Принципи (засади) провадження судочинства

 

Всі державні органи і суспільні організації, які займаються пра­воохоронною діяльністю здійснюють її на основі додержання певних принципів, що є властивими діяльності того чи іншого органу. Провадження судочинства також будується на визначених принципах, що мають певну специфіку.

Таким чином, визначимо принципи (засади) провадження судочинства як загальні, керівні, вихідні положення, які визначають найбільш суттєві сторони даного виду державної діяльності.

Таке положення є головним для всіх приписів законодавства з питань організації судочинства, ролі і місця його в державному механізмі і в політичній системі суспільства.

На відміну від конкретних законодавчих приписів, специфіка положень що іменуються принципами складається також з того, що правила, які містяться в них, є обов’язковими не тільки для громадян, посадових осіб і органів, покликаних дотримуватись і виконувати закони, але й для законодавчого органу, який створює нові закони чи конкретизує їх. Останній у своїй діяльності повинен враховувати існуючі демократичні вимоги у сфері організації і провадження судочинства.

Важливою властивістю засад судочинства є їх правовий характер. Основні з них закріплені в ст.129 Конституції України, але цей перелік не є вичерпним, оскільки окремо стаття 126 Конституції України визначає, як принцип судочинства, незалежність і недоторканність суддів. Крім цього принципи правосуддя детально регламентуються також і в Законі “Про судоустрій і статус суддів”.

До основних засад судочинства відносяться (ч.3 ст.129 Конституції):

1. законність;

2. рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3. забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів
і у доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6. забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування технічними
засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9. обов’язковість рішень суду.

Розглянемо сутність і значення кожної з цих засад докладно.

Принцип законності знайшов своє закріплення в Конституції України, оскільки він є невід’ємним елементом правової держави. Вимога дотримання законності є загальною і звернена до всіх державних органів, у тому числі і в найбільшій мірі відноситься також до суду.

В сфері правосуддя законність складає не тільки принцип діяльності самого суду, але й мету судового розгляду конкретних справ, оскільки суд всіма, дозволеними засобами повинен відновити порушену законність і правопорядок, забезпечити поведінку учасників судових справ згідно закону. Принцип законності правосуддя має ту особливість, що організація і діяльність судів здійснюється перш за все на основі Конституції і законів України. Підзаконні акти застосовуються в судовій сфері в межах, передбачених законом, і якщо вони не протирічать закону. Цим самим принцип законності правосуддя сприяє укріпленню Конституційного режиму і верховенства закону.

Ніякі відступи від норм матеріального і процесуального права або спрощення при розгляді судових справ недопустимі і не можуть бути виправдані міркуваннями доцільності.

Принцип законності вимагає від судів того, щоб в кожному винесеному в справі вироку чи рішенні містилися посилання на конкретний закон (норму матеріального права) з обґрунтуванням того чому саме ця норма застосована судом по даній справі. Вирок чи рішення має бути визнаним незаконним і підлягатиме відміні вищестоящою судовою інстанцією, якщо посилання на відповідний закон будуть відсутні або закон буде невмотивовано застосований, або застосований буде не належний закон.

Принцип законності правосуддя своїм змістом має й точне дотримання судами норм процесуального законодавства, що регулює порядок провадження зі справ. Значення процесуальної законності правосуддя полягає не тільки в тому, що процесуальний закон наділяє зацікавлених учасників судової справи широкими процесуальними правами, якими вони користуються в суді, відстоюючи свої позиції. Правила судочинства призначені і для встановлення всіх важливих для справи фактів і обставин, належного застосування норм матеріального права, для винесення законного та обґрунтованого рішення чи вироку зі справи. Саме в процесуальному законодавстві визначені основи і джерела висновків суду про факти і обставини справи. Принцип законності правосуддя в сфері процесуального законодавства є вирішальною гарантією обґрунтованого, законного і справедливого рішення чи вироку зі справи.

Вимога правильного виконання і дотримання законів при здійсненні правосуддя адресована у першу чергу суддям, оскільки суд тільки тоді може здійснити виховний і попереджувальний вплив на громадян, коли сам при розгляді і вирішенні справ буде неухильно слідувати вимогам закону. У той же час, дотримання принципу законності зобов’язує суд слідкувати також і за законністю в діях інших суб’єктів, що залучаються до судового процесу та вимагати від них належної правової поведінки.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом обумовлено загальною конституційною рівністю громадян у всіх сферах життя: економічній, політичній, соціальній, культурній тощо. Рівність громадян перед законом і судом незалежно від будь-яких відмінностей і обставин й створює зміст даного принципу правосуддя, який складається з двох частин – рівність перед законом і рівність перед судом.

Здійснення правосуддя на основі рівності всіх громадян перед законом означає застосування судом норм однієї системи права однаково по відношенню до всіх громадян. Недопустимими є вилучення і винятки судом тих чи інших положень закону у зв’язку з якоюсь особливістю чи соціальною відмінністю громадян, у відношенні яких відправляється правосуддя. На рівних началах, виходячи з обставин конкретної справи, суд визначає як права, так і обов’язки зацікавлених осіб. Однакова відповідальність осіб, які піддаються на основі закону державному примусу за скоєні ними правопорушення, є незаперечним правилом. Суд вирішує конкретну справу з урахуванням того, що всі закони та інші нормативні акти в рівній мірі обов’язкові для всіх судів держави.

Другу частину розглядуваного принципу складає здійснення правосуддя на засадах рівності всіх перед судом, тобто на засадах єдиного для всіх суду. В державі не існує судів, створених на основі будь-яких соціальних відмінностей громадян і груп населення. Виключаються всякі, переваги чи дискримінація, як мотив в організації судової системи, і послідовно приводиться в життя важливий принцип судоустрою – принцип єдності судової системи.

Чинне законодавство України передбачає особливий порядок притягнення до відповідальності деяких категорій громадян, наприклад, суддів чи депутатів. Однак, це не можна розглядати як відступ від принципу рівності всіх перед законом і судом, оскільки особливий порядок притягнення цих осіб до відповідальності є встановленою законом гарантією їх недоторканності у зв’язку із виконанням службових повноважень.

Принцип забезпечення доведеності вини полягає в тому, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст.4 КПК України). Названі органи та посадові особи зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, які пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ст.22 КПК України).

Відповідно до кримінально-процесуального принципу презумпції невинуватості, будь-яку особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, в силу розглядуваного принципу суд, прокурор, слідчий, особа, що проводить дізнання, не вправі перекладати на обвинуваченого обов’язки доказування. З огляду на це, обвинувачений в жодному випадку не зобов’язаний доводити свою невинуватість, а навпаки, його провина, повинна бути доведена спеціальними державними органами.

Однак, треба зазначити, що регулюючий вплив даного принципу, розглянутого нами у такій інтерпретації його назви, є дещо обмеженим за сферою поширення, оскільки стосується лише кримінального судочинства. Тому, зазначимо, що принцип забезпечення доведеності вини має бути визнаним складовою частиною більш загального принципу всебічності, повноти й об’єктивності дослідження обставин справи. Зміст останнього полягає у тому, що він є необхідною умовою прийняття законних і обґрунтованих рішень по будь-яким справам, що розглядаються національними судовими органами. Правовими засобами, що забезпечують реалізацію даного принципу, є насамперед чітко і докладно розроблені в законі норми, що визначають предмет і регулюють процес доказування, джерела одержання доказів, порядок проведення слідчих і судових дій по збиранню, перевірці й оцінці доказів тощо.

Принцип змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості означає таку побудову процедури здійснення даного виду державної діяльності, яка забезпечує учасникам судового процесу при розгляді цивільних та кримінальних справ рівні можливості при відстоюванні ними своїх прав та законних інтересів. Цей принцип розповсюджується не на всіх громадян, а лише на сторони, які приймають участь в судочинстві, тобто на тих, хто при розгляді кримінальних та цивільних справ судом виконує одну із процесуальних функцій: обвинувачення та захисту – у кримінальному процесі; підтримання цивільного позову та заперечення проти нього – у цивільному процесі.

Надавши одній стороні конкретні процесуальні права, закон наділяє такими ж чи аналогічними правами іншу сторону і покладає на них рівні процесуальні обов’язки. Сторони (учасники) розгляду судової справи можуть активно і на рівних правах сперечатися, доказувати свою правоту, викладати вільно свої докази, давати своє тлумачення фактам і подіям, доказам, пов’язаним з розглядом справи, і тим самим допомагати відшукуванню істини, встановленню справедливості, забезпеченню законності і обґрунтованості актів правосуддя. При цьому суду належить роль органа, який активно сприяє пошуку істини, контролює правомірність дій сторін, забезпечує неухильне дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом.

Принцип підтримання державного обвинувачення в суді прокурором полягає в тому, що при розгляді судом кримінальних справ прокурор, виконуючи одну з покладених чинним законодавством на прокуратуру функцій (п.1 ст.121 Конституції України), підтримує перед судом державне обвинувачення, бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Він також приймає участь у судових дебатах по кримінальній справі. Гарантією об’єктивності прокурора при виконанні функції підтримання державного обвинувачення є покладений на нього законом обов’язок відмовитись від підтримання обвинувачення у тому випадку, коли при розгляді справи він прийде до висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного.

Принцип забезпечення обвинуваченому права на захист записаний в Конституції України, як один із принципів правосуддя. Так, кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу можуть надавати також інші особи.

Суд, прокурор, слідчий зобов’язані забезпечити обвинуваченому можливість захисту встановленими законом засобами і способами від пред’явленого обвинувачення, забезпечити охорону його особистих і майнових прав. З цією метою обвинувачений має право користуватися послугами захисника. Обвинувачений може укласти договір особисто або через рідних і просити надати йому в якості захисника певного адвоката.

В ряді випадків закон передбачає обов’язкову участь захисника, неза­лежно від запрошення його підсудним. Так, зі справ, в яких підсудними є неповнолітні особи; особи, які мають фізичні чи психічні вади; коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув’язнення, а також в інших випадках, передбачених ст.45 КПК України, участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства, а також при розгляді кримінальних справ в суді є обов’язковою.

Разом з тим Конституцією України (ст.59) та Законом “Про судоустрій і статус суддів” (ст.10) гарантовано, що кожен громадянин має право на правову допомогу. Отже, за своїм змістом розглядуваний принцип є складовою частиною загального принципу надання правової допомоги при розгляді справ в судах. Так, відповідно до ратифікованої Верховною Радою України Конвенції “Про захист прав і основних свобод людини” наша держава гарантує кожному, чиї права і свободи порушені, ефективний спосіб правового захисту, і таке право має встановлюватись судовим чи іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави. Таким чином, принцип надання правової допомоги при розгляді справ у судах передбачає, що всім особам може бути надана кваліфікована правова допомога для якісного захисту їх прав і законних інтересів у суді.

Однією із суттєвих гарантій забезпечення права на захист є те, що у випадках, визначених законом, соціально незахищеним верствам населення нашої держави, які не мають коштів для оплати праці захисника, правова допомога надається безкоштовно. Дане положення спрямоване також і на забезпечення реалізації принципу рівності всіх перед законом і судом.

Принцип гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами полягає в тому, що всі громадяни, які не є учасниками судового процесу по тій чи іншій справі, можуть бути присутні при її розгляді. Це забезпечує демократизм правосуддя: надання громадянам можливості знаходитися в приміщенні, де проходить розгляд цивільної чи кримінальної справи сприяє реалізації контролю над правосуддям, дисциплінує суд, спонукає його до більш відповідального відношення до вирішення питань, що виникають при судовому розгляді. Крім цього, гласність судового процесу справляє виховний вплив на присутню публіку і на самих учасників справи, сприяє їх добросовісній поведінці.

Представники засобів масової інформації можуть висвітлювати хід судового процесу. Все це створює необхідні гарантії для того, щоб громадяни мали можливість контролювати процес відправлення правосуддя.

В законодавстві чітко та повно сформульовано як зміст принципу гласності, так і виключення з нього (ст.11 ЗУ “Про судоустрій і статус суддів”). Так, статтею 20 КПК України передбачено, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної або іншої захищеної законом таємниці.

Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, в справах про статеві злочини, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі та у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням усіх правил судочинства. При розгляді справи в закритому засіданні в залі присутні всі учасники судового розгляду. Вирок чи рішення, винесені з такої справи, завжди оголошуються публічно, тобто в присутності сторонньої публіки.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду також має статус конституційного. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності і правопорядку, утвердження принципу справедливості та забезпечення розвитку демократії. Ця діяльність має здійснюватись за суворого дотримання виконання норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних та господарських справ у апеляційному та касаційному порядку.

Апеляція – це форма перегляду рішень суду першої інстанції, що не набрали чинності, судами вищої інстанції. Касація – це форма перегляду судових рішень, що вступили у законну силу, судами касаційної інстанції (вищими спеціалізованими судами та Верховним Судом України).

Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанція у кожному випадку мають з’ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд першої інстанції визнав встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального чи процесуального права; чи правильно ці норми застосовано тощо.

Принцип обов’язковості рішень суду полягає в тому, що судові рішення, що приймаються в процесі чи за результатами відправлення правосуддя, згідно з законодавством наділяються особливими якостями. Одна з них – обов’язковість. Вона означає, зокрема, що вирок, який набрав законної сили, ухвала чи постанова, винесені судом при розгляді кримінальної справи, є обов’язковими для всіх державних, громадських організацій, установ і підприємств, посадових осіб і громадян і підлягають виконанню на всій території держави.

Дещо інакше за законом визначається соціальне і правове значення судових рішень з цивільних справ: після вступу в законну силу вони, як правило, не виконуються автоматично, для їх реалізації потрібно волевиявлення зацікавлених осіб або виконання будь-якої іншої умови. Однак, якщо таке волевиявлення відбулося, то вимоги по виконанню судового рішення з цивільної справи стають також обов’язковими для всіх фізичних та юридичних осіб на всій території держави.

Невиконання судового рішення чи перешкоджання його виконанню може тягти застосування різного роду санкцій (наприклад, адміністративних – ст.185⁶ КУпАП чи кримінальних – ст.382 КК України) по відношенню до винуватих у цьому осіб. Отже, держава забезпечує силою примусу виконання вимог суду і його рішень. Крім того, для виконання таких функцій у механізмі держави функціонують спеціальні органи і посадові особи, до обов’язків яких входить виконання судових рішень.

Крім розглянутих вище принципів, закріплених у ст.129 Основного Закону, аналіз інших статей Конституції, а також Закону “Про судоустрій і статус суддів” дозволяє виділити ще деякі принципи відправлення правосуддя в нашій державі. Зупинимося на кожному з них окремо.

Принцип здійснення правосуддя виключно судом закріплений в Конституції України (ст.124) та Законі “Про судоустрій і статус суддів” (ст.5). Він складаєтеся з того, що тільки суди мають право розглядати справи судової компетенції, що виникають на території держави. Жоден інший орган чи громадська організація не мають права здійснювати правосуддя. Саме суду належить виключне право на визнання особи винуватою в скоєні злочину і призначення покарання. Делегування чи привласнення функцій по здійсненню правосуддя іншими органами або посадовими особами не допускається, а особи, які незаконно поклали на себе виконання функцій суду, мають понести відповідальність у порядку, передбаченому законом.

Даний принцип передбачає також, що скасовувати чи змінювати судові рішення можуть лише вищестоящі судові інстанції, з дотриманням процесуальних правил і гарантій в порядку апеляційного чи касаційного провадження.

Принцип забезпечення права громадян на судовий захист полягає в тому, що усім суб’єктам правовідносин, які виникають на території нашої держави, гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Цей принцип знайшов своє нормативне закріплення у ст.55 Конституції України та ст.7 Закону “Про судоустрій і статус суддів”.

Кожній особі гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб. Крім того, закон встановлює, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є наперед недійсними.

Отже, висвітлені положення, які розкривають зміст розглядуваного принципу, відповідають міжнародно-правовому принципу, проголошеному Загальною декларацією прав людини і громадянина (ст.8): “Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом”.

Після використання всіх національних засобів правового захисту кожна особа має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Принцип національної мови судочинства, який закріплюється ст.12 Закону “Про судоустрій і статус суддів”, полягає у тому, що судочинство в Україні за загальним правилом провадиться державною мовою, якою є українська мова. Поряд з цим, в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України. Саме тому у випадках і порядку, визначених законом, у національному судочинстві допускається застосування інших мов.

Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою. Використання національної мови судочинства та участь у необхідних випадках у справі перекладача гарантують рівність всіх учасників процесу незалежно від національності і володіння мовою. Кожен учасник процесу, користуючись рідною мовою, має можливість у повному обсязі реалізувати надані йому процесуальні права і виконати покладені на нього законом обов’язки.

Порушення принципу національної мови судочинства, які можуть полягати в обмеженні права особи на користування в процесі рідною мовою або в необґрунтованій відмові на запрошення перекладача тощо, є істотними порушеннями процесуального закону, що ведуть до скасування рішення суду.

Принцип колегіального та одноособового розгляду справ в Україні полягає у тому, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Правильне визначення складу суду, що розглядатиме конкретну справу, має суттєве значення для забезпечення законності, компетентності і неупередженості суду.

Так, справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, – також судом присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів. Перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами здійснюється Верховним Судом України у складі, встановленому процесуальним законом.

Принцип незалежності і недоторканності суддів, їх підкорення лише закону полягає в прагненні держави забезпечити такі умови, в яких суд може мати реальну можливість приймати відповідні рішення без стороннього втручання, без будь-якого тиску чи іншого впливу ззовні, на міцній основі приписів закону і тільки закону. Своє нормативне закріплення окремі положення розглядуваного принципу знайшли у ст.ст.126, 127, 129, 130 Конституції України, ст.6 Закону “Про судоустрій і статус суддів”, а також процесуальних кодексах тощо. Це свідчить про приділення з боку держави в особі її законодавчого органу особливої уваги забезпеченню дієвого механізму реалізації даного принципу.

Суддям забезпечуються умови безперешкодного і ефективного здійснення їх прав і обов’язків. Будь-яке втручання в діяльність суддів з відправлення правосуддя недопустиме і тягне відповідальність за законом.

Незалежність суддів проявляється і в середині судових відносин складу суду, в відносинах суддів з іншими учасниками судового процесу, у взаємовідносинах суду з вищестоящими судовими органами і громадянами. Ніхто не має права давати вказівки судді чи суду про те, як вирішувати конкретну судову справу. Крім того, незалежність суддів забезпечується встановленим законом порядком їх призначення і звільнення, недоторканністю суддів, суворою процедурою здійснення правосуддя, таємницею дорадчої кімнати при винесенні рішень і вироків та забороною вимагати її розголошення, відповідальністю за неповагу до суду чи втручання у вирішення конкретних справ, а також створенням необхідних організаційно-технічних і матеріальних умов для діяльності суддів з відправлення правосуддя. Втручання в будь-якій формі в діяльність суддів з метою перешкоди всебічному, повному, об’єктивному розгляду конкретних справ або домагання винесення незаконного судового рішення тягне кримінальну відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Питання для самоконтролю:

1. Поясність сутність концепції поділу влади Ш.Л.Монтеск’є.

2. Порівняйте такі поняття як “судова влада”, “судочинство” та “правосуддя”.

3. Розкрийте зміст поняття “правосуддя”.

4. Визначте та охарактеризуйте основні ознаки правосуддя.

5. Надайте загальну характеристику системі принципів правосуддя.

6. Визначте зміст принципу законності правосуддя.

7. Розкрийте зміст принципу презумпції невинуватості.

8. У чому полягає сутність принципу забезпечення доведеності вини?

9. Розтлумачте зміст принципу змагальності сторін?

Omnis indemnatus pro innoxis legibus habetur

Кожен не засуджений розглядається правом як невинуватий