Економічне становище населення

1. Колоніальний характер економіки.

2. Панівне становище іноземного капітану.

3. Переважання аграрного сектора.

4. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства.

5. Промисловість розвивалася слабко, національної буржу­азії майже не було, робітничий клас був нечисленним.

Соціальне становище населення

• Згідно з аграрною реформою 1919 р. селяни землі не отримали.

• 80% українських селян страждала від малоземелля.

• Була поширена міграція та еміграція населення як на­слідок безземелля та безробіття.

До Канади та США виїхало близько 200 тис. осіб.

• 70 % населення Західної України були неписьменними або малописьменними.

Політична ситуація

1. Змінено назву Східної Галичини на Малопольшу.

2. Не було органів місцевого самоврядування.

3. Існувала заборона українцям обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії.

4. Обмеженість політичних прав.

5. Проводилася політика полонізації: закривалися україн­ські школи, введено квоти на вступ українців до Львівсько­го університету та інших навчальних закладів.

6. У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «укра­їнець» і «український». Замість них нав'язувалися назви «русин», «руський».

7. Українські імена та прізвища змінювалися на польські.

8. Вживання української мови було заборонено в усіх дер­жавних установах.

«Пацифікація»

Політика «пацифікації» (заспокоєння) - це політика масових репресій щодо українського населення Галичини, здійсне­на за допомогою військових та поліції восени 1930 р. Почали використовувати після того, як різко загострилися відносини між українським селянством і польськими осад­никами у 1930 р.

Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських коло­ністів. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «паци­фікацією» (заспокоєнням), які охопили 500 сіл. «Заспокоєння» полягало у наступі на політичне, громадське й культурне життя, що супроводжувалося арештами, погро­мами українських кооперативів та різноманітних установ. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було організовано концтабір, у якому утримували 2 тис. політв'язнів, пере­важно українців. Того самого року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Розгортання українського національного руху

Виникали різноманітні партії.

1. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), заснована у 1919 р.

Лідери — А. Бараль (Савка), М. Заячківський (Косар), Й. Крілик (Васильків).

Виступала за визволення Західної України через соціа­лістичну революцію і за об'єднання з Радянською Росією.

Перебувала на нелегальному становищі.

У 1923 р. підтиском Комінтерну увійшла до складу Кому­ністичної партії Польщі на правах автономної організації.

У 1938 р. Комінтерн за прямою вказівкою сталінського керівництва ВКГТ(б) виніс рішення про розпуск компартії Польщі, отже й КПЗУ як її складника. Частину західно­українських комуністів викликано до СРСР і репресовано.

2 Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — об'єднання партій і груп центристського спря­мування.

Виникло в липні 1925 р. (входили літератори, журналіс­ти, вчителі, діячі кооперації, священики, адвокати).

Голова - Д. Левицький.

Виступало за здобуття незалежності України легальними методами, за демократичний розвиток Української держави і здійснення соціалістичних перетворень (влада - трудово­му народу, земля - селянам без викупу, скасування приват­ної власності).

Це була провідна політична сила серед українців у Поль­ській державі.

У другій половині 30-х років відбулося зближення УНДП з польськими правлячими колами. Між польським урядом та УНДП укладено угоду „нормалізації". УНДП відмовила­ся від боротьби за територіальну автономію Західної Укра­їни, а польський уряд припинив переслідування україн­ських демократичних організацій, збільшилося українське представництво у польському сеймі.

3. Існували й інші партії:

Українська соціал-демократична партія (УСДП),

Українська соціал-радикальна партія,

Українська католицька партія,

Руська селянська партія,

Руська аграрна партія,

Українська католицька національна партія тощо.

Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів

Липень 1920 р. Створено Українську військову організацію (УВО).

Лідер - Євген Коновалець.

Виступала за створення самостійної соборної держа­ви національним повстанням українського народу.

Методи боротьби: бойкот, саботаж, експропріації майна, індивідуальний терор тощо.

Вона організовувала замахи на представників польської влади:

• маршала Ю. Пілсудського у 1921 р.;

• міністра освіти С. Грабовського у 1922 р.;

• президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. тощо.

Січень-лютий 1929 р. УВО об'єдналася з іншими націона­лістичними організаціями і була створена Організація українських націоналістів (ОУН).

Лідери - Є. Коновалець, С. Бандера.

У 1938 р. Є. Коновальця вбив агент НКВС і керівником ОУН став А. Мельник.

Виступала за створення української самостійної собор­ної держави з приватною власністю та національною церк­вою всенародним збройним повстанням.

Напередодні 1939 р. налічувала близько 20 тис. членів.

Методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, акти саботажу, акти експропріації, терористичні акти (найважливіші).

У 1934 р. у Варшаві було вбито польського міністра внутрішніх справ В. Перацького.

1935-1936 рр. Варшавський політичний процес проти ОУН у Західній Україні.

Поліція розгромила крайовий провід ОУН у Галичині та заарештувала організаторів замаху, зокрема С. Бандеру та М. Лебедя. Трьох підсудних засуджено до смертної кари, яку замінили на довічне ув'язнення, а інших — до різних термінів ув'язнення.

Ідеологія ОУН грунтувалася на «інтегральному націона­лізмі», розробленому Д. Донцовим. Він вважав, що в історії є один закон — «закон боротьби і суперництва націй». Укра­їнська нація є абсолютною цінністю, незалежна Україна - найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Націоналісти пропагували культ боротьби, самопо­жертви, національного героїзму, здійснювали збройні акції проти польської влади.

Вони заперечували існування в суспільстві політичних партій, крім ОУН.

Підкреслювали значну роль релігійних організацій у суспільстві і значення розвитку української національної церкви. Основне гасло М. Міхновського «Україна - для українців» Д. Донцов пропонував замінити на «українці - для України».

Прояви культурного життя

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її розвиток.

1. Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка, в якому працювало по­над 200 науковців.

2. У Львові існував таємний український університет (1921 - 1925 рр.), у якому навчалося 1500 студентів.

3. Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася із політичною.

4. Західноукраїнські письменники поділялися на три на­прямки:

• націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга);

• пролетарський (прорадянський) — Я. Галан, С. Тудор;

• ліберальний (1. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).

Під наглядом цензури у 1930 р. перебували 60 україн­ських видавництв і близько 120 редакцій українських газет і журналів. Систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили в Галичині і за її межами. На початок Другої світової війни до них було занесено понад тисячу наймену­вань.

Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Захід­ної України стала засновувати приватні українські школи.

Товариство «Рідна школа» до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв.

На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники, педагогічні журнали, засновувала шкільні бібліотеки.

Західноукраїнські землі у складі Румунії

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські землі: Із­маїльський, Акерманський і Хотинський посвіти Бессарабії, північну Буковину і частину Мармарощини в Закарпатті.