Обчислення процесуальних строків.

Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Строк, що визначається роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року цього строку.

Строк, що визначається місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця цього строку.

Якщо закінчення строку, що визначається місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Останнім днем строку, який закінчується вказівкою на певний день, вважається цей день.

Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до двадцять четвертої години, але якщо в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.

Зупинення провадження в адміністративній справі зупиняє перебіг усіх процесуальних строків у цій адміністративній справі. Перебіг процесуальних строків продовжується з дня поновлення провадження.

 

52. Підходи до визначення адміністративного позову.

Адміністративний позов — звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. (ст.3 КАСУ)

У юридичній літературі не існує єдиного підходу до визначення позову. Найбільш поширеним й обґрунтованим є визначення позову як «вимоги позивача до відповідача, зверненої через суд, про захист порушеного чи такого, що оспорюється, суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, здійснене у визначеній законом процесуальній формі». Така точка зору була висунута й обґрунтована М.А. Турвичем, А.Ф.Клейнманом і А.А.Добровольским.

Серед представників даної теорії є деякі розбіжності. Так, ряд вчених дотримується думки про існування двох самостійних понять позову. Під позовом у процесуальному значенні розуміється звернена до суду вимога про захист порушеного чи оскарженого права або законного інтересу. Під позовом у матеріально-правовому значенні розуміється зверне-на через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Позов в матеріальному сенсі - право на задоволення своїх позовних вимог. Саме у цьому плані використовується поняття права на позов і позовна давність. У Україні поняття позову вживається в сенсі здатності матеріального суб'єктивного права до примусового здійснення через суд. Пропуск терміну позовної давності спричиняє за собою втрату права на позов в матеріально-правовому сенсі. Таким чином, право на позов в матеріально-правовому сенсі - це саме спірне суб'єктивне право, яке може бути примусово здійснене.

Більшість учених все-таки вважає, що позов - єдине поняття, яке включає в себе як матеріальну, так і процесуальну сторони. При цьому вимога позивача до відповідача становить матеріально-правову сторону позову, а вимога його до суду про захист права - процесуально-правову.

Зазначені розходження в думках не дуже значні, оскільки обидві групи вчених розуміють позов насамперед як матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і вимогу до суду одночасно. При такому підході не береться до уваги та обставина, що спір про право між сторонами може існувати до звернення до суду. Сторони при цьому перебувають у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Тому викликає заперечення головна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову.
Третя група вчених дотримується позиції, відповідно до якої позов розуміється як суто процесуальний інститут, тобто вимога до суду про захист порушеного права.

Розгляд позову тільки в процесуальному аспекті збіднює його поняття, оскільки практично виводить за його межі питання про матеріально правову вимогу позивача до відповідача. Не раз у літературі наголошувалася важливість матеріального змісту позову. Зазначимо, що важливість матеріально-правової вимоги не слід абсолютизувати. Зрозуміло, що не враховувати її зовсім при формуванні дефініції позову не можна, однак слід зазначити, що навіть при зміні матеріально-правової вимоги сам хід процесу залишиться незмінним.

Крім того, при такому розумінні позову вимогу особи, що виступає від свого імені за захистом прав і законних інтересів інших осіб, не можна назвати позовом, тому що ця вимога не містить і не може.містити матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Такий висновок суперечить чинному законодавству. Таким чином, уявляється, що матеріально-правова вимога позивача до відповідача - це зміст позову, але на встановлену процесуальну форму розгляду справи вона не впливає.
Отже, визначення позову може містити і матеріально-правовий і процесуально-правовий аспекти, але акцент, безсумнівно, повинен бути зроблений на тому, що позов - це право пред’являти вимогу до суду. Крім того, в правовій державі форми позовного захисту може набувати охорона об'єктивного правопорядку і, зокрема, норм об'єктивного права від різного роду протиправних посягань. Відповідно, метою позову може виступати захист встановленого правопорядку від порушень як з боку приватних осіб, так і з боку адміністративних органів. При такому підході цілком виправдано віднесення до інституту адміністративного позову процесуальної вимоги про притягнення особи до адміністративної відповідальності за адміністративну провину і вимоги про перевірку законності притягнення до такої відповідальності. У Франції, наприклад, подібні позови називають позовами з приводу заходів каральної відповідальності або у зв'язку із застосуванням репресії. У цьому контексті можна стверджувати, що чинне законодавство впритул наблизилося до встановлення повноцінної юридичної конструкції позову про притягнення до адміністративної відповідальності і позову про перевірку законності.

Адміністративний позов може бути визначений як вимога до юрисдикційного органу про перевірку законності адміністративного акту, захист суб'єктивних публічних прав і законних інтересів або публічного правопорядку, що виходить з вказаного заявником спірного публічно-правового відношення і припускаючи дозвіл конфліктної ситуації за допомогою застосування правовідновлювальних або адміністративно-каральних заходів.

 

53. Право на звернення до адміністративного суду.

До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом.

Адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою. На прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви.

Адміністративний позов може містити вимоги про:

· скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;

· зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;

· зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;

· стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;

· виконання зупиненої чи невчиненої дії;

· встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Позовна заява може містити інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

У позовній заяві зазначаються:

· найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;

· ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

· ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;

· зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

· у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;
· перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

 

54. Для захисту від заявленого позову відповідач наділений комплексом процесуальних прав. До них слід віднести загальні (право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання, подавати свої доводи та міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, оскаржувати судові рішення та інші права, закріплені у ст. 27 ЦПК). Однак, відповідач також має ряд спеціальних процесуальних способів захисту. Ними визнають заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) та зустрічний позов (ст. 123 ЦПК).

Заперечення проти позову – це письмові пояснення відповідача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача, подані до суду після одержання ним копій ухвали про відкриття провадження у справі та позовної заяви. При чому вони можуть бути спрямовані на повне або часткове, постійне або тимчасове нівелювання матеріально-правової вимоги позивача. Ці пояснення можуть носить матеріально-правовий та процесуально-правовий характер.

Матеріально-правові заперечення спростовують суть позову, вони полягають у тому, що відповідач оспорює матеріально-правову вимогу і тому, звичайно, заперечує можливість виникнення процесу за нею.

Процесуально-правові заперечення обґрунтовують неправомірність виникнення або продовження процесу у справі у зв’язку з відсутність передумов для звернення позивачем до суду або порушення порядку його реалізації.

Зустрічний позов – це матеріально-правова правова вимога первісного відповідача до первісного позивача, пред’явлена до суду для спільного розгляду із первісним позовом. За цією позовною вимогою первісний відповідач набуває процесуального статусу позивача, а первісний позивач – відповідача. Однак, лише у цій справі, повного процесуального статусу позивача відповідач може набути тільки тоді, коли первісний позивач відмовиться від заявленого ним позову і суд прийме таку відмову.

При зверненні до суду відповідача із зустрічним позовом він ставить перед собою подвійну мету: по-перше, захистити своє порушене, оспорене чи невизнане право, по-друге, він захищається проти вимог позивача.

Суд приймає зустрічний позов до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Право на пред’явлення зустрічного позову відповідно до ст. 123 ЦПК виникає з відкриттям провадження у справі і може бути реалізовано до або під час попереднього судового засідання. Поданий після цього зустрічний позов розглядається судом у самостійному провадженні у загальному порядку.

Після розгляду справи по суті у судовому засіданні суд ухвалює єдине рішення, в якому повинна бути дана конкретна відповідь як на первісну вимогу позивача, так і на зустрічну вимогу відповідача.

 

 

55. Стаття 117. Забезпечення адміністративного позову

1. За клопотанням позивача або з власної ініціативи суд
може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухва­лення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав,свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких захо­дів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

2. Ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову постановляє суд першої інстанції, а якщо розпоча­то апеляційне провадження, то таку ухвалу може постановити
суд апеляційної інстанції.

3. Подання адміністративного позову, а також відкриття
провадження в адміністративній справі не зупиняють дію

оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повнова­жень, що прийняв рішення та є обов'язковою для виконання.

4.Адміністративний позов, крім способу, встановленого
частиною третьою цієї статті, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії.

5.Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення
рішень Національного банку України щодо призначення та
здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, за­
борони проводити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні
тимчасової адміністрації або ліквідації банку.

1.Коментована стаття регламентує інститут забезпечення
адміністративного позову. Без перебільшення треба зазначити,
що закріплення таких положень в законі є однією з найважли­віших гарантій захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб,прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Забезпечення адміністративного позову — це вжиття адміністративним судом, в провадженні якого знаходиться справа, певних заходів щодо охорони прав та свобод позивача,для створення можливості реального виконання позитивного (для позивача) рішення суду. Підставами забезпечення адміністративного позову є: 1) наявність очевидної небезпеки заподі­яння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухва­лення рішення в адміністративній справі; 2) наявність немож­ливості захисту прав, свобод та інтересів позивача без вжиття таких заходів; 3) необхідність докладання значних зусиль та витрат для відновлення прав, свобод та інтересів позивача в разі невжиття цих заходів; 4) очевидність ознак протиправності рі­шення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Ініціювати забезпечення адміністративного позову можуть суд або позивач, останній подає щодо цього клопотання. Про за­безпечення адміністративного позову суд приймає ухвалу.

2. Аналіз положень ч. 2 ст. 117 КАС України дозволяє дійти
висновку про наступне. Хоча формально статті, що стосуються
забезпечення адміністративного позову, розташовані в главі 2,

присвяченій підготовчому провадженню, проте ухвала про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову можебути прийнята судом першої інстанції до ухвалення рішення по суті справи, а якщо розпочато апеляційне провадження, то таку ухвалу може постановити суд апеляційної інстанції до вирі­шення апеляційної справи. Таким чином, уявляється, що рі­шення суду щодо «забезпечення адміністративного позову при­ймається в будь-якій стадії адміністративного провадження до постановлення судом рішення по суті адміністративної справи.

3. За загальним правилом, що встановлене у ч. З ст. 117 КАС
України, подання адміністративного позову, а також відкриття
провадження в адміністративній справі не зупиняють дію
оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень. Проте
суд у порядку забезпечення адміністративного позову може від­
повідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Таким чином, законодавець визначив, що головним способом забезпечення адміністративного позову є зупинення дії рішення суб'єк­та владних повноважень. Крім того, тут мова йде про повне або часткове забезпечення позову. Так суд може прийняти рішення про забезпечення не всіх, а тільки окремих положень рішення,
що оскаржується. В останньому випадку суд має конкретно
вказати в ухвалі, які саме положення рішення забезпечуються
позовом. Суб'єкт владних повноважень, який прийняв рішен­ня, щодо якого суд встановив забезпечення позову, невідкладно повідомляється шляхом надсилання йому ухвали суду, яка є обов'язковою для виконання.

4. При розгляді адміністративної справи забезпечення позо­ву передусім відбивається в зупиненні на час здійснення адміністративного провадження дії правового акту, що оскаржується. Проте зупинення дії оскаржуваного рішення не є єдиним засобом забезпечення адміністративного позову. Адміністра­тивний позов також може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії.

5. Частина 5 коментованої статті визначає виключний пере­
лік рішень, суб'єктом прийняття яких є Національний банк
України, відносно яких не допускається забезпечення позову
шляхом зупинення цих рішень.

 

56. Стаття 107. Відкриття провадження в адміністративній справі

1. Суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи:

1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну
процесуальну дієздатність;

2) має представник належні повноваження (якщо позовну
заяву подано представником);

3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею106 цього Кодексу;

4) належить позовну заяву розглядати в порядку адміністра­тивного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адмі­ністративному суду;