Колектив авторів. Професор Б.П. Ковальський, доценти: П.А.Дігтяр, В.С.Сторчило, С.О. Костилєва, С.І.Лисенко.

Факультет соціології. Кафедра історії

 

 

Історія України

(Соціально-політичні аспекти)

Навчальний посібник

 

Загальна редакція Б.П. Ковальського

 

 

Частина ІІ

 

Київ – 2003

Історія України. Соціально-політичні аспекти.

Навчальний посібник для вищих закладів освіти

ІІІ- ІV рівнів акредитації. 2003 рік.

 

Загальна редакція Б.П. Ковальського

 

Колектив авторів. Професор Б.П. Ковальський, доценти: П.А.Дігтяр, В.С.Сторчило, С.О. Костилєва, С.І.Лисенко.

 

У посібнику розглядаються проблеми історичного поступу Української держави. Висвітлюються основні закономірності, суть і наслідки етапів державотворення. Значна увага приділена державотворчим процесам ХХ століття, еволюції українського державотворення в 1917-20 рр., в радянський період, в умовах її суверенітету (кінець ХХ-початок ХХІ ст.).

Курс подається за модульною схемою.

 

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету соціології НТУУ “КПІ”. Розроблено на основі програми курсу затвердженої МОНУ.

 

 

ISBN Ó Кафедра історії НТУУ “КПІ”

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Лекція 2.1. Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та процесів українського державотворення. Слов’янська держава Русів. Козацько-гетьманська держава – Військо Запорозьке.

План.

1. Слов’янський період в розвитку в українській державності. Київська Русь. Політико-адміністративне становище України в ХІV-ХVІ ст.

2. Українська Козацька держава – Військо Запорозьке (сер. ХVІІ – 80-ті рр. ХVІІІ ст.)

Концепції державності в українській історико-політичній науці.

Проблема початкових етапів і процесів українського державотворення завжди була найактуальнішою в історіографії. Інтерес до свого минулого зародився в Україні дуже давно, можна сказати, вже на початку української державності. Нажаль, ми не маємо цих джерел. Тільки з ХІ століття починається історіографія проблеми. “Повість минулих літ” Нестора, Київський, Галицько-Волинський літописи та інші висвітлюють процеси державного будівництва тієї епохи, яка характерна для середньовіччя.

З відродженням української державності у ХVIIст. постає “козацька історіографія” в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка, Григорія Граб’янки, Григорія Полетика та ін. останні починають подавати історію з народницьких позицій. Але тодішня історіографія ще не була науковою. Остання починається з кінця XVII-ХІХст.

Передова українська інтелігенція протестуючи проти ліквідації автономії починають висвітлювати історію українського державотворення, закладаючи в її основу ідею народності, політичної свободи, соціальної рівності та справедливості. Також першою науковою історією України була “История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства” Д.М. Бантиш-Каменського, яка вийшла в 1822р.

З цього часу починає зароджуватися народницький напрям в історіографії. Ці погляди виразно проявилися в творах М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша, О.Левицького, І.Каманіна, Я.Шульгіна та ін. Одним з найбільших представників народництва був М.Грушевський. В своїх творах він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя і культурного розвитку. Стрижнем його Історії України – Руси була проблема українського державотворення.

Конституція народоправства яскраво виражена в наукових працях Р.М.Лащенка. В них автор, глибоко досліджуючи історію народного життя, господарства та побуту, віддає перевагу вивчення етапів державного будівництва української нації, форм політико-правного державного будівництва, які створювалися українським народом. Р.Лащенко першим з українських вчених розробив лекційні та семінарські курси з історії українського права і держави.

Народницька концепція вищезазначених авторів пов’язана з концепцією федеративного будівництва. М.Грушевський розглядав федералізм як вирішальний фактор у боротьбі з капіталізмом та імперіалізмом, яким він протиставляє ідею вільного союзу братніх народів.

Р.Лащенко виводить свою ідею федерації на основі історичних федеративних традицій українського народу, що існували в Скіфії, Русі, Війську Запорозькому.

Поряд з народницьким напрямом в історико-політичній науці сформувався консервативний напрям. Ця концепція була викликана необхідністю обґрунтування політико-правових підстав монархічного гетьманського ладу в Україні в 1918р. Найбільш відомими представниками українського консерватизму були В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та ін.

Засновником консервативної школи в українській історіографії державотворення був В.Липинський. В своїй праці “Україна на переломі” автор вважає Б.Хмельницького найбільшим генієм української політичної думки, свідомим будівничим української держави. Майбутня українська держава, це незалежна монархія дідичного (спадкового) характеру

В цьому аспекті суттєвою для з’ясування є концепція національної держави. Засновником національно-державницького напрямку в українській політичній науці був С.Дністрянський. Загальні методичні основи національно-державницької концепції вченого викладені в одній із перших його наукових праць “Звичаєве право та соціальні зв’язки”. В цій праці, виходячи з первинності права щодо політики, він доводить, що політика, зокрема політика держави, утворюється на основі вже існуючих правових норм суспільного життя. Дністрянський переконує, що в основі суспільних зв’язків лежить історична справедливість, тобто встановлені історією традиції певного народу і держави, які постійно розвиваються. З цих позицій він розглядає історію українського народу і державності, намагаючись визначити їхні автономні історико-правові підстави.

Кожна з цих та інших концепцій державності в українській історико-політичній науці стала основою сучасної історико-сучасницької історіографії. В зв’язку з цим виробився інтегративний підхід до вивчення держави і суспільства. Цей підхід чітко викристалізувався в сучасних історико-державницьких творах В.Г.Гончаренка, А.Й.Рогожина, В.Я.Тація та багатьох інших.

Велике переселення народів на території України і його вплив на суспільні зв’язки першої половини І тисячоліття н.е.

В перші століття н.е. після занепаду Скіфської і Боспорської держав на території України з різних частин (регіонів) Європи і Азії стали проникати різні народи. Переважно римські і грецькі автори називають германців: кельтів, готів, вандалів (венедів), варяг, угрів, болгар, гунів, аварів тощо. Так, в кінці ІІст. н.е. германський союз племен готів, який перебував між Одером і Віслою і тиснений римлянами, змушений був мігрувати на південь через Полісся нинішньої України і заселяє територію між Дністром і Дунаєм. На цій території вони утворюють свою державу, яка ґрунтувалася на принципах військової демократії. Цю державу Східно-Римська імперія використовувала для боротьби із слов’янськими племенами.

В ІVст. гуни (народ урало-алтайського чи тюрко-фіно-монгольського походження) витіснили готів з України за Дунай. Пізніше в середині Vст. під керівництвом царя Аттіли переселяються далі на захід. На зміну гунам прийшли нові народи: болгари, а за ними авари. В VІст. болгари засновують на нинішньому Дунаї в колишній римській провінції Мезії свою державу. Так само це роблять угро-фіни.

Життя і суспільний лад цих народів перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Ці народи займалися традиційними для тієї епохи видами господарювання: кочовим скотарством, мисливством, рибальством, збиральництвом дарів природи, обміном (торгівлею). Ці ж народи зробили відчутний культурний і політичний вплив на життя і побут, культур місцевого населення тодішньої України, сприяли новим тенденціям етногенезу українського народу тієї епохи.

Слов’янський період в розвитку української державності.

Утворення держави Русів і етапи її розвитку. Суспільний і

Першій половині ХVІІст.

Етнографічні території України в першій половині ХIVст. перебували в складі різних держав. В 40-х рр. ХIVст. землі Галичини і Холмщини загарбала Польща. Раніше, впродовж ХІ – першої чверті ХIVст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Пізніше до складу цієї держави перейшли буковинські землі, а в 60-х рр. ХIVст., після утворення князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу. В 1514 році Молдова потрапила у васальну залежність до Османської імперії. Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я були складовою монголо-татарської Орди, а після її розвалу в ХVст. опинилися під владою Кримського ханства, яке визнавало протекторат Туреччини.

Волинь в результаті шлюбно-сімейних зв’язків визнала владу литовського князя Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення. Чернігівщину у 1350рр. захопив литовський князь Ольгерд. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Орді, він в союзі з руськими князями і боярами витіснив монголо-татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Всі ці землі, зберігаючи повну автономію, стали складовою Великого князівства Литовського. Внаслідок цього Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважно слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова була визнана державною. Православна церква залишилася панівною в духовному житті.

На Північному Сході землі Русі згуртовувало Московське князівство. Його провідники вступили в політичне протиборство з Великим князівством Литовським і Кримським ханством, прагнучи об’єднати навколо Москви всі землі колишньої Русі. В цьому протиборстві Москва взяла гору. Тим-то, а також у зв’язку із агресією Тевтонського ордену литовська керівна верхівка змушена була укласти низку уній з Польщею (1385, 1413, 1569рр.), внаслідок чого Велике князівство Литовське і Королівство Польське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту Польську, до якої увійшли й українські землі Південно-Західної Русі.

Попри все це, у ХІV-ХVІІст. не припинявся процес розвитку української народності. До Люблінської унії у соціальній, культурній, політичній сферах та у розвитку національної самобутності, що виростала на ґрунті антитатарської (протимусульманскої) та антифеодальної (протикатолицької) боротьби український (руський) народ зробив важливий крок вперед. Після Люблінської унії українська соціальна верхівка зраджує свою національність і релігію та переходить на бік іноземної пануючої верстви. Проте, втрата національної аристократії була компенсована появою козацтва. Воно стало на чолі національного духовного життя, виступило на захист національної мови, освіти, релігії, очолило визвольну боротьбу народу.

ІІІ.

Директорія надала боротьбі з гетьманщиною вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості. Свій внесок у розвиток подій зробив Український Військово-Революційний комітет, сформований Директорією.

Велику роль у розкладі окупаційних військ відіграли більшовики. Спеціально для роботи серед іноземців було створено Центральну федерацію іноземних груп РКП(б).

19 грудня 1918р. Директорія в’їхала до Києва. 26 грудня 1918р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів на чолі з В.Чеховським. по всій Україні налічувалось близько 100 тис. вояків. Через півтора місяця їх було не більше 21 тис.

30 листопада було утворено Революційну військову раду Червоної Армії України, яка організувала наступ з нейтральної зони вглиб України силами Богунського й Таращанського полків. Всі Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська повстали разом.

На значній території Катеринославщини утверджується влада Н.Махна, який заявив про своє невизнання Директорії. Він однаково вороже ставився до всіх влад, вважаючи їх чужими й грабіжницькими.

У жовтні 1918р. збори представників від українських партій конституювались, як Українська Національна Рада і проголосили утворення з українських земель Австро-Угорщини Української держави. 9 листопада 1918р. було створено уряд – Державний Секретаріат на чолі з К.Левицьким. Західноукраїнська Народна Республіка зазнала іноземної агресії, що прискорило визрівання планів об’єднання з Наддніпрянською Україною. 1 грудня 1918р. представники Державного Секретаріату ЗУНР і члени Директорії підписали у Фастові Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. 22 січня 1919р. у Києві оголосили Універсал Директорії про Злуку УНР і ЗУНР.

Великі надії пов’язувались із Трудовим Конгресом України, але робітництво й селянство поставились до виборів пасивно. Виступаючи на Конгресі, Голова Директорії зазначав, що Директорія в своїй діяльності орієнтується на культурний Захід. – Далі працювати було небезпечно і форум поспіхом закрився. Почалось відновлення влади Рад на Сході Лівобережжя.

Зібравшись у Вінниці, представники українських партій розцінили ці дії, як ворожі щодо українського народу. Було вирішено прийняти систему “трудових рад”, тобто представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Система трудових рад була маскою, яка давала вихід революційній енергій мас і в той же час давала право казати, що тут немає більшовиків. Директорія в цілому схвалила систему трудових рад, а вищим державним органом мав стати Трудовий Конгрес.

Після вступу до Києва, військовики Осадного корпусу Є.Коновальця розгромили майже всі робітничі організації. В місті було запроваджено стан облоги жорстку цензуру. У Києві мало не щодня знаходили трупи невідомо ким забитих робітників. В такій атмосфері з’явився текст Декларації Директорії, яка була оголошена 26 грудня 1918р., відновлювались права, які мали селяни і робітники за Центральної Ради. Всі трудові господарства залишались в користуванні попередніх власників непорушними, а решта земель переходила у користування безземельних і малоземельних селян. Було відновлено 8-годинний робочий день. Знов установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів. Головним Отаманом С.Петлюрою було висунуто гасло: “Геть гетьманців, геть совдепи; нехай живе Директорія!”, на яке пристали практично всі отамани. Платформа Директорії, відповідні їй дії спочатку знайшли підтримку мас. Про це свідчили селянські з’їзди. Однак, через короткий час селянські з’їзди припинились, вони оголошувались “більшовицькими”. А лідери УСДРП виступили за “справжній демократизм” (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для повернення організацій правого флангу – хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.

Сформований у квітні 1919р. соціалістичний уряд у відозві до населення говорив про суцільне вороже оточення. Через те державне діло стояло багатократно перед катастрофою: в січня 1919р. – в Києві, в лютому – і Вінниці, в травні – в Волочиську, в червні – в Кам’янці. Все це – етапи українського народу по дорозі на Голгофу, – робиться висновок у документі. У відозві сформульовано лише одну програмну тезу – захист самостійної незалежної України. Втрачаючи можливості впливати на ситуацію в Україні, лідери УНР виявляли велику турботу про впорядкування системи державних владних інститутів. У найкритичніший момент – 12 листопада 1920р. було затверджено “Закон про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР”.

Факти свідчать про зростаючу ворожість трудящих до Директорії, яка починає шукати шляхів домовленості з Антантою. В урядових колах останньої панували праві настрої і тому з ними міг домовитись лише український уряд з представників націоналістичних угруповань. В цих умовах В.Винниченко вийшов з Директорії. Новий уряд приступив до ліквідації трудових рад і Рад робітничих та селянських депутатів на місцях, як самочинних і незаконних інституцій. Французи планували активно втручатися у внутрішні справи України.

Очоливши Директорію, С.Петлюра, зосередив у своїх руках військову й політичну владу. За словами В.Винниченка, так влада стала “отаманською”. – Безконтрольність, безвідповідальність, самовладність, нездатність до організації, безпринципність, малоросіянський патріотизм і безглуздий шовінізм – усі ті риси, якими відзначалась отаманщина. Це все відносилось до подій весни-літа 1919р. Велику долю відповідальності за розгул отаманщини несли керівні центри УНР, передусім С.Петлюра. Отаманом міг стати всякий, хто хотів. Головним отаманам видавалось посвідчення, що такий-то мав формувати “загін”, йому давалось кілька млн. карбованців і новий отаман починав свою діяльність. Формально вони підлягали “Головному Отаманові”, але, по суті, ця славолюбна “балерина” боялась цих отаманів, запобігала їхньої ласки. С.Петлюра начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини, як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо і невідворотного явища. А джерелом постачання отаманів був далеко не найкращий людський матеріал.

Мало привабливою сторінкою історії України 1919р., прямо пов’язаною з отаманщиною, стали єврейські погроми. Погромні акції набули таких масштабів, що 30 липня 1919р. було асигновано з коштів державної скарбниці на допомогу єврейському населенню міст і містечок 11460000 грн.; 24 жовтня на ту саму потребу – 20 млн. грн. В.Винниченко вважав, що основні причини цього явища полягають насамперед у віковій темноті, забитості й замученості народних, особливо селянських мас. Це був постійний, страшний резервуар темної муки, гніву й обурення мас на ті соціальні кривди, які віками збиралися в душі народу. Позбавлене вільного вибору місця проживання єврейство змушене було концентруватися в Україні. Через заборону вільного вибору професій, обмеження прав російського громадянства євреям у боротьбі за існування нічого не залишалось, як опановувати у масовому масштабі навички дрібного ремісництва, лихварства, працювати у сфері обслуговування. Ця професія викликала у працюючих елементів гнів і огиду. Коли ж до цього додати расову відмінність, яка в темних людей завжди викликає примітивні спадкові емоції ворожнечі, то легко зрозуміти, що все єврейство як таке серед українського темного селянства мало не прихильну і покалічену оцінку.

Загострення національних конфліктів, прихильність єврейського робітництва до більшовизму розв’язали руки темним душам і дали немов право дати волю своїм гнійним емоціям. Винниченко погоджується з тими, хто вважав погромником С.Петлюру – лідера УНР. Але цим він не хотів сказати, що С.Петлюра мав якусь особливу ненависть до єврейства. Це був, на погляд Винниченка, обиватель. Він готовий був “принципіально” признати євреїв такими ж людьми, але в якому з дитинства сиділа антипатія до цієї раси. Якщо єврейство не стане на шлях активної допомоги, то його треба громити. Це одна з причин такої шкідливої й злочинної позиції, яку цей чоловік займав у тих тяжких подіях.

Головною фізичною й наочною силою було військо. В війську ж керуючою силою було начальство – отамани. Отже, насамперед треба було підтримувати симпатії й популярність серед отаманів. Через ці причини С.Петлюра не міг ефективно боротися з погромами навіть тоді, коли цього вимагало його політичне оточення. Український уряд, урядова демократія не могли вказати на головного винуватця антиєврейських ексцесів, тому що за тих конкретних обставин це дало б непоправної шкоди національно-державній справі, як вона, звісно, розумілась. Провід української революції докладав чималих зусиль, спрямованих проти погромної практики. В цілому ж як єврейські погроми, так і суперечності в українському таборі (між наддніпрянцями і галичанами, між політичними партіями і течіями) негативно відбилися на національно-визвольній справі, живили внутрішню нестабільність УНР, ослаблювали її у боротьбі з зовнішніми ворогами. Це розуміли політичні лідери і намагались подолати небажані тенденції, хоча змінити ситуацію було практично неможливо.

На той час почались операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. Однак, виснаживши денікінців, червоні в кінці червня – на поч. липня 1919р. змусили до відступу Українську армію. Невдачі переслідували і галицьку армію. В кінці червня 1919р. прийшло повідомлення, що для охорони мирного населення Східної Галичини від “звірств більшовицьких банд”. Найвища Рада Антанти і її союзники вирішили уповноважити керівників польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч.

Після того як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, вона перейшла річку Збруч. Так почалася боротьба проти більшовиків соборним фронтом. Досягти однорідності двох частин армії УНР було непросто. УГА формувалася під впливом традицій австрійської армії і її вирізняли організованість, нахил до муштри, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими крилами, порив у атаці, однак, без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну. Негативними рисами були – страх за свої фланги та тил, відсутність взаємної виручки. Оточені, вони досить легко і охоче йшли в полон. Це була селянська армія, не захоплена заразливим і розкладовим духом революції.

Що ж до армії УНР, то вона увібрала в себе традиції російської армії. Це, здебільшого селяни, слухняні, нерозбещені, розумні. Армія УНР була менш організованою й упорядкованою ніж Галицька. З боку чисто бойового, то наддніпрянці були сильніші за галичан.

Влітку у збройну боротьбу проти РКП(б) – КП(б)У втягнулись усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак, однією з нездоланних перешкод стали суперечності в середині українського табору. Є.Петрушевич проголосив себе диктатором ЗОУНР. Директорія побачила в цьому державний переворот і не признала диктатури. Галицькі лідери вважали небезпечним боротися з денікінцями, які могли просто знищити українців в разі конфлікту. Тому перевага віддавалась пошуку шляхів порозуміння з Денікіним, за яким до того ж стояла Антанта. Соціалісти вважали, що порозуміння з Денікіним є гірше, ніж військова поразка. В.Винниченко приходить до висновків, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за УНР лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам’янецький же уряд дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти – Польщу. А, щоб одержати від поляків допомогу, С.Петлюра мав відмовитись від повернення до лона України Східної Галичини. В.Винниченко констатує, що обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката – польської шляхти, а другий в другому – Денікіна. Обидва продавали в неволю і визиск одну частину України за можливість гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.

Керівництво УНР погоджувалось на все більші поступки. Очевидним прорахунком стало призначення командуючим Київською групою військ генерала А.Кравса, вихідця з Галичини. В цьому полягала одна з причин того, що захоплений 30 серпня 1919р. українським військом галичан Київ відразу був майже без опору зданий денікінцям. 24 вересня 1919р. було офіційно оголошено війну Денікіну, який окуповував все більшу територію України і люто розправлявся з усім національно-самобутнім. Тим часом ситуація на фронті ставала дедалі загрозливішою. Всі історики єдині в тому, що спостерігалася тенденція до катастрофічного скорочення особового складу. А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР, адміністративній безпорадності керівництва, господарчій руїні і хаосі, фінансовій скруті. Галицькі частини відступали перед денікінцями навіть тоді, коли останні явно поступались чисельно. Незважаючи на практично безвихідне становище, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради “з інформаційною метою і для підбадьорення”. Петлюра 2 грудня виїхав до міста Чорториї. 5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного Отамана знищенням УНР.

Ті ідеали, які від початку 1917р. надихали українство на кардинальні трансформації суспільства, майже остаточно вичерпали себе на літо 1919р. українські провідники змінили їх на зусилля, спрямовані на утримання здобутої влади і вийти за межі цього кроку їм не судилося. Не бажаючи примиритися з поразкою, борці за українську ідею 6 грудня 1919р. ухвалили рішення розпочати похід тими збройними силами, що збереглися у запілля ворога.

Під час Зимового походу армія двічі пройшла туди й назад через район між Бугом і Дніпром. З великою прикрістю сприймались повідомлення про сутність угод, підписаних українськими представниками у Варшаві. Договором визнавалась Директорія на чолі з Петлюрою. Не сама конкретна Україна, як народ, визнавалась незалежною, а лише право на незалежність. На користь Польщі відходила більша частина Волині.

Керівні кола Польщі вважали ситуацію сприятливою для розширення меж держави до кордонів 1772р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину, Підлящщя, Західну Волинь. 7 травня поляки оволоділи Києвом, але подальше просування на лівому березі Дніпра було припинено. На кінець липня Червона армія відтіснила поляків практично до кордонів Галичини, а згодом вийшла під стіни Львова і Варшави. Проте на середину серпня Польська армія в результаті допомоги з боку Антанти, залучення російських антирадянських сил почала контрнаступ. Протягом другої половини серпня – початку жовтня 1920р. переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону армію вглиб України на 120-200км. Однак радянські війська чинили опір і знесилені поляки погодились на перемир’я між РСФРР і УСРР, з одного боку і Польщею – з іншого. В Ризі почались переговори, які завершились укладенням перемир’я з 18 жовтня 1920р.

З літа 1920р. уряд УНР мало не щотижня змінював місце свого перебування. Поступаючись Червоній армії, Українська армія в листопаді зазнала двох нищівних ударів і 21 листопада 1920р. рештки українського війська у районі Волочиська переправились через річку Збруч. Починаючи з кінця 1920р. розмови про революцію, як в документах того часу. В емігрантському середовищі більшість вважала, що центр УНР в своєму тодішньому складі збанкрутував і не міг представляти перед світом ідею української державності. Визначальним залишалось панування в Україні Радянської влади. Українська революція завершилась.

Ставлячи в центр уваги міркування безпосередніх учасників Української революції і, водночас учених і істориків слід виділити деякі основні уроки подій 1917-1920рр. Ці автори вважають, що одержане в спадщину неструктуроване українське суспільство було важко організувати на цілеспрямовані дії, передусім через низький ступінь свідомості його членів. Серйозні проблеми виникли під час революції через розходження між політичними партіями, які намагалися очолити визвольний рух. Серйозно зашкодив Українській революції, на думку І.Мазепи, режим гетьманщини. У вину йому ставиться успіх більшовицької пропаганди в масах не тільки проти курсу П.Скоропадського, але й проти українського визвольного руху взагалі, а також розвал єдиного національного фронту, що склався за часів Центральної Ради. Всі автори засуджують отаманщину, а С.Петлюра констатує той факт, що селянин, чинив опір усім владам, в тому числі і рідній, українській.

В.Винниченко вважав серйозним прорахунком Української революції те, що на свій гребінь вона винесла політиків, які еволюціонували в бік буржуазної державності – всупереч об’єктивним обставинам.

Серйозною вадою революції стали відсутність єдності, розбіжність і, навіть, суперництво всередині українського проводу. На результати боротьби за українську справу згубно вплинув несприятливий зовнішній чинник, практично всуціль вороже оточення УНР, військове втручання тощо. Україна була ще не готова до великих подій, вважає І.Мазепа.

Критично оцінюючи досвід 1917-1920рр., автори не були схильні перекреслювати значення Української революції. С.Петлюра заявляв, що єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.

Модуль ІІ. Лекція 3

Протягом 1954-1956рр. у відання союзних республік були передані підприємства і організації цілих галузей народного господарства, зокрема, харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, тощо. Всього 15 тис. підприємств.

Вжиті заходи сприяли підвищенню ефективності виробництва, однак в управлінській системі як і раніше переважали елементи керівництва по вертикалі, що гальмувало в кінцевому підсумку комплексний розвиток республік і регіонів.

З урахуванням цих та ряду інших обставин лютневий (1957р.) Пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про дальше вдосконалення управління народним господарством”, суть якого полягала у відмові від галузевого управління через міністерство і союзні відомства до територіального – через ради народного господарства (раднаргоспи).

Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон, згідно з яким в Україні було утворено 11 економічних адміністративних районів (раднаргоспів), а саме Вінницький, Луганський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський, Одеський, Сталінський, Станіславський, Харківський, Херсонський. У підпорядкування Рад Народного Господарства були передані комбінати, трести, підприємства, будівельні організації, які раніше управлялася загальносоюзними та союзно-республіканськими міністерствами. Міністерства і Державні комітети ліквідовувалися і про це були внесені відповідні зміни в Конституцію УРСР. В той же час на місці загальносоюзних міністерств були утворені республіканські міністерства невиробничої сфери, зокрема в Україні, було утворене своє власне Міністерство освіти та ін.

Важливим чинником, який впливав на необхідність проведення реформування управління М.Хрущовим було те, що саме з середини 50-х рр. світ вступає в епоху третьої технологічної революції, яка ввійшла в історію під назвою науково-технічна революція (НТР).

Знаковою подією в республіканському житті України стала передача до її складу Кримської області згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954р. за обопільної згоди керівництва РРФСР і УРСР. Таке рішення аргументувалось спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими зв’язками між Кримом і Україною.

Цим актом завершувалось практично об’єднання в одних кордонах майже усіх історично українських земель.

Проведені Хрущовим реформи управління не забезпечили бажаного просування країни по шляху прискорення науково-технічного прогресу та виведення її з економічної кризи. В жовтні 1964р. Хрущов був усунутий від влади. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, а головою Ради Міністрів СРСР був призначений Олексій Косигін. Нове керівництво вирішило повернутися до управління промисловістю за галузевим принципом через союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства. 30 вересня 1965р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про поліпшення управління промисловістю”, у відповідності з якою ліквідовувались Ради Народного Господарства і відновлювались міністерства. На виконання постанови 2 жовтня 1965р. був прийнятий закон “про зміну системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління”. У зв’язку з цим VII сесія Верховної Ради УРСР 6-го скликання прийняла 23 жовтня 1965р. Закон “Про зміну органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління УРСР”. Згідно з цим законом замість ліквідованої Української Ради народного господарства в УРСР було утворено 9 союзно-республіканських промислових міністерств і республіканське Міністерство місцевої промисловості. В союзно-республіканські були перетворені Держплан і Держбуд УРСР. Структура міністерств і відомств в Україні не була сталою і часто змінювалась. Постановою Ради Міністрів УРСР від 14 січня 1966р. було також ліквідовані раднаргоспи економічних районів УРСР.

Після цього система управління в УРСР протягом 70-80-х рр. суттєво не змінювалась. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади був уряд – Рада Міністрів УРСР, яка утворювалася Верховною Радою УРСР на першій після виборів сесії.

Під керівництвом Ради Міністрів працювали республіканські міністерства, головні управління, комітети та інші республіканські відомства. Рада міністрів перевіряла діяльність уповноважених загальносоюзних міністерств та відомств, спрямувала і перевіряла роботу виконавчих комітетів обласних Рад.

Уряд УРСР за Конституцією був відповідальний перед Верховною Радою, а в період між сесіями – перед Президією Верховної Ради і їм підзвітний. Але ні одне рішення з тих чи інших загальнореспубліканських проблем не подавалося до Верховної Ради, не пройшовши стадію Політбюро і ЦК КПУ.

У тому ж віддані перебували і місцеві органи влади і управління. Згідно з Конституцією УРСР 1937р. місцеві органи влади мали назву Ради депутатів трудящих, а пізніше з прийняттям Конституції УРСР 1978р. – Ради народних депутатів. В Україні, як і в цілому по СРСР, сформувалася єдина система місцевих Рад – обласні, міські, сільські та селищні Ради народних депутатів. Верховна Рада УРСР здійснювала керівництво своєю системою Рад. Ради вищого рівня здійснювали керівництво Радами нижчого рівня. Місцеві Ради розглядалися як представницькі органи народу і одночасно як органи держави. За Конституцією СРСР і Конституцією УРСР всі органи державної влади були підпорядковані і підзвітні Радам. Діяльність системи Рад була побудована на принципі демократичного централізму.

Відповідно до адміністративно-територіального поділу УРСР 70-80-х рр. тут діяло 10384 місцевих Рад, в тому числі, 25 обласних, 2 міські – міст республіканського підпорядкування, 476 районних, 90 районних у містах, 385 міських у містах обласного і районного підпорядкування, 772 селищних і 8598 сільських. Ради обиралися всіма громадянами на основі загального, рівного і прямого виробничого права при таємному голосуванні згідно з Конституцією УРСР діяльність місцевих Рад ґрунтувалася на основі колективності керівництва, гласності, регулярності звітності депутатів перед виборцями та виконавчих комітетів перед Радами і населенням, широкого залучення трудящих до участі в їх роботі. Однак на практиці часто гору брали формалізм і бюрократизм.

Виконавчими і розпорядчими органами Рад депутатів трудящих (народних депутатів 1977р.) були виконкоми. Вони обиралися з числа депутатів відкритим голосуванням на перших після виборів сесіях.

Подвійна підлегливість виконавчо-розпорядчих органів місцевих Рад була виявом їх практичної підпорядкованості найвищим органам влади і управління в Україні і Радянському Союзі.

Даний стан справ, а також певні перспективи узаконювала Конституція УРСР 1978р. Вона визначала, що основу радянського суспільства становили соціалістична, політична і соціально-економічна система. Перша мала такі складові: загальнонародна держава; КПРС – керівна і спрямовуюча сила; профспілки, комсомол та інші громадські організації; трудові колективи. Друга – єдиний народногосподарський комплекс; планове ведення господарства; участь трудящих в управлінні виробництвом; розвиток соціалістичного змагання тощо.