Розвиток уявлень про соціальну організацію та управління

З розвитком суспільства мінялися не тільки підходи до форм влади та організації управління, але й їхнє розуміння, відбувалось теоретичне осмислення і філософське узагальнення цих складних і надзвичайно важливих соціальних феноменів. Дійсно, якщо просте­жити історію філософії з найдавніших часів, можна помітити, яке істотне місце посідають проблеми раціональної організації суспіль­ного устрою, проблеми влади, соціальних відносин та соціального управління у науковій спадщині багатьох видатних мислителів. Ско­риставшись для зручності короткою довідковою інформацією про історичну еволюцію відповідних ідей, розробленою та систематизо­ваною В. П. Андрущенком [1, с. 392-403], та деякими іншими джере­лами, наведемо найбільш показові факти.

Так, давньокитайський філософ Лао-цзи більш ніж за п'ятсот років до н.е. розробив оригінальне вчення про "Дао" як організаційний принцип усього сущого, джерело і регулятивну константу соціальності та моральних якостей людини. Основні ідеї цього вчення розвивали видатні китайські мислителі Чжуан-цзи, Ле-цзи, Ян чжу та інші. Дао у їхніх уявленнях являє собою безмежну порожнечу, наділену такою ж безмежною інформацією. Головний принцип цього вчення полягає у наслідуванні Дао, природному розвитку речей і подій, у досягненні стану єдинобуття з космічним цілим, стану вільної єдності між усім людством і світом природи.

За нашим глибоким переконанням, вчення про Дао, або даосизм, являє собою одне з джерел виникнення і розвитку ідей логіки управ­ління. Дійсно, одним із спільних для них принципів виступає поло­ження про неприпустимість порушення закону природності, або у су­часному розумінні, необхідність максимальної відповідності будь-яких дій людини, у тому числі й здійснення управлінських функцій, меха­нізмам самоорганізації системи.

Знаменитий Конфуцій (латинізована форма китайського імені Кун Фу-цзи) запропонував і обґрунтував вчення про "жень", як джерело моральності людини, яке організує й інтегрує сили природи та людського життя, закон, який визначає принципи взаємодії людини з іншими людьми. Центральне місце у його вченні посідають питання про те, як зробити людину моральною, як створити досконале суспільство, яким має бути раціональний державний устрій. Саме Конфуцію належить формулювання принципу, який часто приписують біблії і який пізніше одержав назву "золотого правила етики": "Чого не бажаєш собі, того не роби людям". Його філософія була підпорядкована високим цілям досягнення соціальної злагоди, єдності індивіда і суспільства, краси і добра.

Для Конфуція характерною була концепція суспільства як сім'ї, у якій суспільні відносини розглядаються як сімейні, де головна роль відведена батькові та, відповідно, правителю країни. Оригінальним був підхід філософа до формування державної влади. Він вважав, зокрема, що на чолі суспільства повинен стояти загальношанований, але лише номінальний правитель, як це має місце в деяких країнах і в сучасних умовах (Японія, Велика Британія, Німеччина, Італія тощо). Реальна ж влада, на його думку, має належати вченим-інтелігентам, які поєдну­ють у собі якості філософів, літераторів, учених і чиновників. Відзна­чимо, що цій ідеї істотною мірою співзвучні основні положення нашої концепції про необхідність формування в Україні нової національної управлінської еліти, яка б була високопрофесійною, мала гуманітарно-технічний характер підготовки і була вихована на високих морально-етичних принципах.

Значну і цікаву спадщину у сфері філософії управління залишив і один з послідовників Конфуція Мен-цзи. На його думку, центральною ідеєю всієї системи управління має бути урахування людської природи, яку він, на відміну від свого вчителя, розумів дещо більш широко. Крім любові до людей як центрального елемента людської природи, філософ вважав за необхідне додати ще почуття обов'язку. Під ним він розумів сором, що випливає з його твердження, начебто людина є доброю від природи. Під добром він мав на увазі любов до людей, справедливість, дотримання суспільного порядку і мудрість. Злом же він вважав резуль­тат людських помилок, виправити які можливо шляхом повернення до звичайної природи людини. Мен-цзи вперше сформулював принципи "гуманного управління" або "гуманної політики", відповідно до яких пра­витель повинен бути не тільки знаючим і мудрим, а й володіти мораль­ною силою. За словами філософа, "правитель, який думає здійснити велику справу, має шанобливо ставитись до людей високого розуму серед своїх слуг. Коли вони йому потрібні, він не викликає їх до себе, а сам йде до них і радиться з ними. У розумного правителя такі слуги є завжди. Якщо ж у повазі до людської гідності, у любові до правильного шляху він не такий, йому не здійснити великих справ" [32, с. 112].

Серйозну увагу дослідженню проблем суспільного устрою та соці­ального управління приділяли античні філософи. Характерно, що вони високо підносили роль знань взагалі та їх значення для суспільної орга­нізації, зокрема. Так, Геракліт поділяв космос на два рівні буття: по­чуттєво-конкретний, розуміння якого доступне обивателю, та розумоосяжний, або "Логос", доступний лише мудрецеві. Логос Геракліта виступає у своїй багатозначності, яка включає і розумне слово, і доказ, і вчення, і співвідношення і т. ін. Водночас Логос можна розуміти як закон, тобто загальний смисловий зв'язок усього сущого, як принцип порядку та міри. Звеличуючи авторитет мудрості як єдиний спосіб пізнання світу, він протиставляв сваволі "влади юрби" ідею орга­нізованого суспільства, у якому панують закони.

Сократ розробив комплекс моральних настанов з організації життя людей на принципах раціонального знання. Взаємозв'язок моральності і розуму він підняв до рівня провідного принципу соці­альної організації, запропонувавши принцип "Пізнай самого себе". Філософський метод Сократа разом з усім арсеналом своїх харак­терних прийомів (іронія, майєвтика, індукція тощо) був спрямований на те, щоб примусити людину подивитись на себе. Він шукав стійкі моральні норми, спираючись на які, людина могла б удосконалювати свою душу. Доброчесність філософ вважав способом буття, який робив людину саме тим, ким вона й повинна бути.

Демокрит розглядав питання про матеріальні потреби людей як рушійну силу історії. Він обґрунтував значення демократії як устрою, що найбільш відповідає потребам людського співжиття та співіснуван­ня людей у суспільстві. Основним етичним принципом своєї філософії Демокрит вважав ідеал "евтюмії", тобто "доброго духу" або безтурбот­ного, спокійного стану, який не хвилюють ніякі острахи чи пережи­вання. За умови такого ставлення людей до життя і управління соціу­мом можна було б здійснювати легко і ненав'язливо.

Особливе місце в цій плеяді блискучих філософів античності належить Платанові, який розробив концепцію "ідеальної держави", в основу якої він покладав принцип поділу праці. Принципами побудови ідеальної держави він вважав фундаментальні античні цінності: муд­рість, мужність, помірність. їхня гармонійна єдність дозволяє досягти вищого блага держави, під яким мається на увазі справедливість. У подібній державі справедливість розглядається як такий стан речей, при якому кожен, займаючись своєю справою, одержує відповідну винагороду.

Платон описав соціальну структуру суспільства, і для підтримки спокою та злагоди запропонував зрівняти власність вищих верств населення й усуспільнити її для середнього прошарку, тобто для вій­ськових. Платон виходив з існуючої нерівності розумових здібностей дітей. Він органічно не сприймав демократії (у тому вигляді, у якому її запроваджували в суспільстві того часу); на противагу "сваволі юрби" Платон відстоював монархію та аристократію, обґрунтовував необхідність строгої й чіткої регламентації індивідуального та соці­ального життя людини.

Аристотель обґрунтував статус людини в суспільстві як "полі­тичної істоти". В той же час він пояснював і виправдовував існування рабства природними причинами, вважаючи найкращим політичним устроєм і найкращими формами суспільного укладу аристократію, монархію і "політію", тобто помірну демократію. Найгіршими ж фор­мами він вважав олігархію, тиранію та охлократію (владу натовпу). Для збереження і підтримки злагоди у суспільстві він пропонував "усеред­нити власність" між громадянами. Головне завдання держави він вбачав у вихованні громадян в дусі моральних цінностей. Цікаво, що вже в ті часи він вважав неприйнятними революційні зміни.

Істотний внесок у розвиток соціальної філософії взагалі та філосо­фії управління, зокрема, внесли християнські філософи. Серед них ви­діляється Аврелій Августин Блаженний, який, переосмисливши під впливом християнських канонів досягнення античної філософської тра­диції, вперше сформулював своєрідні канони філософії християнства з усіма притаманними їй суперечностями: між Богом і світом, вірою і знанням, добром і злом тощо. Він розробив оригінальне вчення про "Град Божий", до якого людина може піднятися тільки через щиру віру.

Августин, по суті, олюднив християнське вчення, увівши до його філософії "людську" проблематику. Бог, за його переконанням, не тільки одномоментно створив світ, а продовжує творити його, постійно зберігаючи. У теологічному тлумаченні він порушив проблему історичності людського буття і увів до кола філософських питань ідею прогресу. Основу соціально-політичної доктрини Августина становить ідея нерів­ності, яку він відстоює як одвічний і непохитний принцип суспільного життя і єдино можливий спосіб існування суспільства.

Іншим великим представником цієї школи був Фама Аквінський, який обґрунтовував існування Бога природним буттям речей. Він розробив вчення про співвідношення віри і розуму. Відстоюючи при цьому положення про "надрозумність" релігійних догматів, він водночас проповідував необхідність взаємодії та взаємодоповнення віри та розуму. Саме йому належить обґрунтування фундаментального положення про "свободу волі", яка повинна розгортатися на основі релі­гійних наставлянь. Оптимальною формою державного життя і управ­ління він також; вважав монархію. Виходячи з основних ідей Аристотеля, Фома Аквінський створив всеосяжну філософсько-теологічну систему, яка включала онтологію, антропологію, етику та інші розділи, аж до правил фінансової діяльності включно.

Особливе місце у соціальній філософії Середньовіччя посідає ім'я Нікколо Макіавеллі, який переконливо показав, що життєдіяльність людей базується на індивідуальному матеріальному інтересі, і що при­ватна власність є рушійною силою громадського життя. Він обґрун­тував вчення про державу як механізм регуляції інтересів і майнових суперечностей, запропонував і детально описав правила раціонального управління державою. Показовим є його справді системний підхід до підготовки і формування управлінських рішень, які необхідно прийма­ти державному керівникові: "Не варто лише сподіватися на те, що можна прийняти безпомилкове рішення, навпаки, варто заздалегідь примиритися з тим, що всяке рішення є сумнівним, тому що це в порядку речей, що уникнувши однієї неприємності, попадаєш в іншу. Однак у тім і полягає мудрість, щоб зваживши всі можливі неприєм­ності, найменше зло прийняти за благо" [59, с. 122-123].

Істотне місце античні мислителі, їхні послідовники, а також; філо­софи більш пізнього часу приділяли проблемам самовиховання людини, управління цими процесами. В рамках сучасної термінології, їхні ідеї у цій сфері можна назвати дослідженнями питань самоменеджменту. Яскравим прикладом цієї тези виступає ще давньоєгипетський трактат "Повчання Птаххотепа", у якому ще чотири тисячі років тому сфор­мульовані такі глибоко продумані поради керівникові: "Якщо ти на­чальник, будь спокійним, коли ти слухаєш слова прохача; не відштовхуй його раніше, ніж; він полегшить свою душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, вражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання" [37, с. 134].

Значна увага приділяється цим питанням у давньоіндійській релігійно-філософській літературі, одній з найдавніших у світі. Так, дослід­жуючи філософські проблеми соціального управління та особистісного самоврядування у їх історичному розвитку, CO. Завєтний посилається на "Бхагавадгіту". Він наводить зміст бесід Бога Крішни зі своїм учнем Арджуною напередодні битви між двоюрідними братами - пандавами і каураравами, де підкреслюється, що у житті більш важливим є не сила, а уміння управляти. На думку Крішни, "людина, яка задоволена своїм обов'язком, може досягти досконалості". У цих словах однозначно зафіксовано установку на те, що основою особистісного самоврядування виступає сумлінне виконання суспільних обов'язків [32, с. 91].

Дослідження природи людини як однієї з основ управління сус­пільством виступало й серед центральних ідей філософської системи Конфуція, який також вважав необхідним розвиток у людини здатності управляти собою. Крім природних властивостей людини, Конфуцій ви­діляв її освіченість і культурність. За словами С. О. Завєтного, "особливе місце у його концепції ідеальної людини посідав моральний ідеал, до якого він включав: шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту. Якщо людина шаноблива, то її не зневажають. Якщо людина ввічлива, то її підтримують. Якщо людина правдива, то їй довіряють. Якщо людина добра, вона може користуватись іншими". Відповідно до цього положення чітким моральним імперативом звучать слова філосо­фа: "Допомагай іншим досягти того, чого б ти хотів досягти; чого не бажаєш собі, того не роби іншим" [32, с. 107].

Заклик Сократа стосовно необхідності пізнання самого себе або зізнання у тому, що "я знаю, що я нічого не знаю" також являють собою приклади визнання ролі самоосвіти і самовиховання, які виступають врешті-решт засобами самоуправління. У цьому ж контексті слід роз­глядати й тезу Сократа про те, що коли людина знає, що являє собою благо, хіба вона захоче поганого. Розбещеність, за переконанням фі­лософа, йде від незнання. Тому він і ставить питання про благо, мужність, мудрість, справедливість. І як актуально це звучить сьогодні для нашого суспільства, для нашої молоді! її розбещеність, бездухов­ність і безкультур'я йдуть саме від недостатньої освіченості та вихован­ня, від нехтування знаннями і приниження цінностей освіти.

Воістину блискучою плеядою імен представлені так звані філософи-утопісти, яким належить величезний внесок в розробку теорії раціо­нального суспільного устрою та соціального управління. Томас Мор, творець вчення про ідеальний соціальний лад, виходив з необхідності його побудови на принципах суспільної власності на засоби вироб­ництва і на результати суспільної праці. Основою добробуту він вважав працю всіх громадян у сфері ремісничого виробництва і у сільському господарстві, що робить можливим розподіл продуктів праці відповідно до потреби. У той же час, як людина свого часу, він не спромігся вийти за межі суспільної практики. Він вважав, зокрема, що важку і брудну роботу виконують раби і злочинці, які відбувають покарання. Надзви­чайно цікавою уявляється і його теза стосовно того, що державна влада і священики, на його думку, мають обиратися.

Томазо Кампанелла окреслив утопічне суспільство, у якому немає приватної власності та індивідуальної родини і яке ґрунтується на праці людей. Однак управління функціонуванням цих уявних сус­пільних утворень не враховувало реальності можливої розбіжності інди­відуальних інтересів і прагнень людей. В той же час, ідеалізація люди­ни, у тому числі й тих, хто здійснює управління соціальними системами і спільною працею людей, не враховувала реалій життя. Як пізніше писав Ш. Монтеск'є, "досвід багатьох століть свідчить, що кожна лю­дина, якій належить влада, схильна зловживати нею, і що вона йде у цьому напрямку, доки не досягне межі".

Значний етап у розвитку соціальної філософії взагалі та в осмис­ленні соціального управління, насамперед управління на рівні держави, пов'язаний, зокрема, з епохою Реформації та інтелектуальною діяльністю кращих її представників. Так, Жан Боден у руслі загальних ідей "Ре­формації" релігії, проголошених Мартіном Аютером, підносив роль держави, а Томас Мюнцер тлумачив сутність реформації як перетво­рення світу на принципах торжества загальних інтересів людей праці.

Ідеї раціонального суспільного устрою та ефективного соціального управління набули подальшого розвитку в роботах ряду відомих філо­софів XVI-XVIII століть. Так, Френсіс Бекон обґрунтував "реалістичну утопію" ідеального суспільства, побудованого на основі приватної влас­ності й на досягненнях науки. Рене Декорт, який підніс авторитет розуму (це саме йому належить крилатий вислів "Мислю, значить існую"), підкреслював необхідність розумної облаштованості суспільства. Томас Гоббс обґрунтував так звану договірну теорію держави, а Джон Аокк - ліберально-демократичну концепцію соціальної організа­ції, головним чинником волі в якій проголошувався принцип недо­торканності приватної власності. Він же дав тлумачення соціальної рівності як рівності можливостей індивідів, а не як певної їх одно-якісності. Локку належить також теоретичне обґрунтування ролі права в регуляції відносин між громадянами і фактично створення нової галузі філософської науки - філософії права.

Неможливо переоцінити значення того величезного внеску в роз­робку філософських проблем суспільства, влади та управління, який був здійснений результатами діяльності представників французького Просвітництва. Так, Шарль Луї Монтеск'є обґрунтував роль геогра­фічного чинника в житті та функціонуванні суспільства. Він також поставив проблему взаємодії між різними гілками державної влади і висунув ідею щодо об'єктивного характеру законів суспільного і гро­мадського життя. Характерною рисою вчення Монтеск'є виступає розуміння людської природи суспільства, влади, права та управління. Він, зокрема, підкреслював, що закони - у найширшому значенні цього слова - являють собою необхідні відносини, які випливають з природи речей. Ці відносини, за його переконанням, можна виявити і дослідити. Філософ стверджував, що вони залежать від типу правління, клімату, розміру території, географічного середовища, чисельності населення, манер, норм моралі і звичаїв мешканців країни.

Великий Вольтер, виступаючи проти абсолютизму, визнавав не­обхідність для ефективного управління державою освіченого монарха, ідеалом якого йому уявлявся Петро І. Для Вольтера, за словами В. П. Андрущенка, характерним було те, що його "неприховане звеличу­вання англійської революції, яка практично й однозначно інфікувала "революціоністські симпатії" збудженої французької молоді, поєднува­лося з теоретично виваженим обґрунтуванням переваг соціальних ре­форм, мирного реформування суспільства "згори", врівноваженого "просвітницького" правління". Головною ж лінією роздумів Вольтера і його висновків В. П. Андрущенко вважає "розкриття таємниці людсько­го буття в історії, вивчення культури народів як єдиного природного підґрунтя досягнення рівності та справедливості в організованому суспільстві" [1, с. 204-205].

Людина розглядалася Вольтером як суспільна істота. На його дум­ку, вона існує "в оточенні подібних до себе суспільних істот. У своїх діях людина виходить з практичних потреб. За природою всі люди є рівними й володіють природним правом реалізації свободи. Для впорядкування та узгодження дій люди "мовчки" передають державі загальні керівні функції. Держава, у свою чергу, зобов'язана забезпечити "природні права" людей, найважливішим з яких є свобода, рівність перед законом і неподільна власність на продукти своєї праці" [1, с. 205].

Цілком зрозуміло, що практичне здійснення будь-якої влади й будь-якого суспільного управління пов'язано так чи інакше з обмежен­ням волі індивідуума, тобто з певним насильством над ним. У зв'язку з цим Жан-Жак Руссо здійснив аналіз джерел і чинників суспільного насильства та обставин втрати людиною природно притаманної їй свободи, пошуку шляхів повернення цієї свободи, організації її на за­садах оптимального порядку. Вчений вважав, що увесь прогрес циві­лізації супроводжувався зростанням насильства, гноблення та неспра­ведливості, падінням моральності та деспотизмом у політиці.

У своїх соціально-політичних поглядах філософ виходив з позицій егалітаризму. Причину нерівності він вбачав в існуванні приватної влас­ності, яка виникає в результаті обману, а її перерозподіл усім порівно вважав реальним шляхом усунення суспільної нерівності. Ідеальним державним устроєм, за переконанням Ж.-Ж. Руссо, слід вважати респуб­ліку. Уряд, на його думку, має здійснювати лише виконавчі функції, він зобов'язаний дотримуватися законів і охороняти свободи під контролем народу. Народ же, як суверен, може відсторонити від виконання управлінських функцій будь-кого та відхилити будь-яке рішення уряду.

Відомі англійські теоретики Адам Сміт і Давид Рікардо висту­пили родоначальниками економічного аналізу життя соціуму, вони вперше в історії піднесли на теоретичний рівень роль матеріальних основ життя і діяльності суспільства, довели, що цими основами виступає система матеріального виробництва.

У XIX столітті Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, ґрунтуючись на дослідженнях своїх попередників, здійснили, за словами В. П. Андру­щенка, "другу (після Н. Макіавеллі) революцію в суспільствознавстві: обґрунтували необхідність насильницької ліквідації приватної влас­ності, побудови соціалістичного, а потім і комуністичного суспільства на принципах суспільної власності та диктатури пролетаріату; об­ґрунтували історичну місію пролетаріату як могильника капіталізму та творця нового соціалістичного суспільства; змістили функцію фі­лософії з пізнавальної до соціально-практичної, по суті перетво­ривши її на ідеологію" [1, с. 400].

На наш погляд, одним із слабких місць марксистського вчення взагалі і його російської інтерпретації, зокрема, була відсутність ро­зуміння того, що соціальне управління являє собою специфічний вид людської діяльності. Саме тому в колишньому СРСР досягнення сві­тового менеджменту не були затребувані й належним чином сприйняті, а саме управління навіть не вважалося особливою професією. Вища школа практично не здійснювала підготовки професійних керівників, за винятком вищих навчальних закладів системи партійного навчання. Тому сучасна глибока й тривала соціально-економічна криза в Україні та в переважній більшості пострадянських держав значною мірою обумовлена саме кризою управління. Тому її подолання лежить в першу чергу в площині формування належної "критичної маси" професійних керівників-лідерів нової формації.

Крім того, слід підкреслити, що марксизм, як цілісна система соціально-філософських ідей виходив з реалій капіталістичного устрою другої половини XIX століття. Абсолютизація ж його положень та спроби перенесення на сучасні умови при повному ігноруванні тих справді кардинальних змін, що відбулися в світі за цей час, і стала однією з причин того, що суспільно-політичний устрій і соціально-економічний уклад, побудовані в колишньому Радянському Союзі, насправді були карикатурою на соціалізм.

Едуард Бернштейн виступив проти марксистського вчення про класову боротьбу, соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Він вважав, що пролетаріат не зможе ефективно організувати вироб­ництво та ефективне управління виробничими і соціальними процеса­ми, а революція призведе до його руйнування й хаосу. На противагу основним положенням марксистського вчення про класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату Е. Бернштейн обґрунтував мож­ливість "мирного", поступового (шляхом досягнення компромісів про­летаріату з буржуазією) реформування капіталістичного суспільства в інтересах більшості населення. Подібні ж ідеї висловлював і відомий філософ, колишній прихильник марксизму Карл Каутський. Він вважав, що держава виникла не внаслідок розколу суспільства на антагоністичні класи, як стверджував Маркс, а завдяки зовнішньому насильству, яке існує завжди. Тільки з появою класів і захопленням влади в суспільстві одним з них насильство набуває класового харак­теру. В ході ж природної еволюції суспільства класові протиріччя поступово зменшуються й зникають, а держава трансформується в певну надкласову інституцію суспільної регуляції та організації нор­мальної життєдіяльності суспільства. Ці погляди, на нашу думку, стали теоретичною основою для більш пізніх ідей конвергенції.

Макс Вебер розробив теорію "ідеальних типів" як засіб конструю­вання дійсності на основі соціологічних фактів. Він вважав, що сус­пільство розвивається завдяки розуму і праці індивідів. Найбільш раціо­нальною моделлю громадської організації, за його переконанням, є капі­талізм, який піддається істотному удосконаленню шляхом реформ. Вебе­ру ж належить обґрунтування органічної інгерентності (тобто відповід­ності) морально-етичної системи протестантизму та ринкової моделі еко­номіки. Саме такою інгерентністю пояснюються великі успіхи соціально-економічного розвитку промислово розвинених держав Заходу та забез­печення високого життєвого рівня переважної більшості їхнього населен­ня. Дійсно, протестантська пуританська трудова етика визнає діловий успіх ознакою вибраності особистості й стимулює підприємництво. Вона всіляко заохочує раціоналізацію виробництва, а ощадливість, працелюб­ність, чесність у ділових стосунках та благоговійне ставлення до влас­ності визнає як важливі життєві норми й цінності.

Подібна ж інгерентність проявляється і в економічних досягнен­нях Японії, Південної Кореї, Тайваню та Сінгапуру. В сучасних умовах вона активно сприяє успішним ринковим перетворенням, здійснюва­ним у Китаї та В'єтнамі. Справа в тім, що для цих країн протягом тривалого часу характерною ідеологією були різні форми філософії кон­фуціанства, якому притаманні високий рівень прагматизму, раціо­налізм, трудова етика і специфічний східний гуманізм. Він визнача­ється згадуваним вище вченням "жень", як джерелом моральності лю­дини, яке організує й інтегрує сили природи та людського життя, являє собою закон, який визначає принципи взаємодії людини з іншими людьми. На його принципах і ґрунтується раціональна організація суспільства та здійснюється ефективне соціальне управління.

Оскільки в умовах сучасних реалій соціальне управління все більше орієнтується на людину, на її індивідуальні прагнення та інтереси, відповідно зростає роль відповідальності не тільки керів­ника, а й кожного працівника, за свої рішення, вчинки та діяння. Тому нам уявляється надзвичайно важливою ідея Вебера про те, що згідно з протестантською етикою відповідальність за помисли, вчин­ки і поведінку людини має покладатися не на Бога, а на саму лю­дину. Вважаємо за необхідне додати також, що ця теза, аніскільки не зменшуючи ролі релігійного виховання у формуванні духовності й культури суспільства, водночас підносить людину, сприяє розвитку у неї почуття власної гідності та самоповаги. Вона ж формує переко­нання в тому, що забезпечення її життєвого успіху і добробуту її сім'ї залежить в першу чергу від самої людини.

Необхідно підкреслити, що філософія управління, поряд з сукуп­ністю деяких загальних уявлень, має враховувати й істотні особливості реальної практики його здійснення у різних країнах. Ці особливості істотною мірою залежать від культурно-історичних традицій, соціально-психологічних характеристик, морально-етичної парадигми, життєвих цінностей та орієнтацій, притаманних тому чи іншому суспільству. Вказані чинники утворюють загальне явище культурних відмінностей. У табл.2, запозиченій нами з роботи Роба Гоффі [21], наведені окремі приклади цінностей, характерні для деяких європейських країн і СІПА.

Таблиця 2. Цільові відмінності у різних культурних групах

Чинники	Віддають перевагу	Ставлять в кінець бажаних цілей
Комфортність	1. Іспанія	1. Бельгія
Прагнення до фінансових	2. США,	2. Швеція
успіхів, неприйняття	Великобританія	3. Нідерланди
дискомфортів і стресів	3. Франція
Структурність	1. Великобританія	1. Нідерланди
Прагнення уникнути	2. Франція	2. США
ризику, перевага ясності,	3. Швейцарія	3. Швеція
порядку і організованості
Відносини	1. Швеція	1. Великобританія
Прагнення уникнути	2. Нідерланди	2. США
ізоляції, бажання "бути в	3. Німеччина, Іспанія	3. Італія
команді"
Визнання	1. Італія	1. Швеція
Прагнення отримати	2. США	2. Нідерланди
визнання своїх досягнень	3. Великобританія	3. Іспанія
Владні повноваження	1. Німеччина	1. Іспанія
Прагнення керувати	2. США	2. Швеція
іншими і контролювати	3. Франція	3. Нідерланди
їхні дії
Автономність/Творчість/	1. Швеція	1. Іспанія
Зростання	2. США,	2. Італія
Прагнення до свободи дій,	Великобританія	3. Франція
незалежності, пошуку	3. Нідерланди
НОВИЗНИ, ВИКЛИКІВ,
вдосконалення

Вони ґрунтуються на результатах досліджень Дж. Ханта з Лондон­ської школи бізнесу на матеріалі відповідей 5,5 тисяч менеджерів і дійсно свідчать про існування істотних відмінностей у мотиваційних установках менеджерів в залежності від їхньої належності до тієї чи іншої культурної групи. Наявність істотних культурних відмінностей, характерних для різних країн Європи, США і Японії, відзначає і Дж. Моул, вказуючи на необхідність їх урахування у практиці управ­ління з метою забезпечення успішного ведення міжнародного бізнесу.

Він, зокрема, наводить характерні особливості представників населен­ня різних країн стосовно їхнього ставлення до уряду, щодо стану ринку праці в країні, структури організацій, особливостей планування, делегу­вання повноважень, формування команди, проведення ділових нарад, спілкування, загальної поведінки людей, дотримання ними норм ети­кету, пунктуальності тощо [64].

В сучасних умовах надзвичайно зростає значення людського чинника у забезпеченні не тільки високої ефективності суспільного виробництва та управління ним, але і всіх сторін життя та діяльності людини й суспільства. Це значною мірою по-новому ставить пробле­ми соціального управління взагалі та вимоги до особистості керівни­ка, зокрема. Ми стаємо свідками активізації інтересу багатьох дослідників, в тому числі філософів, психологів і соціологів, до фено­менів еліти і лідерства, до проблем моралі й духовності особистості та суспільства. Такі міждисциплінарні системні дослідження набувають сьогодні особливого значення для пошуку ефективних підходів до розв'язання актуальних педагогічних проблем, в першу чергу соціалі­зації і формування духовності підростаючого покоління в умовах поширення культу вседозволеності, помітного й навіть агресивного наступу так званої масової культури.

Сьогодні не тільки в Україні, айв усьому світі особливої гостроти набуває питання пошуку ефективних шляхів збереження й відродження духовності. Моральна і духовна криза стали настільки поширеним і ха­рактерним явищем, що охопили практично всі форми суспільної сві­домості, включаючи виховання, культуру, ідеологію і навіть релігію. На думку провідних вітчизняних і зарубіжних дослідників, корені кризи традиційних релігій та ідеологій, від ортодоксального християнства до комунізму включно, полягають в тому, що сучасна людина вже не може і не хоче погоджуватися на будь-яке самовідчуження, самообмеження та самопожертвування, яких мораль, ідеологія чи релігія звичайно вимага­ють від неї. Ніякі обіцянки - ні "світлого майбутнього", ні "загробного царства", ні ще чогось подібного - не здатні замінити сучасній людині, особливо молодій, радощів життя, які вона прагне отримати, причому неодмінно всі відразу, "тут і сьогодні".

У зв'язку з цим необхідно відзначити той значний внесок у роз­виток соціальної філософії, що належить видатному іспанському фі­лософу Хосе Ортезі-і-Гассету, який розділяв все людство "на два основних типи за принципом: духовна аристократія - духовний плебс. Характерно, що введене ним визначення - духовність - не мало нічого спільного ні з класовістю, ні зі становістю людей. Справжніми арис­тократами він вважав носіїв духовних цінностей нації і суспільства в цілому" [122, с. 22], цілком справедливо стверджуючи, що аристокра­тизм духу є позастановим.

Одним з вихідних моментів у вивченні Ортегою-і-Гассетом гло­бальної соціальної проблеми духовної аристократичності став повсюд­ний для Європи історичний факт - активізація усередненої людини юрби, або, за влучним висловленням філософа, повстання мас. Основні ознаки і наслідки цього явища полягають у людській скупченості як домінанті у всіх проявах суспільного життя, у тріумфі гіпердемократії (маса захоплює авансцену соціального життя], у втраті індивідуаль­ності. Він особливо відзначає, що це призвело до ігнорування основних принципів розуму, відсутності початків цивільної законності, до запе­речення загальновизнаних норм культури, до панування так званої "масової культури" та поширення насильства як одного з наслідків повсюдної аморальності [25].

На тлі цього явища, названого ним повстанням мас, Ортега-і-Гассет саме і розвиває ідею аристократичності духу як суспільного ідеалу. При цьому аристократом він вважає людину, яка пред'являє високі вимоги насамперед до самої себе, на відміну від так званої людини маси, тобто людини-користувача, людини-споживача, людини-обивателя. Життя гідне полягає в служінні не за примусом, а в силу усвідомленої внутрішньої потреби. При цьому самодисципліна виступає внутрішнім стрижнем аристократичної духовної стійкості. Тому людина еліти - це, перш за все, людина енергії.

Тільки кращі представники людства, згідно з ідеями Ортеги-і-Гассета, несуть і стверджують передові ідеї і цінності. Кращі пред­ставники суспільства - це його хребет, кістяк нації, а розпад арис­тократії розглядається ним як рівнозначний розпаду суспільства [25]. Сьогодні положення цього вчення виглядають особливо актуальними на тлі масового поширення й загрозливого зростання бездуховності, вседозволеності, тероризму та інших форм насильства. Виникає зав­дання розробки й протиставлення йому нових суспільних ідеалів. Вирішити його не зможе тільки освітня система, воно вимагає спіль­них дій всього суспільства, в першу чергу його управлінських струк­тур, релігійних і громадських організацій.