Методологічні проблеми визначення культура

Методологічні проблеми визначення культура

Зауважимо, що у своєму етимологічному значенні поняття “культура” бере початок в античності. Його можна віднайти в трактатах філософів та педагогів Стародавньої Греції та Риму. Спочатку у розумінні культури душі, розуму, тіла, що досягається шляхом цілеспрямованих вправ і виховання. Загалом, в античній свідомості розуміння культури ототожнюється з пайдеєю, тобто освіченістю. Так на думку Платона, пайдейя є керівництвом до зміни самої сутності людини. Відомий філософ М. Хайдеггер у цьому контексті уточнює, що “Пайдейя означає перетворення всієї людини в значенні триваючого перенесення її з кола найближчих речей, з якими вона стикається, в іншу сферу, де сутність виявляється сама по собі”

Вперше термін «культура» вжив Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.).

Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсис­тем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не врахо­вує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.

Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме на­ука виробляє певний механізм передачі знань новим поко­лінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність зна­ходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвиваєть­ся тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприят­ливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це озна­чає, що наука народжується в надрах самої культури.

Культура є багатограним поняттям оскільки використовується в повсякденному значенні і як об’єкт наукових досліджень.Існує приблизно 500 значень терміну «культура».Проблема в тому, що усі вони є коректними, але неповними. У 1982 році на всесвітній конференції ЮНЕСКО був досягнутий консенсус у визначені культури. Повне значення:

Культура – комплекс духовних, емоційних та інтелектуальних рис суспільства, які виражаються не лише в мистецтві,а у способі буття, світогляді на конкретному історичному етапі його розвитку, системі цінностей і традицій.

Предметом історії української культури є вивчення фундаментальних закономірностей, світоглядних принципів розвитку культури на конкретних етапах та їх зв’зок із сучасним станом вітчизняної культури.

Обсяг та зміст поняття «українська культура

У антропологічному значенні термін «культура» означає створений суспільством життєвий світ. Спосіб життя людських спільнот лише частково детермінований природним оточенням і біологічними особливостями людини натомість життєвий світ,тобто світ культури людини, розвивається у сфері свободи і відповідно розвиток культури можна осмислити на основі того, яким чином людські спільноти перетворюють негативну свободу-свободу від природних (об’єктивних) детермінацій - на позитивні. Тобто створення особливого самобутнього життєвого світу,а отже, і самобутньої спільноти.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного окремого суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення гос­подарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокре­ма, виділяють національні культури — українську, російсь­ку, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши­ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть­ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль­тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно­манітнішими

В основі розуміння національної культури покладено поняття спільноти. Однією з найпростіших, історично перших, спільнот індивідуального типу постає саме етнос.

Етнос - група людей, які об’єднані саме культурними чинниками (міфами, віруваннями,звичаями,мовою),які здатні породжувати почуття солідарності.

Нація – спільнота людей, які об’єднані культурно-психологічним та історичним контекстом (етнічна нація, культурна нація).

Нація – єдність громадян у межах певного державного утворення.

Етнічна або політична нація, залежно під поняття.

Політична нація формується внаслідок утворення національних держав, належність до політичної нації визначається громадянством.

Етнічна нація є результатом етногенезу, який має історичний,а не політико-правовий характер. Формування національної культури полягає у виокремленні певних елементів з наявної етнокультурної різноманітності. Формування відбувається на основі синтезу етнокультурних утворень у консолідовану культурну цілісність. Суб’єктом цього перетворення постає елітарна частина суспільства.

До основних рис національної культури відносять:

національну самосвідомість, національна ідея, національна мова,територія, наявність держави та держ. утворень. Ці ж риси характеризують і національну культуру.

Під національною самосвідомістю розуміють здатність культури до консолідації синтезу різних етнокультур, а також здатність до визнання і розуміння інших культур.

Національна ідея - здатність культури зберігати єдність у просторі та часі, зберігати свою ідентичність (Велика франц. революція дала поштовх французам).

Національна культура - така культура, яка виникає на основі спільного культурно-історичного і психологічного контексту, формується внаслідок консолідації різних етнокультур. Має такі властивості, як національна самосвідомість, нац. ідея, нац. держава і територія.

Пантеон слов’янських богів

Слов’янська міфологія є політеїстичною. Відомо, що у слов’ян не існувало єдиного пантеону богів. Кожне плем’я мало власний пантеон, який відображував його етнічні, топографічні та соціальні особливості. Міфологічні персонажі за характером їхніх зв’язків з колективом поділялися на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги із найзагальнішими функціями (ритуальна юридична функція, військова, господарсько-природнича). До таких богів відносилися: гол.бог – Сонце (Дажбог), пізніше – Хорс(гроза). Військову функцію – бог грози – Перун. Вітру – Стрибог, скотарство – Велес. Богом вогню та ковальства – Сворог, мудрості і краси – Лада. До нижчого рівня – божества, що пов’язані з сезонним циклом: Рот, Ярило,Купала, Мокош. Найнижчий – Доля, Лихо, Смерть, Кривда.

Історичність даних божеств поділяється не всіма вченими:

Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

Леля — богиня любові.

Полель — бог подружнього життя.

Важливою пам'яткою є «Велесова книга» — літературна пам'ятка нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

Слово про закон і благодать

«Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн. Митрополит Іларіон трактує Закон як віру, що передувала християнству, як віру давньоєврейського народу - тобто П'ятикнижжя Мойсееве, де викладені заповіді Бога.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. У прикінцевій частині "Слова про Закон і Благодать" містяться "Похвали" князеві Володимиру. У них Іларіон возвеличує князя за те, що той ввів християнство і цим просвітив Україну.

Виховне значення "Слова про Закон і Благодать" в тому, що цей твір пройнятий почуттям національної гордості: вперше говориться про українську землю, про яку чують і яку знають у світі. Іларіон заперечує будь-чиї намагання виправдати панування одного народу над іншим у будь-якій формі.

Справжня ціль "Слова" Іларіона не в догматики-богословському протиставленні Старого і Нового завітів, як думали деякі його дослідники. Традиційне протиставлення двох заповітів - це тільки основа, на якій будується його визначення історичної місії Русі. За висловом В. М. Істрін, це "учений трактат на захист Володимира". Іларіон прославляє Русь і її "просвітителя" Володимира. Історія Русі та її хрещення зображені Іларіоном як логічний наслідок розвитку світових подій.

До сьогодні «Слово про закон і благодать» дійшло більш ніж у 50 списках, що засвідчує його велику популярність і в час появи, і пізніше. Це один із тих великих творів, що формували духовний світ наших предків, виховували естетичні смаки й уподобання, любов до красного письменства, розвивали почуття власної гідності. В цьому полягає його надзвичайне педагогічне значення, що дає право віднести автора до вітчизняних просвітителів епохи Київської Русі. Вдаючись у другій і третій частинах твору до звеличення Русі й князя Володимира, автор суттєво відійшов від ортодоксальних поглядів, він тяжів до ідей, що відбилися в народному світогляді. Адже, за логікою християнської доктрини, яку послідовно виклав у першій частині Іларіон, язичницький період вітчизняної історії не заслуговував нічого, крім осуду.

Архітектура Київської Русі

Розвиток архітектури в КР має дав основні етапи: 1. Візантійський канон. 2. Виникнення оригінальних архітектурних шкіл. В КР формується особливий архітектурний тип міста. Його складовими були так званий «Дитинець», або «днешній град», в якому розташовувались князівські і боярські двори. Другою складовою був окольний град, в якому проживало міське населення. Третьою складовою є посади, або кінці, які були заселенні ремісниками, торговцями, нижчими верствами міста.

Храмова християнська архітектура починає розвиватись під впливом візантійських зразків. У давньоруському храмовому будівництві панувала так звана хрестово-купольна конструкція, яка виникає в архітектурі малої Азії і практикувалась в візантійському каноні. Відповідно до цієї системи приміщенню надавався прямокутний характер і це прямокутне приміщення розділялось стовпами на подовжені нефи. Спочатку архітектура мала деревяний характер і згодом пчинає будуватися на основі технології мішаної кладки: тобто чергування цегли на вапняному цементовому розчині та шар дикого каменю. Інтер’єр в храмі візантійського канону був оздоблений мармуровими канонами, мозаїками, фресками тощо. Першою мурованою церквою вважається церква богородиці або ж Десятинна церква. Вона являла собою тринефну хрестову-купольну споруду, інтер’єр якої був прикрашений мозаїками, фресками та оздоблений мармуром. На сьогодні залишився лише фундамент.

До першого періоду відносять: церква імені Василя, церква Преображення, ряд споруд, що присвячені Богородиці, Христу в Києві, Новгороді. Відомими памятками візантійського канону є Софійський, Спаський собор в Чернігові. Успенський храм Печерського монастиря, Михайлівський золотоверхий храм. Михайлівський собор Видубицького монастиря. З 12 століття візантійський канон в архітектурі зменшує свій вплив і формується київська, чернігівська, переяславська, новгородська школи. По-перше в будівельні практиці зникають техніки змішаної кладки, зникає мозаїчне оздоблення в архітектурі, натомість більшою мірою застосовується фреска. Оригінальна традиція більше схожа на романський стиль. Наприклад, Федорівський монастир, церква Богородиці Пирогові на Подолі, Кирилівська та Василевська церкви в Києві, Юріївська церква в Каневі, Борисоглібський собор в Чернігові, Якутська церква в Чернігові, Михайлівська церква в Смоленську тощо. Разом з культовою архітектурою розвивається оборонна архітектура.

Як правило це були огороди, які були захистом від зовнішнього впливу. Це Золоті Ворота, оборонні споруди Галича, Камянця, Луцька, Дрогобича тощо. Підсумовуючи розвиток архітектури можна сказати, що в КР був високий рівень культури.

 

Творчість І.Вишенського

Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань).

Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.В своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю»

Він є автором багатьох послань та діалогів: «Виявлення дия-вола-світодержця»; «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького); «Порада»; «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»; але найвідомішим? «Послання до єпископів» («Вельможним їх милостям панам арцибіс-купу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Монтію, Деонисію, і Григорку...», де полеміст виступив проти Брестської унії, заявивши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства нарівні з панами-католиками.
Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. У контексті ідеї соборності Іван Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.
Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищенням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє»,
де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.
Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. На Афоні Вишенський почав свою літературну діяльність одночасно з першим поколінням українських полемістів — Г. Д. Смотриць-ким, С. Куколем (Зизанієм) та іншими. Перші твори Івана Вишенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х pp. XVII ст., здобули велику популярність.

Основні твори:
«Виявлення диявола-світодержця», «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького), «Порада», «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає», «Послання до єпископів».

Розвиток книгодрукування

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам'яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам'ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.

Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". На початку 16 ст. до друкарства долучився Ф.Скорина: Біблія Руська (1519), Апостол (1525), Псалтир(1517).

Одним із перших українських друкарів був Іван Федоров. Після того як перебрався до України видав Апостол (1564) і Часословець (1565). В 1569р видав Євангеліє.

Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. "Буквар" складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам'ятка шкільної освіти.

Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ'я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 "толковників" — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.

Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуванням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівника друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими посадами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — помічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батирщик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працювали допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи.

Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Братський рух в Україні

Братства являли собою громадсько-культурні оргінізації, діяльність яких була пов’язана із відстоюванням прав українського народу, захистом православної віри, розвитком освіти, формування наукових досліджень, опікуванням життя міської громади.

Братство – це була організація вільних громадян міської громади, яка прагнула брати участь в управлінні духовною культурою громади.

Братства виконували і соціально-економічну функцію,окрім освітньої, наукової, яка полягала у накопиченні коштів (братство мало свою казну), допомозі нижчим верствам населення. Одним з перших найбільш організовани братств було Львівське ставропіїйне братство, або Львівське успенське братство. (1585- 1586рр.!??). Ставропіїйним називалося тому, що було звільнено з-під влади місцевих єпископів і підпорядковано безпосередньо східному патріарху, тобто церковна влада фактично опиняється під контролем міської громадськості. По суті, братський рух виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація і досить швидко це мало плідні наслідки для розвитку духовної культури.

Значний внесок зробило Львівське братство у розвиток українського шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи 1585р. Хоча навчальні заклади існували і до Львівської братської школи, але з її появою підвищується рівень викладання, поглиблюється зв’язок освіти з національним життям, тобто національними потребами. Лвівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні вітчизняні вчені (Йов Борецький, Памва Беринва,Захарія Копистенський). Також викладалися, окрім мовної підготовки, викладалися дисципліни тривіуму(граматика, риторика, діалектика), квадріуму(арифметика, геометрія, музика, астрономія), основи медицини, філософії та богослов’я.

Ще одним важливим принципом в освітній діяльності братських шкіл став пріоритет науки над богослов’ям. Львівська братська школа була загальнодоступною, тобто в ній навчалися представники різних соціальних верств, підтримували братську школу заможна верства. Незважаючи на греко-слов’янську спрямованість Лвівської братської школи, в ній вивчалася також і латина, вивчалися досягнення західноєвропейської науки та літератури. Педагогічні принципи Львівської братської школи вже ґрунтувалися на гуманістичних засадах.

Сьогодні відомий статутЛьвівської братської школи, який називався Порядок шкільний 1586р., в якій відображалися основні принципи діяльності усіх братських шкіл майбутнього.

На перших лавах – найкращі студенти. Відмова від тілесних покарань. Заохочувалась самостійна робота студентів. При Львівському братстві функціонувала друкарня, в якій видавалась навчальна література «Апостол» Федорова, «Часослов», «Буквар», «Катехізис», богослужбова література, полемічна література. На початку XVIIст. школи були засновані: Луцьк, Галич, Рогатині, Стрий, Перемишль, Кременці.

Замостська академія (Ян Замойський). У першій третині XVIIст. як культурний центр відновлюється Київ. У 1615р. було засновано Києвське богоявленське братство. Воно вважається найбільш масовим з усіх українських братств. Воно, як і Львівське, об’єднало кращих діячів. У Київському братстві починали працювати деякі вихідці з Львівського братства (Йов Борецький), а також Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Єлисей Плетенецький, Хома Євлегуш.

При Київському братстві також функціонує друкарня. Найбільш відомими пам’ятками книгодрукування стали: «Граматика Словенська» Мелетія Смотрицького,ПамваБеринда «Лексикон славено-руський, або тлумачення імен» - перша українська енциклопедія, який містив тлумачення більше 1000 наукових термінів. Також у Києві виходить більша частина полемічної літератури. Це твори: Касіяна Саковича, Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала, К Транквіліона Ставровецького.

Дисципліни, які викладалися в братській школі. Окрім традиційних, і поетика, історія, старослов’янська мова, філософія. Не випадково на основі Київської братської школи виникає Київстка колегія і згодом Києво-Могилянська академія, яка стала першим вищим навчальним закладом у східнослов’янському культурному просторі.

Діяльність Ф.Прокоповича

Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720.

1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.

 

Вияви класицизму в Україні

2-а половина ХІХ ст. має місце Класицизм. Це є протилежність, антипод Бароко. За змістом цей мистецький напрямок виражав раціоналістичну традицію західноєвропейського просітництва.

Засновник – Ніколя Буало, який обґрунтовує цей стиль у трактаті «Поетичне мистецтво». Для класицизму характерно:

1. використання зразків, канонів античного мистецтва;

2. домінування раціональної складової у структурі художнього образу(правильні геометричні форми в архітектурі, математичні розрахунки в музичних творах ¾ноти, ½...)

3. Чітка регламентація тем, сюжетів, зображально-виражальних засобів мистецького твору. Ефект фундаментальності, домінування спокою над рухом, низький р-нь декоративності.

Але в укр. Культурі цей напрямок майже не приживається, оскільки не відповідав потребам національного руху і не виражав емоційну складову. Класицизм розвивається представниками інших культур. В архітектурі: Вінченсо Беретті.

Елементи класицизму проникають в літературу та музику (як винятки). Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Глухівська музична школа. Опери(Березовського «Демофан»). Вони привносять класицизм у жанр церковного стилю.

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

У Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті

Живопис в Україні 18ст.

Український живопис розвивався. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький. Пензлю цього видатного маляра належить близько 160 портретів: портрет Дідро, Лещинського, Капніста.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будинки, церкви(Антропов,Левицький). Багато з них змушені були переїхати до Росії. Основними жанрами були: іконопис, фреска, портрет.Найпопулярнішою стала школа Києво-Печерської лаври. Іконописні зображення відходять від канодів, портрети зображають риси релізму.Збагачуються художні засоби: використовуються світлові та колористичні ефекти.

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.

У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.