Філософські аспекти проблеми підготовки фахівців із соціального управління

Професійна підготовка фахівців із соціального управління і формування національної управлінської еліти являє собою складну і багатоаспектну проблему. На шляху до ЇЇ успішного розв'язання вища школа має послідовно пройти кілька етапів. Першим повинен стати системний аналіз змісту і характеру сучасного управління і визначальних тенденцій його розвитку. Тільки за його результатами можна свідомо визначити перспективні вимоги суспільства до про­фесіоналізму та особистісних якостей керівників, виявити зміст і структуру керівної діяльності. Ця інформація має бути покладена в основу змісту освіти фахівців з соціального управління та організації навчально-виховного процесу.

Ще одним етапом організації управлінської підготовки має стати поєднання теоретичних досліджень філософії управління, з набуттям практичного досвіду та узагальненням цільової підготовки професіоналів-лідерів. Це дозволить сформувати інноваційну педаго­гічну систему, орієнтовану на ефективну їх підготовку. Така систе­ма запропонована в Національному технічному університеті „Харківський політехнічний інститут". Результати її дослідної перевірки здійснено в процесі підготовки фахівців за магістерською програ­мою з адміністративного менеджменту.

Тут розроблено теоретичні і методичні основи управлінської та психолого-педагогічної підготовки майбутніх інженерів, які включали виявлення серед студентів потенційних лідерів і подальше залучення їх до управлінської підготовки. Виявлено безліч цікавих проблем філософ­ського, психологічного, дидактичного, морально-етичного характеру то­що. Розглянемо детальніше основні філософські аспекти проблеми під­готовки професійних керівників-лідерів, результати системного аналізу яких викладено в роботі [82].

Аналіз історії розвитку людської цивілізації переконливо свідчить, що він не є одномірним і не здійснюється за якимось магістральним шляхом. Розвиток відбувається непослідовно і суперечливо. В історії практично кожної країни можна знайти і зоряні часи, і періоди істот­них труднощів та ускладнень. Сьогодні далеко не кращу свою добу пе­реживає і наша молода держава. У одних людей це викликає відчай, у інших - невиправданий оптимізм і надію, що все минеться само собою. Очевидно, що ці крайні позиції не є конструктивними.

Відчай ще нікому й ніколи не додавав сил і не допомагав у пошуку шляхів виходу зі складних ситуацій. Надмірний же оптимізм є безпідставним, оскільки все дійсно може минутися само собою за законами самоорганізації соціальних систем, однак процеси самоорга­нізації надто повільні, щоб на них можна було всерйоз розраховувати. Якби ми покладались тільки на них, стратегічне управління було б непотрібним. Завдання ж полягає у формуванні ефективних, суспільно прийнятних цілей і в пошуку відповідних стратегій подолання кризи. Треба переконати людей у необхідності активної реалізації цих стра­тегій для сталого соціально-економічного розвитку України.

Враховуючи наш історичний досвід, слід відверто визнати, що переконання також є непростим завданням, оскільки кредит довіри людей до влади практично вичерпаний. За закономірностями соціаль­ної психології, люди схильні вірити обіцянкам політиків стосовно поліпшення життєвого рівня, однак очікують швидкого їх виконання, не зважаючи на об'єктивні труднощі, необхідність нагромадження відповідних ресурсів і наполегливої праці. Тому ефективною може бути лише стратегія, яку супроводжує відчутне поліпшення добробуту.

Глибока соціально-економічна криза, яку пережила (і, на жаль, продовжує переживати) Україна, не є чимось унікальним. Досить згадати "Велику депресію" в СІЛА в 20-ЗО-ті роки минулого століття, що була успішно подолана завдяки чітко продуманій стратегії „Нового курсу" і політичній волі президента Ф. Д. Рузвельта. Повчальним є й досвід успішної відбудови вщент зруйнованих війною економік Німеч­чини, Італії та Японії, які сьогодні вийшли на провідні позиції в світі. Успішно було реалізовано і модернізацію..французької економіки завдяки зусиллям і політичній волі президента Ш. де Голля.

Вражаючий стрімкий стрибок з найбідніших країн світу до най­більш економічно розвинених здійснили Південна Корея, Тайвань і Сінгапур, що дало підстави називати їх "азійськими тиграми". Сьогодні світ з цікавістю і захопленням спостерігає бурхливий розвиток Китаю, Індії і Бразилії, який істотно змінює геополітичну ситуацію.

Вдало здійснили трансформацію економіки і демократизацію суспільного життя народи Словенії, Чехії, Словакії, Польщі, Угорщи­ни, Естонії, Литви й Латвії. І цими прикладами далеко не обмежу­ється історія численних випадків успішного розв'язання складних і важких проблем загальнодержавного характеру.

Однак поряд з ними існують і протилежні приклади: тривале й безпорадне існування в лещатах жахливої бідності та відсталості кількох десятків країн Африки, Азії та Латинської Америки, які після звільнення від колоніальної залежності протягом майже півстоліття перебувають у статусі тих, що розвиваються. Ані технологічна і фі­нансова підтримка світового співтовариства, ані кваліфіковані пора­ди визнаних фахівців не допомагають їм перебороти своє маргі­нальне становище і вийти на шляхи ефективного соціально-еконо­мічного розвитку.

Крім низки істотних чинників зовнішнього і внутрішнього характеру, однією з важливих передумов успішності чи невдачі у виборі та реалізації ефективної стратегії розвитку кожної країни слід виступає наявність чи відсутність в критичній ситуації яскравого національного лідера. Його системне бачення ситуації і стратегічне мислення, здібності, талант переконання і політична воля відіграють вирішальну роль. Від його уміння залучити до розробки стратегічних рішень кращих представників інтелектуальної еліти і переконати громадськість у необхідності їх реалізації значною мірою залежать доля країни, перспективи її розвитку і досягнення визначених цілей.

Так, саме завдяки рішучості та далекоглядності президента Руз­вельта, який у березні 1933 року проголосив ретельно продуману ре­форматорську політику "нового курсу", американці змогли порівняно швидко перебороти тяжку економічну і соціально-психологічну кризу і перетворитися на наймогутнішу державу сучасності, чий ВВП пере­вищує 11 трлн. $.

Свого часу у повоєнній, деморалізованій поразкою і вщент зруй­нованій Німеччині, її керівники - федеральний канцлер К. Аденауер і міністр господарства Л. Ерхард - міркували не тільки над завданнями відбудови, а й над стратегією подальшого динамічного розвитку. Вони стали творцями "німецького дива", втіливши у життя концепцію соціально орієнтованої ринкової економіки. Неможливо уявити й успіхи польської економіки без теоретичних розробок та їх впровадження у практику, здійснених Л. Бальцеровичем і Г. Колодко.

Успішний розвиток демократії та швидкі й найменш болісні для населення серед всіх постсоціалістичних країн економічні перетво­рення в Чехії істотною мірою здійснені завдяки виваженій політиці справді яскравого національного лідера - президента В. Гавела. Успіх демократизації суспільного життя і ефективних ринкових перетворень у Литві досягнуті завдяки плідній діяльності А. Бразаускаса. Колишній партійний керівник, він завжди відчував себе перш за все сином свого народу. І на всіх високих посадах в новій Литві - спікера, прем'єр-міністра, президента - наполегливо працював на її інтереси.

На превеликий жаль, в Україні в найвідповідальніший період історії не знайшлось особистості подібного масштабу серед її керів­ництва. Обраний президентом Л. М. Кравчук, до речі, кандидат еко­номічних наук, основні зусилля й зосередив на проблемах „розбудови держави", неначе її атрибутика і структура влади переважають соці­ально-економічні потреби населення. Це сьогодні, вшанований і звели­чений, він пише, що тоді „перебільшення ролі України були значними, мовляв, житниця-годувальниця, не пропадемо". Сьогодні ж вже і йому ясно, що „минув час, і ми почали розуміти, що вирішення тих історич­них питань, які загалом стосуються структури промисловості, фор­мування сільського господарства, всіх інших сфер, потребує величез­них, навіть гігантських зусиль" [42, с. 9].

А де ж були його радники з питань економіки? Один з них, ко­лишній віце-прем'єр-міністр з питань економічної реформи (!) і міністр економіки, потім навіть перший віце-прем'єр-міністр, міністр фінансів України в урядах Ю. В. Тимошенко і Ю. І. Єханурова, доктор еконо­мічних наук В. М. Пинзеник у своїй книзі „Коні не винні, або Реформи чи їх імітація" (лишимо осторонь слушне питання, чи не сам автор здійснював імітацію реформ) пише, що „тривале перебування України в стані глибокої економічної кризи спровокувало появу ідеології приреченості в найрізноманітніших її проявах. Це дуже небезпечно. Суспільство, держава повинні мати об'єднуючу ідею. Певний час такою об'єднуючою ідеєю була незалежність. Але ця ідея була актуальною, поки незалежність не стала реальністю. Сьогодні потрібна ідея, яка б організовувала суспільство на творення якісно нового рівня життя. Бо мало мати власні кордони, герб і гімн. Життя мусить поліпшуватись. І поліпшуватись для всіх" [77, с. 7].

Кожній неупередженій людині видно істотні розбіжності між проголошеними владою цілями розвитку України, прагненнями насе­лення і реальним соціально-економічним становищем. Зрозуміло, що їх усунення вимагає ефективних шляхів подолання кризи і забезпечення стабільного зростання обсягів виробництва, підвищення на цій основі життєвого рівня людей, про що так щиро піклуються на словах і Кравчук, і Пинзеник, і всі без винятку „народні" депутати України.

Оскільки однією з основних причин нинішнього стану є криза управління, для її подолання необхідне надійне кадрове забезпе­чення процесів трансформації. Без нього ефективне її здійснення неможливе.

Навіть поверхневий аналіз суспільно-політичної і соціально-еконо­мічної практики незалежного розвитку України переконливо доводить нездатність фахівців, що сформувались як керівники у попередній сис­темі, ефективно діяти в нових умовах. Колишні партійні та комсомоль­ські функціонери, потрапивши до владних структур, залишились но­сіями притаманної ще з комуністичних часів подвійної моралі: на словах вони всіляко піклуються про народ, а насправді - лише про свої кишені. Виховані в дусі партійної дисципліни, вони позбавлені підпри­ємницьких рис, ініціативи й інноваційного мислення. Надзвичайно ж розвинена корпоративна згуртованість і солідарність зумовлює їх взаємну підтримку, висування на керівні посади своїх дітей та онуків і прагнення „не пускати сторонніх". А відсутність соціальної мобільності й вертикальної міграції між соціальними групами зумовлює їх дегра­дацію. Складні ж і відповідальні доленосні завдання соціально-еконо­мічного і духовного відродження України вимагають сильної профе­сійно компетентної управлінської еліти.

У відповідь на виклики часу наше суспільство має висунути із свого середовища яскравих особистостей справжніх лідерів, визнати їх і дати їм можливість формувати і здійснити ефективну стратегію розвитку. Сильні особистості в Україні є і в політиці, і в економіці, і у сфері духовного життя. Але їхній потенціал поки що лишається нерозкритим, а масштаби практичних діянь не відповідають ані сус­пільним потребам, ані самим можливостям цих лідерів. Крім того, їм бракує уміння впливу на широкі верстви населення, переконливо доводити свою точку зору, наполягати на її прийнятті та реалізації в інтересах суспільства, брати на себе відповідальність за її результати.

Характерним проявом недостатньої можливості успішної самореалізації потенційних лідерів виступає невміння (а інколи й небажання) зіставляти свої сили і здібності з аналогічними якостями інших лідерів-інтелектуалів. Амбіції політичних і громадських діячів переважають сус­пільні інтереси і здоровий глузд, і протистояння взагалі гідних людей гальмує можливості висунення з їхнього середовища справжніх лідерів. Підтвердженнями слугують такі факти. В Україні існує рекордна кіль­кість політичних партій, число яких перевищує 130. Парадоксально: є по кілька партій зі схожими назвами, з однаковими чи близькими програм­ними цілями. Об'єднатися ж, істотно збільшивши свої можливості їм заважають тільки особистісні розбіжності й суперечності між: лідерами.

Приклад надмірної амбіціозності й непослідовності виявила так звана «канівська четвірка». О. Мороз, П. Симоненко і О. Ткаченко під час президентських виборів 1988 року відмовились в останню хвилину підтримати потенційного переможця Є. К. Марчука, забезпечивши перемогу Кучми. Прикро, що вони навіть не усвідомлюють, якого ни­щівного морального удару завдали своєму політичному іміджу і влас­ному авторитету, вірі людей у можливість політичних коаліцій.

Ще більш вражаючим став фактичний розкол помаранчевої команди практично відразу після перемоги. В його основі знов-таки лежать не ідеологічні розходження, чи різне розуміння інтересів народу та ефективних шляхів розвитку, а лише особистісні амбіції її учасників. Лідери не витримали випробування владою. Вони прак­тично не залучали до розробки стратегії своєї діяльності кваліфіко­ваних фахівців-аналітиків. Тому популістські рішення, а не сталий розвиток країни, були основним її змістом і пріоритетом. Законо­мірною стала і зрада Морозом ідеалів Майдану.

Використовуючи для наочності математичну термінологію, від­значимо, що область перетину множин інтелектуальної еліти України та формальної управлінської еліти, в тому числі й депутатського корпусу, дуже незначна. А той, хто при владі, особливо якщо це дуже ординарна людина, прагне не допустити до процесів прийняття рішень яскравої особистості, яка за своїм інтелектом помітно переважає його. Виникає замкнене коло, розірвати яке в рамках існуючої системи підготовки та рекрутації кадрів неможливо. Тому національні інтереси України і ство­рення умов для реалізації потенціалу творчих особистостей, особливо серед політиків нової генерації, вимагають організації їх відбору, фахової підготовки та відповідного виховання [93].

Формування і реалізація інноваційної педагогічної системи, орі­єнтованої на цільову підготовку професіоналів-лідерів, насамперед для управлінської діяльності у різних сферах життєзабезпечення суспільства, вимагають глибоких теоретичних досліджень філософських, соціо­логічних, психологічних і педагогічних проблем, пов'язаних з природою складних суспільних феноменів еліти, лідерства, політики і влади. Вони здавна цікавили людство, про що свідчать твори Аристотеля, Платона, Конфуція, Карлейля, Макіавеллі, Гельвеція та інших.

Теоретичні засади цих проблем розробляли Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер, В. Ліпінський, Г. Ласуел [78]. Сучасні проблеми української еліти розкрито в роботах В.П. Андрущенка, І. О. Велебехи, Є. І. Головахи, М. 3. Згуровського, І. А. Зязюна, В. Г. Кременя, С Б. Крим­ського, В.І. Полохала, М. В. Поповича, Г. Г. Почепцова, Д. В. Табачника, В. М. Ткаченка, М. В. Томенката інших [6, 35, 50].

В Росії елітологія вивчається на гуманітарних факультетах кількох вищих закладів освіти. Вона сформувалася як навчальна дисципліна зі своїми цільовими установками, логікою і структурою, змістом і програ­мами. Підготовлено відповідні навчальні посібники [3].

Відомий англійський психолог, філософ і кібернетик У. Ешбі сформулював фундаментальний принцип необхідної різноманітності, за яким чим більшою є різноманітність елементів, що утворюють сис­тему, тим вищою є її життєстійкість. Цей принцип має загальне зна­чення для різних систем живої природи, для техносфери і для соціуму.

Загальна декларація прав людини проголошує, що „всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах". Однак стосовно біологічних особливостей такої рівності не спостерігається. В дійсності, в процесі подальшого розвитку, виявляється, що кож­ному індивідові притаманні різні здібності і таланти, кожен має від­мінні від інших нахили, для кожного характерні різні прагнення та інтереси. Це є проявом принципу Ешбі: природа цією різноманіт­ністю створює можливості для виживання людини як біологічного виду і соціуму у цілому в умовах виникнення аномальних обставин. Більше того, ця різноманітність виступає характерним (хоча і не єдиним) проявом механізму самоорганізації біологічної та соціальної систем людства.

При розробці методології формування освітньої системи з підготовки керівників-лідерів слід виходити з існування величезного розмаїття людських особистостей, прищеплювати усвідомлення і необхідність урахування цього самими потенційними лідерами в процесі майбутньої професійної діяльності. Щоб кожен чітко розумів, що він має справу не з безликим „людським матеріалом", інструмен­том і засобом досягнення цілей системи чи своїх власних цілей, а з самоціннісними індивідуальностями зі своїми прагненнями й інтере­сами. Більше того, він має розуміти, що чим повніше ураховуватиме це, чим більше можливостей надасть кожному працівнику для реалізації творчих потенцій, тим з більшою віддачею вони працюва­тимуть на досягнення спільних цілей організації та успішну реаліза­цію обраної стратегії.

Чим глибше керівник розумітиме цю істину, тим успішнішою буде його діяльність. Як зазначає І. А. Зязюн, "у життєвому процесі відношення до іншого несе в собі висхідну рушійну суперечність, таку, що до кінця не вирішується, але яка, за словами Гегеля, вимагає, щоб людина постійно її в себе "вміщала і витримувала" [35, с 328]. Наводячи характерні глобальні протиріччя, де виявляється рушійна суперечність, він вважає їх загально­світовими передумовами розвитку особистості, які повинні обов'язково враховуватися педагогічною теорією і практикою. Взагалі, на нашу дум­ку, без аналізу філософських питань місії людини, її ставлення до природи й до інших людей, неможливо побудувати філософії освіти, неможливо здійснити реалізацію будь-якої прогресивної концепції освіти, в тому числі й з підготовки національної управлінської еліти.