Поняття, передумови, причини, суб’єкти політичних конфліктів

 

Політика є надзвичайно конфліктогенною сферою суспільного життя, оскільки вона є полем зіткнення різноманітних інтересів, потреб, спрямувань, очікувань. Наявність конфліктів є невід’ємною складовою в системі суспільних відносин, точніше, виступає завершальною ланкою вирішення суперечностей в соціумі. Відомий вчений Б. Гурней слушно зазначав: «У світі існує лише одне місце, де немає конфліктів – це цвинтар». Там, де є зіткнення ідей, цінностей, планів різних політичних партій, рухів, політичних лідерів, неминуче виникає конфлікт. Політичний конфлікт є різновидом соціального конфлікту.

Дослідженням різного типу соціальних конфліктів займається спеціальний міждисциплінарний науковий напрям – конфліктологія. Конфліктологія має внутрішню диференціацію: історію, соціологію, психологію, філософію соціальних конфліктів. В межах сучасної конфліктології визначається поняття конфлікту, аналізуються різні підходи щодо його тлумачення, подається типологія конфліктів та шляхи їх розв’язання.

Конфлікт (від лат. conflictus – сутичка) – зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії, це серйозне непорозуміння, гострий спір, який несе із собою ускладнення та боротьбу.

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв’язання повсякчас цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать давньогрецьким філософам. Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку. В Середньовіччі цю думку розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є цілком припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

За часів Відродження великі гуманісти Т. Мор, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Роттердамський зазначав наявність власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував причини соціальних конфліктів, а також можливі способи їх подолання.

Засновником соціології конфлікту вважається німецький соціолог Г. Зіммель, саме він впровадив термін «соціологія конфлікту» у науковий обіг. У ХVIII-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів починають виступати англійські демократи (Д. Прістлі), французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер).

А. Сміт (1723-1790) вперше у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) джерелом соціального конфлікту назвав економічне суперництво. За А. Смітом, причиною конфліктів є розподіл суспільства на класи, чиє протистояння неминуче веде до зіткнення і водночас є важливішою рушійною силою розвитку суспільства.

Філософські ідеї Г.-В.-Ф. Гегеля та сформульовані ним закони діалектики відкрили нові можливості для вивчення соціальних конфліктів. Його вчення про діалектичне протиріччя та боротьбу протилежностей було покладене в основу теорії К. Маркса про причини політичних конфліктів.

За теорією Маркса, політичний конфлікт обумовлений соціально-економічними структурами. Суспільство розділене на нерівноправні класи. Ця нерівність породжує глибокий антагонізм (неподолане протиріччя); своєю чергою, антагонізм є основою політичної боротьби. Політична боротьба є боротьбою класовою. За часів Маркса його теорія була достатньо точним описом тенденцій політичних конфліктів, однак він помилково вважав, що вони мають тимчасову природу і у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.

На початку XX ст. соціологічна думка обґрунтувала систему фундаментальних ідей, щодо соціального конфлікту:

- конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, які неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

- конфлікт виконує позитивні функції у процесі соціального розвитку, сприяє утвердженню у суспільстві загальнозначущих норм та цінностей;

- протилежність між правлячою меншістю та керованою більшістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

- існує залежність між економічними, політичними, соціокультурними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Розвинув ці думки М. Дюверже, який вибудував свою теорію на єдності конфлікту та інтеграції. На його думку, в будь-якому суспільстві існують як конфлікт, так і інтеграція. Еволюція інтеграції ніколи не зможе зняти всі суспільні конфлікти.

Своє подальше теоретичне обґрунтування соціальний конфлікт отримав у XX столітті. У 50-і pp. ХХ ст. у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення, розв’язання існуючих суспільних протиріч призвів до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної, моделі суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.

Американський соціолог Льюїс Козер (1913-2003) у роботах «Функції соціальних конфліктів» (1956) та «Продовження дослідження соціального конфлікту» (1967) обґрунтовує власну теорію позитивно-функціонального конфлікту, в якій, на противагу домінуючій у той час концепції структурного функціоналізму, що базувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку суспільства, доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. У якості постійного джерела соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами.

Соціальний конфлікт – це боротьба навколо цінностей і претензій на певний статус, владу, ресурси, у якій супротивники прагнуть нейтралізації протистояння, нанесення збитків або знищення один одного.

Це визначення конфлікту є на сьогодні найбільш розповсюдженим у західній соціології, а теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтування моделі побудови суспільства «конфліктного функціоналізму». Вихідним принципом цієї теорії є принцип ненасильницького розв’язання існуючих у суспільстві конфліктів.

У середині 60-х pp. XX століття з’явилася конфліктна модель суспільства, автором якої виступив німецький соціолог Ральф Дарендорф (1929-2009). Основні положення цієї теорії викладені у його роботах «Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві» (1959), «Елементи теорії соціального конфлікту» (1965), «Конфлікт і свобода» (1972) та ін. Вони зводяться до того, що будь-яке суспільство постійно піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти, а головна причина конфліктів вбачається у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Нерівність соціальних позицій визначається неоднаковим доступом до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та спільнот. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв'язання протиріч.

Р. Дарендорф стверджує, що конфлікти – це не благо, а реальність як вона є, неминучий наслідок існуючих соціальних протиріч. Тому важливо контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим, інституціолізованим, розвиватися і розв’язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

Кеннет Боулдінг (1910-1993) стояв у витоків формування загальної теорії конфлікту. В своїй роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія» (1963) він виходить із того, що більшість конфліктів мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дозволяє зрозуміти феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві. Таке розуміння дає можливість суспільству ефективно контролювати і управляти розвитком конфліктів, передбачити їх можливі наслідки.

На відміну від класичних теорій соціального конфлікту, теорії політичного конфлікту ще не набули загальновизнаного характеру. Проте ті конфлікти, які виникають у політичній сфері суспільства викликають великий інтерес. Також привертають увагу конфлікти, що зачіпають підвалини політичної системи – держави та характеризуються як політичні кризи.

Політичний конфлікт – різновид соціального конфлікту, що характеризується зіткненням протилежних суспільних сил, та обумовлений певними політичними інтересами і цілями, котрі взаємно виключають одне одного.

Політична криза – це стан політичної системи суспільства, що визначається в поглибленні та загостренні наявних конфліктів, в різкому підсиленні політичної напруги.

Іншими словами, політичні конфлікти сьогодні здебільшого розглядаються як засіб саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, вони є дестабілізуючим явищем, а з іншого, – сприяють чіткому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо. А політична криза може бути схарактеризована як перерва у функціонуванні будь-якої системи з позитивними або негативним виходом для неї.

Нині політологи виокремлюють три напрями дослідження політичних конфліктів:

- теорія політичних структур (груп);

- теорія політичної стабільності;

- етнополітичні теорії.

Теорії політичних груп (В. Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі) акцентують увагу на таких провідних ідеях, як: необхідність постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.

Теорія політичної стабільності (Дж. Блондел, Д. Істон, С. Ліпсет, Д. Сандерс)спрямована на дослідження чинників, які сприяють запобіганню конфліктогенності суспільства. В цій теорії аналізуються об’єкти підтримки політичної системи та чинники категорії «нормальності», відхилення від яких призводить до конфліктів, і які пов'язані з рівнем масової свідомості. На думку прихильників даної теорії, стабільними є тільки ті системи, які мають досвід перманентного стану політичної демократії та не мають значних опозиційних рухів.

Етнополітичні теорії з'явилися в останній чверті XX ст. – так звана концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція «нерівномірного розвитку» Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою в ході модернізації відбувається політизація лідерів етнічних меншин, що призводить до політизації усієї спільноти.

Таким чином, можна констатувати, що проблема соціально-політичного конфлікту завжди була і лишається сьогодні актуальною для будь-якого суспільства. Вивчення політичних конфліктів неможливе без виявлення передумови, причин, типів, суб’єктів, шляхів попередження, способів та стратегій урегулювання.

У політично організованому суспільстві завжди є об’єктивні та суб’єктивні передумови для політичних конфліктів. До об’єктивних належать: дефіцит цінностей та благ різних груп, закріплення державою нерівного становища людей. Суб’єктивні – це усвідомлення суб’єктами несумісності своїх цілей.

Причини політичних конфліктів, в залежності від вектору за яким вони були інспіровані, визначають як зовнішньополітичні, або внутрішньополітичні.

Серед зовнішньополітичних причин конфліктів виділяють:

глобальні причини:

- суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей інших держав;

- екологічна криза;

- скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо;

- економічні причини:

- нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб;

- різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ;

- історичні причини:

- колишні війни, загарбання;

- тривале поневолення однієї країни іншою в минулому;

- акти етноциду тощо;

До внутрішньополітичних причин конфліктів належать:

- міжкласові протиріччя;

- міжетнічні зіткнення;

- міжконфесійні розходження;

- проблеми міжпартійного характеру;

- різноріччя між гілками влади та їх лідерами.

Ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту є його суб’єкт (за П. Бурдьє, «агент політичного поля»). Суттєво те, що суб’єкт конфлікту не існує в так званому готовому вигляді і не є соціальним суб’єктом. На це звертав увагу ще К. Маркс, який досліджував процес перетворення «класу-в-собі» на «клас-для-себе». Під політичним суб’єктом розуміють визначену групу, що мобілізована в політичному полі шляхом специфічних політичних технологій лідерів.

Будь-яку мобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід розглядати в рамках дворівневого аналізу – лідерів і послідовників. При цьому треба пам’ятати, що лідери можуть переслідувати певні матеріальні інтереси, тоді як послідовники, звичайно, мобілізуються на ціннісній основі. Це особливо важливо для правильної ідентифікації конфлікту.

Щодо суб’єктів політичних конфліктів, то ними можуть бути як окремі особи, так і суспільні організації, політичні партії, держава (держави) та її органи, представники всіх гілок влади.

У політології прийнято додержуватися певної типології, розрізняти учасників конфліктів: підбурювачів, організаторів, посібників, посередників.

Підбурювач – це рух, організація, спільнота, група або держава, які підштовхують сторони до конфлікту, навмисно докладають зусилля до його загострення. При цьому сам підбурювач може і не брати безпосередньої участі у конфлікті.

Організатор – розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.

Посібник – сприяє розвиткові конфлікту своєю моральною або матеріальною підтримкою. Безпосередньої участі у самому конфлікті посібник, як правило, не бере.

Посередник – учасник конфлікту, який не бере участі у конфлікті, залишаючись нейтральним Проте він допомагає конфліктуючим сторонам пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.