І.1.1. Поняття, джерела і принципи МКП

Поняття міжнародного космічного права

МКП історично виникло як сукупність спеціальних норм і принципів загального міжнародного права, які покликані регламентувати відносини суб’єктів діяльності з дослідження та використання космічного простору та інших небесних тіл (або скорочено – космічної діяльності).

Поряд з тим зазначена діяльність не обмежується тільки сферою космосу. Космічна діяльність включає також ті її види, які провадяться на поверхні Землі, але органічно пов’язані або із запуском космічних об’єктів, експлуатацією їх у космічному просторі та на небесних тілах, або з їх поверненням на Землю. Тому масив норм міжнародно-правового регулювання цієї діяльності включає також такі норми, які регламентують: сприяння порятунку та поверненню космонавтів державі реєстрації; повернення об’єктів, що запущені в космічний простір; міжнародну відповідальність держав за шкоду, спричинену космічними об’єктами; використання ШСЗ для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення; дистанційне зондування Землі з космосу; використання ядерних джерел енергії в космосі тощо.

Передумови та основні етапи розвитку МКП

Витоки міжнародного космічного права можна простежити вже в першій третині минулого століття, коли в працях окремих юристів і фахівців інших галузей науки та техніки були висловлені думки щодо майбутньої галузі правознавства, сформульовані перші принципи діяльності держав в унікальному середовищі – просторі поза межами земної атмосфери, у космічному просторі.

У колишньому СРСР у 1926 році на засіданні секції повітряного права конференції Союзу товариств дружби авіаційної та хімічної оборони і промисловості (Авіахім) В. Зарзар вперше висловив думку про необхідність розроблення «міжпланетного транспортного права» з наближенням ери висотних польотів і міжпланетних сполучень. А на нараді юристів-фахівців з повітряного права у 1933 р. в Ленінграді основоположник радянської школи космічного права Є. Коровін уперше сформулював правові проблеми, що виникають при освоєнні людиною верхніх шарів атмосфери та простору поза нею. На Заході ще у 1910 р. Е. Лауде а пізніше В. Мандл (1932), А. Кларк (1946), Дж. Купер (1951), О. Шехтер (1951), А. Кокка (1954) писали про необхідність врегулювання нових міждержавних відносин, які виникнуть у зв’язку зі специфічними особливостями реалізації космічних проектів (середовище, швидкість, висота), засобами спеціальної галузі права. Їх працями було розпочато перший (доктринальний) етап розвитку нової галузі міжнародного права – міжнародного космічного права.

50-ті рр. ХХ століття характеризуються першими кроками людини в космос, і єдиними нормами галузі права, що зароджувалася, були звичаєві норми та принципи: розмежування між повітряним і космічним просторами, свобода досліджень в межах останнього по аналогії з відкритим морем, незаконність використання космічного простору в військових цілях та ін. Отже, цей етап розвитку МКП можна обґрунтовано вважати звичаєвим.

Започаткуванню інституційних форм у розвитку МКП у «досупутниковий» період сприяла діяльність Асоціації міжнародного права (АМП, заснована у 1873 р.) і Міжнародної астронавтичної федерації (МАФ, 1950 р.) з розглядом правових проблем освоєння космічного простору на міжнародних конференціях АМП і щорічних астронавтичних конгресах під егідою МАФ. За ініціативою Першого конгресу МАФ 1957 року в Барселоні було започатковано проведення міжнародних колоквіумів з космічного права, на яких юристи десятків країн світу щорічно розглядають правові проблеми космічного поступу людства.

І вже під егідою ООН на зламі 50 – 60-х рр. минулого століття розпочинається третій (інституціональний або класичний) етап розвитку МКП. За два десятиліття цього етапу за активної координуючої ролі Організації Об’єднаних Націй було сформульовано та прийнято у багатосторонніх договорах основні норми та принципи сучасного міжнародного космічного права, чільне місце серед яких належить принципу мирного використання космічного простору.

Саме в цей час ціла плеяда всесвітньо відомих вітчизняних і зарубіжних юристів присвятила свої дослідження проблемам правового регулювання космічної діяльності та шляхів розвитку МКП: Є. Коровін, Г. Жуков, Ю. Колосов, О. Пірадов, Е. Галловей, С. Горов, І. Дідерікс-Фершоор, А. Кокка, М. Ляхса, Ф. Нозарі, Е. Пепена та ін. В їх працях висвітлено історичні передумови становлення, зміст і регулятивні функції більшості норм і принципів міжнародного космічного права, аналізуються основні на той час проблеми правового регулювання космічної діяльності (демілітаризація та делімітація космічного простору, розподіл ресурсу геостаціонарної орбіти тощо), пропонуються можливі шляхи вирішення зазначених проблем.

Особливого прискорення набуває процес розроблення наукових основ МКП з утворенням у 1960 році Міжнародного інституту космічного права (МІКП), який нині є визнаним центром координації діяльності міжнародних і національних організацій в галузі правового регулювання освоєння космічного простору, популяризації МКП, організації та проведення міжнародних колоквіумів з космічного права. Рекомендації МІКП з актуальних проблем міжнародного космічного права і проекти нових міжнародно-правових документів у цій сфері постійно є в центрі уваги Комітету ООН з використання космічного простору в мирних цілях (КВКП) та його Юридичного підкомітету.

Вперше у вітчизняній юридичній науці системне викладення актуальних проблем нової галузі міжнародного публічного права було започатковане у 1966 році в монографії Г. Жукова «Космическое право», яка у 1967-68 рр. англійською і німецькою була перевидана відповідно у США та ФРН.

У 70-80-і рр. з’являється кілька монографій з космічного права під редакцією О. Пірадова, у тому числі у 1985 році – перший підручних для вищої школи «Международное космическое право».

З поглибленням процесів глобалізації світової економіки, комерціалізацією космічної діяльності та утворенням світового ринку космічних послуг і технологій у 80-х рр. минулого століття розпочався новітній етап розвитку МКП. проблеми цієї галузі міжнародного права, у тому числі пов’язані зі змінами в філософії космічної діяльності, досліджуються В. Верещетіним, Г. Жуковим, Е. Василевською-Жуковою, Г. Даниленко, Ю. Колосовим, О. Каменецькою, В. Постишевим, а також К. Букштігелем, С. Дойлем, В. Копалом, О. Кунцем, Ф. Лайелом, Г. Лафферандері, П. Маланчуком, А. Муром, Г. Сгроссо, Е. Фазаном, Е. Фінчем, до яких останнім часом активно приєднались також І. Андрушко, О. Бєглий, Н. Малишева, В. Семеняка, Ю. Шемшученко, О. Яковенко, А.-М. Бальцано, Дж. Габринович, Ф. ван дер Дунк, Х. ван Тра-Енгельман, А. Керрест, Т. Мессон-Зваан, Б. Сміт, А. Фаранд та ін.

У 1990 році за редакцією професора В. Верещетіна виходить в монографії комплексне дослідження існуючих правових проблем регулювання відносин держав у сфері використання космічного простору в сучасних умовах. У збірнику наукових праць «Новое в космическом праве: на пути к международному частному космическому праву», підготовленого інтернаціональним колективом авторів, уперше з цивілістичних позицій здійснено спробу проаналізувати правові регулятори космічної діяльності, у тому числі й такі, що стосуються її комерційної складової.

Нарешті, у 1999 році вийшов друком підручник з МКП за редакцією визнаних метрів радянської школи космічного права Г. Жукова та Ю. Колосова. Останній на теренах СНД повномасштабний підручник з МКП, якого так довго чекали, з’явився, як не парадоксально, трохи передчасно – у виданні, на жаль, не віддзеркалені надзвичайно важливі для розуміння космічного правопорядку на зламі тисячоліть міжнародні документи останнього десятиліття: програмні матеріали і рішення Третьої конференції ООН з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях (1999 р.), положення Кодексу космонавтів, прийняті вже після виходу підручника у світ.

Цілком природно, що до цього підручника не потрапили й більш пізні документи світових форумів, Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, які запроваджують нові правові регулятори космічної діяльності в умовах глобалізації світової економіки та проголошеного світовою спільнотою курсу на сталий розвиток. Але, водночас, незрозумілим є той факт, чому недостатньо повно висвітлено особливості національних космічних законодавств держав світу, що відіграють все більшу роль у правовому регулюванні сучасної космічної діяльності. Зокрема, національне космічне законодавство України, яке об’єктивно визнається як одне з найрозвиненіших в світі, взагалі залишилося поза увагою авторів.

Перші кроки в розвитку космічного права в Україні було зроблено на початку 90-х років, коли було прийнято низку нормативно-правових актів про заснування спеціально уповноваженого органу виконавчої влади (Національного космічного агентства України – НКАУ), затвердження Положення про НКАУ, схвалення Державної космічної програми України 1993-1997 рр. тощо.

Водночас у зв’язку з розгортанням фахівцями НКАУ спільно з провідними вченими Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (ІДП) робіт над проектом першого національного законодавчого акту з питань космічної діяльності (закону України «Про космічну діяльність», 1996 р.) було розпочато й національні наукові дослідження МКП, зроблено перші кроки із систематизації нової гілки національного законодавства, виходить друком перший збірник нормативно-правових актів «Космічне право України» (видання перше – 1998 рік, упорядники О. Бєглий, А. Дмитрієв), а також започатковано підготовку відповідних наукових кадрів.

З’являються перші національні підручники з міжнародного публічного права, окремі розділи яких висвітлюють і норми та принципи сучасного міжнародного космічного права.

Після утворення у 1998 році при ІДП Міжнародного центру космічного права (МЦКП), а у 2003 році — на базі Національного авіаційного університету Юридичного інституту «Інститут повітряного та космічного права» (ІПКП) національні наукові дослідження МКП набувають певної системності, проблематика досліджень щільніше пов’язується з підготовкою наукових кадрів вищої кваліфікації. Останнім часом саме фахівці зазначених установ найбільш активно працюють у цій галузі права. При цьому тематика їх досліджень охоплює широке коло питань: від аналізу ефективності класичних норм і принципів діяльності з дослідження та використання космічного простору до актуальних проблем МКП доби глобалізації світової економіки та особливостей правового регулювання національної космічної діяльності.

Джерела МКП

Провадження будь-якої діяльності, що стосується сфери інтересів інших держав, безповоротно призводить до появи міжнародних правовідносин. Перші роки космічної ери пройшли на тлі формування космічної галузі міжнародного права, часто-густо за відсутності встановлених правил поведінки держав в новій сфері діяльності, затверджених на рівні багатосторонніх або двосторонніх договорів норм і принципів з питань космічної діяльності, тобто, навіть за умови існування окремих звичаєвих норм (про що буде мова пізніше) мав місце певний правовий вакуум у регулюванні цієї сфери діяльності.

Отже, цілком природно, що підґрунтям для врегулювання міжнародних відносин у зв’язку з дослідженням і використанням космічного простору слугували норми загального міжнародного права, включаючи норми Статуту ООН. Виникнення та прогресивний розвиток МКП переконливо показали, що науково-технічний прогрес в освоєнні космічного простору не призводить до перегляду або скасуванню норм загального міжнародного права. Навпаки, ці норми регламентують співробітництво держав у самих різноманітних сферах міжнародних відносин і заповнюють прогалини, що до цього часу існують у міжнародному космічному праві.

В процесі становлення МКП низка звичаєвих норм передувала створенню відповідних договірних норм. Перші запуски космічних ракет і апаратів відбувалися в умовах формування галузевих міжнародно-правових принципів, таких як принципи свободи дослідження і використання космічного простору в мирних цілях, непоширення державного суверенітету на космічний простір, заборони національного присвоєння космічного простору. Як відзначається у деяких дослідженнях, ще до розробки першого спеціального договору про космос низка принципів і норм міжнародного космічного права склалася як звичаєво-правові. Так, наприклад, до зазначених вище норм можна додати звичаєві норми визначення межі між повітряним і космічним простором на рівні найнижчих перигеїв орбіт ШСЗ і норму щодо законності дистанційного зондування території іноземної держави з космосу, які до цього часу залишаються актуальними при врегулюванні відносин держав під час здійснення космічної діяльності.

Водночас, сучасне міжнародне право все більше набуває договірного характеру, в результаті чого за останні десятиліття чимало його інститутів перейшли із стану звичаєвого права у договірне. І цілком закономірно, що прогресивний розвиток міжнародного права пов’язується з його кодифікацією передусім в рамках Організації Об’єднаних Націй.

На початку ери космонавтики єдиними суб’єктами космічної діяльності були виключно держави, до яких згодом приєднались міжнародні (міжурядові) організації. Тому і відповідну галузь права – космічне право було започатковано як галузь міжнародного публічного права.

Основу її сьогодні складають: п’ять основних міжнародних актів (договорів) з питань космічної діяльності (Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос, 1967 р.); Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених в космічний простір (Угода про рятування, 1968 р.); Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами (Конвенція про відповідальність, 1972 р.); Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір (Конвенція про реєстрацію, 1975 р.); Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (Угода про Місяць, 1979 р.);

стільки ж зводів принципів з окремих напрямів цієї діяльності, розроблених і прийнятих під егідою ООН (Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору (Декларація принципів, 1963 р.); принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення, 1982 р.; принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу, 1986 р.; Принципи, що стосуються використання ядерних джерел енергії у космічному просторі, 1992 р.; Декларація про міжнародне співробітництво в дослідженні та використанні космічного простору на благо та в інтересах усіх країн, з особливим урахуванням потреб країн, що розвиваються, 1996 р.);

багатосторонні та регіональні міжнародні угоди, що регламентують відносини з окремих питань космічної діяльності (наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою (Московський договір, 1963 р.), Конвенція про розповсюдження сигналів, які несуть програми і передаються за допомогою супутників (Брюссельська конвенція, 1974 р.), Європейська конвенція з трансграничного телебачення, 1993 р.) та ін.;

кілька угод про створення міжнародних космічних організацій, що відіграють визначну роль у розвитку інституційних механізмів цих правовідносин (найважливіші з них: Угода про Міжнародну організацію супутникового електрозв’язку (ІНТЕЛСАТ), 1971 р.; Угода про створення Міжнародної системи та організації супутникового зв’язку (ІнтерсУпутник), 1974 р.; Конвенція про міжнародну організацію морського супутникового зв’язку (ІНМАРСАТ), 1974 р. і Конвенція про заснування Європейського космічного агентства (ЄКА) 1975 р.);

численні регіональні та двосторонні угоди про співробітництво держав у галузі практичної космонавтики, у тому числі й угод про співробітництво в сфері надання космічних послуг і технологій (наприклад, Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки щодо передачі ракетного обладнання та технологій, 1994 р.; Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про співробітництво у галузі створення та експлуатації ракетно-космічної та ракетної техніки, 1995 р.; Договір між Україною та Федеративною Республікою Бразилія про довгострокове співробітництво щодо використання ракети-носія «Циклон-4» на пусковому центрі Алкантара, 2003 р. тощо). Ці міжнародно-правові документи, а також рішення міжнародних організацій з питань космічної діяльності багато в чому визначили механізми правового регулювання космічної діяльності; на цій правовій базі набувала все більшого поширення інтернаціоналізація космічної науки і техніки, нарешті, було започатковано світовий космічний ринок. Вони стали тим правовим підґрунтям, на якому продовжувався розвиток міжнародного космічного права, а також виникли та вдосконалюються національні космічні законодавства країн світу.

Особливості формування галузевих принципів МКП

Принципи міжнародного космічного права – абстракції та узагальнення, які походять від юридичних фактів і норм загального міжнародного права та характеризують правовий порядок у сфері космічних відносин.

У перші роки становлення мкп юристи-міжнародники різних шкіл, активно використовуючи трибуну Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, висловлювали дещо протилежні думки щодо пріоритетності розгляду основних проблем міжнародного космічного права.

На противагу юристам західних країн на чолі із США, Великою Британією, Францією, які вважали першочерговою метою встановлення принципів і норм відповідальності за шкоду, загрози для життя та здоров’я населення і збитки, заподіяні космічною діяльністю, представники радянської правничої школи, враховуючи свої практичні потреби (реалізація масштабної програми пілотованих польотів), акцентували увагу світової спільноти на необхідності міжнародно-правового убезпечення космічних місій, в першу чергу, на встановленні такого правового режиму співробітництва в космосі та на Землі, який би гарантував залучення усіх можливостей міжнародної спільноти для порятунку космонавтів і космічних кораблів. Але в одному члени світової юридичної спільноти були одностайні – поряд із незаперечними вигодами для людства в цілому космічна діяльність є принципово новою галуззю людської діяльності.

Космічний простір не тільки є додатковою сферою співпраці держав Земної кулі, але й сферою ще досить невивченою, дослідження та використання якої створюють нові й незвичні загрози для людей та довкілля. Передбачити втрати та максимально запобігти ризику шкоди від космічної діяльності можливо тільки тоді, коли держави, які провадять цю діяльність, будуть діяти в рамках єдиного правового порядку, створення якого було започатковано ГА ООН в перші ж дні космічної ери.

Після запуску Першого штучного супутника Землі не пройшло й двох місяців, а ГА ООН, занепокоєна реальністю створення нового (і найбільш загрозливого) засобу доставки озброєнь, своєю резолюцією 1148 (ХІІ) від 14 листопада 1957 року закликала укласти міжнародну конвенцію про роззброєння та одночасно створити систему міжнародного контролю, призначену для забезпечення запуску об’єктів через космічний простір виключно в мирних цілях.

Водночас, 13 грудня 1958 року ГА ООН визнає загальну зацікавленість світової спільноти в освоєнні космічного простору (резолюція 1348 (ХІІ), а ще через рік вже більш предметно визначає важливість для усіх країн, незалежно від рівня їх розвитку, і самого використання космічного простору в мирних цілях, і міжнародного співробітництва у цій сфері, та координуючої ролі при цьому ООН (резолюція 1472 (ХІV) від 12 грудня 1959 року).

Це все стало поштовхом для активного формування світової громадської думки щодо основних засад використання космосу.

Двома роками пізніше, незважаючи на протиріччя в позиціях СРСР і США з пріоритетності розгляду основних проблем МКП, в ході 16-ї сесії ГА ООН було все ж прийнято резолюцію 1721 (ХVІ) «Міжнародне співробітництво у використанні космічного простору в мирних цілях», яка стала першим офіційним документом, що оприлюднив основоположні правові норми космічної діяльності.

Цією резолюцією 20 грудня 1961 року було, по суті, ухвалено три з основних «космічних» принципів:

- міжнародне право, включаючи Статут ООН, застосовується і до космічного простору, і до небесних тіл;

- космічний простір і небесні тіла відкриті для дослідження та використання усіма державами згідно з міжнародним правом;

- космічний простір і небесні тіла не підлягають національному привласненню.

Але тільки після підписання в серпні 1963 року Московського Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою проблема узгодження позицій СРСР і США стосовно пріоритетності розробки та прийняття наступних правових принципів космічної діяльності в рамках роботи КВКП дійсно зсунулась з «мертвої» точки. Цьому сприяло й прийняття ГА ООН резолюцій 1884 (ХVІІІ) від 17.10.63 р. і 1910 (ХVІІІ) від 27.11.63 р., які закликали усі держави-члени відмовитися від виведення зброї масового ураження в космічний простір і активніше приєднуватися до згаданого Договору.

Через кілька тижнів після прийняття зазначених резолюцій як підсумок численних дискусій та переговорів, конференцій і семінарів, багаторічної кропіткої діяльності багатьох юристів і міжнародних організацій, комітетів та спеціальних робочих груп ООН 13 грудня 1963 ГА ООН одностайно приймає резолюцію 1962 (ХVІІІ) з викладенням Декларації правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору (Декларації принципів).

Окремі фахівці з міжнародного права вважають прийняття Декларації принципів знаковою подією в історії міжнародного космічного права, оскільки цей документ, схвалений на рівні ГА ООН, уперше систематизував основні правила поведінки держав в процесі космічної діяльності:

- дослідження та використання космічного простору здійснюється на благо і в інтересах усього людства (п. 1 Декларації);

- космічний простір так, як і небесні тіла, є відкритими для усіх держав і не підлягають національному привласненню (п.2, 3);

- міжнародне право, включаючи Статут ООН, застосовується й до космічного простору, до небесних тіл (п.2, 4);

- діяльність держав з дослідження та використання космічного простору провадиться в інтересах збереження міжнародного миру та безпеки, розвитку міжнародного співробітництва та взаєморозуміння і нестворення перешкод такій діяльності інших держав (п.4, 6);

- держави несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність з дослідження та використання космічного простору, у т. ч. за шкоду, спричинену під час цієї діяльності (п.5, 8);

- держава реєстрації космічного об’єкта зберігає юрисдикцію та контроль над таким об’єктом і будь-яким екіпажем, що знаходиться у ньому, у космосі та після повернення на Землю (п.7);

- держави розглядають космонавтів як посланців людства і надають їм усю необхідну допомогу для повернення до країни реєстрації на випадок аварії, лиха або вимушеної посадки на території іноземної держави (п.9).

Таким чином, положення Декларації принципів містять системно викладені принципи міжнародного космічного права, однак, для набуття обов’язковості ці принципи необхідно було закріпити в тексті міжнародного договору. Що й сталося пізніше, коли зазначені принципи стали підґрунтям для формування Договору про космос.

Договір про космос

Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1967 р.) – основоположний міжнародно-правовий акт, який впроваджує в світову міжнародно-правову практику системне викладення норм і принципів діяльності з дослідження та використання космічного простору.

Одночасно з прийняттям резолюції 1962 (ХVІІІ) своєю наступною резолюцією 1963 (XVIII) ГА ООН рекомендувала державам-членам розглянути питання щодо оформлення у форматі міжнародної конвенції правових принципів, що регулюють діяльність держав з дослідження та використання космічного простору, а Комітету ООН з космосу продовжити вивчення правових проблем, які можуть виникнути під час дослідження та використання космічного простору і, зокрема, вжити заходів щодо негайного формування проектів міжнародних угод про відповідальність за збитки, спричинені об’єктами, що запущені у космічний простір, і про надання допомоги космонавтам і космічним кораблям і про їх повернення.

Після прийняття зазначених резолюцій дискусії в КВКП та його Юридичному підкомітеті стосовно пріоритетності розгляду проблемних питань космічного права та послідовності прийняття відповідних міжнародних угод спалахнули з новою силою. США продовжували наполягати на першочерговості розробки проблем відповідальності держав за наслідки космічної діяльності, СРСР – на укладанні всеосяжної міжнародної угоди щодо правових принципів, що регулюватимуть діяльність держав з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях.

Каталізатором формування світової юридичної думки стало успішне «примісячення» в лютому 1966 року радянського космічного апарата (КА) Луна-9. Ця успішна космічна місія на нашу найближчу сусідку в космічному просторі довела справедливість точки зору, за якою першочерговою проблемою МКП була проблема кодифікації загальних норм і принципів космічної діяльності, системного визначення правового режиму космічного простору і небесних тіл, статусу об’єктів і суб’єктів цієї діяльності, а також основних принципів співробітництва держав у космосі. У травні того ж року США офіційно дали згоду на укладення міжнародного договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору в мирних цілях. Згодом дві провідні космічні держави внесли на розгляд КВКП свої проекти договору.

19 грудня 1966 року проект Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла був схвалений ГА ООН (резолюція 2222 (ХХІ) і 27 січня 1967 року був відкритий для підписання у Вашингтоні, Лондоні та Москві.

Договір про космос набув чинності 10 жовтня 1967 року. На сьогодні членами Договору про космос є понад 120 країн світу, Україна – з 31 жовтня 1967 року.

У переважній більшості своїх положень Договір про космос «перекладає» на мову міжнародної конвенції «космічні» принципи, викладені незадовго до цього в Декларації 1963 року. Але в Договорі ці принципи набули більшої чіткості та визначеності:

- дослідження та використання космосу здійснюються на благо усіх країн і є здобутком усього людства,

- рівне право усіх держав на дослідження та використання космічного простору,

- свобода космічного простору для наукових досліджень (ст. І);

- сувора відповідність космічної діяльності держав нормам і принципам загального міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримання міжнародного миру і безпеки та розвитку (ст. І, ІІІ);

- недопустимість національного привласнення космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (ст. ІІ);

- заборона виведення на навколоземну орбіту будь-яких об’єктів, які несуть на собі ядерну зброю чи будь-яку іншу зброю масового знищення, встановлення такої зброї на небесних тілах або розміщення такої зброї в космічному просторі будь-яким іншим чином і використання Місяця та інших небесних тіл виключно в мирних цілях (ст. ІV);

- держави-учасниці Договору розглядають космонавтів як посланців людства в космос і надають їм необхідну допомогу на випадок аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави-учасниці Договору або у відкритому морі (ст. V);

- міжнародна відповідальність держав за усю національну космічну діяльність,

- відповідальність держав за шкоду, спричинену космічними об’єктами (ст. VІ, VІІ);

- збереження державами юрисдикції та контролю над космічними об’єктами, які занесені до їх реєстрів (ст. VІІІ);

- співробітництво та взаємна допомога держав при дослідженні та використанні космічного простору,

- обов’язок держав уникати шкідливого забруднення космічного простору (ст. ІХ).

Основні права та обов’язки держав під час дослідження та використання космічного простору

Встановивши основні принципидіяльності з дослідження та використання космічного простору,Договір про космос водночас закріплює права держав під час провадження космічної діяльності:

- здійснювати дослідження та використання космічного простору та небесних тіл без будь-якої дискримінації, на основі рівності, при вільному доступі в усі райони небесних тіл;

- вільно провадити в космічному просторі та на небесних тілах наукові дослідження;

- використовувати будь-яке обладнання або засоби та військовий персонал для наукових досліджень небесних тіл або будь-яких інших мирних цілей;

- зберігати юрисдикцію та контроль над запущеними космічними об’єктами та їх екіпажами, а також право власності щодо космічних об’єктів, незалежно від їх місцезнаходження;

- порушувати питання щодо проведення консультацій з державою, яка планує діяльність або експеримент в космосі, якщо є підстави вважати, що вони створюватимуть потенційно шкідливі перепони діяльності інших держав з мирного дослідження та використання космічного простору;

- звертатись з проханням про надання можливостей щодо нагляду за польотом своїх космічних об’єктів (з метою укладення угод про розміщення на територіях інших держав станцій спостереження);

- право відвідувати (на основі обміну та після завчасного сповіщення) усі станції, установки та космічні кораблі на небесних тілах.

Договір про космос встановлює також обов’язки держав під час космічної діяльності:

- сприяти міжнародному співробітництву в наукових дослідженнях космічного простору;

- провадити дослідження та використання космічного простору відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки і розвитку міжнародного співробітництва та взаєморозуміння;

- надавати космонавтам інших держав усю необхідну допомогу на випадок аварії, лиха або вимушеної посадки (поза межами території запускаючої держави) і для повернення їх цій державі;

- негайно інформувати інші держави чи Генерального секретаря ООН про встановлені космічні явища, які могли б становити небезпеку для життя або здоров’я космонавтів;

- нести міжнародну відповідальність за діяльність національних суб’єктів космічної діяльності, у тому числі за шкоду, спричинену під час цієї діяльності;

- повертати запускаючій державі на її прохання космічні об’єкти, що виявлені за межами цієї держави;

- враховувати відповідні інтереси інших держав при дослідженнях космічного простору; вживати заходів для запобігання шкідливого забруднення космосу та несприятливих змін земного середовища;

- провадити міжнародні консультації перед проведенням експерименту, здатного викликати шкідливі наслідки;

- на рівних засадах розглядати прохання інших держав про надання їм можливості для нагляду за польотом космічних об’єктів;

- в максимально можливій і практично здійсненній мірі інформувати Генерального секретаря ООН, громадськість і міжнародну наукову спільноту про характер, місце та результати космічної діяльності;

- зберігати на засадах взаємності відкритими для космонавтів інших держав усі станції, установки та космічні кораблі на небесних тілах.

Договір забороняє: проголошувати суверенітет на космічний простір і небесні тіла, а також здійснювати їх національне привласнення або окупацію; виводити на орбіту (розміщувати в космосі) і встановлювати на небесних тілах будь-які об’єкти з ядерною зброєю чи іншими видами зброї масового знищення; використовувати Місяць та інші небесні тіла в немирних цілях; присвоювати космічні об’єкти інших держав незалежно від місця їх виявлення.

Таким чином, Договір про космос встановив міжнародно-правові засади, правила космічної діяльності, якими повинні керуватися держави та міжнародні організації в ході діяльності з дослідження та використання космічного простору, причому незалежно від того є держава запускаючою, чи ні. Крім цього, Договором встановлено правовий режим космічного простору і небесних тіл, а також закладено основи правового статусу об’єктів і суб’єктів космічної діяльності.

 

МКП як особлива галузь міжнародного публічного права

Міжнародне космічне право як галузь сучасного загального міжнародного права має низку специфічних відмінностей від інших галузей міжнародного права.

Насамперед – це предмет регулювання, під яким розуміються міжнародні відносини суб’єктів міжнародного права, що виникають у зв’язку з їх діяльністю з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Об’єкт міжнародного космічного права – це все те, з приводу чого суб’єкти міжнародного права можуть вступати у міжнародні правовідносини у зв’язку з їх космічною діяльністю. Таким чином, об’єктами міжнародного космічного права є: космічний простір, небесні тіла, штучні космічні об’єкти, космонавти, наземні компоненти космічних систем, результати практичної космічної діяльності, нарешті, сама космічна діяльність.

При цьому до суб’єктів міжнародного космічного права ст. ХІІІ Договору про космос відносить як держави, так і міжнародні міжурядові організації. Але правосуб’єктність останніх на відміну від необмеженої правосуб’єктності держав щодо усіх сфер космічної діяльності є обмеженою і визначається державами-членами, які входять до складу організацій. Зазвичай ця правосуб’єктність фіксується в установчих документах міжнародних організацій.

До особливостей міжнародного космічного права треба віднести й те, що суб’єктами МКП є також міжнародні космічні організації виробничо-комерційного типу (ІНТЕЛСАТ, ІНМАРСАТ, ІНТЕРСУПУТНИК, ЄКА, ЄВТЕЛСАТ, ЄВМЕТСАТ та інш.), утворені на міжурядовому рівні. Водночас, ці організації мають у своєму володінні власні космічні комплекси та виробничо-технологічні потужності, що забезпечує їм можливості бути рівноправними партнерами на світовому космічному ринку, надаючи різноманітні космічні послуги на комерційних засадах.

Для набуття правосуб’єктності цими організаціями, мають бути виконані такі умови:

1) організація повинна офіційно оголосити про прийняття нею прав і обов’язків за відповідним договором;

2) більшість держав-членів цієї організації мають бути учасниками відповідного договору;

3) більшість держав-членів цієї організації мають бути учасниками Договору про космос 1967 р.;

4) організація повинна провадити космічну діяльність.

Демілітаризація космічного простору