Життєво-творчий шлях П. Загребельного.

Сучасна українська новела.

Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються як “найприродніша річ у світі” [1]. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка кожного із вчинків героїв цілком залежить від суб’єктивного сприйняття дійсності. Тому повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події – відносного характеру.

Пошук нового гуманізму, гармонії життя (як окремі змістові ознаки літератури модернізму) визначають жанровий зміст імпресіоністської новели. Щодо її жанрової форми, то вона спрямована на зображення “миттєвого переживання в оповідному часі” [2]. Так, ліричне сприйняття письменника в новелі має вигляд власного враження від будь-якого явища, яке перебуває в постійному розвитку. Саме зображення таємничої природи почуття відбувається за правилами композиційної будови новелістичного жанру: з присутністю трьох сюжетних компонентів, несподіваної кінцівки тощо.

Новела має відкритий фінал, в якому автор лише однією деталлю дає читачеві право сподіватися. Окремої уваги заслуговує визначення особливостей художнього стилю новели. Ліричний опис природи створює особливу поетичну атмосферу оповіді, яка є необхідною для розкриття психічного стану головного героя.

Символізм. Так, у центрі зображення символістської новели знаходиться символ-характер (настрій, почуття), таємниця якого примушує шукати розгадки. Встановлення зв’язків між символами-образами та символами-деталями створює динаміку в розвитку сюжету. Ефект парадоксальності досягається завдяки нетрадиційному (індивідуальному) трактуванню символу. Зберігається обмежена кількість персонажів. У центрі зображення – внутрішній конфлікт, який досягає кульмінаційного розвитку і має трагічну розв’язку. Художній стиль твору визначається особливою поетичною мовою, створення якої повністю залежить від індивідуальної манери письменника. Експресіонізм, на відміну від символізму, спирається на інші принципи художнього зображення. Тут за мету ставиться вираження сутності дійсності, тому пропонується використання всіх засобів підвищеної виразності. Загострена емоційність, гротеск, фантастика стають його характерними особливостями, а суб’єктивна інтерпретація світу – одним з визначних принципів. Картини дійсності свідомо деформуються. Думки про сучасну людину, її нещасливу, сповнену трагічних подій долю, біль за неї лежать в основі експресіоністських новел. Для неї є характерним сконцентрованість на зображенні надзвичайної події, що спрямована на емоційний відгук у читачів. В основі оповіді – трагізм у самовизначенні людини в сучасному світі. Конфлікт між людиною і обставинами, в яких вона опинилась, організує сюжет твору. Характер сюжету фрагментарний, однолінійний. Його композиційна організація є необхідним засобом для створення ефекту загостреної емоційності сприйняття зображеного. Динамічний розвиток сюжету досягається завдяки суттєвій зміні обставин. Кількість героїв обмежена.

В сучасній українській новелістиці можна визнач ити два типи новел – традиційну й експериментальну з підтипами – неореалістичної і неонатуралістичної (оповідання Є.Кононенко, Ю.Андруховича, Ю.Винничука, О.Ульяненка та ін.,які зображують атмосферу кінця соцепохи,);

– фантастична новела, міфопоетична, необарокова і неоготична (В.Даниленко, Ю.Покальчук, В.Шевчук).

Сучасна експериментальна новела характеризується підкресленою дифузністю жанрових і стильових начал, активним використанням езотерики, тяжінням до містики і фантазійності (В. Даниленко, Є. Пашковський, В. Медвідь). Вагоме місце новели займають у творчості Галини Тарасюк., а саме її збірка новел „Ковчег для метеликів”. А також у інших авторів фантастика та вимисел щодо іншої реальності (Тарас Прохасько «Некрополь»), проституцію та проблеми інтимних питань («Роза Кнукельбаум» Юрій Винничук), комічні та іронічні істровії життя (Вас Гарбор «Любаска»), проблеми сьогодення та політики (есеїстка Забужко), філософське осмислення життя (Хр Венгринюк – «Ангел-чайка»)

 

Життєво-творчий шлях П. Загребельного.

Нар. 25 серпня 1924 року в с. Солошиному на Полтавщині. Учасник Другої світової війни, нагороджений бойовими орденами та медалями. 1951 року закінчив філологічний факультет Дніпропетр. університету. Працював у обласній пресі, журналі „Вітчизна”, був головним редактором „Літературної України”. З 1964 року – секретар Спілки письменників України, був Голова Комітету з Державних премій України ім. Т. Шевченка. Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради. Герой України. Удостоєний лауреата, Національної премії ім. Т. Шевченка. Автор - понад сорока романів. За сценаріями його творів на кіностудії імені Довженка зняті художні фільми: „Ракети не повинні злетіти”, „Перевірено – мін немає”, „Лаври”, „Ярослав Мудрий”. Основний жанр П. Загребельного;— це роман, хоча в його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце, безперечно, займає історична белетристика. Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те,'що реально було розділене майже тисячоліттям.

Це романи „Європа–45”, „Спека”, „Європа. Захід”, „День для прийдешнього”, „Шепіт”, „Добрий диявол”, „Диво”, „З погляду вічності”, „Переходимо до любові”, „Первоміст”, „Смерть у Києві”, „Намилена трава”, „Євпраксія”, „Розгін”, „Левине серце”, „Роксолана”, „Я, Богдан”, „Південний комфорт”, „Вигнання з раю”, „Безслідний Лукас”

Твори П. Загребельного перекладено мовами багатьох народів світу. З ім’ям П. Загребельного пов’язані формування і творчий розквіт багатьох талановитих письменників, зокрема плеяди шістдесятників, молодої літературної хвилі минулого століття. Принциповий, безкомпромісний і безстрашний в обстоюванні істини, передової думки, національних інтересів, письменницької справи та кожного талановитого імені.

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

· "День для прийдешнього" (1964);

· "Шепіт" (1966);

· "Добрий диявол" (1967);

· "Диво" (1968);

· трилогію "З погляду вічності" (1970);

· "Розгін" (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: "Айгюль", "В напрямі протоки", "Ой крикнули сірі гуси", "Персоносфера";

· "Левине серце", (продовженням "Левиного серця" став роман "Вигнання з раю" (1985));

· "Переходимо до любові" (1971);

· "Намилена трава" (1974);

· "Євпраксія" (1975);

· "Південний комфорт" ("Вітчизна", 1984).

 

Житомирська прозова

Визначення «житомирська прозова школа» почало вживатися з легкої руки Володимира Даниленка(ЗАЧАРОВАНІ ХОДОЮ), котрий упорядкував антологію «Вечеря на дванадцять персон» (1997 р.), до якої увійшли твори дванадцяти письменників, серед яких досить знані (Валерій Шевчук, В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський), а також проза як старшої (Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Геннадій Шкляр), так і молодшої генерації (Микола Закусило, Василь Врублевський, Григорій Цимбалюк). Можна було б скептично оцінити це на позір штучне літературне визначення, але місцевий молодий дослідник і поет Андрій Савенець ще сім років тому заповзявся у дисертаційній формі дослідити це явище (а значить - утвердити, легітимізувати), проте академічні мужі з Інституту літератури НАН України не затвердили теми цього дослідження і порадили вивчати якісь певніші у літературному сенсі явища. Але, як кажуть, словобуло кинуте, означення «житомирська прозова школа» вислизнуло в літературний побут, і тепер хто б що не говорив, а таке поняття є.

Термін «літ. школа» не фіксується навіть у найновішому виданні «Літературознавчого словника-довідника»(2006), відтак він не з’ясований теоретично, хоч і функціонує в літературній критиці на позначення літературних груп з певними естетичними засадами. А от щодо означення «житомирська прозова школа» виникає чимало сумнівів - аж до безапеляційного: «Немає такої!». І все ж - така школа існує. Тут слід кинути погляд на особливості літературного життя Житомира принаймні за останні півстоліття. І досі над Житомиром витає дух Бориса Тена, книжника, інтелігента, провідника світових класичних традицій, тонкого стиліста і мовознавця.

Сучасна українська повість.

По́вість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. (Гола душа)

Характерні ознаки повісті

Крім обсягу, повість різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображення, розкриттям характерів. Однак повість охоплює менше коло проблем, коротший період життя героя. Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола проблем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів, на описах. Як і в романі та оповіданні, вагому роль у повісті відіграє голос автора або розповідача.

В сучасній літературі важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична. Сьогодні серед письменників дуже популярною є тема українських національно-визвольних змагань 40-50-х років під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Свій погляд на дані події висловив і письменник Михайло Андрусяк. Він є автором художньо-документальних повістей «Студені милі», «Ув'язнена скрипка», «Криваві роси сорокових», «Грані болю», «Брати грому»

Пилип Станіславськийу повістях«Протистояння. Інша реальність. Повітряні чорнороби війни»та«Йшов четвертий день війни» зображує альтернативний світ, у якому утримася гетьманат Павла Скоропадського. Гетьман утримав владу, якимось чином домовився з німцями, відбив корпус Муравйова та інших інтервентів, і протягом двадцяти років на сучасній території України існувала єдина, міцна у економічному та військовому плані, не русифікована Українська держава. Сучасна укр повість є дуже популярною, віддзеркалювання свого часу. Вона вміщає іноді більше правди, ніж історичні чи документальні Особливо колоритною є літературна творчість сучасних жінок-письменниць України. Серед сучасних письменниць можна виділити авторку повістей: Москалиця”,”Солодка Даруся” - Марію Матіос.

 

Сучасний український роман

Є соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, фантастика, детектив, пригодницький роман, трилер, роман-мелодрама й жіночий роман. Сучасний укр. жіночий роман є дуже поп.
Колоритною є літературна творчість сучасних жінок-письменниць України. Тут - Оксані Забужко: скандальний роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні. Жіноча проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий рівень національної літератури. Сучасна українська жіноча проза дала вітчизняній літературі такі імена як І. Роздобудько, Г. Тарасюк, Л. Романчук, М. Матіос та іншіПрагнення віднайти істину інколи стає значно сильнішим, аніж сама людина. Азарт пізнання незвіданого заворожує наш інстинкт самозбереження. Тому для себе небезпечні таємниці – в детективах. Сучасні майстри детективного жанру у своїх творах намагаються залучити читача до співпраці та співпереживання. Вони чудово вміють передати ті почуття, які охоплюють їх під час написання. Тому їх книги читають на одному подиху. Близьким «родичем», детективного жанру є фантастика (розв’язують історичні загадки за допомогою фантастичних гіпотез).
Окреме місце в сучасній українській фантастиці займають твори подружжя Дяченків. Вже перші їх книги були тепло зустрінуті критикою і вдячно — читачами. Марина та Сергій Дяченки є лауреатами майже всіх премій в галузі фантастики. Також можна виділити А Кокотюха. В. Кузьменка, Я. Дубилянську та інших.
Історичні твори українських авторів характерні широтою тематичного діапазону – від доби Київської Русі до переломних подій минулого століття. Історичні романи, у першу чергу, це – єдність поколінь, спадкоємність духовних традицій, пріоритет загальнолюдських цінностей, усвідомлення того, що без збереження надбань неможливий. В укрліт - історичного роману вважаються, «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча».

 

 

Творчість Оксани Забужко

Проза

Інопланетянка (1992)

Польові дослідження з українського сексу (1996)

Казка про калинову сопілку (2000)

Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Музей Покинутих Секретів (2009)

«Польові дослідження з українського сексу» – роман Оксани Забужко, який став помітною подією в укр літ житті вже після першої публікації у 1996 році через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про укр та жіночу ідентичність. Сюжет роману – складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора. Це один з перших феміністичних романів в українській літературі. Перевидавався десять разів в Україні. Книга Оксани Забужко «Шевченків міф України» привертає увагу тим, що в ній вона намагається розкрити вплив Шевченка і його творчості на свідомість українців. Те, що вперше вражає у віршах Шевченка, є не сила зображування, а сила зображуваного, що проникає у свідомість людини.Ще одна цікава книга Оксани Забужко присвячена вивченню феномену Лесі Українки «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Сама Оксана Забужко сказала: “Ця книга – спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в укр культурі чужинкою. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Робить вона це і в даній книзі: Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ століття?
«Музей Покинутих Секретів» – роман Оксани Забужко, виданий у 2009 році, який критики назвали шедевром, а авторку стали порівнювати з Достоєвським і Томасо Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го року. Це роман про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
Оксана Забужко є автором повістей. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших. А головне те, що письменниця, використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло. З'ясування сутності сюжету як того компонента твору, що поєднує його форму і зміст в органічну цілісність, можна визначити як самі складники сюжету. «Сестро- сестро».

Творчість Марії Матіос

– особливе явище в укр літ поч ХХІ віку. Вона є свідченням панування Постмодернізму й переходу до нової епохи в письменництві, яка перегукується із явища зламу ХІХ – ХХ віків, коли відбувався перехід від Реалізму до Модернізму. Некоронований титул «найбільш плідної письменниці У» має Матіос. Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки», то «грантдамою української літератури». За свою творчість письменниця отримала чимало державних нагород: Можна твердити, що її проза – один із провісників надходження нової культурної епохи, нового літературного світобачення І не тільки в українських вимірах, але і в європейських загалом. Художню прозу Марії Матіос можна умовно поділити на дві великі групи. Одну з них слід було назвати «українським епосом» чи «гуцульською сагою». Йдеться про повісті «По праву Твоєї слави», «Націю» (анна-марія – за сад іларій), «Солодку Дарусю», «Майже ніколи не навпаки», «Москалицю». У всіх творах цього умовного циклу тісно переплітаються історія та доля окремих людей,що живуть на окраїнах і межах чужих держав та імперій, які потрапляють у жорна кривавих історичних обставин т ига Марії Матіос «Солодка Даруся» це повість про гірку долю дівчинки Дарусі та її батьків, понівечених радянськими НКВДистами в довоєнний та післявоєний період окупації радянськими військами Західної України. Твір, що постійно тримає в напрузі, розпочинається з опису важкого життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби приблизно у 1970х роках. В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів.
У другій частині твору автор повертає в минуле на 3040 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Т «Драма на три життя», як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама авторка, – це яскравий приклад того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх політичних режимів взаємопов’язані.

 

 

Галицька прозова школа

У 90-х роках XX століття була задекларована "галицька (львівсько-станіславська)" і "київсько-житомирська" школи. "Галицька школа" (Ю. Андрухович, Ю. Винничук, В. Єшкілєв, Ю. Іздрик, Т. Прохазько), за спостереженням В. Даниленка, абсолютизує формалістичні пошуки, стилізацію на існуючі літературні зразки, а "житомирська" — на дослідження екзистенційних глибин людини, обсервацію любові, жаху, смерті". Н. Білоцерківець вказує на культивацію цими школами різних типів героїв. "Герої галицько-станіславської школи — рафіновані інтелігенти, схильні до споглядання. Герої київсько-житомирської школи обтяжені патологічною свідомістю". Ці школи представляють сучасний український поет-модерн — метод, напрям і стиль. Ю. Ковалів вважає "галицьку" і "житомирську" школи ефемерними утвореннями, які, за його словами, "ще не оформившись, зникають із простору письменства". Думка Ю. Коваліва заслуговує на увагу.

На сьогодні Ю.Андрухович займає вагоме місце в галицькій прозовій

школі. Так, В.Даниленко пише: ”... галицька прозова школа... неоднорідна, в

ній виділяються дві організуючі полярні ролі ідеолога й стерилізатора, з

яких ідеолог виділяє регіональні цінності й навколо них витворює галицький

колорит, а стерилізатор через естетичні кальки з чужих літературних зразків

вихолощує літературний дух. Таким чином, і у галицькій школі один полюс

галоцентричний, а другий євроцентричний. Роль ідеолога при цьому виконує

Ю.Винничук, а роль стерилізатора Ю.Андрухович”.

18. Васи́ль Дми́трович Кожеля́нко (*1 січня 1957, село Кам'яна Сторожинецького району Чернівецької області — †22 серпня 2008 там же) — український поет, прозаїк. Жив і працював у рідному селі.

Закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював журналістом у провідних чернівецьких та львівських виданнях. Кожелянко вважається засновником напряму «альтернативної історії» в українській літературі.

Проза Василя Кожелянка - одне з найцікавіших і найзагадковіших явищ сучасної української прози. Автор 4 поетичних книг, 10 романів та 2-х книг малої прози, вкупі з 5-ма п’єсами у співавторстві з Володимиром Сердюком став відомим за межами Буковини та й усієї України завдяки роману «Дефіляда в Москві».

Роман-анекдот №1, тобто «Дефіляда», довів, що майбутнє – це добре сплутане з неочікуваним фіналом минуле. Тим паче, коли йдеться про літературний твір. Багатьма літературознавцями й звичайними читачами «Дефіляда» сприймається, як анекдотичний продукт, створений за допомогою зміщення часових площин та історичних фактів. Насправді ж, автор змінює точку зору на події, їх причини та наслідки, причому, - у прямому значенні. А це, як не дивно, викликає сміх. Спочатку сміємося від несподіванки, потім – від розгубленості, а потім – над собою. Проте, «потім» настає не для всіх. Наприклад коли написано: «В Європі все було гаразд... Гітлер без особливих зусиль в жовтні взяв Москву... Звичайно, допомогли союзнички, передусім українці, але скільки клопотів із тамтими союзниками. Найбільше докучала Румунія....», то не кожен продовжить читання. Політкоректність і не була самоціллю, чи навіть необхідною ознакою прози Василя Кожелянка. Ця схема спрацьовує й у низці наступних романів у стилі «альтернативної історії»: «Конотоп», «Людинець пана Бога», «Котигорошко», «Тероріум». Зовсім не менш цінними у доробку Кожеляннка стали інші романи. Можливо найвдалішим, своєрідним, психологічно наснаженим, проте легким є роман «Срібний павук». Так, «віддавши належне» альтернативній історії (говоримо про стиль дефілядної серії романів), автор узявся охудожнити справжню історію, поєднуючи любов до зброї, поезії та рідних Чернівців австрійського періоду з вишуканими сюжетними колізіями, детективними сценами, коханнями, застіллями та історичними фактами. Першим перекладеним (частково) німецькою мовою романом став „Срібний павук“. Саме переклад Петра Рихла ввів твір у коло „європейських німецькомовних Чернівців“, а книга серії Europa erlesen“ – перенесла його за кордон імажинарної географії Європи.

У світі поезії В. Кожелянко виглядає зовсім іншим – романтичним, чутливим до будь-яких змін, настроїв, передчуттів. Він витворює антураж для світу і ніяк не наважиться завершити творіння... все ще не досконале на думку автора. Плинність і одночасно ефектність та емоційність притаманні Кожелянковим віршам. Переважно це поезія станів – від європейських форм і до хоку. Поезії Кожелянка властива котячість: вона незалежна й потойбічна, м’яка та тепла на дотик, на дощ – сумна і медитативна, як погляд замріяного котиська...

Треба зауважити, що переважна більшість книжок Василя Кожелянка в Муніципальну бібліотеку вдаровані автором з дарчими написами. Чи не найбільша цінність з-посеред них – автограф на першій поетичній збірці «Терновий іній» для Анатолія Миколайовича Добрянського: «Шановному Анатолію Миколайовичу добрянському з щирою вдячністю за добро, допомогу, науку, щирість в ті страшні часи. Щиро В. Кожелянко».

На виставці, зрештою, знайдеться й ознака третьої іпостасі Василя Кожелянка – це драматургія. Неомодерна драма, напруга в якій визначається стосунками персонажів, а не їхніми діями чи словами. І число цим експериментам – п’ять.

Загалом авторський «послужний список» виглядає так:

Романи

· Дефіляда у Москві (1997, премія «Сучасності»)

· Конотоп (1998)

· Людинець пана Бога (1999)

· ЛЖЕNostradamus (1999)

· Котигорошко (2000)

· Тероріум (2001)

· Срібний павук (2003, Кальварія)

· Третє поле, видавництво "Теза" (2007)

· Ефіопська Січ (2005, Лілея-НВ)

· Діти застою (неопубліковано)

Збірки оповідань

· Логіка речей (2007, Кальварія)

· Чужий (2008, Кальварія)

Збірки поезій

· Терновий іней (1994, премія «Гранослов'92»)

· Білий і рудий (1994)

· Семибарвний кінь (1995)

· Як вчив Кожелянко-цзи (2000)

П'єси (у співавторстві з Володимиром Сердюком)

· Пластиліновий метал

· Солдатське щастя

· Гільйотина

· Лізикава

· Казка діда Зигмунда

19. Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел.

У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 2000, № 3).

Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації так званого «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, французькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному Інституті ім. О. М. Горького в Москві (1991) Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991—1996). Віце-президент АУП (1997—1999). У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.

Юрій був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, Івано-Франківська. В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» листа.

Творчість

Творчий доробок Юрія Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Юрій Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск — балаган — буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося — від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Юрія Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабуістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Вповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор». Поетичне річище Юрія Андруховича вичерпується десь наприкінці 1990 року і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» (Четвер, № 4) та «Індія» (Сучасність, 1994, № 5). Домінантою поетичної картини Юрія Андруховича в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси — стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою». Західна критика[Джерело?] визначає Андруховича як одного із найяскравіших представників постмодернізму, порівнюючи за значимістю у світовій літературній ієрархії з Умберто Еко. Його твори перекладені вісьмома європейськими мовами, у тому числі роман «Перверзія» опублікований у Німеччині, Італії, Польщі. Книга есе видана в Австрії.

З прозових творів Юрія Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» (Прапор, 1989, №??) — майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. У 1991 році з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» (Перевал, № 1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози Андруховича риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи — доволі відчутна жанрово-стилістична суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Юрія Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання — 2000, українське — 2001, німецьке — 2003) — текст Андруховича, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця».

У 2011 році, 11 листопада, Юрій Андрухович випустив найбільшу свою книгу – «Лексикон інтимних міст». Критики назвали нове видання «автобіографічним атласом внутрішнього світу письменника». Електронна версія книги, випущена одразу після паперової, як вказують Інтернет - джерела, доступна в форматі, захищеному від піратських копій. У новій книжці Юрій Андрухович розповів 111 історій про 111 міст, які йому довелося відвідати, в яких довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти. Це розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами різножанрові тексти — від есе й оповідань до віршів у прозі. За словами автора, «доводиться багато їздити і цікаво було полічити, скільки до цього моменту я відвідав міст, відмінних від рідного. Тобто рідного Івано-Франківська в цій книжці не буде. Вийшов великий список. Подумав створити свою приватну енциклопедію. Виношував ідею з 2005-го, а за писання взявся 2008-го. Писав про кожне місто окремим файлом. Ніколи не складав їх докупи. Дописавши, я жахнувся: книжка буде під шістсот сторінок. Взагалі не збирався писати такі товсті книжки.» Андрухович розповів, що також переклав з англійської п’єсу Шекспіра «Ромео і Джульєтту», яка вийде у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Зараз пише нову книгу про життя сімох відомих людей. Зокрема, в ній йтиметься про тренера Валерія Лобановського і футболіста Олега Базилевича. Твори автора перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Хорватії (окремими книжками), США, Швеції, Іспанії, Росії‚ Австрії (окремими публікаціями).

Андрухович є автором перекладів з англійської (зокрема, він є автором п'ятого українського перекладу шекспірівського «Гамлета» а також книжки перекладів американських поетів-бітників), польської (Т. Конвіцький), німецької (Райнер Марія Рільке, Ф. Ролер, Фріц фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Борис Пастернак, Осип Мандельштам, Анатолій Кім).

Галина Пагутяк

Москале́ць Галина Василівна (свої твори підписує як Пагутя́к Гали́на) (* 26 липня 1958 року, Залокоть, Дрогобицький район, Львівська область) — українська письменниця. Лауреат Шевченківської премії з літератури.

Вважає себе нащадком молдовського господаря Дракули (Влад Цепеш із роду Басарабів, або як ще його називає Галина Пагутяк, Влад Басараб [1]).

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т. Шевченка)[Джерело?]. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї[Джерело?]. Член Національної спілки письменників України[Джерело?]. Живе у Львові

Лауреат Шевченківської премії 2010 р. за книгу прози «Слуга з Добромиля». Двічі лауреат літературної премії «Портал» за книги «Книгоноші з Королівства» та «Зачаровані музиканти».

Книги:

«Діти» К.: Радянський письменник, 1982 (Діти (роман); Повість про Марію і Магдалину; Лялечка і Мацько; Філософський камінь (роман))

«Господар» К.: Радянський письменник, 1986 (Господар (фантаст. роман); Соловейко (повість))

«Потрапити в сад» К.: Молодь, 1989 (Компроміс (роман);Трагічні оповідання (цикл))

«Гірчичне зерно» К.: Радянський письменник, 1990 (Повісті)

«Записки Білого Пташка» К.: Український письменник, 1999 (Смітник Господа нашого (роман); Радісна пустеля (роман); Записки Білого Пташка (повість))

«Захід сонця в Урожі» Л.: Піраміда, 2003 (Романи: Смітник Господа нашого;Книга снів і пробуджень. Повісті: Захід сонця в Урожі та інші)

«Писар Східних Воріт Притулку» Л.: Піраміда, 2003 (Роман)

«Королівство» Тернопіль: Джура, 2005 (Роман)

«Втеча звірів або Новий Бестіарій» Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006 (Казкова повість)

«Слуга з Добромиля» Київ: Дуліби, 2006 (Роман)

«Книгоноші з Королівства» Пригодницький роман. — Тернопіль: Джура,2007

«Мій Близький і Далекий Схід» Повість та есеї. — Львів, ЛА «Піраміда», 2009

«Урізька готика» Київ: Дуліби, 2010 (Роман)

«Зачаровані музиканти» К.: Ярославів Вал, 2010 (Роман)

«Сни Юлії і Германа» К.: Ярославів Вал, 2011 (Роман)

26. Кость Ві́лійович Москале́ць (*23 лютого 1963, Матіївка) — поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Біографія

Народився 23 лютого 1963 року у селі Матіївка біля Батурина на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. Закінчив середню школу № 4 в м. Бахмач (1980). Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія, семінар Едуарда Балашова)(1990).

Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську (1981-1983), працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997).

Від 1991 р. живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди, займаючись виключно літературною працею.

Література

Поезія

· «Думи» (Київ: Молодь, 1989);

· «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (Київ, 1994);

· «Нічні пастухи буття» (Львів: Кальварія, 2001);