М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися. Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України. В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божийпопуст», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.

 

 

Ідейні витоки українського модернізму.

Попередником модернізму як загального поняття, що окреслює багатоманіття нових течій у мистецтві ХХ ст., був стиль модерн. Епоха модерну, яка проіснувала недовго, 20-30 років у різних країнах, залишила помітний слід у культурі як вияві світобачення, зокрема в архітектурі, живописі, монументальному мистецтві, книжковій графіці, дизайні та одязі. Стиль модерн виник на зламі ХІХ-ХХ ст. як реакція на кризу у світогляді інтелігенції доби “кінця століття”, з її розчаруванням у моральних критеріях, розгубленістю перед лицем загострених соціальних катаклізмів. Модерн має спільне з неоромантизмом те, що є також протестом проти девальвованих цінностей позитивізму і прагматизму, які панували в європейському способі життя ХІХ ст., але намагається цей протест вилити у поєднання романтизму з практицизмом, покращити світ за допомогою мистецтва. Стиль ніби стомився від неоромантичних пошуків надреальної краси і намагався вносити елементи естетики у повсякденний побут простих людей, не витончених у сприйманні мистецтва, у побут широких мас споживачів. Доступність краси для загалу стає гаслом часу. Масове мистецтво черпало з унікально-особистісного і пристосовувало його для ширшого сприймання, намагаючись зробити побут мистецтвом, а мистецтво побутом. Розвиткові модерну сприяло зближення мистецтва і промисловості, що забезпечило виготовлення художніх виробів у раніше нечуваній кількості.

До виникнення модерну також спричинилася творчість визначних художників, творців модерну: А. Гауді (Іспанія), Ф. Шехтеля, М. Реріха (Росія), А. БЬокліна (Німеччина), Г. Клімта (Австрія), Тіффані (США), Врубеля, Городецького, Г. Нарбута (Україна). Утвердженню модерну як окремого стилю сприяла вироблена універсальна система засобів вислову, спільна і для монументальних панно, і для фасону плаття, живописного полотна, дизайну посуду. Одним з джерел стилю були сприйняті деякі східні концепції мистецтва: принцип площинності зображень східного живопису, декоративності та орнаментальності. Ці концепції ґрунтувалися на уявленні, що предмет не залежить від зовнішніх умов освітлення, а суттю його є внутрішня будова, яка виявляє себе в лініях і ритмі, симетрії і декорі. Усе навколо є лише грою ліній, площин, кольорів. Європейське ж підґрунтя модерну – у традиціях романтизму, почуттєвості, твердої лінійно-структурної основи.

Український модернізм — явище досить складне, суперечливе і в силу ідеологічних причин довгий час замовчуване. Вітчизняні літературознавці зробили перші кроки в науковому дослідженні цього естетичного феномену. Зокрема визначено його основні риси. Це насамперед увага до естетичних цінностей, а не до суспільних потреб, обстоювання справжньої свободи творчості, орієнтація на кращі зразки європейської літератури. Крім того, кожна стильова модерністська течія на українському фунті була відмінною від аналогічної в європейській літературі. Так, творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Г. Косинки позначена рисами імпресіонізму, проте письменники, змальовуючи події, «пропускають» їх не через власне «я», як це було у літературі західній, а через душі дійових осіб. Українські футуристи, на відміну від італійських, не оспівували війн, але заперечували літературну класику й мистецтво взагалі. Основоположник українського футуризму М. Семенко, наприклад, стверджував, що для нього не існує авторитетів, традицій, він «сам собі предок». Проте М. Семенко чимало зробив для оновлення українського віршування.

Символізм в українській літературі, представлений творами О. Олеся, М. Філянського, Г. Чупринки, П. Тичини, Д. Загула та інших, хоч і розвивався під впливом символізму в літературі російській, був позбавлений містики, притаманної останній. Натомість у творах українських поетів-символістів — музичність. широка кольорова гама, сила звукового образу. Захоплені національною ідеєю, НІМІЙ створюють відповідну систему образів-символів: пустеля — Україна, самотня сосна як уособлення рідного народу в ліриці О. Олеся, вітер у П. Тичини символізує революційні та національно-визвольні сподівання народу. Отже, в українській літературі кінця XIX — початку XX століття спостерігається розмаїття літературних напрямів і стилів, вивчення ний поетики і ролі яких у мистецтві слова ще чекає свого дослідника.

 

 

Модернізм в літературі.

Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума.

Літературний модерн в Україні як явище культури виник із протистояння двох поколінь батьків-синів, культурників-українофілів та бунтівників - модерністів. Ідейний конфлікт поколінь виявлявся у прихованій полеміці Івана Франка та Лесі Українки, відкритому протистоянні Сергія Єфремова та Ольги Кобилянської. Традиціоналісти, лідери реалістичного напряму, не сприймали нову естетику модерну та відмовлялися співпрацювати з представниками нової течії. Так, І.Нечуй-Левицький не підтримав проект М.Вороного, а Панас Мирний - М.Коцюбинського.

Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Його ранні твори "П'ятизлотник", "Ціпов'яз", "Дорогою ціною" присвячені зображенню життя малоземельного селянства. Поступово М.Коцюбинський позбавляється чужих впливів і знаходить свій власний шлях в літературі. Він відходить від реалізму та етнографізму письменників-традиціоналістів, його цікавлять не стільки подробиці, сюжет, деталі, скільки загальне враження, проникнення у внутрішній світ героя, психологію вчинків. Імпресіоністський характер мають різні твори письменника: "Сміх", "Intermezzo", "Коні не винні", "Хвала життю". В не закінченій повісті "Fata morgana" органічно поєднувалися риси реалістичного та імпресіоністського зображення соціальної дійсності. Імпресіонізм М.Коцюбинського виявлявся у поєднанні краси людини і природи, про що свідчить його поетична повість "Тіні забутих предків" (1911), написана на унікальному етнографічно-фольклорному матеріалі Гуцульщини.

Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери. Знання мов, обізнаність з новітньою європейською літературою обумовили ще одну рису її творчості - свідомий європеїзм. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія "Лісова пісня", яка стверджує ідеали високої духовності, гармонії і краси, і лише той народ, який зберігає ці ідеали, може вижити.

Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"

Буковинську письменницю Ольгу Кобилянську критик і опонент С.Єфремов визначав, як "символістку", яка "з усіх письменників нового часу найближча до модерністських європейських напрямів". Вирішальний вплив на формування творчої свідомості буковинської письменниці мав Ф. Ні шле, його філософія індивідуалізму з культом "надлюдини". В творах О.Кобилянської з'являються образи нової жінки з їх прагненням порвати з патріархальними путами, буденщиною, піднятися до висот духу (новели "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна").

Для новел В.Стефаника була характерна виразність, незвичайна прозорість стилю, автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає такі речі, що заставляють ціпеніти від жаху. В своїх творах "Новина", "Виводили з села", "Синя книжечка", "У корчмі", "Катруся", "Кленове листя", "Стратився", "Бесараби" він змальовує невилазні злидні життя простих людей, як люди вбивають і готуються до смерті, вмирають, непереможне лихо, фатальну неминучість життя - бідування.

На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". Типовим представником "молодому-зівців" був Б Лепкий, викладач української мови та літератури в Ягеллонському університеті в Кракові. Це був поет безнадії, смутку, осінніх мотивів, його улюблений жанр - елегія.

Творчість бунтівних літераторів викликала шалений опір літераторів-традиціоналістів, які сповідували народницькі гасла, принципи культурницького українофільства. В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.

Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал (літературний псевдонім - "Сріблянський").

До кола наддніпрянських модерністів належав поет Микола Вороний, який жив у Відні і Львові, де увійшов до літературного середовища Галичини, повернувшись в Україну вступив до РУП, грав у театрі, займався літературною діяльністю, а також Олександр Олесь (справжнє прізвище Кандиба) - тонкий лірик, співець краси природи і кохання. Багато його творів покладено на музику: "Не беріть із зеленого лугу верби" М.Лисенком, "Сосна" - К.Стеценком.

З Галичиною пов'язане ім'я відомого західноєвропейського белетриста Леопольда Захер-Мазоха. Його творчість створювала новий інтелектуальний клімат в Європі і вписувалась в рамки культури модерну. Найбільшою популярністю він користувався у Франції і був навіть нагороджений її вищою нагородою - орденом Почесного легіону. Прорусинські уподобання Захер-Мазоха знайшли відображення в його художніх творах, зокрема повісті "Саша і Сашка" (1885).

 

Український модерний театр.

"Модерний" український театр - це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного театру. Виникнення "нового" українського театру було тісно пов'язане з національним відродженням, визвольним рухом. Театр скупчував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, з іншого - виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.

Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники - демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво із середини XIX ст. перетворюється із салонного в явище масове, доступне пересічним громадянам. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста та села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.

Біля витоків "модерного" українського театру стояли люди універсального таланту: Марко Кропивницький - режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький - письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий - драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.

Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники, є театр в с. Сидорівка. що функціонував при цукроварні відомого підприємця і мецената Василя Симиренка. Його глядачами були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл.

У 1859 р. в Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М Лисенка, де ставилися "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, "Ревізор" М. Гоголя, п'єси О.Островського та ін. В Чернігові постає аматорський театр "Товариство кохаючих рідну мову", активними учасниками якого були байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, історик О.Лазаревський. В містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав свою першу п'єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю". В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п'єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська- Барілотті.

Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Емський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот".

Важливим етапом у встановленні "модерного" українського театру стали 80-90-ті pp. XIX ст., позначені переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об'єднань до професійного театру. Перший професійний український театр заснував 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький. В його трупу прийшли талановиті актори М.Садовський. М.Заньковецька. Професійна трупа М.Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п'єси: "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Чорноморці" М.Старицького.

Станіслав Людкевич - відомий музикознавець, фольклорист, композитор. Був одним з фундаторів, а згодом директором (з 1910) Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові. Найвідоміші твори: симфонія-кантата "Кавказ" за поемою Т.Шевченка, "Вічний революціонер" на слова (.Франка, "Заповіт" - Т.Шевченка, опера "Довбур", фортепіанні та скрипковий концерти, хори, пісні, солоспіви.

Відомим музичним діячем Північної Буковини був композитор, диригент, письменник, музично-громадський діяч Ісідор Воробкевич. У 1884 р. він очолив Руське літературно-драматичне товариство, яке було перетворене на буковинський "Боян". 1.Воробкевич - автор опери "Убога Мар-та", оперети "Козак і Бандурист", музики до мелодрами "Гнат Приблуда", історичної драми "Петро Конашевич Сагайдачний" та "Кочубей і Мазепа", симфонії, понад 400 хорів, 26 музичних драм, солоспівів, ансамблів. Музична творчість І.Воробкевича близька до українського мелосу, фольклору.

Великий внесок у справу поширення українського музичного мистецтва внесли відомі галицькі співаки-виконавці О.Мишуга, С.Крушельни-цька, М.Менцінський.

Гордість українського виконавства становить творчість видатної співачки Соломії Крушельницької. Після закінчення Львівської консерваторії стала солісткою оперного театру у Львові. Виступала в оперних театрах Європи та світу - Варшаві, Петербурзі, Парижі, Неаполі, Генуї, Мілані.