Історія формування і розвитку регіону

У Запорізькій області, мабуть, як ніде в Україні, помітні традиції, які сягають корінням в багату історію краю.

Сприятливий клімат і вдале географічне положення Запоріжжя привертали людину з незапам'ятних часів. Найдавніші стоянки первісних людей у річковій долині порожистої частини Дніпра відносяться до епохи середнього палеоліту (100-40 тис. років тому). Протягом багатьох століть територія краю була своєрідним коридором, яким проходили різні народи, де схрещувалися різні культури. Кіммерійці, скіфи й сармати, готи і гуни, авари, хазари, половці, печеніги, слов'яни залишили після себе в Придніпровських степах різноманітні археологічні пам'ятки.

Після татаро-монгольської навали 1237-1240 рр. територія Запорізького краю на два століття увійшла до складу Золотої Орди.

У 1445 р. запорізькі степи по лівому берегу Дніпра увійшли до складу Кримського ханства. З кінця ХV до середини ХІХ ст. їх населяли кочові та напівосілі ногайці.

Природно-географічні та історичні умови у XV - XVI ст. сприяли тому, що південноукраїнські землі стали одним із центрів формування запорізького козацтва. Одним із його головних оплотів і символів став острів Хортиця, відомий ще з давньоруських часів.

Подією загальноукраїнського значення стало формування з окремих козацьких загонів та промислових артілей соціально-політичної та військової організації запорозького козацтва - Запорозької Січі («Війська Запорозького Низового»).

Запорозька Січ стала першим на території України політичним формуванням з усіма ознаками республіки. Вона довго зберігала свою незалежність та займала визначне місце в міжнародних відносинах - європейські держави встановлювали з нею дипломатичні відносини та шукали військового союзу.

Наприкінці XVIII ст. землі південної України увійшли до складу Російської імперії.

Процес нового заселення та освоєння земель сучасної Запорізької області був складним. В ньому взяли участь представники багатьох народностей, що призвело до розвитку краю як багатонаціонального. Це забезпечило запозичення господарських навичок, окремих особливостей життя і побуту одним народом в іншого, викликало до життя своєрідне злиття культурних та господарчих традицій. Складовою частиною населення території сучасної Запорізької області стали іноземні переселенці: німці - меноніти, болгари, євреї, гагаузи, поляки, серби, греки, албанці.

Запоріжжя стало одним із полігонів, де втілювалися стратегічні плани індустріалізації СРСР. У 1927 р. почалося будівництво ДніпроГЕСу - самої могутньої гідроелектростанції у Європі на той час. Поряд прискореними темпами споруджувався комплекс нових енергоємних підприємств.

Бурхливий розвиток економіки та культури краю був перерваний II Світовою війною.

Однією з найяскравіших сторінок в історії області є післявоєнне відродження запорізького індустріального комплексу - ДніпроГЕСу та підприємств чорної та кольорової металургії. До початку 1950 р. відновили роботу всі 670 заводів і фабрик області. У 1950-1970 рр. в області були створені нові галузі індустрії – електротехнічна, хімічна. Продовжував зростати енергетичний потенціал області. Поруч із введенням у дію ДніпроГЕСу-2, споруджено Запорізьку ДРЕС та Запорізьку атомну електростанцію.

Події української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. на Запоріжжі (добірка документів з фондів Державного архіву Запорізької області).

Бурхливі революційні події 1917 р. призвели до падіння Російської імперії і надали історичний шанс українському народові, як і багатьом іншим, реалізувати своє право на самовизначеність та розбудову власної незалежної держави. Один з вдумливих політиків тієї доби – О. Шульгин досить тонко підмітив: “Історія, така скупа для українців протягом віків, занадто щедро наділила їх державними подарунками протягом місяців. Державність, самостійність, влада з усіма своїми труднощами і несподіванками не прийшла, а злетіла до нас… Україні довелось вести своє державне будівництво серед нечуваних обставин, на руїнах знесиленої Росії, на руїнах світової війни”. З самого початку Україна в силу об'єктивних причин опинялася в епіцентрі боротьби різних зовнішніх сил, неодноразово зазнавала воєнної агресії з боку Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Англії, Франції, Польщі, Румунії тощо. Та незважаючи на всі об'єктивні і низку суб'єктивних чинників (головним з яких була відсутність єдності української нації, яка ще не повністю сформувалася) український народ доклав героїчних зусиль для розбудови власної держави. Протягом 1917-1920 рр. українська державність набувала різних форм (Українська Народна Республіка періоду Центральної Ради, Директорія, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського) і закріпила в свідомості всього українства давню ідею самостійної держави, яка бере свій початок ще з часів гетьмана Б. Хмельницького.

Символічним актом возз'єднання українських земель в єдину державу стала злука ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) та УНР, яку було урочисто проголошено 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. А передувало цій визначній події скликання Директорією Конгресу Трудового Народу, який мав дістати “всі верховні права і повновласність рішати всі питання соціального, економічного і політичного життя Республіки”. 23 січня 1919 р. Трудовий конгрес ратифікував “Універсал Соборності”.

Етнографічні особливості

Етнос	чисельність, тис.	Частка
українці	573,0	70,3 %
росіяни	207,0	25,4 %
білоруси	5,5	0,7 %
болгари	3,6	0,4 %
євреї	3,4	0,4 %
грузини	3,1	0,4 %
вірмени	3,1	0,4 %
татари	2,2	0,3 %

Росіяни і українці. Особливості статистичного обліку етнічної належності населення не дозволяють чітко визначити райони розселення росіян та українців.

Заселення українцями розпочалося з моменту часів заснування Запорізької Січі. Головним районом була територія від р. Дніпро до р. Берда. Заселення відбулося за рахунок селян-втікачів.

У північній частині області була поширена поміщицька колонізація. Поміщики, які отримували певну частину землі, були зобов’язані заселити її кріпаками або вільними людьми.

Уряд приділяв постійну увагу питанням заселення території. У 1808р. Указом Олександра І було вирішено відібрати до казни землі, надані поміщіикам, які не були заселені певний період.

Найбільшим було переселення державних селян, особливо на частину території колишнього Кримського ханства. Був виданий Указ Сенату про переселення на землі Азовської та Новоросійської губерній за власним бажанням 24000 селян, а також 26000 кріпаків.

У 1785р. було прийнято рішення щодо переселення до рекрутів, що проходили службу в Катеринославському намісництві і Таврійській області, їх дружин, а також церковнослужителів.

З 1802 починається переселення до Таврійської губернії духоборів з Новоросійської та Тамбовської губерній. Ними були засновані села на правому березі р. Молочної та Молочного лиману.

У 20-ті роки починається переселення представників ще однієї секти-молочан. Ними були засновані селища: Новоспасівка, Астраханка, Нововасилівка.

Останнє велике переселення росіян і українців відбулося на початку 60-х років ХІХ ст. На звільнені від ногайців землі уряд переселив селян із центральних українських та російських губерній, а також із Бесарабії.

Враховуючи складність у визначенні співвідношення між росіянами та українцями, які заселяли край, була зроблена спроба обліку місць виходу переселенців.

Ногайці являють собою досить складну етнічну спільність. Цей народ має схожість за расовим типом з калмиками.

Ногайці оселилися у Приазов'ї в першій половині ХУІІІ ст. До їх складу входили три орди. У 1770р. згідно з рішенням Катерини ІІ Джанмашбет-бей сприяв переселенню ногайців за межі Російської імперії. Перезимувавши в районі Великого Лугу, навесні 1771р. вони відкочували за Дон. А з 1790 до 1812р. відбулося повернення частини ногайців до Приазов'я.

На початок ХІХ ст. в північних повітах Таврійської губернії нараховувалося 9422 ногайця. Вони вели напівкочовий спосіб життя: влітку кочували, взимку осідали в аулах у долинах річок.

Разом з переселенням ногайців до Приазов'я відбувався зворотний процес. Восени 1812р., після укладання в Бухаресті миру між Росією у Туреччиною, багато ногайців пішли в Туреччину. У результаті переселення ногайців до Туреччини, у Бердянському повіті збезлюдніло 67 аулів.

Меноніти являють собою не менш складне явище в житті Приазов’я, ніж ногайці. Потрібно відзначити, що такого етносу немає. Меноніти – представники одного з напрямків євангелізму. Меноніти прийшли з Бельгії та Норвегії. Вони самі вважають себе німцями.

Перша партія менонітів із Прусії в кількості 228 сімей була переселена на правобережну частину Запорізької області в 1789р.

На початку ХІХ ст., внаслідок збільшення кількості менонітів і прибуття їх з-за кордону, менонітам був відведений наділ землі площею до 120 тис. Десятин у басейні р. Молочної.

Німці. Заселення території сучасної Запорізької області німцями припадає на початок ХІХ ст. Для їх розселення були відведені землі на правому березі р. Молочної.

У 1822р. німцям-колоністам було відведено частину землі в Маріупольському окрузі. Тоді ж, з’явилося ще три колонії неподалік Бердянська.

Болгари. Значну роль у формуванні етнічного складу населення Запорізької області відіграли болгари. Вони переселились до цього краю у 1861-63рр., зайнявши частину земель, залишених ногайцями.

Переселення болгарів мало дві хвилі. Перша була викликана конфліктом болгарських колоністів з молдавським урядом та економічна необхідність. Друга – пов’язана з кризою у Болгарії, яка складалася внаслідок розселення там мусульман.

Болгарські переселення заснували в Мелітопольському та Бердянському повітах дві колонії. З часом деяка кількість болгар переїхала до Криму або Бессарабії. В наслідок цього з 36 болгарських колоній у Приазов”ї залишилось 30.

Албанці, молдавани, гагаузи. Представники цих етносів з’явилися на території краю разом з болгарами. Албанці заснували в Бердянському повіті такі селища, як: Девненське, Гамовка та Георгіївка. Молдавани оселилися в Дунаївці та Єлізаветівці Бердянського повіту. Гагаузи оселилися разом з болгарами у селищах Волканешти, Олександрівка, Дмитрівка та ін.

Греки. Наприкінці 70-х рр. ХУІІІ ст. на територію сучасних Донецької та Запорізької області були переселені греки з Криму. Потьомкіним були визначені кордони грецьких володінь. У межах області кордон проходив від Азовського моря до гирла р. Берди, по лівобережжю Берди до гирла р. Каратиша і до її верхів’я, звідти до верхів’я балки Кобильної і по правобережжю її до гирла, що впадає в р. Мокріяш.

Слід визначити, що основна частина греків зайняла територію поза межами сучасної Запорізької області.

Євреї. Серед численних народів, які заселили південноукраїнський степ, були і євреї.

Масове переселення євреїв на території сучасної Запорізької області відбувалося у середині ХІХ ст. У 1845-55рр. Було засновано 17 колоній (у сучасних Гуляйпільському та Куйбишевському районах) вихідцями з Вітебської, Ковенської, Могильовської та Чернигівської губерній.

Поляки. На рубежі 60-70рр. ХІХ ст. у придніпровській частині Мелітопольського повіту з’явилися представники польського етносу.

Чехи. З’явилися на території краю у 1869р. У 1862-64рр. Чехи заснували в Криму чотири колонії. Оскільки земля виявилася не придатною для землеробства, частини з них отримали дозвіл на нове переселення. Так, на 38-й дільниці Мелітопольського повіту з’явилася колонія Чехоград.

Кримські татари. У другій половині ХХ ст. в Мелітополі відбулася концентрація кримсько-татарського населення. Це було пов’язано з тим, що депортовані у 1944р., після часткової реабілітації, не маючи змоги отримати дозвіл на мешкання в Криму, вони намагалися оселитися якомога ближче до своєї батьківщини. Останнім часом татари почили поступово повертатися до Криму.

Історико-культурна спадщина

Запорізький край винятково багатий на пам'ятки історії та культури. На державному обліку перебуває 8031 історико-культурна пам’ятка, в т.ч. 1677 - історії, 6276 - археології, 78 - монументального мистецтва.

До Державного реєстру національного культурного надбання України внесено 18 пам’яток області:

8 пам’яток археології (пам’ятки національного культурного надбання) – залишки городища, поховальні комплекси, кургани, курганні могильники Канат-Могила та Попівські могили у Бердянському районі; Куляб-Могила у Михайлівському, Солоха та Мамай-гора у Кам’янсько-Дніпровському, Цимбалові могили у Великобілозерському районах, а також археологічний комплекс пам’яток "Лиса Гора" у Василівському районі та 4 пам'ятки історії (включаючи Дніпрогес).

В області діють: 22 музеї державного підпорядкування з загальною кількістю близько 330 тис. предметів основного фонду; 513 бібліотек з загальною кількістю бібліотечних фондів понад 10,0 млн. примірників; 412 установ культури клубного типу, 2 парки культури та відпочинку, 2 центри дозвілля при яких працює 3,5 тис. творчих формувань, в т. ч. 1,5 тис. дитячих; заклади кіно (12 кінотеатрів, 32 сільські кіноустановки); Запорізький державний цирк, обласна філармонія, 3 обласних театри (академічний український музично-драматичний, театр „Едельвейс”).

3 заповідники: Національний заповідник «Хортиця», державний історико-археологічний музей-заповідник «Кам'яна Могила» (м. Мелітополь), історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова» (м. Василівка) [1].

Острів Хортиця (м. Запоріжжя) - унікальна комплексна історико-культурна та природна пам'ятка, що охоплює період від мезоліту до ХХ століття, всесвітньо відома як колиска Запорозького козацтва та осередок першої в світі демократичної республіки..

Державної програми розвитку національного заповідника «Хортиця» на 2006-2010 рр. З давніх часів Хортиця набула значення духовного, державного і політичного символу Українського народу. Саме на Хортиці збирались давньоруські князі, щоб об'єднавшись боротися із своїми ворогами. Острів Хортиця став колискою українського козацтва, оплотом запорозьких вольностей та уособленням національного духу. Запорозька Сiч - унікальне явище в історії нашої країни i всього людства. Після затвердження її як військово-політичного центру українського козацтва, вона згодом перетворилася в столицю найдемократичнішої для свого часу козацької республіки й відіграла значну роль у формуванні військових, політичних, господарських і культурних засад української державності [2].

Історико-культурний комплекс «Запорозька Сiч» покликаний стати моделлю військового та адмiнiстративно-полiтичного центру запорозького козацтва, який даватиме повну уяву про матеріальну i духовну культуру запорозького козацтва на всьому історичному періоді його існування. Комплекс «Запорозька Сiч» поєднує у своєму складі музейно-експозицiйнi та рекреаційні об'єкти. Національний заповідник «Хортиця», розташований на острові та прилеглих до нього територіях, займає площу 2386,86 гектара. На острові завдовжки 12 і завширшки 2,5 кілометра розміщено комплекс із 70 унікальних пам'яток історії та археології, що охоплюють період від мезоліту до наших днів, з них 36 пам'яток пов'язано з історією запорозького козацтва.

Музейний фонд заповідника становить майже 34 тис. одиниць зберігання. Це археологічні колекції, предмети декоративно-ужиткового мистецтва, скульптури, кераміки, вироби з дерева, металу, скла, кістки, шкіри тощо.

На території заповідника знаходиться державний геологічний заказник «Дніпровські пороги» загальною площею 1383 гектари, який належить до природно-заповідного фонду України. Унікальною особливістю є те, що на острові представлені ландшафти всіх географічних зон України - від степової до гірської. З 1052 видів вищих рослин 657 належать до дикорослих аборигенів, 11 з них занесене до Червоної книги України, 41 - реліктові та ендемічні рослини [2].

Державний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила» (Мелітопольський район): на території 15 га заповідника знаходиться пісковий пагорб площею 3 га, який є унікальною пам'яткою стародавньої історії та культури. У гротах та печерах цього пагорбу, яких на сьогодні відкрито 60, було знайдено петрогліфічні комплекси - унікальні зразки первісного мистецтва віком до 14 млн. років [5].

Історико-архітектурний заповідник «Садиба Попова» (Василівський район) - диво містобудування, музей замкової архітектури пізнього класицизму, побудований в 1884 р. Аналогів високоякісного мурування стін з цегли, за свідченнями фахівців, немає ні в Україні, ні в країнах СНД, ні взагалі в Європі.

Заповідник «Кам'яні Могили» (Розівський район). засновано 5 квітня 1927 р. як особливу природоохоронну територію місцевого значення. Його площа складає близько 400 га, з них 300 га у складі Донецької області і 100 га в Запорізькій. Зараз він є одним з чотирьох відділів.

Район урочища «Кам'яні Могили» у геологічному, біологічному, художньо-емоційному та історичному аспектах є водночас унікальним і репрезентативним. Далеко за межами України відомі також нерухомі речові пам'ятки із числа археологічних знахідок курганів Камянського городища, ряд меморіальних місць, пов'язаних із всесвітньо відомими історичними постатями Нестора Махна, Дмитра Донцова та ін. Додає позитивного туристичного іміджу регіону унікальна споруда греблі Дніпрогесу та органічно пов'язаний з нею район соцміста Запоріжжя, спроектований всесвітньо відомими архітекторами братами Вєснєними [4].

В регіоні діє обласна інспекція з охорони пам'яток історії та культури. Управління культури та туризму взаємодіє із 127 суб'єктами туристичної діяльності та 60 громадськими організаціями національних меншин. Відповідно до розпорядження голови облдержадміністрації здійснюється матеріальна підтримка працівників культури та мистецтва, обласних організацій Національних творчих спілок України, впроваджені обласні премії та творчі стипендії за внесок у розвиток культури Запорізького краю (В 2006 р. - на загальну суму 33,0 тис. грн.) За поданням Міністерства культури і туризму України в 2006 р. відзначено державною нагородою - званням «Заслужений художник України» - голову Запорізької організації.

Запорізький обласний краєзнавчий музей був заснований у 1921 р. В чотирьох залах археології, в яких висвітлюється історія краю від найдавніших часів - понад 140 тис. років тому до 15 ст. н.е. демонструється понад 4300 експонатів.

Рідновіри краю свято шанують Запорозький дуб - це дерево посідає особливе місце в їхньому житті. З давніх часів наші предки вірили, що Дуб є деревом Всесвіту, в ньому об'єднуються три сутності: крона - світ божественний, стовбур - світ життя, коріння - світ предків. Священне Дерево поєднує наш рід, його життя пройшло через багато поколінь. На богослужіннях біля Запорозького дубу рідновіри моляться за духовну силу Природи, за Рід наш, за Україну. Без перебільшення можна сказати, що Дуб править за символ мешканців краю. Жодне видання про Запорожжя не оминало Дуба-велетня. Коли дерево буяло своєю красою, його відвідували тисячі туристів. Вважають, що Дуб має вік більше 700 років. За сім століть його стовбур роздався на 6, 32 метра в обхваті, а висота сягала 36 метрів.

Священний дуб запорозьких козаків, який засох в 1871 році, ріс в самій середині острова Хортиці, там де осьова хортицька дорога перетинає лінію мініховських редутів. Д.І.Яворницький, що бачив наприкінці XIX століття пень того дуба, вказує його окружність в три сажені (6 м 39 см), що дорівнює сучасному Запорозькому дубу.

Запорозький дуб не просто пам'ятник природи та історії. Він - жива ланка в ланцюзі століть.

Дніпровську гідроелектростанцію ім. В.І. Леніна по праву можна вважати символом Запоріжжя та цілої епохи. Вже більш ніж 75 років вона працює на користь людям. З побудовою у Запоріжжі потужної гідроелектростанції стало можливим не тільки безперешкодне судноплавство Дніпром, але й будівництво і розвиток на півдні України колосального індустріального комплексу, що корінним чином вплинуло на розвиток південних, центральних та східних областей країни.

Сьогодні Дніпрогес, крім основної своєї задачі, виконує роль мосту між лівим і правим берегами. Всі охочі можуть пройтися по 38-метровій греблі з лівого берега на протилежний, милуючись чудовими краєвидами Дніпра, островами Три Стоги, Дубовий і легендарною Хортицею. З дамби чудово видні запорізькі красені-мости: двоярусний міст Преображенського та арочний. На самій дамбі можна побачити сліди від куль - німі свідки ІІ Світової війни. Правий берег зустріне невеличким сквером з погруддям О.В. Вінтеру, парадним в'їздом до гідроелектростанції та колишньою будівлею управління Дніпробуду. Однак, оглядати Дніпрогес, всетаки, краще з лівого берега, а саме з пл. Леніна. Це унікальне місце. Якщо встати в самому центрі площі, то поруч опиниться найбільший пам'ятник В. Леніну в Україні, попереду буде Дніпрогес ім. В. Леніна, позаду - проспект Леніна, праворуч - порт ім. В. Леніна, річковий вокзал Леніна, водосховище Леніна, на якому, вибачте за тавтологію, острів Леніна. І це при тому, що В. Ленін в Запоріжжі ніколи не бував. Вночі Дніпрогес підсвічений тисячами ламп в жовто-блакитні кольори національного прапору.