно, всі ці декларації були тільки дипломатичним маневром.

Тим часом німецька дипломатія проявляла воістину дивну некмітливість. 31 січня Німеччина сповістила США про поновлення необмеженої підводної війни. Вільсон відповів посланням до Конгресу. Обвинувачуючи Німеччину в порушенні врочисто прийнятих нею на себе зобов'язань, він заявляв про розрив дипломатичних зносин між Німеччиною й США. Це відбулося 3 лютого 1917 р.

Навесні 1917 Антанту осяг ряд невдач. По-перше, підводна війна спочатку виявилася досить чутливою. По-друге, після Лютневої революції почалося розкладання царської армії. Побоювання за долю Антанти змусили Вільсона зробити останній акт. 6 квітня 1917 р. США оголосили війну Німеччини.

 

2. Бандунзька конференція 1955 скликана з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону (Шрі-Ланки) 18-24.04.1955 в Бан­дунгу (Індонезія); відбувалась в умовах початку розпаду колоніальної системи в Азії. Учасни­ки — 29 незалежних д-ав і колоніальних тери­торій Азії та Африки. Азію представляли 23 де­легації, Африку — 6. Серед них були представ­ники як соціал. країн (ДРВ і КНР), так і військ.-політ, блоків Заходу — Туреччина, Па­кистан, Ірак. Конференція гол. ч. займалась розробкою практ. програми мирного співісну­вання та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшої б-би проти колоніалізму. Заключне комюніке мало в собі узгоджену платформу конференції — антиколоніалізм й антиімперіалізм. Воно містило також Декла­рацію сприяння заг. миру й співробітництву, яка у своїй основі мала принципи «Панча шила», запозичені з преамбули угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району КНР з Індією. Окрім цього, комюніке перелічувало 10 принципів мирного спів­існування: повага до основних прав людини, а також цілей та принципів Статуту ООН; повага до суверенітету та територ. цілісності всіх країн; визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і малих; утримання від інтер­венції й втручання у внутр. справи інших країн; повага до права кожної країни на індивід, чи колективну оборону згідно зі Статутом ООН; утримання від використання угод щодо колек­тивної оборони в інтересах якоїсь із великих д-ав і від тиску на інші країни; утримання від агресії проти територ. цілісності або політ, незалежності будь-якої країни; врегулювання всіх спорів міжнародних мирним шляхом; спри­яння взаємним інтересам і співробітництву; по­вага до справедливості й дотримання міжнар. зобов'язань. Рішення конференції сприяли по­дальшому розвиткові нац.-визв. руху й утверд­женню в міжнар. відносинах мирного співісну­вання принципу. Конференція заклала основи Руху неприєднання. За висловом Дж. Неру, «Бандунська конференція знаменувала собою вихід на політичну арену з міжнародними цілями більше половини населення Земної кулі».

Але двома найістотнішими проблемами з тих, що розглядалися у Бандунзі, стали проблема взаємовідносин Заходу зі Сходом та проблема Тайваню. Перше питання порушено через тезу про «радянський колоніалізм». Сер Джон Котелавала, цейлонський прем'єр-міністр, підтриманий іракським і турецьким делегатами, вимагав засудження «радянського колоніалізму у Східній Європі». Неру контратакував вимогою об'єднати афро-азійські країни у третю міжнародну силу, яка сприяла б співіснуванню Сходу із Заходом. Врешті-решт, погодились на пропозиції загального засудження колоніалізму «в усіх його виявах».

Щодо нейтралізму, то його ніяк не визначили, оскільки один з прийнятих принципів проголошував повагу до права кожної нації на оборону, індивідуальну чи колективну безпеку відповідно до Хартії ООН. Тож конференція, відтак, не ослабляла, незважаючи на зусилля Китаю та Індії, прямі чи непрямі альянси, що були у США в Азії та Африці.

Що ж до Тайваню, то сер Джон Котелавала запропонував замирення, за яким належало передати острів під опіку країн СЕАТО на п'ять років. Антикомуністична спрямованість плану дозволила Пекінові схвалити його. Проте 23 квітня Чжоу Еньлай заявив: «Китайський народ має дружні почуття до американського народу. Він не хоче війни зі США. Китайський уряд готовий до переговорів про розрядку на Далекому Сході, зокрема – в районі Тайваню». Така заява давала надію щонайменше на врегулювання конфлікту. Та Державний департамент, за відсутності Фостера Даллеса, попервах наполягав на необхідності участі в переговорах Тайваню, що, власне, дорівнювало відмові від них. Утім, Даллес 26 квітня став на поміркованішу позицію.