Вчення Фройда про принципи, комплекси, та свідомість.

 

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. – психоаналіз. Засновником психоаналізу був Зігмунд Фрейд. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення.

Спочатку психіка у Фрейда шбула представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Пізніе 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я ” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348]. “Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом. “Над-Я” є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Фройд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають позасвідомий характер, позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява. Свідомість, яка займає незначну частку в житті людини, агресивна і консервативна.

На думку вченого, художній твір є компромісною формацією між свідомими і підсвідомими інтенціями письменника. Кожен текст має у своїй структурі явний і прихований смисл. Перші сліди поетичної діяльності Фройд помітив у дітей, для яких найулюбленішим заняттям є гра. Граючись, дитина витворює свій світ. Протилежністю гри є дійсність. Дитина відрізняє гру, фантазування від дійсності. Поет, як і дитина, що грається, витворює світ фантазії, часто далекий від дійсності. Дорослий соромиться своїх фантазій, приховує їх від інших. Гра дитини керується бажанням бути дорослим і великим, дитина імітує у грі те, що їй відоме з життя старших. Серед бажань дорослих є такі, які треба приховувати, тому дорослі соромляться свого фантазування. Фройд вважав, що невдоволені бажання є рушійними силами фантазії, кожна фантазія — це здійснення бажань.

Фрейд надавав важливої ролі в формуванні та життєдіяльності особистості також едиповому комплексу. Досліджуючи сновидіння своїх паціентів, Фрейд звернув увагу на те, що значна частина них з обуренням розповідали йому сновидіння, основним мотивом яких був статевий зв'язок з матір'ю (інцест). Виділивши це в деяку тенденцію, Фрейд робить висновок, що найперше соціальне прагнення людини спрямовано на матір, в той час як найперше насильницьке бажання і ненависть спрямовані на батька.

В комплексі Едіпа, як вважав Фрейд, «завершується інфантильна сексуальність, яка справляє вирішальний вплив своєю дією на сексуальність дорослих. Перед кожним новонародженим стоїть завдання подолати комплекс Едіпа, хто не в змозі це зробити, хворіє на невроз».

 

 

Неоміфологічна школа

Надзвичайного поширення з початку — до середини 20 ст. набула ритуально-міфологічна (неоміфологічна) школа. Вона виникла на основі синтезу ритуально-міфологічної теорії (Р. Сміт, Дж. Дж. Фрезер і т. зв. «кембріджська група», Великобританія; їх послідовники Д. Гаррісон, А.Б. Кук, Ф.М. Корнфорд ) з аналітичною психологією та вченням про архетипи К.Г. Юнга.

В основі цього вчення було багато ідей міфологічної школи, але тут у тверджувалась перевага ритуалу над міфом. Ритуалові відводилось першорядне значення в походженні культури, мистецтва, літератури, філософії, соціальних інституцій. Представники школи — Е. Миро, Ш. Отран, П. Сентив (Франція); Г.Р. Леві, Ф. Реглан (Англія), Е. Хайман (СІЛА), — опираючись на теорію архетипів (Н. Фрай, Канада; Р. Чейз, Ф. Уотс, США; М. Бодкін, Англія), розглядали ритуально-міфологічні моделі не як джерело поетичної фантазії, а як її структуру. У фольклорних творах вони простежували міфологічні мотиви, символи, метафори; а також відшукували відтворення певних ритуальних схем, особливо обряду ініціації (посвячення) як психологічного архетипу смерті і нового народження. Н. Фрай висловив ідею про абсолютну єдність ритуалу, міфу, архетипу, що відображається на рівні образів, жанрів та цілісного світогляду. Це простежується шляхом метафоричного ототожнення чи асоціацій за аналогією. Представниками та послідовниками ритуально-міфологічної школи були досягнуті значні результати у царині вивчення фольклорних творів, жанрів, їх розвитку.

Ідеї неоміфологів поширились на сферу літературознавства, де була розроблена своєрідна «літературна антропологія жанрів» на основі архетипного аналізу. При цьому було досягнуто вагомих результатів у вивченні літературних жанрів чи творів, ґенетично пов´язаних з ритуальними, міфологічними чи фольклорними традиціями, особливо на рівні символіки та семантики образів.

Ідеї ритуально-міфологічної школи набули надзвичайно широкого резонансу, знайшли своїх прихильників та послідовників у різних країнах. Суголосні з цими думки висловлювали в колишньому СРСР М. Бахтін, В. Пропп (його праці довгий час замовчувались), а особливо — ОМ. Фрейденберг (репресована в 40-х роках за наукові переконання, внаслідок чого її праці були повністю вилучені з наукового обігу).

Риси міфу

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідь) або міт — оповідь про походження певних речей, явищ, світу, за участю надприродних істот — богів, демонів, і героїв.

Міф володіє ознаками, які відрізняють його від раціонального осягнення світу:

· Людина не виділяє себе з навколишнього світу, природи.

· явища природи виступають в персоніфікованій та одухотвореній формі.

· Слабо виражені такі категорії, як минуле, сьогодення та майбутнє, об'єкт і його символ, сакральне і мирське, реальність і вигадка.

· Час уявляється як замкнуте коло або спіраль, з повторенням певних етапів^[5].

· Зображуване (незвичайне і фантастичне) претендує на певну достовірність у минулому.

· Персонажі — конкретні люди зі своїми іменами і психологічними особливостями, але володіють незвичайними здібностями, надприродними якостями.

· Зображення незвичайних подій, наявність чудодійних предметів, перевтілення.

· Незважаючи на вимисел, сприймається слухачем як достовірна розповідь.

· Стисле зображення лише одного епізоду, прозова форма

Теорія рецептивної естетики

Рецепти́вна есте́тика або Конста́нська шко́ла кри́тики (лат. receptio — сприйняття) — зосереджується на проблемі сприймання художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Систему положень розробили німецькі літературознавці з Констанського університету Ганс Роберт Яусс і Вольфганг Ізер в 70-х XX ст.

Вольфганг Ізер (1926 р.) — професор англійської літератури і компаративістики, автор праць "Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета", "Акт читання: теорія естетичної відповіді", вважає, що кожен текст наповнений значенням, яке конкретизує рецепція читача, значущість тексту породжує не текст, а реципієнт. Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст, бо "текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача. Твір, за словами В. Ізера, "нагадує арену, де читач і автор беруть участь у грі уяви", "потенційний текст незмірно більший, ніж будь-яка його індивідуальна реалізація". Про це свідчить те, що повторне читання тексту нерідко "викликає враження, відмінні від першого прочитання". Причиною цього, на думку В. Ізера, є зміна власних обставин читача. Читання "включає моменти бачення тексту через перспективу".

Рецептивна естетика спростовує думку про те, що художній твір є відображенням дійсності. Р. Яусс (1921—1997 рр.), професор романістики в Констанцському університеті, вважає, що текст має віртуальний зміст. Рецепційні переживання — множинні, вони ніколи не збігаються з переживаннями автора. Твір-подразнювач, який у кожного читача збуджує море думок і емоцій, зумовлених його досвідом. Читання має суб'єктивний характер. В уяві кожного читача постають такі образи і поняття, які не були закладені автором твору. Єдиної інтерпретації твору не існує, інтерпретація не має дна.

Яусс та Ізер виходили з того, що художній світ має дві сторони: продуктивну (креативну, творчу) та рецептивну (сферу сприйняття). Вихідна теза Р.е. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторівнева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. Відповідно, вважали Яусс та Ізер, існують два роди естетичних теорій: традиційні теорії творчості (виявленої перш за все в мистецтві) та нова, ними створювана теорія сприйняття, яка ставить в центрі не автора, а його адресата. У системі "автор—твір—читач" прихильники Р.е. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографічним методом та естетики структуралізму з її методом повільного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач"- (неявний, схований).

Для прихильників цього теоретичного спрямування пр итаманне зміщення уваги із проблем творчости та літературного твору на проблему його рецепції або, інакше кажучи, із рівня психологічної, соціологічної чи антропологічної інтерпретації творчої біографії, на рівень сприймальної свідомости. Рецептивна естетика надає привілей читачеві у парадигмі "текст/
читач" і наділяє його когнітивною та афективною здатністю творити з даного тексту власний текст.

Важливим для теорії літератури є твердження Ізера про значущість літературного твору. За Ізером, значущість твору породжує не сам текст,
а реципієнт, який намагається зробити текст зрозумілим та перекладним.
 Остаточно значущість тексту визначає уява реципієнта (Einbildungkraft),
 яка за своєю і структурою полісемантична і здатна трансформувати текст у
велику кількість значень. Саме завдяки семантичній розсіяності текст стає
 фікцією, яка рідко означає тільки те, що вона представляє.

Теорія літератури в усіх її можливих різновидах редукує цю розсіяність до певного значення. Ізер відрізняє інтерпретацію від рецепції. Перша, на його думку, надає уяві "семантичного визначення", а друга - відчуття естетичного предмета. Перша проходить у межах "семантичних орієнтирів" літературної
 теорії, а друга - у межах культурного й антропологічного контексту. Теорія Ізера набула найбільшої популярности в англ.омовному світі,
 хоча найобдарованіших послідовників має на його батьківщині ^[2].