Перший і другий типи рішень приймають представницькі та виконавчі органи влади, третій — безпосередньо населення, четвертий — недержавні організаційні структури політичної системи.

У політичній науці сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень:

нормативний

та поведінковий.

Нормативна теорія трактує підхід як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби.

Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних чинників, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації. Так підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють чималу роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто залучений до цього процесу, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх чинників, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей, з іншого — незважаючи на чималу роль, яку відіграють у цій справі регламенти та інститути, зазвичай у процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі та засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Ба більше, оскільки в суспільстві зазвичай немає якоїсь однієї групи, здатної повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що посилює значення суб'єктивізму в цій справі.

У процесі прийняття рішень виділяємо такі суб'єкти: окремі індивіди, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних чи інших суспільних організаціях, до компетенції яких, згідно з Конституцією чи статусом, входять розробка та прийняття політичних рішень.

На різних етапах процесу підготовки і прийняття політичних рішень може бути залучено різні соціальні суб'єкти. Однак не завжди можна відповісти на запитання "хто готує і приймає політичні рішення?", опираючись на положення Конституції, яка визначає компетенцію політичних інститутів. Можливі ситуації, коли політичні інститути, покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, що виконують волю інших суб'єктів і надають лише законну форму вже підготовленим та ухваленим рішенням. Аби визначити, хто фактично за цього режиму приймає рішення, потрібно ретельно дослідити стосунки між політичними елітами і формальними суб'єктами влади, визначити конкретних осіб чи групи, котрі контролюють діяльність формальних інститутів чи мають безпосередній на них вплив.

На початку 50-х років XX ст. поглиблене вивчення політичної влади поступово призвело до трактування її як участі у прийнятті політичних рішень. Це пояснювалося насамперед тим, що від неї дедалі більше вимагалося дати відповідь на запитання: як зробити ефективнішою реалізацію влади, як наблизитися до оптимальності владних стосунків. Цей підхід базувався на тезі, яку висунув американський політолог Г. Лассуелл: "влада є участю у прийнятті рішень: А має владу над Б стосовно цінностей К, якщо А бере участь у прийнятті рішень, які впливають на політику Б, пов'язану з цінностями К". Продовжуючи розглядати владу в межах цього підходу, як участі в рішеннях американці Р. Снайдер, Б. Сапін, Г. Брак розробили понятійний апарат політичних рішень. Вони запропонували чотири основних поняття аналізу рішень:

— прийняття рішень як процес вибору способів діяльності;

— процес рішення як кінцевий результат усього ходу прийняття рішень;

— осередок рішень, що його розглядали, як групу тих, хто приймає рішення;

— організаційна система, тобто група ролей і стосунків, а також дій, що з них випливають.

Також варто детальніше зупинитися на понятті, найменш розробленому в західних джерелах, але надзвичайно важливому. Це — реалізація (імплементація) рішення, яке є завершальною фазою процесу прийняття рішень. Від того, наскільки ефективною буде імплементація рішення, залежить оцінка ефективності процесу прийняття політичних рішень узагалі. Правильна реалізація рішення (навіть ідеальний варіант) передбачає гармонізацію сфери політичних цінностей зі сферою методів, засобів, за допомогою яких змінюють політичну дійсність. Але існують випадки, коли не завжди оптимальне рішення передбачатиме його добру реалізацію, яка призведе до позитивних результатів, адже реалізація як поганого, так і хорошого рішення, є неможливою без підтримки громадян, а добре рішення ризикує стати помилкою в процесі його виконання. Після аналізу всієї складності реалізації рішень виникає запитання: що ж потрібно для ефективної імплементації політичних рішень. На нього спробували відповісти американські дослідники П. Сабатєр та Д. Мазменіан. Вони намагалися проаналізувати певні умови, за яких політичне рішення, закони чи інші державні акти, що мають на меті важливі зміни в політиці, зможуть справді досягти своєї мети.

Таких умов вони виділяють п'ять:

— проект має базуватися на глибокій теорії відносних змін у цільовій групі, яка своїми діями повинна досягти кінцевої мети рішення;

— статутні чи інші базові політичні рішення мають містити недвозначні політичні директиви. Структура імплементаційного процесу має задовольнити цільову групу, а сам процес сприйматися як бажаний;

— лідер імплементаційного процесу повинен бути професійним керівником, вирізнятися певною політичною майстерністю для здійснення встановлених законом цілей;

— протягом імплементаційного процесу активними прихильниками програми мають бути групи виборців і бодай декілька представників законодавчої влади (або голови виконавчої влади), за умови, що судова влада буде нейтральною або підтримуватиме цей проект;

— важливо, щоб відносні пріоритети статутних цінностей не руйнувалися появою конфліктної громадської політики чи змінами в соціально-економічній політиці, що, натомість, може призвести до руйнування теорії статуту та політичної підтримки.

Проблемами ефективної імплементації політичних рішень займався також Макс Вебер. Кажучи про відмінність між поняттями "керівництва" та "управління", М. Вебер стверджував, що політики керують суспільством, організовують його для виконання політичних рішень, а виконують їх, реалізують професіонали управління: спеціальний апарат, суспільна група, що отримала назву "бюрократія".

Для ефективної реалізації політичних рішень "бюрократія" стає суспільною організацією, що має такі риси:

— ієрархічна організація чиновників, у якій обов'язково присутній принцип компетентності, певний загальноосвітній та соціальний ценз;

— певний тип поведінки та діяльності, який визначають організаційні владні структури;

— раціональна діяльність певних суспільних груп і організацій на основі визначених правил та функцій, за якими здійснюється розподіл компетенцій і відповідальності;

— наявність дисципліни, відповідальності й обов'язковості.

Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії — це форма легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, форма контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу. Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Однак, за прийняття таких рішень наявний і політичний ризик.

Розвинуте суспільство й держава за певного рівня політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних і осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія містить приклади швидких і непередбачуваних дій, що стають для суб'єкта політики несподіванкою.

Надзвичайно високим є ступінь ризику під час прийняття політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент, ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не лише відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно й якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати водночас мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політичного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) тощо. За методикою "БЕРІ", до загального показника, поряд з оцінками політичного ризику, входить "індекс ризику операцій". Визначаючи його, крім економічних, обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безладу тощо. Урахування всіх чинників, зокрема й політичних, під час прийняття рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин, робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, своєю чергою, сприяє досягненню мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає. Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.

Процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії, відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них неабияк залежать темпи розвитку, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура та оптимальний розвиток усього світоустрою.

Отже, простеживши еволюцію розвитку теорії прийняття політичних рішень, розглянувши низку підходів західних дослідників, що розкривають зміст поняття "політичне рішення", типи політичних рішень, особливості процесу прийняття та імплементації політичних рішень, можемо стверджувати, що цей процес є складним і багатогранним, ефективність його залежить від впливу об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Оскільки Україна перебуває на перехідному етапі свого розвитку, коли започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається зміщення центру прийняття політичних рішень, стан перехідності буде двояко (як позитивно, так і негативно) впливати на процес прийняття та реалізації політичних рішень. Нашим завданням сьогодні є зберегти позитивні зміни у процесі прийняття та реалізації політичних рішень (активізація діяльності органів місцевого самоврядування, забезпечення об'єктивною інформацією суб'єктів рішень, трансформація еліти, яка формує органи влади, що приймають політичні рішення) та подолання негативних результатів (тривалий процес формування механізмів ефективного прийняття політичних рішень, а особливо механізмів контролю за їхньою реалізацією, збереження при владі старої правлячої номенклатури тощо). Тому, доки всіх негативних особливостей (або бодай частково) в цьому складному процесі не буде усунено, говорити про повну демократизацію українського суспільства та про ефективне вироблення і реалізацію політичних рішень ще не час.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Політична мобілізація — це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби й технології політичного ангажування можуть бути м'якими, тобто орієнтованими на цілі й інтереси громадян, або жорсткими, примусовими, які залучають маси до політичної участі, незважаючи на їхні думки та погляди. За використання жорстких технологій створюється додатковий чинник, що мотивує виконання того чи іншого рішення — страх перед загрозою використання організованих негативних санкцій.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізації досягають через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують і нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції.

Особа А маніпулює особою Б настільки, наскільки вона може спричинити набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби достеменно знала про те, що саме сформувало цю її схильність.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб'єкта

політики на різні соціальні групи задля донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі та через найефективніші джерела її поширення.

Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має значно давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.