Порядок і форма укладення договору поставки. Переддоговірні спори.

Порядок і форма укладення договору поставки. Переддоговірні спори.

Договір поставки - це договір, за яким постачальник (підприємець) зобов'язується в обумовлені строки (строк) передати у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупцеві товар, призначений для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням, а покупець зобов'язується приймати товар і платити за нього певну ціну.

Безпосередньо договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним. Як консенсуальний договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов. До згоди сторін прирівнюється і відсутність належного протягом певного строку реагування постачальника на зроблені покупцем у протоколі розбіжностей пропозиції щодо умов договору або рішення арбітражного чи тритейського суду з переддоговірного спору у випадках, передбачених угодою сторін або законодавством. Договір поставки двосторонній, бо права і обов'язки виникають для обох котрагентів. Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержана від постачальника продукція оплачується покупцем за погодженими цінами.

Договір поставки як угода між організаціями укладається у письмовій формі і оформляється як шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає. У передбачених законом випадках договір може бути укладений шляхом прийняття до виконання замовлення. Положення про поставки підтверджують загальну вимогу закону щодо письмової форми договору поставки, але при цьому допускають свободу вибору учасниками одного з кількох можливих способів оформлення договірних відносин:

а) складання одного документа, що підписується сторонами;

б) прийняття постачальником замовлення покупця до виконання;

в) обмін телеграмами, телефонограмами, радіограмами або повідомлення за допомогою факсу.

Порядок і строки укладення договору поставки залежать від форми договірних відносин, обраної учасниками. При укладенні договорів застосовують уніфіковані форми замовлень, протоколів розбіжностей, придатні для машинної обробки. Крім того, при оформленні конкретного договору сторони можуть використовувати договори, що розробляються і рекомендуються для прискорення і спрощення договірної роботи на підприємствах.

Істотною умовою договору поставки є ціна. Від цін та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціна на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються в порядку, передбаченому чинним законодавством.

ПЕРЕДДОГОВІРНІ СПОРИ - спори, що виникають між підприємствами, об'єднаннями, установами, організаціями під час укладання господарських договорів; різновид господарських спорів. Переддоговірні спори поділяються на спори про спонукання укласти господарський договір і спори про умови такого договору або протоколу розбіжностей.

Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

1.Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави, зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Підставами виникнення зобов'язання може бути:

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

• підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла.

Причому не має значення, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збережене майно (кредитор).

Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставно набутого або збереженого.

Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення:

1) зобов'язання із безпідставного набуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо);

2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобто збереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti — повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про:

• повернення виконаного за недійсним правочином;

• витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

• повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

• відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч. 2 ст. 1213 ЦК).

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті:

1) заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фізичною або юридичною особою добровільно;

2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: а) рахункової помилки; б) недобросовісності з боку набувача.

Поняття та зміст договору комерційної концесії.

договір комерційної концесії - це договір, за яким одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду (ч. 1 ст. 366 ГК).

Зміст договору комерційної концесії

Зміст договору комерційної концесії становлять його умови, основними з яких є умови щодо прав та обов'язків правоволодільця та користувача. Ці умови повинні відповідати законодавству, а в разі, якщо законодавство прямо не регулює відповідні положення - не суперечити йому.

(Ст 1115 ЦКУ проч.)

Виконання заповіту.

Виконання заповіту - це здійснення останньої волі спадкодавця, вираженої у заповіті.

Заповідач має право призначити виконавця заповіту — особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спад- кодавдя. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа. Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь- яку з цих осіб на вибір спадкодавця.

Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.

Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:

1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);

2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).

За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.

По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечитивиконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.

По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.

Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.

За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

13.Права покупця за Законом України „Про захист прав споживачів”.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Стаття 9. Права споживача при придбанні товару належної якості

1. Споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням.

Споживач має право на обмін товару належної якості протягом чотирнадцяти днів, не рахуючи дня купівлі, якщо триваліший строк не оголошений продавцем.

Стаття 10. Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)

1. Споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов'язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим.

Якщо значну частину обсягу послуги чи робіт (понад сімдесят відсотків загального обсягу) вже було виконано, споживач має право розірвати договір лише стосовно частини послуги або робіт, що залишилася.

2. Якщо під час виконання робіт (надання послуг) стане очевидним, що їх не буде виконано з вини виконавця згідно з умовами договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги у визначений строк - розірвати договір і вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій особі за рахунок виконавця.

3. У разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) споживач має право на свій вибір вимагати:

1) безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк;

2) відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);

3) безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи;

4) відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи;

5) реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору.

Ст.824-826ЦК)

Обставини, що спричинюють необхідність зміни наймачем договору найму, в Житлового Кодексу України не визначені, але практика свідчить, що ними можуть бути: розлучення подружжя, створення повнолітніми дітьми окремих сімей, припинення спільного проживання тощо. Обмін жилого приміщення на інше, продажприміщення тягне за собою зміну договору найму.
Договір найму може бути змінений тільки за згодою наймача, членів його сім’ї і наймодавця, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством. Член сім’ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім’ї, які проживають разом з ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає нормам ст. 63 Житлового Кодексу. Законодавство виходить з визнання рівності прав і обов’язків усіх членів сім'ї і закріпленні можливості використання членом сім’ї наймача права на зміну договору найму.

Згідно зі ст. 104 Житлового Кодексу України, суд вправі задовольнити вимоги члена сім’ї наймача про поділ жилого приміщення, якщо жилу площу, що припадає на нього може бути виділено у вигляді ізольованогоприміщення, яке складається з однієї або багатьох кімнат, розмір якого не менший за встановлений розмір. Такі правові підходи можна за аналогією права поширювати й застосовувати для осіб, які бажають стати власником частини квартири.

 

Сфера застосування.

Незважаючи на те, що в Україні лізинг перебуває на початковому етапі розвитку, досвід західних країн, особливо Центральної Європи, свідчить про значний потенціал розвитку цієї діяльності в нашій країні. Цей же досвід демонструє, що економічні інтереси в сфері лізингу не обмежуються більшими міжнародними компаніями, а поширюються на численні малі й середні підприємства країни.

Відносини лізингу на законодавчому рівні регулюються трьома законодавчими документами: Цивільним кодексом України (далі – ЦК)(§ 6 гл. 58), Господарським кодексом України (далі – ГК) (ст. 292) і Законом України «Про фінансовий лізинг» у редакції від 11.12.2003 р. № 1381-IV (далі – Закон). Цивільний кодекс України визначає такі види лізингу: фінансовий або оперативний. Оперативний лізинг не дуже відрізняється від оренди, а фінансовий лізинг має певні відмінності. При фінансовому лізингу може виникнути багато труднощів. Наприклад, майно, передане в лізинг, є запорукою. Якщо у лізингоодержувача виникають фінансові проблеми, і він не може вчасно виконати зобов’язання з лізингового платежу, лізингодавець має право вилучити це майно. Платежі з лізингу містять відшкодування вартості майна, що згодом може бути придбано лізингоодержувачем за залишковою вартістю. Але в подібній ситуації сплачені гроші лізингоодержувачу не повертаються. Головним недоліком лізингу в нашій країні є його вартість. В наш час лізинг в Україні занадто дороге задоволення. За строк лізингу устаткування здатне подорожчати у два рази. І чим довше договір лізингу, тим він дорожчий. (У випадку банківського кредиту подорожчання відбувається в середньому на 15 % за 2 роки.) Підприємство – лізингоодержувач після закінчення строку договору може викупити устаткування. Але цілком імовірна й інша ситуація, коли за термін договору устаткування або обладнання подорожчало, і угода виявляється невигідною. Водночас лізингова компанія не дасть вам прорахувати, скільки коштують її додаткові послуги, тому що така інформація є комерційною таємницею. Таким чином, неможливо порівняти вартість тих же послуг, якби Ви замовили їх самостійно. Для кого лізинг є вигідним? Для лізингодавців. Найчастіше, в лізингових компаніях існують домовленості з страховими організаціями, станціями техобслуговування, тощо, отже, можливі відповідні знижки. Тим більше, якщо лізингова фірма працює прямо з виробниками устаткування, що робить її конкурентноздатною за ціною на ринку порівняно з тими, хто працює через посередників. Лізинг вигідний тим підприємствам, для яких відновлення або модернізація устаткування принесе більший прибуток.

Стаття 1 Закону визначає фінансовий лізинг як вид цивільно-правових відносин, які виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі – договір лізингу) лізингодавець зобов’язується придбати у власність майно в продавця (постачальника) відповідно до встановленої лізингоодержувачем специфіки та умов, а також передати його в користування лізингоодержувач на певний строк не менше одного року за встановлену оплату (лізингові платежі). (ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» від 11 грудня 2003 р.)

Як зазначалося, договір лізингу є різновидом договору оренди. Основна його відмінність від договору оренди – це участь у лізингових операціях третьої сторони, тобто продавця (постачальника) майна. Відносини лізингодавець-лізингоодержувач нагадують звичайний договір оренди, однак мають місце істотні відмінності, а саме:

· лізингодавець при укладанні договору фінансового лізингу ще не є власником майна, що підлягає передачі за договором лізингу. На нього покладається обов’язок тільки придбати його у власність. У зв’язку з цим, відносини фінансового лізингу відповідають визначенню непрямого лізингу згідно з ч.1 ст. 806 ЦК. Прямий лізинг, що передбачає передачу лізингоодержувачу в користування майна, що належить лізингодавцю на правах власності й було придбано їм без попередньої домовленості з лізингоодержувачем не регулюється нормами Закону про фінлізинг, а регулюється гл. 58 ЦК України, положеннями ст. 292 ГКУ.Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо. Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг. Майно, визначене вище, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону. Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. Перехід права власності на об’єкт лізингу до іншої особи не є підставою для розірвання договору лізингу. Крім того, потрібно враховувати, що до відносин, пов’язаних із лізингом, застосовуються загальні положення про купівлі-продажу й про договір поставки;

· предмет лізингу передають завжди на конкретний строк; більше того, Закон про фінлізинг встановив нижню межу – він не повинен бути менше одного року;

· лізинговий платіж, на відміну від орендного, має особливу структуру (склад витрат, що відшкодовуються лизингоодержувачем).

Сфера застосування договору лізингу визначається з урахуванням умов придбання лізингового майна та особливостей здійснення лізингових операцій.

За цими критеріями ЦК передбачає можливість встановлення окремих видів та форм лізингу (ч. 3 ст. 806 ЦК).

- Згідно з ч.1 ст. 806 ЦК України залежно від умов придбання лізингового майна договір лізингу поділяється на два види:

1) прямий лізинг (якщо лізингове майно було набуте лізингодавцем без попередньої домовленості із лізингоодержувачем);

2) непрямий лізинг (якщо лізингове майно було спеціально придбане лізингодавцем у продавця за попередньою домовленістю із лізингоодержувачем).

- Відповідно до ч.2 ст. 292 ГК України залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний.

-

Фінансовий лізинг за змістом співпадає із непрямим лізингом.

Відповідно до п. 14.1.97 Податкового кодексу

Лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов:

об’єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менш як 75 відсотків його первісної вартості, а орендар зобов’язаний придбати об’єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі;

балансова (залишкова) вартість об’єкта лізингу на момент закінчення дії лізингового договору, передбаченого таким договором, становить не більш як 25 відсотків первісної вартості ціни такого об’єкта лізингу, що діє на початок строку дії лізингового договору;

сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює первісній вартості об’єкта лізингу або перевищує її;

майно, що передається у фінансовий лізинг, виготовлене за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.

Оперативним вважається лізинг, який не є фінансовим.

Формами лізингу є:

1) зворотний лізинг (за яким власник Лізиного майна відчужує його лізингодавцеві, і одночасно, приймає його у лізинг, тобто стає лізингоодержувачем);

2) міжнародний лізинг (за яким сторони договору лізингу є суб’єктами різних держав, або лізингове майно чи платежі перетинають митні кордони кількох держав);

3) пайовий лізинг (багатосторонній договір із залученням декількох кредиторів, які інвестують свої кошти у лізингове майно).

 

Ризики у договорі лізингу.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета договору лізингу

1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження
предмета договору лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не
встановлено договором або законом.

2. Якщо лізингодавець або продавець (постачальник)
прострочили передання предмета договору лізингу лізингоодержувачу
або лізингоодержувач прострочив повернення предмета договору
лізингу лізингодавцю, ризик випадкового знищення або випадкового
пошкодження несе сторона, яка прострочила.

 

36. Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. 2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

 

Стаття, що коментується, визначає особливості відповідальності осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Такі особи несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України N 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" особи вважаються такими, що спільно завдали шкоди, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов'язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру. Як правило таке завдання шкоди має місце при скоєнні злочину кількома особами або в разі завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого. Відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, будується з врахуванням загальних положень ст. 543 ЦК України, тобто кредитор (потерпілий) має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників (завдавачів шкоди) разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний в повному обсязі. Частина 2 статті, що коментується, надає суду можливість встановити часткову відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Така можливість може бути реалізована судом не самостійно, а виключно за заявою потерпілого. В якості критерію для визначення частки кожного завдавача

шкоди у відшкодуванні, що належатиме потерпілому, пропонується застосувати ступень вини кожного із завдавачів. Дана норма є одним з небагатьох випадків, визначених у ЦК, коли ступень вини (умисел або необережність) спливає на розмір відповідальності завдавача шкоди.

37. Договір будівельного підряду в цей час втратив плановий характер і полягає, як правило, за вільним розсуд сторін. Це, однак, не означає, що відпали всі адміністративно-правові передумови договірних відносин у даній області. І зараз, щоб реально приступити до будівництва того чи іншого об'єкта, необхідно отримати дозволи та погодження цілого ряду уповноважених державних органів. Інвестор (замовник) зазвичай приймає рішення про початок будівництва на основі підготовленого за його завданням техніко-економічного обгрунтування будівництва об'єкта. Однак саме техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) і складена на його основі проектна документація підлягають, по-перше, обов'язковій державній експертизі і, по-друге, затвердження в установленому законом порядку.
Експертиза містобудівної та проектно-кошторисної документації незалежно від джерел фінансування, форм власності та належності споруджуваних об'єктів проводиться уповноваженими державними органами відповідно до їх компетенції.

 

Цивільним кодексом України не встановлено спеціального порядку укладення договору будівельного підряду.

Його укладення здійснюється в загальному порядку, встановленому для укладення цивільно-правових договорів, передбаченому ст.ст. 641-646 ЦК України.

Процедури закупівлі, встановлені законом про закупівлі за державні кошти застосовується до всіх закупівель робіт, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, за умови, що вартість предмета закупівлі становить або перевищує для робіт - 300 тисяч гривень.

 

-Форма договору будівельного підряду повинна відповідати загальним положенням про форму правочину (ст.ст. 205-209 ЦК).

Спеціальних положень щодо форми договору будівельного підряду ЦК не містить.

 

-Зміст договору будівельного підряду складають його умови.

Істотними умовами договору будівельного підряду є:

4) предмет договору;

5) ціна договору;

6) строки виконання робіт;

7) ризик за договором

 

- Предметом договору будівельного підряду є:

1) кінцевий результат діяльності підрядника (відповідний об’єкт будівництва);

2) будівельні роботи:

- капітальний ремонт;

- реконструкція;

- виконання монтажних робіт;

- виконання пусконалагоджувальних робіт;

- виконання інших робіт, нерозривно пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта.

 

- Ціна договору визначається за домовленістю сторін.

- У договорі будівельного підряду визначаються такі строки:

1) початок і закінчення робіт в цілому;

2) окремі строки виконання певних етапів робіт;

3) гарантійні строки експлуатації об’єкта.

 

- Умови договору будівельного підряду відображаються в проектно-кошторисній документації.

 

- Ризик у договорі будівельного підряду.

Відповідно до ч.2 ст.1172 ЦК України замовник несе ризик завдання шкоди підрядником, який полягає у тому, що замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

-Права та обов’язки замовника і підрядника.

-Замовник за договором будівельного підряду має такі права:

1) вносити зміни до проектно-кошторисної документації до початку робіт або під час їх виконання, за умови, що додаткові роботи, викликані таким змінами, за вартістю не перевищать 10 відсотків визначеної у кошторисі ціни і не змінять характеру робіт, передбачених у договорі;

2) здійснювати контроль та нагляд за будівництвом.

 

-Замовник за договором будівельного підряду зобов’язаний:

1) надати підрядникові підготовлений будівельний майданчик (фронт робіт) на підставі отриманого дозволу на виконання будівельних робіт (порядок видачі відповідного дозволу регулюється Положенням про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженим Державним комітетом України з будівництва, архітектури та житлової політики від 5 грудня 2000 року);

2) передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника;

3) сприяти підрядникові у забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг;

4) застрахувати об’єкт будівництва або комплекс робіт відповідно до законодавства;

5) у разі необхідності консервації робіт з незалежних від сторін обставин оплатити підрядникові виконані до консервації роботи та відшкодувати йому витрати, пов’язані з консервацією;

6) прийняти закінчений будівництвом об’єкт, або завершені інші роботи;

7) оплатити вартість виконаних робіт.

Оплата робіт провадиться після прийняття замовником
збудованого об'єкта (виконаних робіт), якщо інший порядок
розрахунків не встановлений за погодженням сторін.

У разі руйнування або пошкодження об'єкта будівництва
внаслідок непереборної сили до спливу встановленого договором
будівельного підряду строку здачі об'єкта, а також у разі
неможливості завершити будівництво (будівельні роботи) з інших
причин, що не залежать від замовника, підрядник не має права
вимагати від замовника плату за роботу або оплату витрат, якщо
інше не встановлено договором.

 

- Підрядник за договором будівельного підряду має такі права:

1) відмовитися від договору у таких випадках:

- якщо він прийде до висновку про неможливість використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданих замовником, без погіршення якості робіт, що підлягають виконанню;

- якщо замовник намагається внести зміни до проектно-кошторисної документації, що потребують додаткових робіт, вартість яких перевишує 10 відсотків, визначеної у кошторисі ціни.

 

-Підрядник за договором будівельного підряду зобов’язаний:

1) надавати матеріально-технічне забезпечення будівництва, якщо договором цей обов’язок не покладено на замовника;

2) надати замовникові проектно-кошторисну документацію, якщо це передбачено договором;

3) здійснювати будівництво та пов’язані з ним будівельні роботи відповідно до до проектно-кошторисної документації;

4) повідомляти замовника про виявлені в ході будівництва необхідні додаткові роботи, здійснення яких призводить до збільшення кошторису;

- у разі неодержання від замовника відповіді у розумний строк – зупинити виконання робіт;

5) страхування об’єкта будівництва та комплексу робіт, якщо це передбачено договором;

6) усувати за свій рахунок недоліки робіт або матеріалу, що використовується під час їх виконання, якщо вони допущені з його вини.

 

- Прийняття завершеного будівництвом об’єкта, або виконаних робіт.

Стаття 882.

38.ст.1130-1143

39. Перелік об'єктів оренди (предметів договору найму) в чинному ЦК України закріплений у ст. 760. Новелою сучасного цивільного законодавства є розширення кола об'єктів договору найму в порівнянні із законодавством інших часів. Так, ЦК визначає два основні об'єкти найму - це речі та майнові права.

Річ є класичним об'єктом відносин найму, відомим законодавству різних країн. ЦК України встановлює певні обмеження щодо передачі речей у користування. Так предмет договору найму має бути наділений такими властивостями: по-перше, така річ має бути індивідуально визначеною, а по-друге, - неспоживною. Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її (ст. 184 ЦК України). Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 ЦК України).

Майнове право може бути об'єктом найму тільки у випадках, коли це право може бути передане третій особі. Майнові права, нерозривно пов'язані з особою (право на отримання аліментів, право на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я тощо), в оренду передаватися не можуть.

Не допускається передача в оренду грошових коштів, оскільки гроші належать до родових споживних речей, а також фізичних осіб (наприклад спортсменів у сфері ігрових видів спорту), оскільки фізичні особи є суб'єктами цивільних прав та за жодних обставин не можуть визнаватися об'єктами цивільних договорів.

Суб'єктами (сторонами) договору найму (оренди), є дві особи: наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар).

Стаття 761 ЦК України визначає коло осіб, які можуть бути наймодавця ми.

1. Власник речі або особа, яка має майнові права.

Наявність у особи права власності на річ означає наявність у неї класичної тріади повноважень власника: володіння, користування та розпорядження. Реалізація цих повноважень може здійснюватися в напрямі передачі речі в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. За загальним правилом, наймодавця ми можуть виступати будь-які власники майна: фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Лише для окремих видів договору найму законодавець встановив обмеження щодо суб'єктного складу наймодавців (договір прокату, договір оренди державного та комунального майна тощо).

Володілець майнових прав, як і власник речі, має повноваження здійснювати розпорядження майновими правами, в тому числі передавати їх у тимчасове оплати е використання іншим особам.

2. Особа, уповноважена на укладення договору найму.

Розпорядчі повноваження такої особи мають бути засновані на законі або на спеціальному волевиявленні власника (зокрема в договорі між власником та цією особою). Так, Господарський кодекс України (ст. 287) наділяє державні та комунальні підприємства (які не є власниками закріпленого за ними майна) повноваженнями виступати орендодавцями окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу органів, уповноважених розпоряджатися державним та комунальним майном - також цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

Якщо повноваження здавати майно в найм не випливає із закону, наймодавець повинен мати спеціальне уповноваження власника здавати його майно в оренду. Такі повноваження особи, яка не є власником речі, можуть бути закріплені договором комісії або договором управління майном. Як приклад таких відносин можна визначити і договір піднайму (суборенди) (ст. 774 ЦК України).