Договір найму житлового приміщення

Договору найму (оренди) житла присвячена глава 59 Цивільно­го кодексу України.

За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник жит­ла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Особливим видом оренди житла є оренда житла з викупом, що може передбачати відступлення орендодавцем права вимоги боргу іншій особі — вигодонабувачу. За договором оренди житла з вику­пом одна сторона — підприємство-орендодавець передає другій сто­роні — фізичній особі (особі-орендарю) житло за плату на довготри­валий (до ЗО років) строк, після закінчення якого або достроково, за умови повної сплати орендних платежів, житло переходить у влас­ність орендаря (основні положення про даний договір містяться в статті 810-1 Цивільного кодексу України).

Зупинимося на характеристиці договору найму:

1) форма договору:

— договір найму житла укладається у письмовій формі;

— договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковому нота­ріальному посвідченню. Договір оренди житла з викупом підлягає обов'язковій державній реєстрації у порядку, визначеному законом;

2) предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його части­на. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому;

3) сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може ви­користовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб;

4) у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця;

5) обов'язки наймача житла:

— використовувати житло лише для проживання у ньому, забез­печувати збереження житла та підтримувати його в належному стані;

— не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця;

— своєчасно вносити плату за житло. Наймач зобов'язаний само­стійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встанов­лено договором найму;

6) у договорі найму житла мають бути вказані особи, які прожи­ватимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом. Наймач несе відпові­дальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом з ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов'язки за договором найму житла є солідарними;

7) ремонт житла, переданого у найм:

— поточний ремонт житла, переданого у найм, зобов'язаний здій­снювати наймач, якщо інше не встановлено договором;

— капітальний ремонт житла, переданого у найм, зобов'язаний здійснювати наймодавець, якщо інше не встановлено договором;

— переобладнання житлового будинку, в якому знаходиться житло, передане у найм, якщо таке переобладнання істотно змінить умови користування житлом, не допускається без згоди наймача;

8) розмір плати за користування житлом встановлюється у до­говорі найму житла (стаття 820 Цивільного кодексу України):

— одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом;

— наймач вносить плату за користування житлом у строк, вста­новлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за користування житлом не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця;

9) договір найму житла укладається на строк, встановлений до­говором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважаєть­ся укладеним на п'ять років;

10) у разі спливу строку договору найму житла наймач має пе­реважне право на укладення договору найму житла на новий строк (стаття 822 Цивільного кодексу України);

11) за договором піднайму житла наймач за згодою наймодавця передає на певний строк частину або все найняте ним помешкання у користування піднаймачеві. Піднаймач не набуває самостійного права користування житлом (стаття 823 Цивільного кодексу Укра­їни);

12) на вимогу наймача та інших осіб, які постійно проживають разом з ним, та за згодою наймодавця наймач у договорі найму жит­ла може бути замінений однією з повнолітніх осіб, яка постійно про­живає разом з наймачем;

13) наймач житла має право за згодою інших осіб, які постійно проживають разом з ним, у будь-який час відмовитися від договору найму, письмово попередивши про це наймодавця за три місяці;

14) договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі:

— невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при коротко­строковому наймі — понад два рази;

— руйнування або псування житла наймачем або іншими особа­ми, за дії яких він відповідає;

15) у разі розірвання договору найму житла наймач та інші осо­би, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

 

58. Договір ренти.

Договір ренти - це договір, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник рен­ти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати її одержувачеві у формі певної грошової суми чи в іншій формі.

Юридична характеристика договору:

- односторонній (платник зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту, а одержувач має лише право її отримувати);

- реальний (договір набуває чинності з моменту передачі певного майна платникові ренти)

- відплатиш;

- алеаторний (ризиковий).

Договором ренти може бути встановлений обов'язок виплачувати рен­ту безстроково (безстрокова рента) чи протягом певного строку. У зв'язку з цим відмінність договору ренти від договорів купівлі-продажу, міни та да­рування полягає в тому, що обсяг належних одержувачеві рентних платежів є невизначеним, оскільки зобов'язання з виплати ренти діє безстроково чи протягом певного строку.

Договором може бути встановлено, що одержувач ренти передає май­но у власність платнику ренти за плату чи безоплатно. Коли договором встановлено, що одержувач ренти передає майно у власність платника ренти за плату, то до відносин сторін щодо передання майна застосову­ються загальні положення про купівлю-продаж. Якщо ж майно передаєть­ся безоплатно - положення про договір дарування, коли це не суперечить суті договору ренти.

Сторонами в договорі ренти можуть бути фізичні чи юридичні особи.

Форма договору ренти: договір укладається в письмовій формі та під­лягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого май­на під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Форма та розмір ренти. Відповідно до умов укладеного договору, рента виплачується в грошовій формі чи через передання речей, виконання ро­біт або надання послуг. Безпосередній розмір її встановлюється в договорі між сторонами. Рента виплачується після закінчення кожного календарного кварталу, якщо інше не встановлено договором.

Коли за договором здійснюється передання під виплату ренти земельної ділянки чи іншого нерухомого майна, то одержувач ренти набуває права за­стави на це майно. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти.

Виплата ренти може бути забезпечена встановленням обов'язку плат­ника застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором. За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує одержувачеві ренти проценти.

Договір припиняється після спливу трьох місяців від дня отримання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від до­говору за умови повного розрахунку між ними.

Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання догово­ру ренти в разі, якщо:

- платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік;

- платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забез­печення виплати ренти;

- платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або ви­никли інші обставини, що явно свідчать про неможливість виплати ним ренти в розмірі та в строки, встановлені договором.

Розрахунки між сторонами в разі розірвання договору провадяться за­лежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно.

Якщо майно було передано у власність платника ренти за плату, то одержувач ренти має право вимагати від нього виплати річної суми ренти та вартості переданого майна. Коли майно було передано у власність платника ренти безоплатно, то при розірванні договору одержувач має право вимага­ти від нього виплати річної суми ренти.

 

59. Договір лізингу.

Відповідно до ЦК України, договором лізингу є договір, в якому одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій сторо­ні (лізингоодержувачеві) в користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості з лізин­гоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізинго-давцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоо­держувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до Закону, за договором фінансового лізингу (далі - до­говір лізингу), лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у про­давця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її в користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

На міжнародному рівні відносини у сфері фінансового лізингу регу­люються Конвенцією УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг від 28 травня 1988 р., вчиненої в м. Оттава. Відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг" від 11 січня 2006 р. Україна приєдналася до зазначеної Конвенції.

Згідно з ст. 1 Конвенції, операцією фінансового лізингу є дія, відпо­відно до якої одна сторона (лізингодавець) на умовах іншої сторони (М-зингоодержувача) укладає договір (договір поставки) з третьою стороною (постачальником), на підставі якого лізингодавець одержує виробниче об­ладнання, засоби виробництва або інше обладнання на умовах, схвалених лізингоодержувачем настільки, наскільки вони стосуються його інтересів, та укладає договір (договір лізингу) з лізингоодержувачем, надаючи йому право користування обладнанням за лізингові платежі.

Предметом договору лізингу може бути нсспоживна річ, визначена ін­дивідуальними ознаками та віднесена згідно 3 законодавством до основних фондів. Разом із тим, не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки й інші природні об'єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їхні від­окремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- консенсуальний;

- відплатний.

Суб'єктами договору лізингу можуть бути:

• лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та ко­ристування предметом лізингу лізингоодержувачеві;

• лізингоодержувач - фізична чи юридична особа, котра отримує пра­во володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

• продавець (постачальник) - фізична чи юридична особа, від якої лі-зингодавець набуває річ, що надалі буде передана як предмет лізин­гу лізингоодержувачу;

• інші юридичні чи фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Договір лізингу повинен бути укладеним у письмовій формі. У разі, якщо об'єктом лізингу є державне майно чи договір лізингу передба­чає залучення державних коштів або для забезпечення його виконання надаються державні гарантії, то договір лізингу підлягає обов'язковій державній реєстрації. Він вважається чинним із моменту його державної реєстрації.

Істотні умови договору лізингу:

- предмет лізингу;

- строк, на який лізингоодержувачеві надається право користування предметом лізингу (строк лізингу);

- розмір лізингових платежів. Сплата лізингових платежів здійсню­ється в порядку, встановленому договором. Вони можуть включа­ти: 1) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

2) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг майно;

3) компенсацію відсотків за кредитом; 4) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору;

- інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути до­сягнуто згоди.

Строк лізингу визначається сторонами договору відповідно до вимог Закону.

Одним із різновидів лізингу є сублізинг. Сублізинг - це вид піднайму предмета лізингу, у відповідності з яким лізингоодержувач за договором лі­зингу передає третім особам (лізингоодержувачам за договором сублі іншу) у користування за плату на погоджений строк відповідно до умов доктору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за ДОгово ром. До договору сублізингу застосовуються положення про договір лізин­гу, якщо інше ним не передбачено.

Лізингоодержувач протягом строку лізингу несе витрати на утримання предмета лізингу, пов'язані з його експлуатацією, технічним обслуговуван­ням, ремонтом, якщо інше не встановлено договором або законом.

Права та обов'язки сторін за договором фінансового лізингу

Лізингодавець має право:

- інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

- здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов ко­ристування предметом лізингу та його утримання;

- відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених догово­ром лізингу чи законом;

- вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в пе­редбачених законом і договором випадках;

- стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у без-спірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

- вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

- вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов'язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі не­виконання чи прострочення виконання грошових зобов'язань лізин­гоодержувачем за договором лізингу.

Лізингодавець зобов 'язаний:

- у передбачені договором строки надати лізингоодержувачеві пред­мет лізингу в стані, що відповідає його призначенню й умовам до­говору;

- попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі власти­вості та недоліки предмета лізингу, що можуть становити небез­пеку для життя, здоров'я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження власне предмета лізингу під час користування ним;

- відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі викону­вати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу;

- відшкодовувати лізингоодержувачеві витрати на поліпшення пред­мета лізингу, на його утримання чи усунення недоліків у порядку та випадках, передбачених законом або договором;

- прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання догово­ру лізингу чи в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Потрібно також зазначити, що лізингодавець може мати інші права й обов'язки відповідно до умов догоюру лізингу, згідно з зазначеним Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Лізингоодержувач має право:

- обирати предмет лізингу та продавця чи встановлювати специфіка­цію предмета лізингу й доручати вибір лізингодавцеві;

- відмовитися від прийняття предмета лізингу, що не відповідає його призначенню та (або) умовам договору, специфікаціям;

- вимагати розірвання договору лізингу чи відмовитися від нього в передбачених законом і договором лізингу випадках;

- вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих неви­конанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Лізингоодержувач зобов 'язаний:

- прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення й умов договору;

- відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі викону­вати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його в справному стані;

- вчасно сплачувати лізингові платежі;

- надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу та забезпечу­вати можливість здійснення перевірки умов його використання й утримання;

- письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продав­ця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

- письмово повідомляти про порушення строків проведення чи про непроведення поточного або сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але в будь-якому разі не піз­ніше від другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій або фактів, якщо інше не встановлено договором;

- у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового ро­зірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового по­вернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу в стані, в якому його було прийнято у володіння, беручи до уваги нормальний знос, або в стані, обумовленому договором.

 

 

60. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Питанню про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю законодавцем присвячений па­раграф 2 глави 82 Цивільного кодексу України.

Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, обов'язана відшкоду­вати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втра­ти чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посилено­го харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.

Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкоджен­ням здоров'я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв'язку з втратою здоров'я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.

Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення тощо), підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 Цивільного кодексу України.

Визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором, визначення доходу, втраченого внаслідок калі­цтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи-підприємця законодавцем врегульовано в статтях 1197-1198 Цивільного кодек­су України.

У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої осо­би фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов'язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо. Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем — вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати потер­пілому також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його пра­цездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати (стаття 1199 Цивільного кодексу України).

У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті. Шкода відшкодовується:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, сту­денту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3) інвалідам — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, вну­ками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потер­пілого, — протягом п'яти років після його смерті.

Особам, визначеним у вказаних пунктах 1 -5, шкода відшкодову­ється у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на НЬОГО самого та працездат них осіб, які перебували на його утриманні, але не мають прана на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також вклю­чаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в по­вному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.

Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов'язана від­шкодувати особі, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам'ятника, ці витрати. Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.

Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкоджен­ням здоров'я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами. За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.

 

61. Поняття і види недоговірних зобов’язань, які виникають із правомірних дій.

Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання).

До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов'язань належить також група зобов'язань, що виникають з цивільних правопо-рушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозво-лені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.

Такими недоговірними зобов'язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

2) заподіяння шкоди;

3) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

 

62. Поняття договору перевезення і його юридична характеристика.

Джерелами правового регулювання перевезень в Україні є сукуп­ність нормативно-правових актів, які регулюють здійснення того чи того виду перевезення. Основні з них:

- ЦК України;

- Кодекс торговельного мореплавства України;

- Повітряний кодекс України;

- Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Мі­ністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457;

- Статут автомобільного транспорту УРСР, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. № 401;

- Статут внутрішнього водного транспорту СРСР, затверджений по­становою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801.

Окрім них, існує велика кількість відомчих актів: правила перевезень, тарифи, технічні умови навантаження та кріплення вантажів тощо.

За характером об'єкта, що перевозиться, розрізняють нсрснс'ісіши вантажу, пасажирів, багажу та пошти.

Перевезення, залежно від виду транспорту, яким вони ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ, поділяються на:

- залізничні;

- внутрішніми водними шляхами (річкові);

- морські;

- повітряні;

- автомобільні.

Залежно від того, здійснюються перевезення одним чи кількома тран­спортними підприємствами, перевезення поділяються на:

- перевезення місцевого сполучення - здійснюються в межах терито­ріальної сфери дії одного транспортного підприємства;

- перевезення прямого сполучення - здійснюються кількома тран­спортними підприємствами одного виду транспорту;

- перевезення прямого змішаного сполучення - здійснюються кілько­ма транспортними підприємствами різних видів транспорту, але за єдиним транспортним документом.

Згідно з Законом України "Про залізничний транспорт" від 4 липня 1996 р., перевезення на залізничному транспорті поділяються на пере­везення:

• прямого залізничного сполучення - перевезення вантажів і пасажи­рів у межах двох та більше залізниць України;

• прямого змішаного сполучення - перевезення, що здійснюється за­лізницями разом з іншими видами транспорту за єдиним транспорт­ним документом, складеним на весь шлях;

• міжнародного залізничного сполучення - перевезення пасажирів, вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між Україною й інозем­ними державами;

• непрямого міжнародного сполучення - перевезення між Україною та іноземними державами з переоформленням транспортного доку­мента в процесі транспортування.

На залізничному транспорті, залежно від кількості вантажу, розрізняють:

- дрібні перевезення;

- повагонні перевезення;

- помаршрутні перевезення (перевезення потягами). На морському транспорті виділяють:

• лінійні (регулярні) перевезення - здійснюються на певних напрям­ках за твердим розкладом;

• трампові (нерегулярні) перевезення - здійснюються на основі віль­ної домовленості сторін.

На морсьюму транспорті перевезення також бувають: каботажними (між портами України) та міжнародними.

Згідно з Законом України "Про автомобільний транспорт" від 5 травня 2001 р., послуги пасажирського автомобільного транспорту загального користування поділяються на:

- автобусні;

- таксі;

- вантажопасажирські перевезення пасажирів і багажу. Внутрішні перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загально­го користування поділяються на:

• міські - перевезення за маршрутами в межах території населеного пункту;

• приміські - перевезення за маршрутами завдовжки до 50 км неза­лежно від адміністративно-територіального поділу, крім міських маршрутів;

• міжміські внутрішньообласні - перевезення за маршрутами, довжи­на яких перевищує 50 км і які проходять у межах території Авто­номної Республіки Крим чи області;

• міжміські міжобласні - перевезення за маршрутами, довжина яких перевищує 50 км і які виходять за межі території Автономної Респу­бліки Крим чи області.

 

 

63. Договір перевезення вантажів. Перевізні документи.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, що має право на одер­жання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за пе­ревезення вантажу встановлену плату (ч. 1 ст. 909 ЦК України).

Юридична характеристика договору:

- двосторонній;

- реальний - вважається укладеним із моменту прийняття вантажу пе­ревізником від відправника;

- консенсуапьний - коли договір укладається на умовах надання для перевезення певного повітряного чи морського судна;

- відплатний;

- публічний - коли використовується транспорт загального користу­вання.

Сторонами договору є вантажовідправник і перевізник. Перевізником є транспортна організація, що здійснює функції громадського візника та зобов'язана здійснювати перевезення вантажу за зверненням будь-якої осо­би. Вантажовідправник - будь-який суб'єкт цивільного права. У договорі може брати участь третя особа - вантажоодержувач, який не брав участі в укладанні договору перевезення вантажу, однак у нього виникають певні права (вимагати від перевізника видання вантажу) й обов'язки (отримати вантаж і доплатити провізну плату). Завдяки цьому договір схиляється за ознаками до договорів на користь третьої особи.

Істотною умовою договору перевезення вантажу є предмет договору -транспортні послуги, тобто послуги щодо переміщення (транспортування), зберігання, завантаження, вивантаження вантажу тощо. Предметом переве­зення є конкретний вантаж.

Форма договору - проста письмова. Укладання договору перевезення вантажу підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента чи іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами) (ч. 2, ч.З ст. 909 ЦК України).

Провізна плата визначається за домовленістю сторін або тарифа­ми, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови перевезення вантажу транспортом загального користування можуть встановлювати ор­ганізація, підприємство транспорту за власні кошти чи за кошти відповід­ного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу й не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленіс­тю сторін.

Строк у договорі перевезення вантажу - це проміжок часу, протягом якого вантаж повинен бути доправлений до пункту призначення. Згідно з за­конодавством перевізник зобов'язаний доправити вантаж до пункту призна­чення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортним законодавством, а в разі їх відсутності - у розумний строк.

Зміст договору - права та обов'язки сторін.

Перевізник зобов'язаний:

- надати транспортні засоби під завантаження в строк, встановлений договором (ч. 1 ст. 917 ЦК України);

- своєчасно відправити прийняті до перевезення вантажі;

- вживати заходів до забезпечення збереження вантажу на шляху про­ходження;

- доставити вантаж до пункту призначення у строк, встановлений до­говором (ч.1 ст. 919 ЦК України);

- видати вантаж одержувачеві, зазначеному в перевізних документах. Перевізник має право:

- притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпе­чення внесення провізної плати й інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами чи не випливає з суті зобов'язання (ч. 4 ст. 916 ЦК України);

- відмовитися від прийняття вантажу, поданого в тарі та (або) упаковці, що не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності чи неналежного маркування вантажу (ч.З ст. 917 ЦК України).

Вантажовідправник зобов'язаний:

- пред'явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезен­ню, у належній тарі й упаковці, а також замаркуватй його відповідно до встановлених вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК України);

- своєчасно вносити провізну плату;

- дотримуватися норм часу на вантажно-розвантажувальні роботи.

64. Поняття договору страхування. Сторони. Предмет. Види.

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується в разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій сторо­ні (страхувальникові) чи іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК України, ст. 16 За­кону України «Про страхування (далі - Закон)).

Юридична характеристика договору страхування:

- двосторонній;

- реальний - набуває чинності з моменту внесення першого страхово­го платежу, якщо інше не передбачено договором;

- відплатний - оскільки страхувальник сплачує страхову премію, а страховик у разі настання страхового випадку здійснює страхову ви­плату;

- алеаторний (ризиковий) - це договір на ризик, тобто при укладенні договору сторони не можуть чітко визначити межі виконання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї зі сторін залежать від ви­падку.

Сторонами договору страхування є страховик і страхувальник. До кола учасників договору належать застрахована особа, вигодонабувач, страховий агент і страховий брокер.

Страховик - це особа, яка бере на себе ризик загибелі майна, пошко­дження здоров'я чи смерті застрахованого та зобов'язана при настанні пев­них подій сплатити визначену суму страхувальнику чи іншій управомоченій особі.

Відповідно до ст. 2 Закону, страховиками визнаються фінансові устано­ви, створені у формі акціонерних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, згідно з Законом України "Про господарські товариства", зважаючи на особливості, передбачені цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяль­ності. Ці ліцензії в Україні видає Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг України.

Страхувальник - це особа, яка страхує себе, своє майно чи третіх осіб та їхнє майно від настання певних подій. Страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні громадяни, котрі уклали з ними договори стра­хування чи є такими відповідно до законодавства.

Застрахована особа - це фізична особа, життя чи здоров'я якої застрахо­вані за договором особистого страхування або страхування відповідальності.

Вигодонабувач - це особа, на користь якої страхувальником укладено договір страхування.

Страховики можуть здійснювати страхову діяльність через страхових посередників: страхових брокерів і страхових агентів.

Страхові брокери - юридичні особи чи громадяни, що зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійсню­ють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу в страхуванні як страхувальник.

Страхові агенти - громадяни чи юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика й виконують частину його страхової діяльності, а саме укладають договори страхування, одержують страхові платежі, видаконують ро боти, пов'язані зі здійсненням страхових виплат і страхових выдшкодувань.

Істотні умови договору страхування:

- предмет договору;

- страховий випадок;

- розмір грошової суми, у межах якої страховик зобов'язаний провес­ти виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума);

- розмір страхового платежу та строки його виплати;

- строк договору й інші умови, визначені актами цивільного законо­давства.

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані:

- із життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією стра­хувальника чи застрахованої особи (особисте страхування);

- володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

- відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі чи її.' майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування від­повідальності).

Форма договору страхування - письмова. У разі недотримання письмо­вої форми такий договір є нікчемним. Договір страхування може укладатися через видання страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), що є підтвердженням факту його укладання.

Зміст договору страхування становлять права та обов'язки сторін.

Страховик зобов'язаний (ст. 988 ЦК України):