Елементи цивільних процесуальних правовідносин

Зміст – це цивільні процесуальні права та обов’язків учасників правовідносин які регулюються у формі процесуальних дій. Зміст має юридичний та матеріальний характер.

Юридичний зміст – це суб’єктивні права і обов’язки суду та органів процесу.

Матеріальний зміст – це реальна поведінка учасників судового розгляду, яку який управомочний може або правозобов’язаний повинен здійснити.

Права і обов’язки осіб які беруть участь у справі можна поділити на загальні тобто для всіх суб’єктів і для спеціальних для окремих суб’єктів (ст31) тобто сторін для свідків (ст50) для експертів (ст53), для спеціаліста (ст54). Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які інші правовідносини, мають визначену внутрішню будову. До них входять три елементи: зміст, суб'єкти і об'єкти.

Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин досить широкий.

Першу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин становлять судові органи та їх посадові особи. В процесуальних правовідносинах, за загальним правилом, одним із суб'єктів завжди виступає суд.

До посадових осіб судових органів належать: судді — в суді першої інстанції, головуючий — у апеляційній та касаційній інстанціях. Але слід мати на увазі, що відповідно до закону, коли судді чи головуючому надається право вирішувати окремі питання одноособово, то і в цьому випадку він діє від Імені суду.

До другої групи суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин належать особи, що беруть участь у справі: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК). Для осіб, що беруть участь у справі, характерно те, що вони мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи, захищають у процесі свої суб'єктивні права чи інтереси, права та інтереси інших осіб, державні інтереси. Для осіб, які беруть участь у справі, характерно також те, що вони своїми діями можуть вчиняти вплив на рух цивільного процесу.

Третя група суб'єктів цивільних правовідносин — це особи, які сприяють здійсненню правосуддя. До них належать: секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідки, експерти, перекладачі, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу. Для цієї групи осіб характерно те, що вони не мають юридичну заінтересованість у кінцевому результаті справи

Наступний елемент цивільних процесуальних правовідносин — об'єкт. Об'єкт Об’єкт – це те з приводу чого виникають цивільні, процесуальні правовідносини і на що спрямовані процесуальні права і обов’язки. До об’єктів відносяться матеріальні і нематеріальні блага які задовольняють потреби суспільства. Законодавство виділяє загальний об’єкт для всіх цивільних процесуальних правовідносин а для окремих цивільних процесуальних правовідносин спеціальний об’єкт. Загальний об’єкт співпадає завданнями цивільного судочинства це правильний і швидкий розгляд справи та інших вирішень з метою захисту соціально – економічних, політичних та особистих прав та інтересів фізичних осіб і законних інтересів юридичних осіб та держави. Наприклад об’єктом між судом і свідком у судовому засіданні є фактичні дані які мають значення для вирішення справи.

 

47. Поняття матеріально-правових та процесуально-правових заперечень відповідача проти позову. Правові наслідки таких заперечень проти позову.

Стаття 128. Заперечення відповідача проти позову

1. Після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

2. Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі.

3. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.

Заперечення проти позову поділяються на матеріально-правові і процесуально-правові.

Матеріально-правовими запереченнями є:

1) незаконність вимог позивача. Відповідач може доводити, що вимоги позивача суперечать чи не відповідають закону, зокрема через обрання неправильного способу захисту порушеного права, через неправильне застосування закону і т. п.;

2) необґрунтованість вимог. Відповідач може заперечувати порушення, в якому його звинувачує позивач, неналежність відповідача, відсутність відповідних доказів, неправильну оцінку доказів позивачем.

Процесуально-правовими запереченнями є:

1) відсутність в позивача права на звернення до суду. Відповідно до ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси. Тому відповідач може доводити неналежність позивача (відсутність у нього прав, на захист яких подано позов);

2) наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Відповідач може покликатися на наявність обставин, які зазначені в ч. 2 ст. 122 ЦПК.

Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу. Заперечення проти позову ускладнюють процесуальну діяльність позивача, оскільки змушують його відповідати, доводити навіть очевидні речі. З цих причин відповідачеві недоцільно визнавати небажані факти.

 

48. Додаткове рішення. Підстави винесення додаткового рішення. При порушенні якої вимоги до судового рішення можна винести додаткове рішення? Якщо вимога, що була вказана в позовній заяві, не була предметом дослідження в судовому засіданні, то чи можна виправити цей недолік винесенням додаткового рішення? Чи можна оскаржити додаткове рішення?

Стаття 220. Додаткове рішення суду

1. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

2. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

3. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов'язковою.

На додаткове рішення може бути подано скаргу.

5. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Коментар

1. Рішення суду повинно бути повним, тобто повинно вирішувати усі позовні вимоги та усі питання, пов'язані із розглядом спору. Способом усунення неповноти рішення суду є ухвалення додаткового рішення.

2. Додаткове рішення може бути ухвалене судом за наявності однієї або кількох підстав, що наведені нижче:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. На нашу думку, суд повинен вирішувати усі заявлені позовні вимоги, зокрема й ті, щодо яких сторони не подавали доказів чи пояснень. В такому разі суд в задоволені цих вимог повинен відмовити за недоведеністю. Ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати первісні вимоги, а також усі уточнення (доповнення або зміни) до них, які заявлялися в судовому засіданні;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати. Цей недолік рішення суду унеможливлює його примусове виконання.

Необхідність постановлення додаткового рішення може виникнути тоді, коли суд позов задовольнив. Коли суд у позові відмовив, не виникає необхідності стягувати гроші або передавати майно;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу. Відповідно до цієї статті, суд допускає негайне виконання рішень у справах про: 1) стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

В цих випадках суд зобов'язаний допустити негайне виконання не залежно від надходження відповідного клопотання від зацікавлених осіб;

4) судом не вирішено питання про судові витрати. Питання про розподіл судових витрат вирішується судом одночасно із ухваленням рішення суду. В мотивувальній частині рішення суд повинен визначити склад цих витрат та як вони розподіляються між сторонами. В резолютивній частині рішення зазначається хто і на чию користь сплачує ці судові витрати. Додаткове рішення може бути ухвалене і тоді, коли суд вирішив питання про розподіл судових витрат лише частково.

Додаткове рішення не може бути ухвалене на підставі додаткового поданих доказів про розмір та склад судових витрат. Так, не допускається подання документів, що підтверджують, наприклад, розмір витрат на правову допомогу, і їх включення до складу судових витрат після ухвалення рішення.

3. Додаткове рішення може бути подано після проголошення рішення і до закінчення строку на виконання рішення. Постановлення додаткових ухвал законом не передбачено.

Ініціатива постановити додаткове рішення може виходити від суду або від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі. Заява про ухвалення додаткового рішення подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою.

4. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов'язковою. Строк розгляду заяви законом не передбачено. Тому суд повинен виходити з вимог розумності.

5. За змістом додаткове рішення повинно відповідати загальним вимогам, які передбачені для рішення суду, тобто повинно містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивні частину. Однак суд обмежується аналізом лише тих обставин, які стосуються підстав для ухвалення додаткового рішення. В описовій частині суд повинен додатково зазначити коли було ухвалене рішення, яке доповнюється додатковим рішенням.

В резолютивній частині суд вирішує лише ті питання, які викликали необхідність ухвалення додаткового рішення. При цьому резолютивна частина додаткового рішення не повинна повторювати змісту резолютивної частини "основного" рішення, тобто того, яке доповнюється.

На виконання додаткового рішення видається окремий виконавчий лист.

6. Додаткове рішення є самостійним об'єктом оскарження. На це рішення може бути подано апеляційну скаргу окремо від рішення суду. В тому випадку можлива ситуація, коли рішення суду вступає в силу окремо і раніше, ніж додаткове рішення.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 293 ЦПК ця ухвала може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 297 ЦПК при надходженні до апеляційного суду неналежно оформленої справи,... без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

 

 

49. Поняття процесуальної співучасті в цивільному судочинстві України. Види співучасті.