Спритність як інтегральне проявлення моторики і характеристика її, виходячи з уявлення про ієрархічну структуру побудови рухів людини

У спеціальній літературі з питань фізичного вдосконалення людини можна знайти інформацію, присвячену характеристиці іще одного цікавого виявлення моторики, що позначається терміном “спритність”. Деякі автори розглядають спритність як ще одну фізичну якість людини, а деякі, інтуїтивно відчуваючи, що вона є чимось більшим і складнішим, ніж просто фізична якість, спрощують означене явище і переводять його знову ж таки в розряд якостей, але уже під терміном “координаційні здібності”. Та незважаючи на це, спритність як своєрідне явище, як особливе, інтегральне проявлення моторики, не перестає існувати. А тому висловлення деяких міркувань з цього приводу є цілком слушним.

В еволюційному розвитку рухової поведінки живих істот, як відзначає М.О. Бернштейн, можна, дещо схематизуючи, виділити три послідовні етапи.

На першому етапі живі істоти характеризуються повною відсутністю здатності до навчання, тобто засоби їхньої рухової поведінки обмежуються виключно природними координаційними формами. Про таких істот у спеціальній біологічний літературі пишуть, що здійснення їхніх життєво важливих функцій, у тому числі і поводження, базується виключно на інстинктах.

На другому етапі з’являються істоти, рухова поведінка яких починає все більше й більше удосконалюватись за рахунок того, що до природжених координаційних форм додаються нові рухові структури, що засвоюються ними протягом життя шляхом поступового вправляння і повторення. Досить яскраво цей процес простежується у тварин, які мають розвинену центральну нервову систему, а точніше – головний мозок, тобто, як підкреслювалося раніше, у членистоногих і, особливо, у хребетних.

І, нарешті, третій етап розвитку приносить з собою одноразові, експромтні, доступні раптовому формуванню рухові відповіді на непередбачені і незвичні завдання; знову різко підвищується межа можливостей, відкритих для даної істоти у боротьбі за життя. Таке рухове реагування, здатність практично миттєво знаходити потрібні рухи і структуризувати їх у вигляді адекватного і ефективного поводження у відповідь на раптові і незвичні ситуації, повною мірою доступно лише людині. І саме цю здатність доцільно кваліфікувати як спритність.

При такому підході чітко вловлюється різниця між координаційними здібностями і спритністю. Остання є найпізнішим еволюційним надбанням, тоді як певні координаційні здібності потрібні були завжди, уже на першому етапі еволюційного розвитку живих істот, бо ж навіть інстинктивні, природжені рухові акти потребують певного узгодження (координації) виконавчих засобів (м’язів).

М.О. Бернштейн[75] пропонував оригінальне і, на нашу думку, найбільш вдале визначення спритності. Наведемо його тут: “Спритність є здатність рухово вийти з будь-якого положення, тобто здатність успішно виконувати будь-яке раптове завдання:

1. Правильно (тобто адекватно і точно);

2. Прудко (тобто швидко і вправно);

3. Раціонально (тобто доцільно і економно);

4. Винахідливо (тобто вправно й ініціативно).”

Додамо невеличкий коментар до чотирьох, наведених тільки-но, ознак спритності. Перша ознака не потребує пояснення. Мають на увазі, що рухова дія чи дії повинні складатися саме з тих рухів, що потрібні, що окремі рухи за своїми динамічними, просторовими, часовими і просторово-часовими характеристиками повинні бути оптимальними.

Друга ознака підкреслює суттєвий момент, що не всі рухи, виконувані швидко, слід розцінювати як спритні. Можна для прикладу навести роботу господарок на кухні. Одна з них дуже рухлива і швидка, а діло робиться повільно. Друга ж нібито повільна й розважлива в рухах, а робота в неї горить.

Суть третьої ознаки дуже добре відображається в народному прислів’ї: “Із гармати та по горобцях”.

Четверта ж ознака взагалі не потребує коментарю, бо саме незвичність, оригінальність – це те, що найбільше приваблює в спритно виконуваних діях.

Зі сказаного стає зрозумілим, що побудова спритних рухових відповідей є дуже складним завданням для центральної нервової системи людини. І тому жоден із розглянутих у шостому розділі рівнів не в змозі самотужки забезпечити ознаки спритності тим рухам, якими він керує. Кожний рух чи дія, які ми без вагань визнаємо виконаними спритно, побудовані щонайменше на двох рівнях. До того ж, роль цих рівнів (наприклад, двох) буде різною: один із них буде ведучим, а другий знаходитиметься на підпорядкованій позиції. Сказане можна проілюструвати на прикладі вправного вершника, який скаче на гарному, добре навченому коні. Перший символізує ведучий рівень, а другий – підпорядкований, фоновий.

Далі відзначимо два принципові моменти.

1. Реальні, відчутні прояви спритності починаються у людини із рівня простору (“С”), підкріплені фонами із рівня “В” (Примітка: фони із рівня “А” присутні у будь-яких рухах здорової людини). Цей вид спритності називають тілесною спритністю.

2. Другий вид спритності виявляється в діях із рівня “D” з також обов’язковими фонами із обох підрівнів рівня простору “С”, а інколи й з рівня “В” на додачу. Цей вид спритності називають ручною або предметною спритністю.

Наведемо кілька прикладів.

Медсестра ніжно, швидко і спритно перебинтувала руку, що нестерпно боліла. Професійні дії медсестри можна виразити формулою:

	D
	C1,B

де “D” означає рівень дій, а “С₁”, “В” – перший підрівень рівня простору і рівень м’язово-суглобових ув’язок. Із цієї формули видно, що рівень “D” для організації і здійснення поставленого перед медсестрою завдання дав заявку для доставки потрібних рухів-ланок як із підпорядкованого йому рівня простору, так і з рівня м’язово-суглобових ув’язок, що й зрозуміло, бо тут потрібні не просто скоординовані рухи верхніх кінцівок, а саме точно розраховані в просторі рухи.

З винятковою спритністю лижник пролетів одне за іншим складні заокруглення і ворота слалому. За аналогією з попереднім прикладом, дії лижника можна виразити такою формулою:

 

	D
	C1

На повному скаку, звісившись з коня майже до землі, джигіт зубами вихопив з неї ввіткнутий по рукоятку кинджал.

	D
	C2,B

Засліплений люттю бик летів на тореадора, нерухомого, мов статуя. І раптом, вигнувшись одним блискавичним звивом, боєць точним, майже блискавичним жестом, уколов звіра у довгастий мозок. Бик упав, мов підрубане дерево.

	D
	C2,B

Дії фехтувальника чи боксера – в області спорту, дії хірурга чи закрійника шкіри – в області праці, могли б служити прикладами з використанням фонів по всіх нижчих рівнях, за формулою:

	D
	C1,C2,B

Слід відзначити, що людина, обдарована спритністю, зовсім не повинна володіти нею по всіх її різновидах і в усіх рівнях; у безпосередній залежності від того, які рівні вирізняються у неї від природи особливо високим розвитком, вона і свою спритність виявить вибірково щодо певних рухів чи дій, а в інших випадках може в той же час виявиться далеко не на висоті.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що спритність є інтегральною характеристикою роботи фізичного розуму, згідно з класифікацією розумових проявів Ауробіндо Гхоша[76].

Розглядаючи людину як ментальну, вітальну і фізичну істоту, Ауробіндо стверджує, що людина, як фізична істота, має фізичний розум. Цей розум сприймає оточуючі нас фізичні прояви, але далі цього він не йде. Він приймає їх такими, які вони є, і, хоч ми і не можемо сказати того, що він “мислить” про них, він є началом, певним чином їх упорядковуючим. Якщо виключити його активність при діях, пов’язаних з виявленнями вищих здібностей, то він навряд чи може бути названим мислячим. Розум цей – далека межа, подібна до вістря пера, необхідний для ментальної істоти. Коли людина бере в руки перо і починає щось писати, вона, зрозуміло, не думає про сам акт письма, - хай це буде слово чи ім’я, - і здійснює це саме фізичний розум.

“Припустимо, - говорить Ауробіндо, - що ви - музикант; всередині вас може звучати прекрасна музика, та якщо пальці ваші не здібні до відповідних рухів, ви не прийдете до успіху. Вони є певним закінченням внутрішньої істоти і через це закінчення ця істота виражає себе у фізичному плані. Як і перо, за допомогою якого думка знаходить вираження”. Подібні випадки характерні для живопису і навіть для поезії. У свідомості деяких людей може виникати справжня поезія, та тільки-но вони беруться за перо, як усе зникає.

Зрозуміло, що фізичний розум, як і будь-які інші прояви розуму, треба систематично розвивати. І найбільшу увагу цьому необхідно приділяти тоді, коли йде функціональне визрівання тих центрально-нервових структур, які відповідальні за побудову рухів, тобто у віці 4-11 років.

Засобами розвитку фізичного розуму, або ж іншими словами, спритності, є нові або недостатньо вивчені фізичні вправи. Добре вивчені вправи підійдуть для цього лише тоді, коли будуть виконуватися у варіативних, у незвичних умовах.

Чим більше на нейронах рухових центрів різних рівнів побудови рухів буде записано готових автоматизмів наростаючої складності, тим кращі умови будуть створені для виявлення спритності.

Та цього ще недостатньо, треба постійно тренувати вищі, власне людські рівні побудови рухів “D”, “Е” в організації рухового поводження в нестандартних умовах, в умовах, коли треба дуже швидко знайти потрібне рухове вирішення. Для цього найкраще підходять різні ігри: рухливі, спрощені варіанти спортивних ігор, спортивні ігри.

Методами, у межах яких доцільно використовувати означені засоби, є ігровий, змагальний, цілісного та розчленованого вивчення вправ; методи термінової інформації.

Завершуючи виклад цього розділу, зазначимо, що не хотілося б, аби створилось враження, що рухові можливості людини є сумою, набором певних якостей, кожна з яких, до того ж, забезпечується строго своїми автономними механізмами.

Розподіл рухових здібностей людини на якості було зроблено з метою полегшення аналізу такого складного явища, яким є моторика. Насправді ж людський організм є цілісним утворенням, і коли виконується будь-яка рухова дія, то в ньому немає жодної клітини, яка б по-своєму не відгукнулась на це. Людський організм можна уявити собі у вигляді ланцюга, всі ланки якого у відповідь на фізичне навантаження функціонують, але рівень їх функціонування буде різний. Залежно від спрямованості навантаження (чи то на силу, чи прудкість, чи швидкісну силу, чи витривалість, чи координацію), певні ланки функціонуватимуть інтенсивніше, втома в них накопичуватиметься швидше і вони, власне, і лімітуватимуть можливість виконання завдання. Отже, хоч і всі механізми рухової діяльності будуть задіяні, та лише певні з них визначатимуть результат.

І ось з такої точки зору правомірно говорити і про фізичні якості, і про механізми їх забезпечення.

І нарешті, для кращого розуміння читачем навчального матеріалу даного розділу, наведемо фрагмент розмови викладача зі студентом.

Викладач: Скажіть, будь ласка, чи можна вважати правильним таке формулювання: рухова якість людини „вага”?

Студент: Такого формулювання ніде не зустрічав, але відчуваю, що воно неправильне.

Викладач: Ваше відчуття вас не підводить, бо ж кількісними значеннями ваги вимірюється така рухова якість як „сила”. А як ви думаєте, чи можна сказати: рухова якість людини „відстань” чи рухова якість людини „час”?

Студент: Відчуваю, що не можна, за аналогією з попереднім питанням, та мені не вдається знайти вдалого пояснення.

Викладач: І знову відчуття вас не підвело. Якщо задається інтенсивність навантаження, то кількісними значеннями відстані чи часу вимірюють таку рухову якість як „витривалість”. Ну а тепер, думаю, вам вдасться знайти вдалу відповідь на наступне питання: чи є правильним твердження – рухова якість людини „амплітуда”.

Студент: Я вас зрозумів. Дане твердження неправильне. Кількісними значеннями такої фізичної характеристики як амплітуда вимірюють рухову якість людини „гнучкість”. Найкраще виміри робити у кутових градусах.

Викладач: Ви молодець. Тепер підемо дальші. А як вами сприймається таке формулювання: рухова якість людини „швидкість”?

Студент: Думаю, що воно правильне, бо ж часто зустрічається у спеціальній літературі. Та тепер, враховуючи наші попередні міркування, я вже не можу бути впевненим у своїй правоті. Щось тут не в’яжеться.

Викладач: Ваші сумніви цілком законні. І наявність їх свідчить про те, що ваша свідомість ще не до кінця задушена стереотипами. Якщо задається максимальна інтенсивність навантаження, то кількісними значеннями такої фізичної величини як швидкість вимірюється така рухова якість як „бистрота”, або, використовуючи синонім цього слова – „прудкість”.

Студент: Так. Це логічно. Але як же тоді бути із таким широковживаним терміном як „швидкісно-силові якості”?

Викладач: Ви праві. У даному терміні поєднується непоєднуване, звалюється у одну купу нечисте і праведне. Правильним буде таке формулювання: „бистротно- або прудкісно-силові якості”. – Що, ріже слух? Це є не що інше як суб’єктивне відчуття спротиву стереотипів новим думкам. Коли стереотипи надто закріплюються, то тоді людина або дуже важко сприймає або ж зовсім втрачає здатність сприймати зміни у мислені.

Контрольні питання

1. Які є фізичні якості і коли можна спостерігати позитивний і негативний перенос між ними?

2. Як можна запобігти травмам хребта при виконанні силових вправ?

3. За якими ознаками відрізняють одну фізичну якість від інших фізичних якостей?

4. Які механізми лежать в основі таких фізичних якостей як сила, прудкість, витривалість, гнучкість?

5. Які методи розвитку сили, прудкості, витривалості, гнучкості?

6. Чому спритність можна вважати інтегральним проявленням моторики людини?

7. Яка динаміка збільшення в онтогенезі кожної із п’яти фізичних здібностей?

8. Чи можна вважати правильною думку, що рухові можливості людини є сумою певних якостей, кожна з яких, до того ж, забезпечується своїми автономними механізмами?

Розділ VІІІ