Виникнення, сутність та функції держави

Виникнення, сутність та функції держави

Держава - це основний інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфери, культури. Це явище виникає на певному етапі розвитку людства, вона має суверенитет і здійснює владу на повній території.

Особливості держави:

1. Загальний характер. Держава виступає універсальною, невід'ємною організацією, що розповсюджує свою чинність на всю територію країни і на усіх громадян, які живуть на ній.

2. Суверенність, держава володіє найвищою і необмеженою владою у ставленні до суб'єктів, діючих в межах її кордонів.

3. Примус, держава уособлює публічну владу і підпорядковує прояви інших суспільних влад. Вона єдина в суспільстві застосовує владні засоби, аж до примусу. Держава володіє спеціалізованими органами примусу, що застосовуються в ситуаціях, що визначаються законом. Масштаби державного примушення розповсюджуються від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Можливість позбавити громадян вищих цінностей - життя і свободи, визначають особливу дієвість державної влади.

4. Держава виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається людськими, матеріальними і природними ресурсами.

5. Ознаки держави доповнюються такими атрибутами як:

§ податки;

§ територія;

§ відділення публічної влади від суспільства, її незбіг з організацією всього населення,

§ поява професіоналів-управлінців, політичної еліти;

§ виняткове право на вироблення, прийняття і видання законів і норм, обов'язкових для всього населення.

До внутрішніх функцій держави належать наступні:

законотворча, зв'язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів;

економічна, в якій держава виступає як підприємець, що координує економічний процес;

соціальна, що передбачає таку організацію соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил;

захисна, що диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу,

культурно-виховна, пропагандистська та ін.

 

Зовнішні функції держави полягають у:

захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності;

у підтримуванні і налагодженні зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства.

 

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави. Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:
1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;
2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;
3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;
4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;
5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

Теорії походження держави

Патріархальна теорія. Суть теорії полягала в тому, що держава виникає з патріархальної сім'ї внаслідок її зростання: родина → сукупність родин (селище) → сукупність селищ (держава). Глава ж патріархальної родини (патріарх) стає главою держави — монархом. Таким чином, його влада є проводженням влади батька, сам же монарх є батьком для всіх своїх підданих

Теорія насильства. Її прибічниками були К. Каутський, Є. Дюринг, Л.Гумплович, Леся Українка та ін.Причину виникнення держави вони вбачали у військово-політичних чинниках — насильстві, завоюванні одних племен іншими, для управління завойованими народами та територіями потрібний спеціальний апарат примусу. Ним i стає держава.

 

Теологічна теорія. Однією з найдавніших теорій, що намагалася пояснити прогрес виникнення держави була теологічна теорія. Її авторами були як середньовічні богослови Тертулiан, Аврелій Августин, Фома А. так i такі вчені ХIХ століття, як Ж. де Местр.Теологічна теорія наполягала на божественному походженні держави, державної влади, стверджувала i захищала тезу: "Вся влада від Бога”. Незважаючи на свій релігійний зміст, ця теорія, що виникла ще в стародавній Юдеї відбивала певні реалії як-то: теократичний характер первинних держав (владу жерців, значну роль храмів, поділ влади на релігійну i світську тощо).

 

Теорія суспільного договору. Ця теорія передбачає виникнення держави в результаті договору між людьми як наслідок усвідомлення ними своїх нагальних потреб та інтересів.

Органічна теорія. Процес виникнення i функціонування держави ототожнюється з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідний людський організм були сформульовані ще Платоном. У ХIХ столітті ці погляди були розвинуті Г. Спенсером, який заявив, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей так само, як i людський організм складається з клітин.

 

Психологічна теорія. Серед найбільш відомих представників психологічної теорії походження держави можна виділити Л. Петражицького, Г. Тарда, З. Фрейда та ін. Вони пов’язують виникнення держави з особливими властивостями людської психіки: потребою певних людей владарювати над іншими, прагненням одних підкорятися, наслідувати, а інших — підкоряти, бути прикладом.Причини походження держави полягали в тих здібностях, що первісна людина приписувала племінним вождям, жерцям, шаманам, чаклунам тощо. Їхня магічна сила та психічна енергія (вони робили полювання вдалим, боролися з хворобами) створювали умови для залежності свідомості членів первісного суспільства від вищезазначеної еліти. Саме від влади, що була притаманна цій еліті, починає виникати влада держави

 

 

Ознаки та функції держави

Серед основних ознак держави називають:

наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади;

державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки – це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

наявність конституції;

наявність державних символів;

наявність громадянства;

грошової одиниці;

збройних сил;

участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

Форми державного правління

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Монархія (від грец. Monarchia - єдиновладдя) - форма правління держави, за якої в руках його одноосібного голови (монарха) зосереджена повністю або частково, фактично або формально верховна державна влада. З визначення монархії можна виділити її характерні ознаки юридичної властивості:

1) існування одноособового глави держави - монарха (фараон, король, цар, шах, князь, султан тощо);2) володіння монархом всією повнотою влади, яка є безроздільної, верховної і суверенної (незалежної);3) заняття трону в порядку престолонаслідування, тобто шляхом передачі влади з спадкового права та в порядку спорідненості, тобто по родинному праву;4) безстроковість монарха, тобто його довічність правління;5) представництва у зовнішніх відносинах не за дорученням (мандату) а за власним правом;6) юридична безвідповідальність монарха, недоторканність і непідсудність його особистості.

Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств, в яких вона виражалася деспотичним пануванням. Класичний деспотизм властивий державам Давнього Сходу (Ассирія, Вавилон та ін.) При абсолютному монархічному правлінні самодержець є єдиним субєктом і творцем права. Користуючись необмеженими правами, він відправляє свою владу через особисто йому підпорядковану систему державної бюрократії; його підвладні (піддані або) - лише обєкти права. Каральна функція також знаходиться в його руках. Розквіт монархічного абсолютизму в Західній Європі доводиться на XVII-XVIII вв., У Росії - XVIII-XIX вв. У наш час формами правління зберігається в деяких країнах Азії: у Непалі, де вся влада належить королю а також в Саудівській Аравії, Катарі, Омані, де існує теократична різновид абсолютної монархії, за якої глава держави є одночасно і релігійним главою.

У результаті буржуазних революцій, що відбувалися в Європі в XVIII-XX ст., Їхнім політичним здобуттям зявилися конституційні обмеження абсолютних монархій. Конституція проголошує та гарантує права особистості, їх визнання обовязково для верховної влади і всіх органів державного управління, при цьому законодавчих функції передаються парламенту, а виконавчі - уряду. Залежно від обсягу повноважень, які зберігаються монархом, конституційна монархія поділяється на два види: дуалістичну і парламентську.

Дуалістична монархія - це перехідна модель державного правління. Тут монарх володіє великими повноваженнями щодо керівництва виконавчої владою, формування уряду, який несе відповідальність перед ним а не перед парламентом. У цьому випадку законодавчі функції парламенту мають до нього лише формально-юридичну приналежність. Дуалістична монархія властива країнам з сильними пережитками феодалізму, наприклад, Росії початку XX в., Де існували два політичні установи: монарх, формувати уряд, і установа парламентського типу (Державна рада і Державна дума, яким члени уряду були непідзвітні).

Парламентська монархія - набагато більш демократична модель державного правління, яка діє у цілому ряді сучасних держав (Великобританія, Данія, Испании, Швеція, Японія та ін.) Права монарха обмежені. Будучи номінальним главою держави, він керівництва "правилом англійської королеви": царює, але не править. Монарх призначає главу уряду і міністрів, але вони підконтрольні парламенту, всі вихідні від нього актів потребують схвалення членів Кабінету Міністрів. Монарх в таких країнах символізує історичну спадкоємність держави, уособлює єдність нації, будучи швидше символічною фігурою, своєрідним даниною традиції, ніж владної.

Республіка (від лат. Res publika - громадські справи, держава) - одна з форм правління (поряд з монархією), при якій всі вищі органи державної влади чи обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими установами.

Парламентська республіка - форма республіканського правління і організації державної влади, при якій парламент займає провідне становище в політичній системі. Становлення парламентської республіки відбувається в середині XIX в. і історично повязано з формуванням представницької форми демократії в країнах Західної Європи.

У парламентській республіці органи виконавчої та судової влади обираються або затверджуються парламентом, якому належать владні пріоритети законодавчої влади, і це "старшинство" не піддається сумніву. Парламент задає тон у політичному житті країни, втілюючи її верховну владу. Парламент наділяється повноваженнями, що дозволяють контролювати уряд. Відмітний ознака парламентською республіки - колективна відповідальність уряду перед парламентом, "відповідальний уряд", який формується і контролюється парламентом. Традиційно виділяють чотири основних елементи парламентського режиму:

1) дуалізм виконавчої влади (наявність інституту премєр-міністра);

2) політична відповідальність уряду перед парламентом;

3) можливість дострокового розпуску однією із палат парламенту главою держави;

4) глава держави не обирається всенародно.

Іноді виділяють також такі ознаки, як одночасне формування парламенту і уряду за підсумками виборів, можливість поєднання урядової посади та парламентського мандата, надання уряду права законодавчої ініціативи.

Можна з упевненістю стверджувати, що в парламентській республіці ідеї представництва і представницької демократії реалізуються найбільш повно. Провідна роль законодавчої влади визначається тим, що вона є представницької і отримує легітимацію безпосередньо від джерела влада - народу. Представницька владу в особі парламенту сприяє легітимації державного ладу і стабілізації політичної системи, є трибуною політичної та у спосіб формування цивілізованої опозиції, забезпечує більшу підконтрольність еліт і припиняє спроби державних чиновників діяти незаконно. У той же час парламентська форма правління за певних умовах (відсутності партії парламентського більшості), може демонструвати негативні сторони і стримувати розвиток суспільства, так як прихильність уряду до парламенту може бути чинником нестабільності і призводити до "міністерської чехарді" і частій зміні уряду (прикладом може служити Італія, де за післявоєнний період (1946-1993 рр..) змінилося 52 уряду). Більшість західних держав управляються парламентським шляхом (Італія, Німеччина, Швеція, Австрія, також а держави колишньої Британської імперії).

Президентська республіка, повязана з інститутом президентства, - досить пізній явище в історії людства, виняток становить лише форму правління США, що існує з кінця XVIII ст. При президентської форми правління представницькі органи відіграють істотну роль у системі державної влади, але не домінуючу (США, Сирія, Зімбабве, Бразилія, Мексика, Уругвай). Виділяють три основні елементи президентства:

1) відсутність дуалізму виконавчої влади, тобто президент є і главою держави, і главою уряду;

2) президент обирається всім народом;

3) парламент не має права змістити уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не може розпустити парламент.

Деякі фахівці вважають, що вирішальним критерієм є не формування, а зміщення уряду, тому що в парламентських і президентських системах різних країн неоднакова процедура створення уряду. При президентській системі президент і парламент обираються на окремих виборах, отже, не тільки законодавча (представницька) влада, а й президентська влада отримує легітимацію безпосередньо від народу. Дана обставина істотно трансформує принцип поділу влади на користь президентської влади і знижує роль законодавчої влади, тому що уряд не призначається і не може бути відкликана парламентом. Баланс влади при президентській системі досягається своєрідною системою "стримувань і противаг", проте ця система, на думку

дослідників, схильна до посилення виконавчої влади та виникненню авторитарних тенденцій, що особливо небезпечно для нестабільних політичних систем.

Змішана республіка поєднує в собі елементи президентської і парламентської. Характерна як для "старих" демократій (Франція, Швейцарія), так і для знову утворилися республік: Польща, Чехія, Болгарія, Румунія, Сербія, Литва, Латвія, Естонія, Україна, Вірменія, Білорусь, Росія.

При змішаних формах правління спостерігається прагнення обмежити влада парламенту і посилити виконавчу владу (напівпарламентськи система), що пояснюється прагненням створити більш стабільний уряд, який не могло б бути відкликана парламентом з причин фракційної боротьби, або, навпаки, посилити відповідальність уряду перед парламентом (напівпрезидентська республіка). Для цього створюється уряд з "подвійною відповідальністю", відповідальна як перед президентом, так і перед парламентом. При цьому президент відіграє більш суттєву роль, ніж при парламентської моделі, обираються на прямих виборах та суттєво впливає на створення уряду. Виділяють наступні риси змішаної республіки:

1) президент глава держави, а не глава уряду;

2) наявність інституту премєр-міністра;

3) уряд "подвійної відповідальності";

4) можливість дострокового розпуску однієї з палат парламенту главою держави;

5) глава держави обирається всенародно.

 

Форми державного устрою

Форма державного устрою — спосіб територіальної організації держави або союзу держав. Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Простим (унітарним) державам притаманні такі важливі риси:

— цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;

— єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;

— єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

— єдина система права і система законодавства;

— єдине громадянство та державна символіка;

— адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;

— у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція).

Поряд з простими державами в сучасному світі існує значна кількість складних. Це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають всі ознаки держави, але частину своїх суверенних повноважень передають центральним (союзним) органам держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію,

2) конфедерацію,

3) імперію.

1. Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Для федерації притаманні такі ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:

а) виключних повноважень федерації,

б) виключних повноважень суб'єктів,

в) сумісної компетенції;

— існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

— державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

— наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) — є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;

— наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;

— наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

— суб'єкти федерації не володіють повним суверенітетом і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин у економічній, культурній сфері федерація може виступати як у цілому так і кожен із суб'єктів самостійно;

— загальні збройні сили;

— суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету: гімн, герб, прапор.

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення:

— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

— національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

— національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою. У Німеччині суб'єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво у парламенті.

У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну і територіальну федерацію. Тому докладніше розглянемо їх суттєві ознаки.

Ознаки територіальної федерації:

1) державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади;

2) юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

3) суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях;

4) федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу;

5) збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий — глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили.

Національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації, та має наступні ознаки:

1) суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

2) будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів;

3) забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх вільний розвиток;

4) суб'єкти мають власні органи державної влади: парламент, президента, судову систему, їх органи виконавчої влади самостійно здійснюють зовнішню політику;

5) вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;

6) право суб'єктів на вільний вихід із союзу.

2. Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається (Австро-Угорщина), або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США).

Конфедерації притаманні такі ознаки:

— це об'єднання суверенних держав на підставі договору;

— відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

— відсутність спільної для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової системи (у тому числі бюджету);

— наявність спільного конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав і має на меті координацію діяльності конфедерації; рішення цього органу не мають обов'язкового характеру для суб'єктів, які можуть відмінити їх дію на своїй території (право нуліфікації);

— відсутність суверенітету конфедерації, кожна з держав зберігає свій суверенітет;

— тимчасовий характер об'єднання (союзу);

— право вільного виходу суб'єктів з конфедерації.

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство — союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад — Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об'єднання вугілля і сталі), Британська співдружність, Співдружність незалежних держав (СНД).

Імперія (лат. imperium — влада, панування) — різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором;

Концепція правової держави

Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.

Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою

Основні ознаки правової держави:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості:

особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

Виброрчі системи

Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

Виборча система у вузькому розумінні цього терміну - це спосіб розподілу місць в органі державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. В різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями. Як зазначають Р.Таагепера і М.Шугарт, порівняно з іншими елементами політичної системи електоральними правилами легше маніпулювати, вони дозволяють створити перевагу кільком сильним партіям і звести нанівець роль дрібних партій або навпаки дати останнім право на парламентське представництво.

Як правило, виборчі системи є різними модифікаціями двох основних типів: мажоритарної і пропорційної.

Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи: