Василь Лопата і його рятівники.

 

Пройшло 23 роки. І одного червневого дня до двору Борошевичів у колгоспі “Україна” зайшов невисокий, середніх років чоловік. То був Василь Лопата. Він приїхав, щоб сказати спасибі своїм рятівникам.

 В 1942 році, німецько-фашистські війська встановили окупаційний режим на Великобурлуччині, в її селах, зокрема в с. Плоске та Великий Бурлук Тут в наступ пішов невидимий фронт, розпочали боротьбу підпільні організації, очолювані Г.Пархоменко і О.Руденко.

Почали з невинної, на перший погляд, справи – переставляли покажчики доріг. Нерозбериха з рухом автомашин і танків тривала кілька днів. Потім комсомольці приступили до агітаційної роботи. Писали від руки листівки і розповсюджували їх. У них вони розповідали про події на фронті, закликали до боротьби з ворогом. Матеріали для листівок брали з газет “Правда”, “Известия”, “Красная звезда”, що передавав підпільникам батько Дмитра Кобзарєва, який був зв’язаний з партизанами. Листівки завжди були актуальними. Якось задумали німці зібрати у населення “подарунки” і продукти для гітлерівської армії. Комсомольці випустили листівку, в якій закликали населення не робити цього. Із збором “подарунків” у німців нічого не вийшло.

“Підпільники організували й іншу справу. Щоб хліб не пішов до фашистської армії, роздавали його людям буквально з-під молотарки. Рахівник Марфа Шапка так умудрялася, що левова частка хліба йшла сім’ям радянських воїнів” (Нарис “Подвиг” Л. Бридун).

Підпільники врятували від смерті 46 солдатів і офіцерів, що були у таборі військовополонених, забезпечивши їх фальшивими документами. Патріоти шкодили ворогові різними засобами, а також готувалися до бойових операцій. Але і вороги не дрімали. За квартирою О.Руденко було встановлено нагляд. Надійна людина попередила, що цієї ночі німці збираються схопити і розстріляти її і Лесю Марченко. Шура і Леся пішли з дому. А через годину до хати увірвалися поліцаї.

Два ордени Червоного Прапора – скромна данина народу своїй славній доньці О.М.Руденко.

У районному музеї є стенд, присвячений підпільниці Марфі Леонтіївні Воловик (Шапка) з групи О.Руденко. Фотографії, документи, нагороди – це сторінки з її життя. Г.Пархоменко, О.Руденко, М.Шапка – це славні, мужні жінки, гордість наша.

Закінчилася війна. Воїни, які залишились живими, повернулися додому. Включились у відбудову і дальший розвиток господарства. В 1948 році бригадиру колгоспу Скидану Андрію Дмитровичу за самовіддану працю по вирощуванню високого врожаю озимої пшениці Указом Президії Верховної Ради СРСР присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

В 1950 році господарства ім.Горького і “Перше Травня”були об’єднані в одне – ім. Петровського. В 1957 році його було перейменовано в колгосп “Україна”, до складу якого увійшли такі населені пункти: с. Горьке, Перше Травня, Плоске, Голубівка, Яєчне. Головою колгоспу обрано було Скубака Олександра Микитовича.

Добрі справи і приємні спогади в односельців залишив після себе Олександр Микитович. “В пам’яті моїй врізався такий епізод, – розповідає Володимир Петрович Солодкий. – В час вечірньої перезміни трактористів виникла така словесна перепалка між бригадиром тракторної бригади і механізатором Скиданом Миколою Степановичем, що вуха в’янули. Саме в цей час під’їхав голова колгоспу Скубак О.М. Скубак Олександр Микитович підійшов з тильної сторони “воюючих”, поклав руку на плече Скидана і тихо сказав: “Заспокойтеся, будь ласка, Миколо Степановичу, ідіть до трактора, оріть, а я вранці перевірю Вашу роботу.”.Скидан мовчки сів на трактора, опустив плуга і рушив по полю. О 6-й годині ранку я був уже там, де він працював. Обміряв його виробіток і не міг повірити – зорано 14 га при нормі – 6,5 га. Під’їхав, як і обіцяв, Олександр Микитович і теж приємно був здивований. Зіскочив із трактора Скидан, чорний мов грак, біліли лише очі і зуби. Олександр Микитович потис йому руку і сказав: “Спасибі, Миколо Степановичу, Ви справжній хлібороб!”.

“Я не відпочивав ні хвилини, не виключав агрегат всю ніч, я не орав, а ніби літав по полю. І все це оте “будь ласка” та людське звернення по імені, а не принизливе “Ара”, яке з дитинства прилипло до мене і стало ще більш образливе і гірке в зрілому віці”, – сказав Микола Степанович.

Ось так, настільки ж правдивий вислів:”Слово лікує, слово і вбити може”,-завершив розповідь Володимир Петрович Солодкий.    

 За головування Скубака О.М. колгосп придбав у свою власність 11 тракторів, 8 комбайнів, плуги, сівалки, жатки, культиватори. За колгоспом було закріплено 3729 га землі. Зростала урожайність зернових. Якщо в 1950-1954 рр. урожай зернових становив 9,8 ц. з гектара, то в 1962 р. – 22,6 ц. з га. Збільшувалось поголів’я худоби. В 1967 році сусідні колгоспи “Україна” та імені Леніна були об’єднані в колгосп імені Леніна. За рахунок колгоспу була збудована початкова школа в селі Горьке, дитячий садок, будинок культури в Плоскому. На базі Площанського сільського Будинку культури було організовано філіал Харківського академічного українського театру імені Т.Г.Шевченка. Драматичному колективу Площанського СБК було присвоєно звання “Народний”. Не раз шевченківці бували гостями трудівників колгоспу імені Леніна.

Багато колгоспників побудували нові житлові будинки, вулиці змінилися до невпізнання. В особистому користуванні появились легкові автомобілі, мотоцикли. Через село Плоске від Великого Бурлука в напрямі Харкова була прокладена дорога з твердим покриттям. Це сприяло покращенню благоустрою села. Господарство з року в рік міцніло. Збільшувалось число передовиків.

       Один із них – Здор Микола Макарович.

 

Великою повагою серед колгоспників користувався механізатор-буряківник Здор Микола Макарович. В нього була вроджена любов до землі. Все його єство (серце, душа, руки) корились цій любові. Працював залюбки. У нього був вироблений чіткий режим, високі темпи і якість роботи. Догляд за буряковими плантаціями покладався саме на нього. Готував грунт під посіви: вирівняє, розрихлить – любо дивитися на таке поле. Він був неперевершений майстер посіву буряків. За 4-5 днів засівав поле на 200 га, що забезпечувало одночасні сходи. Чітко дотримувався запрограмованого висіву насіння на один погонний метр. А зійдуть бурячки, рядочки як шнурочки на двокілометрову довжину. Прокультивує і передає поле ланці жінок-буряківниць. Я був свідком такої передачі. Жінки оточили Миколу Макаровича, ланкова стала перед ним на коліна, а інші схилили голови в шанобі перед цим трудівником. Завдячуючи йому, жінки могли за день обробити по п’ятдесят соток, в той час, як буряківниці, на полях оброблених іншим механізатором, могли виполоти лише 15-20 соток.

Добрий слід на землі, яку так любив, і в душах односельців залишив тракторист-механізатор Здор М.М. (Розповідь-спогад агронома Солодкого В.П)

 В колгоспі працював досвідчений механізатор – Москаленко Віктор Андрійович. Саме йому доручили буряковий комбайн марки РКС –6 під час бурякових жнив 1976 року. На бурякову плантацію він вивів машину значно пізніше від своїх товаришів, але за декілька днів зумів не лише наздогнати, а й значно випередити всіх, бо руки в комбайнера вмілі, досвіду і кмітливості не позичати. Через це і результати його праці високі на “голубій стрілі” (так назвали нового комбайна в колгоспі). Йому підвладним був і зерновий комбайн. Під час жнив в 1980 році Москаленко Віктор Андрійович за день комбайном СК-6 скосив 29,7 гектара хлібів і намолотив 69 тонн зерна.

До когорти передовиків колгоспу ім. Леніна увійшла і Катерина Павлівна Антипенко. Вона – “Заслужена колгоспниця”. Це почесне звання їй було присвоєно на загальних зборах колгоспників 10.02.1988 року “... за досягнуті високі показники в соцзмаганні, бездоганну і довголітню працю в галузях колгоспного виробництва, високу трудову дисципліну та зразкову поведінку в побуті”. Отже, мірилом достоїнства Катерини Павлівни на таке почесне звання була її працьовитість, працелюбність. 51 рік трудового стажу віддала колгоспу. Із року в рік, круглий рік на роботі. Весною на сівбі соняшника і кукурудзи.

 

 

Фото 1960 року. К.П. Антипенко (зліва) і А.С.Ковтун