Зміст Болонського реформування (1999 - 2015).

Процес об'єднання Європи та його поширення на Схід супроводжується формуванням спільного освітянського та наукового простору. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья (Італія), де започатковано цю ініціативу.

Болонська декларація 1999 р. та інші документи Болонського процесу започаткували серії реформ, необхідних для гармонізації архітектури системи європейської вищої освіти, збільшення сумісності, порівнянності та конкурентоспроможності європейської вищої освіти, а також підвищення її привабливості і для громадян країн Європи, і для громадян та дослідників інших країн.

Головна мета цього процесу — консолідація зусиль наукової й освітянської громадськості й урядів країн Європи не лише для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки та вищої освіти у світовому вимірі, а й для підвищення її ролі в суспільних демократичних перетвореннях.

Підписання 1999 р. Болонської декларації "Про європейський простір вищої освіти" є ще одним свідченням того, що зміни в освіті - не раптове відкриття, а радше результат поступового усвідомлення взаємодії процесів європейської економічної та політичної інтеграції, результат розвитку ідей та інновацій у галузі освіти, які передували Болонській декларації та стали її основою. У Болонській декларації конкретизовано основні напрями зусиль європейських університетів із урахуванням досвіду та відповідно до цивілізаційного процесу початку XXI ст.

У травні 2005 р. в м. Бергені на четвертій зустрічі європейських міністрів, що відповідають за вищу освіту, Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу.

Болонські реформи — процес пришвидшення гармонізації національних освітніх систем і їх поступової цілеспрямованої конвергенції. Зближення систем вищої освіти європейських країн не означає їх стандартизації й уніфікації. Йдеться про "впорядковану" різноманітність. Визначено механізми для досягнення цієї мети:

■ прийняття системи зрозумілих і порівнюваних наукових ступенів;

■ прийняття системи освіти, яка початково базується на двох циклах навчання (бакалавр — магістр);

■ заснування системи кредитів (ЕСТБ);

■ спрощення процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці (використання додатку до диплома);

■ розвиток європейського співробітництва щодо контролю за якістю освіти;

■ навчання впродовж усього життя;

■ створення умов для мобільності на європейському ринку праці й освітніх послуг;

■ розвиток привабливості європейського простору вищої освіти, перетворення Європи на найбільш конкурентоспроможний і розвинутий освітній простір у світі. Вважають, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти європейських та інших громадян;

■ установлення тісніших зв'язків між європейським < простором вищої освіти та європейським простором досліджень;

■ головний обов'язок університетів та урядів країн Європи — вжити всіх необхідних заходів для забезпечення студентів відповідними до загальних вимог кваліфікаціями.

Болонський процес сприяє "Європеїзації" та "інтернаціоналізації" національних систем вищої освіти, формуванню справжнього "спільного освітянського простору" через модернізацію навчальних планів, міжінституційну співпрацю, розвиток схем мобільності, спільні програми навчання, практичну підготовку та впровадження науковій досліджень, прийняття системи легкозрозумілих і зіставних ступенів, зокрема через упровадження додатку до диплома для забезпечення можливості працевлаштування європейців і підвищення міжнародної привабливості європейської системи вищої освіти.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на остаточний результат: знання й уміння випускників мають знаходити і теоретичне, і практичне застосування задля користі всієї Європи.

Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні мати попит на європейському ринку праці, а професійне визнання кваліфікацій необхідно спростити. Уніфікації визнання кваліфікацій сприятиме використання додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО.

Головна вимога Болонської декларації - запровадження Європейської кредитно-трансферної й акумулюючої системи (Есте).

 

Сутність і зміст діяльності Києво-Могилянської академії (1615 - 1817).

Києво-Могилянська академія (1615-1817) розпочинає історію від дати утворення Київської братської школи (1615). У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила відкриває школу нового типу – Лаврський «гімназіум» польсько-латинського характеру. Аби запобігти протистоянню обох шкіл у 1632 р. відбувається їх об’єднання у Київську колегію (згодом – Києво-Могилянська колегія). Керівництво нею перейшло до Петра Могили. Статус академії цей вищий навчальний заклад отримує 1694 р., коли в програму на­вчання ввійшло Богослов’я. Проте, тільки 1701 р. Петро І офіційною грамотою підтвердив за Київською колегією право вищого навчального закладу і право називатися Академією.

В усі періоди існування це був позастановий навчальний заклад, де навчалося юнацтво не лише з України (Лівобережної, Правобережної, Наддніпрянщини, Східної Галичини, Закарпаття), а й з інших країн (Греції, Сербії, Туреччини, Болгарії, Австрії, Молдови). Від початку термін навчання становив 12 років. Існувало 8 класів, дві конгрегації – вища й нижча. Нижча поділялася на шість класів: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима, поетика і риторика. Вища складалася з класу філософії, що викладалася за системою Аристотеля, розподіляючись на логіку, фізику і метафізику та кла­су Богослов’я (зміст навчання будувався за системою Томаса Аквінського).Філософія вивчалась протягом двох років, Богослов’я – чотирьох, а згодом -трьох років.

З другої половини ХVІІІ ст. повний курс навчання в Академії скоротив­ся і становив 10 років, 7 ординарних класів: 3 граматичних, поетики, риторики, філософії і Богослов’я. Існували й неординарні класи: іноземних мов, історії, географії, математики, музики і малювання. У Академії сформувалися графіч­на, вокально-хорова (академічний і братський хори), композиторська й вико­навська школи. Система управління Колегєю була подібною до європейських вищих навчальних закладів. Очолював її ректор. Першим помічником вважав­ся префект (відповідав за якість навчання і поведінку студентів). Поза межами колегії життям студентів опікувалися суперінтендант (з учителів) і директо­ри, цензори, візитатори (помічники зі студентів). Викладачі молодших класів називалися дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших – про­фесорами. У молодших класах навчалися учні, починаючи з класу поетики їх називали спудеями, або студентами. Серед особливостей – учні перших шес­ти класів утворювали молодше школярське братство; ті, хто навчався у філо­софському та богословському класах – старше братство. Поділ відбувався не на факультети, а на «школи», випускникам не присвоювали вчених ступенів. Життєдіяльність академії ґрунтувалася на демократичних засадах (виборність посади ректора; відбір учителів з-поміж кращих випускників академії; обрання учнями класів навчання; необов’язковість богословської підготовки; учнівське самоврядування).

31 жовтня 1798 р. наказом імператора Павла Академія була зрівняна у ста­тусі з іншими трьома – московською, петербурзькою, казанською і відповідно переведена на суто релігійний зміст навчання, підготовку кадрів духовенства. У 1755 р. відкривається Московський, а в 1804 р. – Харківський імператорські університети, які перебрали на себе функції вищих навчальних закладів. У 1817 р. навчальний заклад перетворено на духовну семінарію, а з 1819 р. – реоргані­зовано в Духовну академію.