Причини виникнення та ескалації конфліктів

Щоб зрозуміти сенс конфлікту, необхідно розкрити його причини та знати мотиви. Зазвичай вони зводяться до прагнення кожної протиборчої сторони задовольнити свої інтереси. Універсальною причиною є суперечність між рівнем домагань і реальною можливістю задовольнити їх. Як свідчить юридична практика, основою конфлікту часто буває прагнення забезпечити себе матеріально негайно або в майбутньому, групових конфліктів — економічні труднощі, політичні симпатії і антипатії, прагнення до лідерства тощо.

Рушійними силами конфлікту (або глибинними їх причинами) є потреби, інтереси, цінності та норми. Вони виступають збудниками конфліктів повсюди, де можуть бути незгоди: в управлінні, в економічних, організаційних процесах, у цілях, засобах, методах діяльності, в емоційних, психічних, фізичних станах, у знаннях, уміннях, способах, особистих якостях, в оцінках, судженнях, у поглядах та позиціях.

Будь-який конфлікт має кілька стадій. Як правило, йому передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.

Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке поєднання, сполучення обставин, людських інтересів, яке об’єктивно становить підгрунтя для реального протиборства між соціальними суб’єктами. Головна риса ситуації — виникнення предмета конфлікту. Оскільки ситуація передує безпосередньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Конфліктна ситуація може скластися об’єктивно, поза волею і бажанням майбутніх сторін, що протидіють одна одній (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією зі сторін або обома.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латентна) стадія. На цій стадії уже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій або етапів латентної стадії розвитку.

Перший — це виникнення об’єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — усвідомлення об’єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій. Перший аспект — це усвідомлення хоч би одним із суб’єктів своїх інтересів у проблемній, тобто потенційно конфліктній ситуації. Ці інтереси можуть бути реальними або хибно усвідомленими, але без процесу усвідомлення їх конфлікт не виникне. Другий аспект являє собою розуміння перешкод щодо задоволення своїх інтересів.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно другої сторони. Класифікація цих перешкод може бути здійснена за градацією і принципами, які застосовані при розгляді другого аспекту.

Третій етап можна охарактеризувати як спробу вирішити потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають у тому, що одна зі сторін, щоб відстояти свої інтереси, здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з другою стороною. Часто конфліктні дії здійснюються таким чином, щоб не втягувати до процесу їх вирішення потенційних суб’єктів об’єктивно назріваючого конфлікту. При взаємному розумінні інтересів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.

Зазначені етапи не обов’язково чергуються у такій послідовності. Більше того, деякі з них на практиці можуть випадати, інші повторюватися.

Наступна за латентною — відкрита фаза в динаміці конфлікту. Переростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, стає очевидною для кожного учасника наявність конфлікту, оскільки кожна зі сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників назрілого конфлікту стають практичними і набувають певної зовнішньої форми (наприклад, використання засобів масової інформації, насильство, погрози щодо захоплення спірного об’єкта). По- третє, відносно конфлікту, що вийшов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їхній вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Так, громадськість може гасити конфлікт, але може й сприяти його розвиткові, підіїріваючи агресивні настрої однієї або двох сторіїг. Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні та міжетнічні конфлікти.

Розуміння розвитку конфлікту на його відкритій фазі потребує чіткого визначення змісту цієї фази, яка включає перш за вое зовнішні дії, наступальні дії і погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох елементів, які добре вивчені в юриспруденції стосовно юридично значущої поведіїпси. Цими елементами є суб’єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній процес проти­борства (суб’єктивний), зовнішня (об’єктивна) сторона протиборства. Зовнішні дії являють собою протилежно спрямовані дії учасників конфліїсту в процесі їх конфліктної поведінки.

Зовніїпні дії конфліктуючих сторін відрізняються одна від одної за типом активності і можуть бути поділені за цією ознакою на дві групи — наступальні й оборонні.

Наступальні дії полягають у нападі на супротивника, пошкодженні його власності, захопленні спірного об’єкта, вигнанні, підштовхуванні супротивника до такого економічного, ооціапьно- психологічного і морального стану, який істотно зменшує активність його дій. Оборонні дії — це самозахист, утримання спірного об’єкта, захист від втрати власності або пошкодження матеріальних цінностей, нейтралізація політичних, економічних або психологічних випадків. При цьому слід підкреслити, що такий поділ дій досить умовний, оскільки вони переплітаються і легко переходять одна в одну.

Відкрите використання всіх форм зовнішніх дій, спрямоване проти суперника і призначене для захисту власних інтересів, визначає зміст фази періоду конфлікту. Таке використання має певний механізм, тобто внутрішньо зумовлену послідовність дій. Якщо одна сторона має вагому перевагу сил, то конфлікт завершується перемогою цієї сторони. Але частіше конфлікт має затяжний характер, особливо коли він виникає на міжнаціональній або політичній основі. Коріння таких конфліктів сягає в далеке минуле або має такий прихований характер, що їх справжні первісні причини практично нікому не відомі. Такими неусвідомленими причинами можуть бути залишки кровної помсти, історичних претензій, уявлення про власну зверхність. Протяжний характер можуть мати і міжособистісні конфлікти, зокрема сімейні, яким притаманна повторюваність однакових епізодів, тобто циклічність. Згасаючи на деякий час, такі конфлікти не долають їх справжньої причини, бо вона прихована, не на виду, а інколи не усвідомлюється. Рано чи пізно така причина «поростає» новим конфліктом. Справжні причини міжособистісних конфліктів заслуговують на особливу увагу тому, що вони маскуються емоціями і неадекватними формами прояву.

Фаза відкритого конфлікту починається з інциденту. Інцидент — це подія, зіткнення, що має неприємний характер і може виникати випадково або організовуватися однією з конфліктуючих сторін. Після виникнення інциденту конфлікт може розвиватися не лише в негативному, а й у позитивному плані і завершитися повним або частковим і тимчасовим вирішенням існуючої суперечності. Але частіше боротьба посилюється і загострюється, конфлікт розростається, набуваючи нових якостей і рис. Цей період фази відкритого конфлікту називають ескалацією. На етапі ескалації конфлікт набуває найбільшої гостроти і веде до того, що сторони починають розуміти необхідність переходу до конструктивних і взаємоприйнятих позицій. Розуміння не є вирішенням конфлікту: воно лише створює передумову для таких дій, що можуть привести до подолання конфлікту.

Цей пошук є періодом пошуку збалансованих форм протидій або протистояння. Розвиток подій під час етапу збалансованих протидій може мати неоднозначні наслідки. Найбільш бажаним є початок вирішення конфлікту шляхом дій (рішень) самих учасників конфлікту або третьою стороною, внаслідок яких протиборство неконфлікгуючих сторін припиняється за допомогою мирних або силових заходів. Іншим наслідком може бути відновлення протиборства, коли одна зі сторін вирішує, що вона може виграти конфлікт шляхом беззастережної перемоги. Таке продовження в свою чергу може або привести до такої перемоги, або до загибелі сторін.

Під ескалацією конфлікту (від лат. зсаіа — сходи) мається на увазі прогресуючий в часі розвиток конфлікту, загострення протиборства, при якому наступні руйнівні впливи опонентів один на одного вищі за інтенсивністю, ніж попередні. Ескалація конфлікту є тією його частиною, яка починається з інциденту і закінчується ослабленням боротьби, переходом до завершення конфлікту.

Під час ескалації конфлікти зазнають трансформації, які весь час підсилюються. Хоча цим трансформаціям піддається кожна сторона конфлікту окремо, вони впливають на поглиблення конфлікту в цілому, тому що як правило всяка трансформація однієї сторони дзеркально відбивається на іншій. У результаті цих перетворень напруженість конфлікту наростає до такого рівня, що послабити її іноді буває надзвичайно важко.

Звичайно під час ескалації ми спостерігаємо принаймні п'ять типів трансформацій. Не обов'язково усі вони відбуваються у кожному конфлікті, але усі вони дуже типові. Це наступних п'ять типів трансформацій.

1. Від м'яких — до жорстких. Якщо одна зі сторін конфлікту, бажаючи настояти на своєму, обирає стратегію суперництва, то, як правило, спочатку вона намагається впливати на іншу сторону м'якими способами, пускаючи в хід чарівність, переконливу аргументацію, приховані докори. У багатьох випадках на зміну цим м'яким тактикам приходять їхні жорсткі родичі — погрози, незворотні зобов'язання і т. п. Але і силові методи можуть зрештою привести протилежну сторону до вибуху. Такого роду трансформацію ми бачимо у відносинах США і СРСР у 1948 р. Радянський Союз від нот протесту перейшов до періодичного перекривання сполучення з Берліном, а потім блокував усі підступи до нього. США із союзниками також рішуче перейшли від зміцнення економіки свого нового союзника Західної Німеччини до створення військового блоку.

2. Від меншого — до більшого. У міру ескалації конфлікту виявляється тенденція до появи усе більшої кількості об'єктів суперечки. Крім того, кожна зі сторін усе більше грузне в боротьбі і вдається до залучення все нових ресурсів, необхідних для перемоги над супротивником. Обидві ці тенденції помітні на прикладі “холодної війни”. Підозріле відношення СРСР до Заходу, яке було спочатку, розрослося до величезної кількості протестів: проти програми з ослаблення комуністичних партій у Європі, проти відновлення Західної Німеччини, проти введення єдиної західнонімецької валюти і, нарешті проти створення могутнього ворожого військового союзу НАТО. З точки зору США виникли у свою чергу проблеми пов'язані з введенням у Чехословаччині комуністичної диктатури, підтримкою грецьких партизанів, блокадою Берліну. Обидві ворогуючі держави поспішно нарощували ресурси, необхідні для продовження конфлікту, і конфлікт усе більше захоплював обидві держави.

3. Від часткового — до загального. Під час ескалації конфлікту окремі моменти, які викликають розбіжності, мають тенденцію поступатися місцем розбіжностям більш широкого плану, що веде до остаточного погіршення відносин між сторонами. Дрібні, конкретні проблеми змінюються грандіозними, всеохоплюючими темами, і виробляється загальна нетерпимість до супротивника.

Усі ці зміни виразно простежувалися у відношенні Сполучених Штатів до СРСР під час “холодної війни”. Заклопотаність із приводу окремих інцидентів, яка спостерігалася в 1945-1946 рр., швидко переросла в повне неприйняття Радянського Союзу і комунізму як такого. На СРСР дивилися як на перевтілення гітлерівської Німеччини, вважали його підступною “імперією зла”, що мріє захопити владу над усім світом. Такі погляди штовхали Сполучені Штати на крайні кроки: маккартизм, багаторічне небажання визнати Народну республіку Китай, участь у в'єтнамській війні. Відносини між США і СРСР настільки погіршилися, що часом усякі контакти між цими двома країнами переривалися.

4. Від прагнення до результату — до прагнення перемогти супротивника і навіть до прагнення нанести супротивнику збиток. У більшості випадків на ранніх стадіях конфлікту сторона прагне просто якомога швидше досягти успіху, вона зайнята тільки своїми успіхами чи невдачами і зовсім не думає добре чи погано почуває себе при цьому інша сторона. Ця позиція характеризується Дойчем як “індивідуалістська орієнтація” — тобто турбота тільки про власні інтереси і повна байдужість до долі іншої сторони. Однак у міру ескалації конфлікту витрати на участь у ньому ростуть, і цілі сторони змінюються. Тепер сторона більше всього стурбована тим, як заподіяти шкоду іншій стороні, а якщо у справу замішані витрати — як змусити іншу сторону постраждати матеріально більше, ніж вона сама. За кожну краплю крові, пролиту першою стороною, друга сторона повинна “захлинутися в крові”. Такий приклад суперництва в його крайніх проявах.

Подібного роду трансформації можна було спостерігати в американо-радянських відносинах після 1945 р. Спочатку прагнення переглянути окремі політичні положення переросли в суперництво найширших масштабів, при якому кожна сторона досягала повної поразки планів іншої, в якій би точці земної кулі не відбувалася справа.

5. Від участі небагатьох — до збільшення рядів. Найчастіше конфлікт починають кілька людей, але якщо ці декілька не в силах досягти свого, він переростає в колективні дії. Якщо інша сторона не йде на пропозиції першої і перша не здатна досягти від неї бажаного ні погрозами, ні обіцянками, ні іншими діями, в інтересах першої сторони залучити собі на допомогу додаткових учасників. Чого сторона не може досягти сама їй, можливо, вдасться досягти завдяки підтримці і силам своїх союзників. Приклад тому — створення під час “холодної війни” двох могутніх військових союзів — НАТО і конфронтуючого йому у Східній Європі союзу країн Варшавського пакту.