Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Питання до МК-1

з дисципліни "Історія української культури"

 

1. Релігія слов’янських племен

2. Трипільська культура

3. Кіммерійсько-скіфо-сарматський культурний симбіоз

4. Причини прийняття христианства Володимиром Великим

5. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

6. Писемність Київської Русі

7. Розвиток освіти на Русі

8. Найвизначніші пам'ятки Київської Русі

9. Літописання. "Повість минулих літ"

10. Розвиток літератури доби Давньоруської держави

11. Внесок Русі в розвиток вітчизняної та світової культури

12. Архітектура і мистецтво Київської Русі

13. Культурологічна діяльність Івана Мазепи

14. Братства: мета створення та діяльність

15. Полемічна література

16. Внесок у національну культуру К.К.Острозького (1526-1608)

17. Берестейська унія 1596 р. та її наслідки для української культури

18. Петро Могила (1596-1647) та його культурна спадщина

19. Києво-Могилянська академія (з 1701 р.) та її внесок у вітчизняну культуру

20. Феофан Прокопович (1677-81 – 1736)

 

Релігія слов’янських племен

Пантеон давньослов'янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи поганства. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов'ян.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у ньому посідав Перун — "творець грому та блискавки, єдиний володар усього ", якого слов'янські племена сприймали здебільшого не просто як "першого ", а як "Бога " взагалі. Бога неба та світла називали Сварог. Вважалося, що Сварог — це батько сонця та вогню, і вже від нього походять усі інші боги — Сварожичі. Богом сонця та вогню вважався також Дажбог (Хоре). Чим вони відрізнялися один від одного сьогодні встановити важко. Стрибога одні племена шанували як бога вітру, в інших він відповідав за розподіл багатств.

Одним із найшановніших у давніх слов'ян був бог Велес (Волос) — "скотній бог ". У багатьох племен Велес — бог багатства й добробуту, торгівлі, заступник купців. Він не тільки охороняв череди худоби на землі, а й випасав небесні стада (хмари). Ідола Перуна завжди ставили на горі, а Волоса — в низовині,

Серед поганських богів одним з найповажніших був Святовит (Свентовит) — бог неба та світла, якого також ототожнювали з сонцем. Святовит виконував дві функції: військову та магічно-правничу. Головні атрибути ідола Святовита — меч, спис, прапор тощо. У західних слов'ян він мав чотири голови на чотирьох шиях, які дивилися вперед, назад, ліворуч і праворуч. До святилищ Святовита приносили різноманітні дари.

Деякі слов'янські племена вважали, що всі нещастя походять від Чорнобога. Серед жінок був надзвичайно поширеним культ Мокоші, з яким пов'язувалися численні заборони, що стосувалися виховання дітей, взаємин між подружжям, прання та ін.

До богів, яких шанували практично всі слов'янські племена, належали Перун і Велес. Відомості про них є у всіх частинах слов'янського світу. За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші популярні боги — Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста, Тур, Троян, Рад та ін.

У південних слов'ян верховне почесне божество ймовірно мало ім’я Бог. Про це свідчить той факт, що сонце — сина Бога — тут називали Божичем. У сербів, хорватів, словенців день Різдва Христового (25 грудня), астрономічне збігається з початком збільшення сонячного дня і називається Божич, у болгар — Божик.

У пам'ятках болгарської писемності трапляється ім'я верховного небожителя — Дій, котрий, як і римський Юпітер, був богом дня та світла. Дій згадується поряд з іншими слов'янськими богами — Перуном, Хорсом, Трояном.

У лужицьких сербів верховне божество носило ім'я Прабог, а другорядних вони називали Прибогами. У інших племен цього регіону бог сонця мав ім'я Ясонь (Несень) — ясний, білий бог, Білобог.

Поморські слов'яни Балтики головним богом вважали Триглава. Його зображували триголовим вершником на коні. Такий ідол із золота й срібла стояв на пагорбах поблизу Щецина. Культ Триглава поширювався аж до Волині.

Серед інших язичницьких богів прибалтійських слов'ян виділявся Яровит — бог війни та родючості. Його головний атрибут — золотий шолом — під час воєнних дій виносили перед військом, а прапори розставляли вздовж периметра поселень під час свят. На островах Балтійського узбережжя особливо шанували бога війни Руєвита, якого зображували з сімома мечами на поясі та восьмим у руці.

Окрім богів, давні слов'яни шанували богинь — Ладу, Весну, Морану, Діву, Сиву (Жилу), Припечалу, Подагу, Мокош та ін. Дехто схильний зіставляти Ладу з Венерою як богинею кохання, тепла й любощів. Весна та Морана персоніфікувалися з порами року, а Діва і Дівана ототожнювалися з весною.

Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева.

Особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити.

Язичницький культ давніх слов'ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізованої і досить розгалуженої.

Християнізація слов'ян, що тривала протягом VII—ХІІІ ст., сприяла руйнації поганства й ліквідації культу богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної ієрархії. Християнізація в усіх слов'янських землях розпочиналася зі знищення ідолів. Згодом язичницьких богів або зовсім забували, або різко обмежували сферу їхнього функціонування. В одних випадках відбувалися "деномізація" та перейменування, під час яких багато рис, що належали "язичницьким" богам, зберігалися (тільки їхні імена замінювали на християнські). В інших випадках богів "понижували в ранзі", що призводило до різкого звуження сфери впливу культу. Інколи поганських богів ототожнювали з "нечистою силою".

Прийняття християнства для більшості слов'ян сприяло зміцненню власної державності й означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших, насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася катастрофою — вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й згодом узагалі зникли з історичної арени.

Трипільська культура

Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців у псевдо-науковій літературі іноді також називають Українська Аратта. Культура носила назву «Кукутень» за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов'язані з цією культурою. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.

 

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині в 70-ті роки ХІХ ст. біля с. Кишилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України у 1893-94 роках по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893 — рік початку розкопок на вул. Кирилівській у м. Києві. В 1896—1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині- село Трипілля Обухівського району Київської області. В радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для пам'яток з території України та Молдови поширена назва «Трипільська культура».

З часом стало зрозуміло, що археологічна культура Кукутень на території Румунії та культура Трипілля на території України належать до одного культурного комплексу. Зараз часто використовується назва «Кукутень-Трипілля», хоча назви «Кукутень» та «Трипілля» також можуть використовуватися. Використовується також назва «культурно-історична спільність» або «спільність» Трипілля- Кукутень (Кукутень-Трипілля).

4. Причины христианицазии:

1) Подъем международного авторитета КР

2) Укрепление власти князя

3) Подъем обороно способности гос-ва

4)Достаточно сильное гос-во Византия становилось союзником

5)Способствовало развитию культуры, письмености, образования. Возникает иконопись. Строительство из камня.

Негативные:

1) Насаждалась сильственым путем

2) Уничтожение памятников языческой культуры.

Писемність Київської Русі

Писемність на Русі з'явилася, мабуть, у 60—70-х роках IX ст. Про це до деякої міри можна судити на підставі згадки у Никонівському літописі під 864—867 pp. про похід київського князя Аскольда на Царград, угоду з греками та часткову християнізацію Русі. Це повідомлення підтверджується грецькими джерелами, зокрема «Окружним посланням» Фотія.

Із впровадженням християнства на Русі в 988 р. разом з писцями та богослужебними книгами з Болгарії прийшло досконале слов'янське письмо — кирилиця, якою написані книжкові пам'ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін.

Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма.

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. У «Житії» слов'янського просвітникаКирила зберігся переказ, що він бачив у 860 в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х століття. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширеннілатинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську(староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Розвиток освіти на Русі

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Полемічна література

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького,З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання.«Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

Петро Могила

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярськогороду.^{[1 1]} Він народився 31 грудня 1596 року в сім'ї валаського імолдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі — князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький.

Молодий Могила брав участь у переможнійХотинській битві 1621 року протимусульманських завойовників.

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року.

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.

Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, який знаходився на території сучасного селаМихайлівка-Рубежівка під Києвом^{[2 1]}. У 1625 році він прийняв чернечийпостриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу^{[1 2]}. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польськийкороль Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

Видавнича діяльність

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на

честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

Дипломатична діяльність

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історіїправославної церквив Україні. В 1596 році була підписанаБерестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенствоПапи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-Католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних — тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші — рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою^{[1 3]}.

29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами Могили.

Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій — тих, хто визнавав унію або виступав проти неї.

Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.

Просвітницька діяльність

Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велосялатинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурентаКиївській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Автор «Історії Русів» з цього приводу писав, що гетьман Сагайдачний:"спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах.".

Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії^{[1 4]}.

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 році була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званийконвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася повна свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторополитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.

На посаді митрополита

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення повнокровного життя Православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях Петро Могила щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький,Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та храми. У1634 році розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Петро Могила за свої кошти відновив і стару Церкву Спаса на Берестові, для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також Трьохсвятительська і Михайлівська церквиВидубицького монастиря.

Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і контроверсії 17 століття вимагали чіткого і сучасного викладу основ православної віри. З цією метою у 1640 році Петро Могила скликав у Києві собор, на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання «Требника» (1646). До церковної історії він увійшов як «Требник Петра Могили» і довгий час служив православному духовенству всієї України, а згодм і Російської імперії. У Требнику були викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів МогилиТарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найвідоміших — це «Служебник» (1629, 1639). На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Руської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами «Православне сповідування віри».

Під керівництвом Могили було складено перший православний Катехізис. Для його затвердження у 1643 році в Яссах був скликаний загальноправославний синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася, Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже після смерті Петра Могили в Європі грецькою, латинською та польською мовами. 1696 року його передрукували в Москві, коли він уже заслужив повагу всіх православних богословів західного світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль найповнішого викладу православної віри.

Літературна спадчина

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала цього як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).