Зґвалтування з погрозою вбивства

Завдання до МКР 1.

1. Надайте загальну характеристику Особливої частини КК України.

 

Особлива частина Кримінального кодексу України складається з двадцяти розділів. За загальним правилом, порядок розміщення норм у Особливій частині КК визначається на підставі таких критеріїв:

1) кримінально-правові норми об'єднуються в окремі розділи на підставі єдності родового об'єкта посягань — злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт, об'єднано в одному розділі Особливої частини;

2) послідовність розміщення розділів визначається суспільною небезпекою злочинів, які передбачені нею, — від більш небезпечних до порівняно менш небезпечних посягань;

3) послідовність розміщення норм у межах розділу визначається суспільною небезпекою злочинів, передбачених тією чи іншою статтею Особливої частини, — від більш небезпечних до менш небезпечних посягань.

Усі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три види: заборонювальні, роз'яснювальні та заохочувальні.

Переважна більшість норм Особливої частини КК — заборонювальні норми — норми, які у своїй диспозиції встановлюють необхідну сукупність специфічних ознак складу злочину, а у санкції — види та розміри покарання, які можуть бути призначені судом винній особі за вчинення діяння, що містить саме ці специфічні ознаки (наприклад: ч. 1 ст. 109; ч. 1 ст. 115; ч. 2 ст. 155; ст. 197; ст. 267; ч. 1 ст. 378 КК України тощо).

Роз'яснювальні норми Особливої частини — це норми, що містять тлумачення тих чи інших кримінально-правових понять стосовно одного чи групи злочинів. Роз'яснювальні норми містяться, зазвичай, у специфічних частинах статті Особливої частини КК — примітках. Так, наприклад, чотири частини примітки до ст. 185 КК України визначають поняття повторності для певних посягань проти власності, поняття значної шкоди, великих розмірів та особливо великих розмірів частини злочинів проти власності; примітка до ст. 286 КК України визначає поняття транспортного засобу, яке використовується в цій статті та ст. 287, 289, 290 КК України. Разом із тим, роз'яснювальні норми можуть міститися і в окремих статтях Особливої частини КК України. Наприклад, ч. 1 ст. 401 КК України визначає поняття військового злочину.

В Особливій частині КК містяться також заохочувальні норми, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особу, яка скоїла злочин, звільняють від кримінальної відповідальності з урахуванням її так званої позитивної пост-кримінальної поведінки. Інститут заохочувальних норм у Особливій частині суттєво відрізняється від інституту добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК України) тим, що особу звільняють від кримінальної відповідальності здебільшого за скоєння закінченого злочину і лише за умови вчинення описаної у заохочувальній нормі поведінки. Окрім того, на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм Загальної частини КК (Розділ IX КК України), норми Особливої частини про звільнення осіб від кримінальної відповідальності при позитивній пост-кримінальній поведінці застосовуються лише у разі вчинення окремих злочинів. Так, наприклад, ч. 2 ст. 111 передбачає умови звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення державної зради, ч. 2 ст. 114 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за шпигунство, ч. З ст. 175 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за невиплату заробітної платні, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат тощо. Заохочувальні норми мають важливе значення для попередження та припинення відповідних злочинів, стимулювання пост-кримінальної поведінки.

Таким чином, система Особливої частини кримінального права становить собою вичерпну сукупність кримінально-правових норм, які розміщені у кримінальному законі у певному порядку та визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами та які види й розміри покарання можуть бути призначені винним особам за їх скоєння, а також визначають окремі кримінально-правові поняття те встановлюють спеціальні підстави звільнення від криміналі ної відповідальності за окремі злочини.

 

2. Кримінально-правова характеристика форм державної зради.

 

Держа́вна зра́да — діяння, умисно вчинене громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці держави: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації (спецслужбі) або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти держави.

Об'єкти державної зради

Родовий об'єкт цього злочину — злочини проти основ національної безпеки України.

Безпосередній об'єкт цього злочину — зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Видовий об'єкт цього злочину — зовнішня та внутрішня безпеки України.

Предмет державної зради - відомості, що становлять державну таємницю (передбачено ст. 111 КК України).

Форми об'єктивної сторони

Перша форма державної зради

Перехід на бік ворога полягає в наданні безпосередньої допомоги державі, з якою Україна перебуває в умовах воєнного стану або збройного конфлікту.

Форми такого переходу можуть бути різними:

перехід до ворога через лінію фронту;

вступ до армії ворожої держави;

участь за її завданням у бойових діях проти України;

надання різної допомоги агентам такої держави та ін..

Перехід на бік ворога може полягати як у переході на територію ворожої держави (так званий фізичний перехід), так і в наданні допомоги такій дер­жаві або її представникам на території України (так званий інтелектуальний перехід).

У цій формі державна зрада визнається закінченою з моменту, ко­ли особа почала надавати допомогу ворогові.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цієї форми державної зради є час вчинення злочину — в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту

Друга форма державної зради

Шпигунство — це передача або збиран­ня з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представ­никам відомостей, що становлять державну таємницю.

Третя форма

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам до­помоги в проведенні підривної діяльності проти України полягає в будь-якій допомозі у проведенні підривної діяльності проти інтересів України. При цій формі не має значення, як діяла особа — за завданням іноземної держа­ви чи з власної ініціативи. Допомога в проведенні підривної діяльності мо­же виявлятися в сприянні резидентам (таємним представникам іноземних розвідок), укриття розвідника або його спорядження, вербування агентів для проведення підривної діяльності проти України тощо. Цією формою охоп­люються і випадки, коли особа за завданням іноземних держав або їх пред­ставників організовує (або вчинює) на шкоду Україні будь-який інший зло­чин проти основ національної безпеки України (наприклад, диверсію, пося­гання на життя державного чи громадського діяча). У таких випадках відповідальність повинна наставати за сукупністю злочинів (наприклад, за статтями 111 і 113 КК.

Суб'єкт

Суб'єкт злочину спеціальний (див. ч. 2 ст. 18 КК України) — ним може бути тільки громадянин України, який досяг до вчинення злочину шістнадцяти років.

Суб'єктивна сторона

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується виною в формі прямого умислу: за якого особа усвідомлює, що її діяння вчинюються на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України і бажає їх здійснити. Мотиви можуть бути різними (ненависть до України, користь та ін.), але на кваліфікацію це не впливає.

Обов'язковими умовами звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 111 є наявність трьох обставин:

1) отримання громадянином України злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації, їх представників;

2) не вчинення жодних дій на виконання цього завдання;

3) добровільна заява органам державної влади про свій зв'язок з ними і про отримане завдання. Відсутність хоча б однієї з цих обставин виключає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.

 

 

3. Наведіть види тілесних ушкоджень та їх характерні ознаки.

 

Тілесне ушкодження (ТУ) - це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини. Види: умисне тяжке ТУ (ст.121), умисне середньої тяжкості ТУ (ст.122), умисне тяжке ТУ, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст.123), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.124), умисне легке ТУ (ст.125), необережне тяжке або середньої тяжкості ТУ (ст.128). Спец. видом ТУ є зараження ВІЛ чи ін. невиліковної інфекційної хвороби (ст.130) і зараження венеричною хворобою (ст.133). Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь-яке ТУ заподіює певну шкоду здоров'ю людини. Здоров'я людини як об'єкт ТУ може виступати з моменту початку родового процесу. З об'єктивної сторони ТУ може бути заподіяне дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний, так і психічний. При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіянню шкоди чужому здоров'ю, за умови, якщо він був зобов'язаний і мав можливість здійснити їх.

Склад ТУ вважається закінченим з моменту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров'ю людині. При цьому необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров'я потерпілого, які настали. Для відповідальності за ТУ необхідно, щоб заподіяння шкоди було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння, не може тягти відповідальність. Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизна-ченої шкоди здоров'ю, відповідальність настає за фактично заподіяне ТУ. Фактичне заподіяння більш легкого ТУ, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, тягне відповідальність за замах на заподіяння ТУ, яке винний бажав спричинити. Суб'єктом злочинів, передбачених ст.121, 122, може бути особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років. За ступенем тяжкості ТУ в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі.

Тяжке ТУ - ТУ, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя. Середньої тяжкості ТУ - яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому ТУ, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Легке ТУ - яке не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності (ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як 6 днів).

4. Кримінально-правова характеристика шпіонажу.

 

СТАТТЯ 114. ШПИГУНСТВО

 

1. Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка припинила діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

1. Безпосереднім об’єктом злочину є національна безпека України в інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і науково-технологічній сферах.

2. Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю, які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.

Відомості, що становлять державну таємницю це інформація у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України і які рішенням державних експертів з питань таємниць визнано державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ). З моменту опублікування вказаного Зводу (змін до нього) ці відомості підлягають охороні з боку держави як такі, що становлять державну таємницю, хоча б на цей час вони ще не були матеріалізовані. і

Зовнішньою (матеріальною) ознакою віднесення документа, виробу або іншого матеріального носія інформації до предметів, що містять відомості, які становлять державну таємницю, є наданий йому гриф секретності реквізит матеріального носія таємної інформації, який засвідчує ступінь її секретності («особливої важливості», «цілком таємно», «таємно»). Строк* протягом якого діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці, встановлюється Державним експертом з питань таємниць, але не може перевищувати для зазначених видів інформації відповідно ЗО, 10 і 5 років. Проте після закінчення зазначеного строку його може бути подовжено.

Відомості у різних сферах, які визнані державною таємницею, конкретизуються у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю. Питання про те, чи становлять ті або інші відомості державну таємницю, у кожній кримінальній справі має вирішуватися на підставі висновку експертизи.

Крім безпосередньо відомостей, що становлять державну таємницю України, Україна взяла зобов’язання перед країнами СНД забезпечувати збереження державних секретів країн СНД, переданих ними у рамках здійснення політичного, економічного, науково-технічного та військового співробітництва, а також секретів, що створюються у процесі спільних робіт. Проте передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що є міждержавними секретами, але при цьому не становлять державної таємниці України, не створюють підстав для кваліфікації цих дій як шпигунства.

З об’єктивної сторони шпигунство полягає у таких діях:

1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства.

Передача відомостей - це їх усне повідомлення (безпосередньо, по радіо, по телефону) іноземній державі, іноземній організації, їх представникам, вручення певних документів, виробів чи інших матеріальних носіїв інформації (безпосередньо, через посередників, з використанням тайників тощо) або їх пересилання (з використанням поштового, електронного зв’язку, за допомогою тварин тощо).

Збирання зазначених відомостей полягає в їх пошуку і добуванні, придбанні будь-яким способом з наступним зосередженням їх в одному чи кількох місцях.

У випадках, коли певні відомості були довірені особі або стали відомі їй під час служби, роботи, спілкування з носіями таких відомостей, які незаконно розголосили їх, або коли особа випадково знайшла чи іншим чином отримала відповідні документи, вироби тощо, потреби в їх збиранні фактично не існує. Таким чином, шпигунство може полягати як у збиранні зазначених відомостей з наступною їх передачею відповідним адресатам, так і лише у збиранні їх з метою такої передачі або тільки в їх передачі. У разі, якщо шпигунство вчинюється групою осіб з розподілом ролей між ними, то закінчений склад злочину матиме місце і в діях особи, яка тільки добуває відповідну інформацію, і в діях особи, яка тільки зберігає її з метою передачі, і в діях особи, яка тільки передає її адресатові. Якщо ж дії групи перервано на стадії передачі інформації адресату шпигунства, третя із вказаних членів групи особа має нести відповідальність за замах на шпигунство, а перші дві — за закінчене шпигунство.

Іноземна держава у даному випадку поняття збірне. Передача іноземній державі певних відомостей передбачає передачу їх не державі як субстанції, а офіційному державному органу, у т. ч. розвідувальному.

Шпигунство є закінченим, якщо воно вчинене у вигляді передачі певних відомостей - з моменту їх фактичного повідомлення (вручення матеріалів, які їх містять), відправлення адресату чи посереднику, закладення в тайник, передачі предмета, який відкриває доступ до них,- відповідно до обумовленості з адресатом, а у вигляді збирання - з моменту зосередження в будь-якому місці (при особі, в її житлі, у схованці) хоча б частини відповідної інформації за наявності мети передати її відповідній іноземній державі, іноземній організації або їх представникам.

Суб’єктом злочину є тільки іноземець або особа без громадянства. Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст. 111.

Згідно з міжнародними угодами України в умовах воєнного конфлікту особа зі складу збройних сил сторони, яка перебуває у конфлікті, не вважається такою, що займається шпигунством, і не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 114, якщо вона: а) від імені цієї сторони збирає інформацію на території, що контролюється супротивною стороною, але, діючи таким чином, носить формений одяг своїх збройних сил (лазутчик); б) проживаючи на території, окупованій супротивною стороною, від імені сторони, від котрої вона залежить, збирає на цій території інформацію, що має воєнне значення, але при цьому не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних дій; в) не проживаючи на території, окупованій супротивною стороною, фактично займається шпигунством на цій території, але її не захоплено до того, як вона знову приєдналась до збройних сил, до яких вона належить.

5. Частина 2 ст. 114 передбачає спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вже передала чи зібрала для передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомості, що становлять державну таємницю.

Такою підставою є сукупність трьох умов, із яких тільки дві повністю залежать від волі вказаної особи:

а) особа припинила раніше розпочату шпигунську діяльність;

б) вона добровільно повідомила органи державної влади України про вчинене нею на шкоду інтересам України; в) внаслідок виконання особою перших двох умов і вжитих органами державної влади України заходів було відвернено шкоду інтересам України.

 

5. Проведіть відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілому.

 

Тілесне ушкодження - це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів-фізичних, хімічних, біологічних, психічних. КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на підставі відповідних положень КК (статті 121, 122, 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Міністерством охорони здоров'я України 17 січня 1995 року.

В умовах сьогодення у законодавстві, теорії кримінального права, судовій медицині та правозастосовній практиці використовуються три критерії для визначення тяжкості тілесних ушкоджень: а) паталого-анатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є додатковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Родовим і безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я особи - стан людського організму, при якому нормально функціонують усі його органи та тканини.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією або бездіяльністю), 2) наслідками у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3) причиновим зв'язком між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ст. 121 КК тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження: 1) небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітності; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю (наприклад, закриті ушкодження спинного мозку в шийному відділі; ушкодження живота, з проникненням у черевну порожнину, у т. ч. і без ушкодження внутрішніх органів; ушкодження, що спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому тощо).

За ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій - це втрата: 1) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 метрів і менше, тобто гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче); 2) слуху (повна стійка глухота на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 сантиметрів від вушної раковини); 3) язика (втрата можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не береться до уваги); 4) руки або ноги (це відокремлення їх від тулуба, причому як всієї руки чи ноги, так і ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів, чи втрата ними функцій, наприклад, параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність); 5) репродуктивної здатності (втрата здатності до статевих зносин чи втрата здатності до запліднення, зачаття й дітородіння).

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання.

Під іншим розладом здоров 'я, поєднаним зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менш 33 %), слід розуміти безпосередньо поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності через ушкодження встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об'єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у своїй роботі експертна комісія.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв'язок.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправленим, не інакше, як за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції).

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння - з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках - з моменту настання наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується виною у формі умислу (прямого або непрямого). Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) є необережним.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його: 1) способом, що має характер особливого мучення (має місце тоді, коли його заподіяння супроводжувалось особливим фізичним чи моральним стражданням або особливим (нестерпним) болем для потерпілого); 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого або інших осіб (має місце тоді, коли такі ушкодження заподіюються для викликання у вказаних осіб почуття страху перед винним чи іншими особами); 4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості; 5) на замовлення; 6) спричинення ним смерті потерпілого (має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 КК діяння настає смерть потерпілого).

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

 

6. Кваліфіковані види зґвалтування.

 

Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

1) повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст. 153- 155 (ч. 2 ст. 152), а особливо кваліфікуючими:

1) вчинення його групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. З ст. 152); 3) спричинення особливо тяжких наслідків; 4) зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 ст. 152).

Зґвалтування, вчинене повторно, має місце у разі, коли його скоїла особа, яка раніше вже вчинила зґвалтування (тобто злочин, передбачений ст. 152). Про поняття повторного злочину див. також коментар до ст. 32. У разі вчинення зґвалтування особою, яка радіше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153155, за який вона не була засуджена, дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів за ч. 2 ст. 152 (якщо відсутні обтяжуючі обставини, передбачені ч. ч. З або 4) та відповідною частиною ст. ст. 153, 154 або 155.

Продовжуване зґвалтування, яким є вчинення двох або більше природних статевих актів з однією і тією ж потерпілою, коли винний діє без значної перерви у часі, що охоплюється його єдиним злочинним наміром, виключає ознаку повторності.

Справи про зґвалтування без кваліфікуючих ознак належать до справ так званого приватно-публічного обвинувачення, а тому можливі процесуальні перешкоди для його кваліфікації за ознакою повторності. При вчиненні двох зґвалтувань без обтяжуючих обставин приводом до порушення справи за ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності є подача скарги потерпілою особою від першого зло чину або подача скарг обома потерпілими. Якщо потерпіла від першого злочину особа не порушувала питання про притягнення винного до кримінальної відповідальності, то наступне вчинення ним зґвалтування іншої потерпілої особи не може розцінюватись як повторний злочин. У такому випадку за наявності скарги про порушення справи лише потерпілим від другого зґвалтування дії винного мають кваліфікуватись (за відсутності інших обтяжуючих обставин) за ч. 1 ст. 152.

При вчиненні двох або більше зґвалтувань, відповідальність за які передбачено різними частинами ст. 152, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті у цьому злочині, а в іншому закінченого зґвалтування; дії винного слід кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів. Якщо перше і друге зґвалтування, вчинені винним, не містять кваліфікуючих ознак, то остаточна кваліфікація дій особи відбувається лише за ч. 2 ст. 152 за ознакою повторності.

Зґвалтування потерпілої особи без кваліфікуючих ознак, а потім повторне зґвалтування за наявності ознак, вказаних у ч. З або ч. 4 ст. 152, повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 та, відповідно, ч. ч. З або 4 цієї статті. У таких випадках кваліфікація дій винного за ч. 2 ст. 152 не потрібна. Проте вказана ознака має бути зазначена в юридичному формулюванні звинувачення.

Неповнолітніми є особи віком до 18 років, а малолітніми особи, яким на момент вчинення злочину не виповнилось 14 років.

Зґвалтування, вчинене групою осіб, має місце тоді, коли група з двох або більше осіб співвиконавців діє узгоджено з метою вчинення насильницького статевого акту з однією або декількома потерпілими особами. Група осіб відсутня, якщо декілька суб'єктів ґвалтують одну потерпілу особу, однак не узгоджують при цьому свої дії і не сприяють один одному.

На кваліфікацію зґвалтування групою осіб як закінченого злочину для всіх співвиконавців не впливає те, чи вдалося кожному із ґвалтівників вчинити статевий акт з потерпілою особою. Групове зґвалтування є закінченим злочином з моменту початку статевих зносин хоча б одним із його учасників.

 

Групове зґвалтування

Зґвалтування визнається груповим, якщо воно було вчинене: 1. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинив тільки один із винних, а інші сприяли йому в цьому, впливаючи фізично чи психічно на потерпілу. 2. Групою осіб щодо однієї потерпілої, коли статевий акт вчинили всі чи декілька членів групи. Зґвалтування, вчинене групою осіб, припускає спільні погоджені дії двох або більше осіб, які вчинили зґвалтування однієї потерпілої по черзі кожен окремо без допомоги іншого. Зґвалтування визнається вчиненим групою осіб і в тих випадках, коли особи, які брали участь у зґвалтуванні, діяли погоджено щодо потерпілої. Та обставина, що винні по черзі вчиняли з потерпілою статевий акт кожен окремо не виключає того, що вони діяли групою і не виключає цієї кваліфікуючої ознаки зґвалтування — вчинення його групою осіб. 3. Групою осіб щодо декількох потерпілих, коли кожен із винних зґвалтував одну із потерпілих, а їхні дії поєднувалися спільністю наміру. Якщо ж насильство було застосоване хоча і одночасно, в одному і тому самому місці різними винними щодо різних потерпілих без такої єдності наміру, то таке зґвалтування не визнається груповим.

Завдання до МКР 1.

1. Надайте загальну характеристику Особливої частини КК України.

 

Особлива частина Кримінального кодексу України складається з двадцяти розділів. За загальним правилом, порядок розміщення норм у Особливій частині КК визначається на підставі таких критеріїв:

1) кримінально-правові норми об'єднуються в окремі розділи на підставі єдності родового об'єкта посягань — злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт, об'єднано в одному розділі Особливої частини;

2) послідовність розміщення розділів визначається суспільною небезпекою злочинів, які передбачені нею, — від більш небезпечних до порівняно менш небезпечних посягань;

3) послідовність розміщення норм у межах розділу визначається суспільною небезпекою злочинів, передбачених тією чи іншою статтею Особливої частини, — від більш небезпечних до менш небезпечних посягань.

Усі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три види: заборонювальні, роз'яснювальні та заохочувальні.

Переважна більшість норм Особливої частини КК — заборонювальні норми — норми, які у своїй диспозиції встановлюють необхідну сукупність специфічних ознак складу злочину, а у санкції — види та розміри покарання, які можуть бути призначені судом винній особі за вчинення діяння, що містить саме ці специфічні ознаки (наприклад: ч. 1 ст. 109; ч. 1 ст. 115; ч. 2 ст. 155; ст. 197; ст. 267; ч. 1 ст. 378 КК України тощо).

Роз'яснювальні норми Особливої частини — це норми, що містять тлумачення тих чи інших кримінально-правових понять стосовно одного чи групи злочинів. Роз'яснювальні норми містяться, зазвичай, у специфічних частинах статті Особливої частини КК — примітках. Так, наприклад, чотири частини примітки до ст. 185 КК України визначають поняття повторності для певних посягань проти власності, поняття значної шкоди, великих розмірів та особливо великих розмірів частини злочинів проти власності; примітка до ст. 286 КК України визначає поняття транспортного засобу, яке використовується в цій статті та ст. 287, 289, 290 КК України. Разом із тим, роз'яснювальні норми можуть міститися і в окремих статтях Особливої частини КК України. Наприклад, ч. 1 ст. 401 КК України визначає поняття військового злочину.

В Особливій частині КК містяться також заохочувальні норми, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особу, яка скоїла злочин, звільняють від кримінальної відповідальності з урахуванням її так званої позитивної пост-кримінальної поведінки. Інститут заохочувальних норм у Особливій частині суттєво відрізняється від інституту добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК України) тим, що особу звільняють від кримінальної відповідальності здебільшого за скоєння закінченого злочину і лише за умови вчинення описаної у заохочувальній нормі поведінки. Окрім того, на відміну від інституту звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм Загальної частини КК (Розділ IX КК України), норми Особливої частини про звільнення осіб від кримінальної відповідальності при позитивній пост-кримінальній поведінці застосовуються лише у разі вчинення окремих злочинів. Так, наприклад, ч. 2 ст. 111 передбачає умови звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення державної зради, ч. 2 ст. 114 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за шпигунство, ч. З ст. 175 — умови звільнення від кримінальної відповідальності за невиплату заробітної платні, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат тощо. Заохочувальні норми мають важливе значення для попередження та припинення відповідних злочинів, стимулювання пост-кримінальної поведінки.

Таким чином, система Особливої частини кримінального права становить собою вичерпну сукупність кримінально-правових норм, які розміщені у кримінальному законі у певному порядку та визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами та які види й розміри покарання можуть бути призначені винним особам за їх скоєння, а також визначають окремі кримінально-правові поняття те встановлюють спеціальні підстави звільнення від криміналі ної відповідальності за окремі злочини.

 

2. Кримінально-правова характеристика форм державної зради.

 

Держа́вна зра́да — діяння, умисно вчинене громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці держави: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, надання іноземній державі, іноземній організації (спецслужбі) або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти держави.

Об'єкти державної зради

Родовий об'єкт цього злочину — злочини проти основ національної безпеки України.

Безпосередній об'єкт цього злочину — зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, економічна чи інформаційна безпека.

Видовий об'єкт цього злочину — зовнішня та внутрішня безпеки України.

Предмет державної зради - відомості, що становлять державну таємницю (передбачено ст. 111 КК України).

Форми об'єктивної сторони

Перша форма державної зради

Перехід на бік ворога полягає в наданні безпосередньої допомоги державі, з якою Україна перебуває в умовах воєнного стану або збройного конфлікту.

Форми такого переходу можуть бути різними: