Героїчна пісня як засіб зміцнення лицарського духу

Багатство української мови

Усе життя наше пов’язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточнішого вираження думок або почуттів словом Можли- вості нашого пізнання безмежні, і невичерпні можливості роз- витку мови. Тому треба постійно піклуватися про здоров’я нашого слова, оберігати його коріння, леліяти його цвіт.Тоді наша мова буде запашною, багатою і співучою, сповненою му- зики й чару, життєвої правдивості й поетичності, як не раз на цьому наголошував Олесь Гончар.

Послухайте історію, яка відбулася в далекому 1916 році, коли Галичина належала до Австрії.

У купе швидкого потяга «Львів–Відень» їхали англієць, німець та італієць, четвертим був відомий львівський юрист Заговорили про мови Кожен почав вихваляти свою Пер- шим – англієць Він стверджував, що Англія – країна вели- ких завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли по всьому світові Англійська мова – мова Шекспі- ра, Байрона, Діккенса та інших великих літераторів і вчених Англійській мові належить світове майбутнє

– Ні в якому разі, – гордовито заявив німець – Німецька мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають половину Європи Це мова філософії, тех- ніки, армії, медицини. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.

Італієць посміхнувся й тихо зауважив, що вони обидва по- миляються Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики. Мелодійною італійською мовою написано кращі тво- ри епохи Відродження, лібрето загальновідомих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі

Українець промовив, що він не вірить у світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Ідеться про те, яке місце відводиться українській мові поміж названих мов Далі він наголосив на тому, що міг би також сказати, що його рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Кот- ляревського, мова геніального Тараса Шевченка, мова кращої з кращих поетес світу Лесі Українки, мова українського філософа-мислителя Івана Ôранка, який вільно володів п’ятнадцятьма мовами, у тому числі нахваленими тут, проте рідною для нього була українська Українською мовою звучить понад триста тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у німецькій, англійській та італійській разом узятих.

– Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду, – сказав українець – Ви, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов Чи змогли б ви, скажімо, кожен своєю мовою написати невелике оповідання, у якому всі слова починалися б, примі- ром, з однієї букви?

– Ні, ні, ні! Це неможливо, – відповіли англієць, німець, італієць

– Ось у ваших мовах це неможливо, а нашою це зовсім про- сто Назвіть якусь букву, – звернувся він до німця

– Хай буде «п», – сказав той

І українець склав таке оповідання У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська мова житиме віч- но поміж інших мов світу

Однак повернімося в наші дні, замислімося над долею України, її майбутнім, яке залежить сьогодні насамперед від послідовності й рішучості в проведенні заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави, на реальне утвердження державності української мови в усіх сферах використання.

 

Український центр Європи

Це гарне місце Води Тиси й дорога, що в’ється вздовж неї, малюють на землі витончений античний візерунок; щільно вкриті лісом гори підходять близько й круто, створюючи враження не тільки захищеності, а й відчуженості від світу, навіть найближчого.Встановлення кілька років тому скромного знака «Центр Європи» в кількох кілометрах від закарпатського міста Рахова стало не тільки одним з проявів незалежності України, а, може, навіть демонстрацією її приналежності до Заходу і висловом певної претензії на цю приналежність.

Однак при згадці про український центр Європи іноземці зазвичай здивовано знизують плечима і, не зупиняючись, пе реходять на інші теми. Чому? Та тому, що центр Європи, як знає кожен громадянин світу, – то щось зовсім інше, ніж ма- ємо сьогодні в Україні: достаток для більшості людей, консти туційні свободи, чисті й прикрашені, як світлиця в гарної господині, міста, сяюча мережа довершених доріг.

Однак зазирнімо в майбутнє Ùо буде з нами, з Європою, зі світом через сто, двісті років? Історія однозначно свідчить, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні метаморфози. Одні, колись нікому не відомі, міста й країни набувають значення й могутності, інші відходять у небуття або втрачають свою колишню світову велич. Скажімо, на початку XVII століття на карті світу ще не було такого міста, як Нью-Йорк, який сьогодні є фінансовим центром усього світу А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торговельна могутність Венеції з її непереможним флотом і перепов неними золотом банками Захід же обертався тоді навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня.Останні два міста не зберегли до наших часів свого колишнього світового впливу. Сьогодні «все тече, все змінюється» й «усе минає» так швидко, як ніколи раніше. Проте сучасники не здатні не тільки адекватно оцінювати, а й помічати ті зміни. Це потім історики майбутнього все розкладуть по полицях, а про нас казати- муть: «Сліпі, сліпі, сліпі».

Протягом тисячоліть центри торгівлі, промисловості, культури мігрували з однієї країни до іншої – з одного міста до іншого, бо політика, наука і культура творилися переважно в містах. Чи завжди буде саме так? Здається, що людям уже трохи набридло жити в натовпі й на асфальті мегаполісів.

І чому б не уявити, що через недовгий час фактичними центрами життя і творчості людства стануть саме такі оази в урбаністичних джунглях, як наші Карпати? Місця, яких у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де до горизон-ту котяться блакитні хвилі карпатських хребтів, на схилах яких плавають хмарки; де по дну кожної ущелини біжить між щедро заквітчаними берегами прозорий примхливий «по- тічок»; де на поверхню землі всюди пробиваються до послуг мандрівників джерельця холодної смачної мінеральної води, а всі найвищі й найкрутіші галявини так ретельно оброблені косарями, що можуть змагатися з бірюзовими британськими газонами. Якщо ми збережемо це Богом дане нам багатство, то воно має всі шанси стати в недалекому майбутньому справж- нім і дуже привабливим «Центром Європи»

 

Пісня і любов

Скільки з уст народу нашого можна почути різних легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, оповідок – трагічних і смутних, веселих і безжурних, – скільки всіх цих багатств можна записати по наших українських селах, хуторах!

Кілька років тому в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге життя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиділа на ослоні у своїй тісненькій хатині, а довкола неї, по стінах, барвисто цвіли рушники, вишиті її сухими жилавими руками. Її тихий голос дзвенів чисто, ніби Холодноярський струмок:

– Жила в нашому містечку дівчина-красуня.Струнка, чорноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови української не знала, танула серцем, ронила щиру сльозу, бо вчува- ла в тих мелодіях, звичайнісіньких буденних словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от повінчатися зі своїм нареченим. Палко й вірно вони кохали одне одного. Та заступили світ чорні хмари війни Топтали й ганьбили землю нашу злі вороги. Провела Олена свого любого на фронт, провела та й стала чекати…

І тільки тоді, як звільнився наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутничок. І не від Тихона, ні… Друзі його писали, що ле- жить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений і марить її ім’ям… Називає адресу, кличе Олену, просить при- везти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби Оленин голос почути і з її уст народною піснею свою душу на- повнити. Хутко зібралася дівчина й подалася до щастя свого аж за Урал. Відшукала, до спопелілих уст припала, джерельною водою напувала й тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він найбільше поривався слухати у весняні вечори під вербами біля Тясмину:

Ой у лузі та ще й при березі червона калина…

І побачила Олена, як із тим її співом, її тихим сердечним голосом дедалі ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, украй змарнілому обличчі тепло світилася усмішка. Дні й ночі просиджувала біля нього.

А коли забирала додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша любов, ваші пісні народні врятували солдата від смерті»

– Чудова легенда, – сказав я бабусі й зауважив: – Тепер та дівчина, мабуть, як і ви, – старенька й сива.

– Ні, – усміхнулася бабуся, – вона ніскілечки не постаріла, залишилася, як і тоді, молодою Любов і пісня вберегли її від старості.

Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналіс- тів, чи не чув він, бува, такої легенди.

– Як не чув? Ви говорили з її героїнею, Оленою Прокопів-ною – матір’ю шести синів Жаль, Тихін Іванович торік помер.

Ані ліку, ані віку подібним легендам, переказам Живуть, примножуються, квітнуть Передаються з покоління в поко- ління історія народу, його душа, характер, вдача Який же великий, неосяжний і безсмертний скарб культури народу на- шого маємо ми успадкувати!..

 

4. Світове Дерево

Світове Дерево – це відображення цілісної картини будови Всесвіту, яка була характерна не тільки для світогляду всіх слов’ян, а й усіх індоєвропейських народів. Про універсальність образу дерева свідчить його розуміння в різних міфологіях як Дерева Життя, Райського дерева, Дерева пізнання (ін- коли їх розрізняють, але здебільшого вони мають низку однакових функцій).

Світове Дерево – модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту – три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний світ (предки) Кожне з трьох царств має свою символіку в об- разах тварин, птахів чи небесних світил. Так, верхній небесний світ (крону дерева) представляють сонце, місяць, зорі й різні птахи: соколи, голуби, орли, соловей, зозуля.Середній світ (стовбур дерева) – бджоли, куниці, домашні тварини. Нижній світ (коріння) – бобри, риби, змії. Вертикальна триєдність Світового Дерева сакралізує число три і взагалі трійцю.

Горизонтальна площина цього Світового Дерева чітко структурована на чотири грані в образі статуї Світовида. Його чотириликість орієнтована на чотири сторони світу – північ, південь, схід, захід, якими опікуються відповідно Боги: Мокоша, Дажбог, Лада і Перун.Горизонтальна єдність Дерева Життя сакралізує число чотири.

Сума горизонтальних і вертикальних числових символів становить священне число сім, а при множенні трьох на чотири отримаємо священне число дванадцять. Саме ці числа як символи космічної будови Всесвіту найчастіше згадуються в міфологічних і казкових сюжетах українського фольклору: три яблука, чотири вітри, сім зірок, дванадцять джерел тощо.

Дерево Життя розглядається і як жіноче, і як чоловіче начало. Наприклад, верба тісно пов’язана з водою (росте над водою, що вказує на підземні джерела).Чоловіча символіка притаманна дубу, явору, винограду, плющу, кедру.

Дерево Життя чи Дерево Роду – найпоширеніші мотиви народного мистецтва, особливо вишивки на рушниках, малюнки на печах і дверях українських хат, керамічних кахлях і посуді (тарелях, глечиках).В українських міфах життя дерев і життя людей взаємообумовлені, що особливо виявилося в давньому звичаї саджати дерево при народженні дитини. Вважалося, що якщо дерево буде добре рости, то й дитина також буде добре розвиватися.

Обрядове прикрашання дерева всіма плодами землі є дани- ною магії родючості – побажання, щоб усі рослини давали плоди.На цю функцію вказує звичай прикрашати Різдвяну ялинку яблуками й горіхами, а також цю функцію виконує Дідух – житній сніп, який у Святвечір заносять у хату й став- лять на покуті.

У серцевині Дерева Життя заховані саме життя й найвища його мета – безсмертя Віра у вічність життя виробила філо- софське ставлення до смерті. Життя не може померти, воно може залишити дерево, тварину чи людину.

Водночас саме Дерево Життя символізує центр світу. Цей мотив центру світу й центру роду яскраво відображений у колядках, українських обрядових піснях, де Світовим Деревом виступають дуб, явір, сосна, верба, яблуня, береза, калина, горобина, липа тощо.

Давній і стійкий міфопоетичний образ дерева, яким про- низана релігійна й обрядова сфера життя наших предків, дає підстави припустити існування первісного міфу про створен- ня Світу Богом як посадження Дерева, яке стало початком подальших народжень.

 

Перлина Поділля

Національний природний парк «Подільські Товтри» – осе- редок збереження ландшафтного й біологічного різноманіття, історико-культурної спадщини Поділля. Він також є центром оздоровчого й пізнавально-спортивного туризму.

У 1995 році в Софії було прийнято Всеєвропейську стратегію біологічного й ландшафтного різноманіття, яка передбачає у всіх регіонах Європи забезпечити охорону видів рослинного і тваринного світу, унікальних ландшафтів, створення всеєвропейської екологічної мережі, у якій особливу роль відведено природоохоронним територіям.

Науково-технічний прогрес, поряд із позитивними зрушеннями в багатьох галузях техніки, одночасно негативно позначився на біологічному різноманітті через порушення природних екосистем і взаємозв’язків між окремими ланками життя на планеті.

Сьогодні дедалі очевиднішим стає те, що охорона біожиття природи неможлива без охорони, збереження і відновлення цілісних екосистем. Людство дійшло переконання, що такими осередками мають стати природоохоронні установи, зокрема біосферні заповідники й парки.

Найпоширенішими природоохоронними установами нині виступають національні природні парки. На них і покладаються великі надії та сподівання щодо збереження, охорони і відтворення ще не до кінця знищених природних осередків життя.

Національний природний парк «Подільські Товтри» в регіоні Поділля виступає єдиним природоохоронним осередком, де можливі планомірні багаторічні спостереження за зміною природних процесів, поведінкою рослин і тварин (особливо раритетів) і розробка наукових основ їх збереження.У природоохоронній сфері такі парки є основним полігоном для багатолітніх моніторингових спостережень.

Парк «Подільські Товтри» діє в межах Хмельницької області з метою збереження унікального витвору природи – Подільських товтр, а з ними і генофонду сукупності рослин, тварин, грибів та бактерій. За площею він є найбільшим у Європі Сакральною перлиною, завдяки якій і створено парк, є збереження та охорона феномена природи – Подільських товтр, які не мають аналогів у Європі. Зважаючи на їхню неповторність, стратегічне значення для природи регіону, клімато- і гідрологічну роль, специфічний рослинний і тваринний світ, не одне покоління дослідників – як вітчизняних, так і зарубіжних – непокоїло його збереження й охорона.

Більша частина Товтрового пасма вкрита лісами, де лісоутворювальною породою є дуб звичайний, а супутньою породою до дуба – граб звичайний, ясен звичайний, клен гостро- листий, явір. У зоні селища Сатанова ще дивом зберігся осередок природного насадження бука європейського, який тут є східною межею ареалу. Цей об’єкт теж має статус заповідника державного рівня.

Значно менша частина Товтрового пасма представлена степовими або змішаними лісостеповими територіями. Саме вони є найбільш цікавими в науковому відношенні утворами, оскільки тут найбільше зростає рідкісних видів рослин і їх угрупувань. Сприятливі кліматичні умови Товтрового пасма обумовили розвиток різноманітного флористичного багатства рослин ного покриву, фауни, ландшафтної мозаїчності місцевості.

Саме завдяки Товтровому пасму регіон Поділля за рослинним різноманіттям посідає третє місце після Криму та Карпат.За уточненими даними перегляду флори, на території парку зростає 1300 видів судинних рослин, з яких майже 300 є рідкісними й цінними для науки Це рідкісні види та види з Червоної книги України, Європи, Бернської конвенції.

 

 

Закарпатський фольклор

Без пісні, музики й танцю важко уявити життя закарпатців. Чи то був жалібний і тужливий спів стомленої від непростого життя людини, чи нестримно-смілива пісня опришків. Чи ніжна колисанка, ласкава дівоча чи жартівлива коломийка – пісня лунала скрізь.У ній відобразилися визначні су- спільно-політичні події й повсякденний побут, різноманітні почуття й настрої.Найкраще збереглися суто місцеві звичаї та фольклор у гірських районах.Один із найхарактерніших пісенних жанрів на Закарпатті – коломийки, коротенькі, переважно однокуплетні жартівливі співанки. У гірських районах Закарпаття – на Верховині й Гуцульщині вони домінують над усіма іншими пісенними жанрами.

Закарпатські народні танці характерні дрібними ритмічними рухами, які імітують стрибки через гірські потічки, камені чи повалені дерева.

Багата палітра закарпатських народних інструментів Їхня унікальна колекція представлена в краєзнавчому музеї в Ужгороді, а їх звучання відтворюють учасники багатьох аматорських і професійних фольклорних колективів.

Коломийки – коротенькі пісні, які, як правило, не мають сталого змісту.Усе залежить від ситуації й уподобань самого виконавця.Вони можуть використовуватися як приспівки до танцю. Виникли коломийки в середовищі пастухів і лісорубів, які, сидячи коло ватри довгими вечорами, розповідали один одному різні історії.

Власне у коломийках горяни дозволяють собі кпини, жарти й відверті залицяння.Ці співанки поширені на всій території Карпат як неодмінний атрибут кожної забави – від хрестин до весілля.Досить одного разу почути характерний речитативний наспів, щоб надалі безпомилково вирізняти коломийки з-поміж інших зразків народної творчості. Нові, створені в наш час коломийки є свідченням життєздатності цього жанру.

З часом первісне, магічне значення віршування поступилося розважальному. Але й донині справжнім майстром коломийок уважають того, хто складає їх експромтом, заплітаючи у рими все, що бачить, відчуває й думає. Сучасні коломийки зазвичай дуже дотепні. У своїх співанках горяни вміють посміятися над собою й пожартувати над іншими. А що їхній гумор доволі «перчений», то вже, вибачайте, така вдача.

Головну роль у народній музиці регіону виконує скрипка.Створює ритміку, гармонічне тло в музичній композиції й підсилює основу мелодії струнний інструмент цимбали.

Здавна жителі Карпат вчилися видобувати чарівні звуки, застосовуючи листя рослин, кору, луску тощо.Вони створили такі нескладні у виготовленні інструменти, як скосівка або тілінка.

Горяни зі стовбура модрини або ялини виготовляють сигнальні труби – трембіти.Це свого роду мобільний телефон минулого. Звук інструмента чути в горах на відстані десяти кілометрів.На них грали пастухи, збираючи худобу в отару під час вигону тварин на випас. Сьогодні майстрів, які виготовляють цей інструмент, залишилося зовсім мало, хоча технологія нескладна.Що тонші стінки в інструмента, то він краще зву- чить. Найдовші інструменти сягають чотирьох метрів.

Нині навряд чи ви почуєте в горах звук вівчарської трембіти. Найчастіше на них грають під час відкриття етнофестивалів або під час прийому важливих гостей.

Багатьом відомий спів карпатської сопілки. Окрім неї, для індивідуального музикування мешканці гір використовували дримбу. Вона донедавна була одним з найпоширеніших інструментів.

Музику, співи, танці закарпатців можна побачити на кон- цертах, ярмарках та під час фестивалів.

 

Захоплення

Добре, коли діти захоплюються. У захопленнях виховуються звички творчої людини, нахили, виробляється характер. Але багато що залежить від того, чим захоплюватися, чи вистачає в тебе волі довести до кінця розпочату справу І біда, коли ці захоплення нерівні, поривчасті, носять випадковий характер. Сьогодні одне, а завтра інше…

Павло Миколайович, Миколин батько, добре це розумів, і тому його спершу турбувала синова неврівноваженість, широта захоплень.Тим паче, що мати Миколи ні в чому не відмовляла своєму улюбленцеві. Це вона виховала у маленького Колі любов до музики, яку він із вдячністю проніс через усе своє життя.

Згодом дуже часто музика ставала йому в пригоді, особливо титанічні твори Бетховена.А тоді, у дитинстві, Микола міг годинами просиджувати біля рояля і слухати, слухати… Хтозна, які думки, образи, мрії народжувались у його голові, які картини поставали перед очима.

Мати купила синові скрипку, запросила вчителя музики. Хлопчик досить старанно вчився і згодом непогано грав, але грав лише вдома, де йому акомпанувала мати і він міг дати собі волю. Та материнська скрипка і досі зберігається у квартирі прославленого академіка як дорогоцінна реліквія.

Проте марно сподіватись, що з Миколи виросте мрійний витончений музикант.Доля вготувала йому інше І чималу роль у цьому відігравали його дитячі захоплення.

Їх можна було розділити на основні і другорядні. Останніми були малювання (згодом воно дуже знадобилося йому під час візуальних астрономічних спостережень), випилювання, випалювання по дереву. Основним же захопленням було спочатку повітроплавання, яке в той час хвилювало не лише Барабашова.

Микола разом з батьком почав з малого – з повітряних зміїв.Згодом у повітря почали підійматися його змії досить складних конструкцій. Нарешті було сконструйовано змія- велетня, завдовжки близько чотирьох метрів.

Якось у Анапі Микола запустив свого змія з ацетиленовим ліхтариком.Це було так несподівано для мешканців курортного містечка, що наступного дня місцева газета писала: «Сьогодні вночі над нашим містом пролетів літак невідомої конструкції, який освітлював собі шлях ліхтарем».

Від повітряних зміїв Микола незабаром перейшов до дирижаблів.Майже всі деталі він виготовляв сам. Винятком були лише ті, які в домашніх умовах зробити було неможливо.

Під час конструювання моделей електричних машин і те- лескопів у Миколи Барабашова виробилася характерна для нього риса, яка зберігалася все життя.Чим би не займався, над чим би не працював хлопець, усе робив він неквапливо, фундаментально. Для нього не було різниці між першорядною і другорядною роботою.Кожна деталь була важлива, коли справа заслуговувала на увагу. Не по роках зосереджений, він вражав усіх своєю наполегливістю.

Ця незвичайна цілеспрямованість Миколи Барабашова дала йому змогу закінчити фізико-математичний факультет Харківського університету.Він сконструював перший в країні спектрогеліоскоп, який зіграв чималу роль у розвитку Служби Сонця. Понад 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічної ради Академії наук СРСР. Саме Микола Барабашов у квітні 1957 року відкрив Харківський планетарій. Йому належить низка наукових книжок і статей, присвячених вивченню фотометричних властивостей поверхонь Місяця, Марса, атмосфер Венери та Юпітера.

 

Символ щедрого таланту

В історії науки небагато імен, які були б відомі на світовому рівні, знані кожною освіченою людиною. Ім’я Софії Василівни Ковалевської – видатного вченого-математика, механіка і астронома, першої в світі жінки – професора й академіка, обдарованої письменниці, публіцистки – це справді символ щедрого таланту і яскравого, самобутнього характеру.

Софія вже з дитячих років писала вірші й була впевнена, що стане поетесою, виношувала навіть задуми кількох великих поем.Талановита і працелюбна, ще підлітком вона зробила кілька математичних відкриттів. Так, у дванадцятирічному віці, вивчаючи геометрію, власним, відмінним від кла сичного шляхом Софія вивела співвідношення між довжиною кола і його діаметром (число пі). Двома роками пізніше вона сама розібралась у тригонометричних формулах із підручника фізики, який випадково потрапив до її рук.

На той час жоден вищий навчальний заклад царської Росії не приймав на навчання жінок. Єдиною можливістю здобути вищу освіту було виїхати за межі країни і вступити до закордонного університету. Однак для цього необхідно було мати паспорт, який дівчина могла отримати лише з дозволу батьків або ж узявши шлюб. Соня палко мріяла про навчання за кордоном, але батько був неприхильним до її бажань.У результаті дівчині довелося вдатися до фіктивного одруження з молодим ученим-зоологом Володимиром Ковалевським. Згодом цей шлюб став щасливим.

Молоде подружжя переїхало до Німеччини, де Софія вивчала математику. Невдовзі вона стала улюбленою ученицею одного з найбільших тогочасних світових математичних сві- тил, а вже 1874 року стався небувалий в історії європейської науки випадок – Геттінгенський університет заочно присвоїв 24-річній Софії Ковалевській ступінь доктора філософії й математики на основі трьох виконаних нею до цього часу наукових робіт, які викликали великий резонанс у наукових колах Росії і за її межами.

Проте ні високий науковий ступінь, ні загальне визнання її наукових заслуг, ні сприяння видатних учених, ані особиста енергія й кипуча діяльність не допомогли Софії Василівні одержати дозвіл на викладання.Повернувшись до Росії, Ковалевська відійшла від наукової роботи, бо не змогла знайти застосування своїм знанням.

Коло інтересів С. Ковалевської залишалося надзвичайно широким.Вона жваво цікавилася мистецтвом, літературою, багато сил і часу віддавала власній публіцистичній творчості.

Після трагічної загибелі чоловіка вона прийняла пропозицію про переїзд до Стокгольма працювати приват-доцентом у щойно відкритому тамтешньому університеті.Цей період життя став для Ковалевської періодом розквіту наукової й літературної діяльності.

Справжньою перлиною літературної творчості Ковалевської стали позначені великою, іноді суворою до себе й навколишніх правдивістю й водночас глибоким ліризмом автобіографічні нотатки «Спогади дитинства». Сповнені влучних алегорій, тонких спостережень, вони принесли авторці загальне визнання. Та все ж головною її цариною залишалася математика. У Стокгольмському університеті вона з великим успіхом читала лекції німецькою і швецькою мовами, видавала науковий журнал. Ковалевська швидко стала улюбленицею шведської інтелігенції, її ласкаво називали «наш професор Соня».

Тоді ж Софію Василівну першою із жінок обрано членом- кореспондентом Петербурзької академії наук. Однак права викладати у вищих навчальних закладах Росії вона так і не одержала.

 

Реймське євангеліє

Реймське євангеліє – маловідомий книжковий раритет, створений у першій половині ХІ століття й тоді ж назавжди вивезений з України Але нині нам належить не стільки шко- дувати за ним, скільки пишатися Адже книга ця стала, як це не дивно звучить сьогодні, однією з найцінніших духовних реліквій французького народу Книга, яка найбільше циту- ється за кордоном у контексті історії Ôранції, має безпосеред- нє відношення і до української історії, бо пов’язана з іменами Ярослава Мудрого і його знаменитої доньки Анни

За радянських часів пройшов на екранах кінотеатрів фільм «Анна Ярославна – королева Ôранції» Багатьох глядачів, безумовно, привернув увагу один епізод у цьому фільмі: після урочистого прийому на території Софії Київської високопо- важного посольства з далекої Ôранції Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій донь- ці Анні, яка має виїжджати до далекої країни як майбутня дружина французького престолоспадкоємця Одним з перших як найдорожчий подарунок Анні Ярослав Мудрий назвав Євангеліє, написане зовсім недавно для великокняжої бібліо- теки тогочасною давньоукраїнською мовою й оправлене в по- золочені прикраси

Виявляється, цей епізод з фільму – достовірний історич- ний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну ін- терпретацію цілої низки зарубіжних істориків

Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Ôранції 1050 року Це давньоукраїнське Єван- геліє, як засвідчують дослідники, було написане в Києві спеціально для Анни, бо її ім’я вказане в самому рукописі Створена кирилицею, книга довго нагадувала доньці Яро- слава Мудрого про її далеку Батьківщину Вона присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Ôранції Мож- ливо, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні ко- ролі Ôранції започаткували цю традицію – присягу на вір- ність своєму народові, засвідчену на привезеному з Києва Євангелії

Після смерті Анни Євангеліє якийсь час зберігалося в ко- ролівських палатах Та ось майбутній король Чехії Карл ІV вивозить цю духовну реліквію до Праги З добрими намірами, аби прислужилася вона чеському народові, він дарує книгу одному з монастирів своєї столиці

Незабаром заново переписана книга, уже з доданим чесь- ким варіантом, знову опиняється у Ôранції, у місті Реймсі (звідси назва – Реймське), а в 1793 році знову зникає з архі- вів Після закінчення революції її віднаходять, і вона вже на- завжди прописується в Реймській бібліотеці

Один з аргументів, який переконливо засвідчує українське походження цієї унікальної книги, – кольори ініціалів, заго- ловних літер і різноманітних заставок, якими завжди слави- лися київські рукописні шедеври І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в ці художні деталі творці вкладали своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення У художньому оформленні Реймського євангелія переважають сині, жовті і малинові кольори – барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України

Хто тільки не «присвоював» собі це Євангеліє: і чехи, і словаки, і греки, і росіяни Та й серед самих українців, як зазвичай і в інших принципових питаннях вітчизняної істо- рії, теж досі немає єдиної думки щодо історії цієї літературної пам’ятки

 

Скарби Довбуша

Якщо вам доведеться побувати в Карпатах, то тутешнi люди обов’язково покажуть вам мiсця, так чи iнакше пов’язанi з героєм карпатських легенд – опришком Олексою Довбушем, якого довгий час вважали мiфiчною постаттю, збiрним обра- зом народних месникiв, справедливих розбiйникiв, карпат- ських робiн гудiв, якi ходили тутешнiми горами триста рокiв тому.

Завдяки зусиллям історика Володимира Грабовецького ге- рой народних легенд i переказiв Довбуш з’явився перед на- шими сучасниками як реальна особа, яка жила й дiяла в цiлком конкретний час Працюючи з архiвними документа- ми, професор Грабовецький склав найточнiшу хронологiю й географiю походiв Довбуша у 1738–1745 роках Але самих задокументованих фактiв iз життя легендарного опришка для людей завжди було замало Народ потребував бiльше iнформацiї про улюбленого героя й сам брався створювати його бiографiю, унаслiдок чого виникло безлiч легенд, пiсень і переказiв, найцiкавiшi з яких, звичайно, стосуються Довбу- шевих скарбiв

Хоча поважнi науковцi лише нiяково усмiхаються на пропозицiю дослiдити ймовiрнiсть iснування опришкiвських скарбiв, але легенди про Довбушевi комори iз золотом, захованi в карпатських лiсах, продовжують бентежити уяву Часом народнi перекази дивовижно переплiтаються зi свiд- ченням iсторикiв, тож, мабуть, iстина про Довбушевi скарби лежить десь посерединi мiж легендами та iсторичними фак- тами

10 червня 1895 року газета «Дiло» повiдомила, що якийсь старий дiдок iз Угорщини пiдмовив гуцульських селян шука- ти Довбушевi скарби, мiсцезнаходження яких йому начебто вiдоме Заiнтригованi гуцули взялися за лопати i, керуючись указiвками старого, викопали довгу нору, але скарбiв тодi так i не знайшли

Таких шукачiв опришкiвського золота було досить в усi часи Ùе бiльше у Карпатах знайдеться людей, якi перека- жуть почутi вiд дiдiв і прадiдiв iсторiї про пошуки Довбуше- вого скарбу

Легенди дають своє пояснення того, чому Довбуш закопу- вав скарби в землю Оповiдачi розказують, що, вiдiбравши золото в багатих, Олекса роздавав частину селянам, а те, що залишалося, ховав Мiсце схову в легендах майже завжди пов’я зане з якоюсь прикметною ознакою ландшафту – оригi- нальним каменем, старовинною криницею тощо

Історичнi джерела не дають пiдтверджень непомiрних ба- гатств опришкiв Зрештою, Довбуш нiколи не став би все- народним улюбленцем, якби метою його дiяльностi було при- мiтивне бажання збагатитися Вiдiбранi у багатiїв харчi, зброя й грошi були потрiбними опришкам лише для того, щоб проiснувати пiд час лiсового партизанського життя Надли- шок здобичi, безумовно, заважав маневрувати опришкiвським загонам Лишки або роздавалися селянам, або просто закопу- валися в горах

Порiвнюючи iсторичнi факти, географiю походiв Олекси До- вбуша з тими легендами, якi стосуються опришкiвських скарбiв, можна дійти цiкавих висновкiв Знаючи звичку опришкiв за- лишати лишки скарбiв у лiсових сховах, цiлком можна при- пустити, що якась дещиця там залишилася до наших часів З уст мiсцевих краєзнавцiв довелося почути ще одну версiю подальшої долi скарбiв Олекси Довбуша Кажуть, що пiсля смертi свого ватага побратим Довбуша Iван Бойчук забрав частину опришкiвського золота i вiдвiз його на Запорозьку Сiч На тi грошi начебто було озброєно козакiв А пiзнiше, коли гетьман Полуботок вiдвозив запорозькi клейноди до Лондона, то разом з ними до Туманного Альбiону попливли й залишки Довбушевих скарбiв

 

 

Мистецтво спілкування

Як відомо, взаємини з людьми можуть обмежуватися по- смішкою, кивком голови та іншим жестом, але найчас тіше – це привітання, а далі – жвава розмова або поваж на бесіда Якщо художники мислять образами, музикан ти – звуками, учені – почуттями, то всі разом, а з ними й решта людства, послуговуються мовою, словом як основ ним засобом вияву на- ших думок Зрозуміло, не можна навчитися думати, не вмію- чи говорити, і навпаки

Що ж потрібно, аби оволодіти вмінням говорити? Пев но, знати мову – цього замало, треба ще усвідомлювати, як і про що розмовляти Опанувати мистецтво ведення бесіди людство намагається здавна На основі багатовіко вого досвіду воно ви- робило основні правила бесіди І кож не нове покоління вно- сить у неї свої особливості

Ще стародавній філософ Епіктет пояснював, що лю дина має слухати вдвічі більше, ніж говорити Мудрець наполягав:

– Краще слухати, ніж говорити

– Чому?

Мудрець відповідав:

– Недарма нам Бог дав один язик і пару вух

На початку ХІІ століття на Русі широко відоме «Пов чання дітям князя Володимира Мономаха», де дітям князів та дружин- ників рекомендувалося вести бесіду та ким чином: «У при- сутності старших мовчати, мудрих слу хати, старшим підко- рятися, з рівними собі й молодши ми в любові перебувати, без лукавого наміру розмовля ючи, якомога більше вдумуватися, не шаленіти словом, не осуджувати мовою, не багато смія- тися»

У XVII столітті у Франції побачила світ книжка, яка зго- дом стала відомою у всій Західній Європі під назвою «Мистецтво галантних бесід» («Як стати людиною з доб рими манера- ми») Не одне покоління, додержуючи при писів подібних книжок, оволоділо вмінням вести світсь ку бесіду на теми, які ні до чого не зобов’язували: про погоду, лови, перегони тощо