Київська Русь як соціокультурний феномен

Етнічну спорідненість усіх східних слов’ян стверджували В. Татищев, П. Симоновський. О. Рігельмаи, Д. Бантині Каменський та інші історики. Дещо випадають із цього ряду О. Шафонський і Я. Маркович. Вони також не заперечували усталену концепцію єдності, але вносили до неї суттєве поточнення. Згідно з ними, старшим у східнослов янській сім’ї є малоросійський народ, оскільки «колискою росів* була Київська земля.

Ще чіткіше ідея старшості малоросіян сформульована М. Маркевичем. Згідно з ним, малоруський народ сформувався у незапам ятні часи, тоді як великоруський виник значно пізніше з переселенців із території Південної Русі. З цим твердженням солідаризувався також історик Ю. Венелїн, який, визнаючи спільність походження східнослов’янських народів, переважне право називатись Руссю віддавав українцям.

Приблизно з середини XIX ст. проблема києзоруської етнічної спадщини набуває принципової гостроти. Починаючи з М. Погодіна, російські вчені висвітлюють історію Давньої Русі як історію лише великоруського народу. Ооірунтовую- чи великодержавні амбіції, М.П. Погодін відмовляється від традиційної для вітчизняної історіографії концепції спільності походження східнослов янських народів. За ним, українці не мають жодного відношення до історії Київської Русі, оскільки переселились у Подніпров'я тільки після монголо-татарської навали з Прикарпаття і Волині. До цього тут жили великороси, які, в свою чергу, під тиском завойовників переселились на північно-східні землі. Що стосується давньоруської мови, то вона, згідно з М. Ііогодіним, найближче споріднена з великоруською і в ній відсутні будь-які ознаки малоросійської“.

Рішучу незгоду з цими поглядами висловив видатний український зчений-ен циклоиедкст М. Максимович. У своїх полемічних філологічних листах він переконливо спростовував твердження М. Погодіпа про виняткове право зеликоросі» на києворуську спадщину. М. Максимович обстоював «найближчу спорідненість руських говірок, за якою малоросійська і великоросійська говірки, або говорячи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови рідні орати, сини однієї руської мови». їх відособлення і виділення південноруської мови, як зважав М. Максимович, відбулося ще в дотатарський період, «коли Київська Русь була представницею руського світу, як після татар стала Русь Московська». Своєю чергою, південноруська мова також не була єдиною, а поділялась на дві говірки: 4малоросійську, яка існувала здавна з обох сторін Дніпра на Україні, Поділлі, Волині, і в Сіверщині, і червоноруську, що також існувала здавна по обох сторонах Дністра у Галіції і Карпатах»3.

Велику увагу проблемі етнічного розвитку часів Київської Русі приділяв М. Костомаров. Його погляди щодо цього викладені у працях «Мысли о Федеративном начале древней Руси*, «Две русские народности*, «Черты иародной южнорусской истории» та інших. Вони неоднозначні, а нерідко і суперечливі. На його думку, у першій половині нашої історії (період удільно-вічового укладу), народна загальноруська стихія виступає в сукупності шести головних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, білоруської, псковської і новгородської. їх етнічною підосновою були літописні племена, які консолідувались у більші спільності.

Обширна і різноманітна південноруська народність, згідно з істориком, в удільний період відособилась системою частин, які утворювали одну землю. Вони відрізнялись одна від одної народними звичаями, говірками, способом життя, але їх доля впродовж тривалого часу була нероздільна. Навіть Сіверія, яка за говіркою, способом життя і фізичною структурою посідала серединне місце МІ} південнорусами, великоросами і білорусами, більше тягнулась до півдня, ніж д півночі'*.

Певною етнографічною своєрідністю відрізнялось населення Києва і Руськс землі у вузькому значенні нього слова. Постійне проживання тут варягів і грекії шведів і датчан, печенігів і поляків, представників інших слов'янських і ш слов’янських народів, на думку М.І. Костомарова, призводило до того, що Київській землі, менш ніж в інших регіонах, міг зберігатися чистий тип одної нг родності5.

За спостереженнями М. Костомарова, близьким до Південної Русі було насе лення Новгородщини. Навіть у XIX ст. воно вживало такі слова, яких не знал великоруська мова, але вони мали поширення у малоросійській. Наприклад: шукать, хилить, шкода: «що» замість «что», «жона» замість «жена»; «я» заміст «а* — «дивиця», «травиця». На цій підставі М. Костомаров зробив висновок, щ Новгород завжди був рідним братом Півдню.

Висновки М. Костомарова про розділення східних слов’ян домонгольськог періоду на ряд народностей сприймаються, нерідко, надто спрощено, як незаш речна констатація існування в той час українців, росіян і білорусів у їх сучасні етнографічній структурі. Тим часом нічого подібного вія не стверджував. «Зрс зуміло, — писав історик, — було б легковажно уявляти, що образ, у яком південноруська народність з її ознаками була у давнину, той самий, у якому м зустрічаємо її в

пізніші часи. Історичні обставини не давали народу стояти на о і ному місці... Якщо ми, відносно давнини, говоримо про південноруську ні родність. то розуміємо її у тому вигляді, який був прообразом сучасного».

Виділивши кілька давньоруських народностей. М. Костомаров не заперечува їх спорідненості. «Всі разом носили вони назву спільної Руської землі, належал до одного спільного складу і усвідомлювали цей зв'язок»6-

У своїх висновках щодо етнічного розвитку Київської Русі М. Костомаро значно ближчий до історичної дійсності, ніж деякі його новочасні ПОСЛІДОВНИК! Велике етнічне ціле (за термінологією історика, — «народна загальноруськ стихія») не виключало етнографічної своєрідності його окремих частин.

 

Велику узагу проолемі етнічного розвитку східних слов'ян і Русі приділив М. Гру- шевський. але йогоетногенетична схема не позбавлена знутрішніх протиріч. Розглянувши у примітках до першого тому «Історії Украіни-Руси» історіографію питання, він дійшов висновку, шо український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу шд назвою антів, потім полян і згодом русів. У вступних замітках М. Грушевськии заявив, шо «ця праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер шд назвою українського народу, інакше званого «малоруським». «південноруським», просто «руським* або «русинським»... Його старе істо ричне ім я; Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвивалося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації — як вел. кн. Володимирське, і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави». Із наведеної питати випливають дві важливі засадиичі тези. Перша зводиться до того, шо М. Грушевськии бачив український народ в далекій глибині століть як певні «етнографічно політичні групи», із яких формується те. що «ми мислимо тепер під назвою українського народу». Згідно з іншою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім я Русь, все ж «розвинувся на традиціях давньої Руської держави» і вважав себе її спадкоємцем.

 

 

Етнічні проблеми цікавили також видатного українського письменника і вченого І.Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому «Історії України-Руси* М. Грушевського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дійшов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слоз’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у тому числі і північного племеш в'ятичів.

 

Характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньофеодальному етапі її розвитку (до 30-х років XII ст.) в цілому не викликає принципових розходжень. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що вже у IX — на початку XII століть на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань склалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, головною умовою консолідації якої була Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років ХІП ст.), тут думки дослідників дещо розійшлися.

Згідно з В. Мавродіним, вже в XI—XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мовні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі і не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості і обумовлювались економічною і політичною ізольо-ваністю давньоруських князівств15.

 

 

Вивчення етнічної структури Русі є досить актуальним, оскільки ці знання дозволяють визначити спадкоємність русьої культурно-історичної спадщини. На сьогоднішній день існують різні позиції, що розв’язують проблему етнічного складу К.Р. Сутність проблеми етнічого складу К.Р. полягає у відповіді на питання: чи існував у К.Р. єдиний концентрований етнос або етнічну основу К.Р. складали окремі неконсолідовані етноси, етнічні утворення.

 

Розв’язання цієї проблеми має досить тривалу історію. У XVII ст. відомий український філософ, історик Феодосій Сафунович у своїй роботі «Хроніка» говорить про К. Р. як державу, яка має моноетнічний склад. Ця ж лінія отримує свій розвиток згодом і у російських істориків (Карамзін,Соловйов, Кучерський), які вбачали в К.Р. перший період існування російської держави. Відповідно до цих концепцій етноси,які складали основу д-ви, утворили нову д-ву.

 

На початку ХІХ ст. виникає інша позиція, щодо тлумачення етнічного складу К.Р. (Грушевський). У своїх працях Грушевський обстоює ідею безперервності українського історичного процесу і доходить до висновку, що український етнос існує з IV ст. спершу під назвою антів=>полян,згодом русів.

 

На думку прихильників концепції східнослов’янської культурної спільності про існування єдиного етносу, давньоруської народності визначається наступними історичними процесами та явищами:

1. функціонування єдиної мови в межах давньоруської культури(літературна мова);

2. існування спільних джерел моралі і права;

3. єдина матеріальна культура;

4. існування єдиної етнічної свідомості (русин, руський);

5. консолідація еліти під впливом християнства.