Основні теорії та ідеї розвитку культури та сталих соціокультурних систем.

 

1.

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людствомпротягом його історії.

Культура є складною системою буття. У ХХ столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 визначень терміну «культура». У 1983 р. на XVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», було наведено вже кілька сотень визначень цього поняття.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією^[1].

Цивіліза́ція — людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.).

Цивілізація — такий щабель розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними, і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному ґрунті.

Поняття цивілізація (від лат. civilis — громадський, суспільний, державний, громадянський) введене у науковий словник французьким просвітником Оноре Габріелем Мірабо 1756 року. Під цим визначенням французькі просвітники мали на увазісуспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

 

2.

Періодизація, запропонована Фергюсоном, продовжувала користуватися великою популярністю не тільки в останній третині XVIII століття, але й впродовж майже всього XIX століття. Її плідно використовували Льюїс Морган («Древнє суспільство», 1877) і Фрідріх Енгельс («Походження сім'ї, приватної власності і держави»; 1884).

Для цивілізації як стадії суспільного розвитку характерне виділення соціуму з природи і виникнення протиріч між природними і штучними факторами розвитку суспільства. На даному етапі превалюють соціальні чинники життєдіяльності людини, прогресує раціоналізація мислення. Для цього етапу розвитку характерне переважання штучних продуктивних сил над природними^[5].

Також ознаки цивілізованості включають в себе: розвиток землеробства і ремесел, класове суспільство, наявність держави, міст, торгівлі, приватної власності і грошей, а також монументальне будівництво, «досить» розвинена релігія, писемність і т. п^[6].

Академік Б. С. Єрасов виділив наступні критерії, що відрізняють цивілізацію від стадії варварства^[7]:

· Система економічних відносин, заснована на поділі праці — горизонтальному (професійна та укладна спеціалізація) і вертикальному (соціальна стратифікація).

· Засоби виробництва (включаючи живу працю) контролюються правлячим класом, який здійснює централізацію і перерозподіл додаткового продукту, що вилучається у первинних виробників через оброк або податки, а також через використання робочої сили для проведення громадських робіт.

· Наявність мережі обміну, контрольованої професійним купецтвом або ж державою, яка витісняє прямий обмін продуктів та послуг.

· Політична структура, в якій домінує прошарок суспільства, що концентрує у своїх руках виконавчі та адміністративні функції. Племінна організація, заснована на походженні і спорідненості, заміщається владою правлячого класу, що спирається на примус; держава, що забезпечує систему соціально-класових відносин і єдність території, становить основу цивілізаційної політичної системи.

 

3.

На сучасному етапі науковці виділяють наступні цикли цивілізаційного розвитку: зародження, розвиток, розквіт і згасання^[19]. Втім не всі локальні цивілізації проходять всі стадії життєвого циклу, в повному масштабі розвертаючись у часі. Цикл деяких з них переривається в силу природних катастроф (так сталося, наприклад, з мінойською цивілізацією, яка загинула, вірогідно, внаслідок, так званого, мінойського виверження), сутичок з іншими культурами (доколумбові цивілізації Центральної і Південної Америки, скіфська протоцивілізація)^[20].

На етапі зародження виникає соціальна філософія нової цивілізації, яка з'являється на маргінальному рівні в період завершення передцивілізаційної стадії (або розквіту кризи попередньої цивілізаційної системи). До її складових можна віднести поведінкові стереотипи, форми економічної активності, критерії соціальної стратифікації, методи і цілі політичної боротьби. Оскільки багато суспільств так і не змогли подолати цивілізаційний поріг і залишилися на стадії дикості або варварства, вчені довгий час намагалися відповісти на запитання: «Якщо припустити, що в первісному суспільстві в усіх людей був більш-менш однаковий спосіб життя, якому відповідала єдине духовне і матеріальне середовище, чому не всі ці суспільства розвинулися в цивілізації?».

На думку Арнольда Тойнбі, цивілізації народжують, еволюціонують і адаптуються у відповідь на різні «виклики» географічного середовища. Відповідно ті суспільства, які опинилися в стабільних природних умовах, намагалися пристосуватися до них, нічого не змінюючи, і навпаки — соціум, який відчував регулярні або раптові зміни навколишнього середовища, неминуче повинен був усвідомити свою залежність від природного середовища, і для ослаблення цієї залежності протиставити їй динамічний перетворювальний процес^[21].

На етапі розвитку складається і розвивається цілісний соціальний порядок, що відображає базисні орієнтири цивілізаційної системи. Цивілізація формується як певна модель соціальної поведінки індивіда і відповідної структури суспільних інститутів. Розквіт цивілізаційної системи пов'язаний з якісною завершеністю в її розвитку, остаточним складанням основних системних інститутів. Розквіт супроводжується уніфікацією цивілізаційного простору і активізацією імперської політики, що відповідно символізує зупинку якісного саморозвитку суспільної системи в результаті щодо повної реалізації базових принципів і переходу від динамічного до статичного, охоронного. Це становить основу цивілізаційної кризи — якісної зміни динаміки, рушійних сил, основних форм розвитку.

На етапі згасання цивілізація вступає у стадію кризового розвитку, крайнього загострення соціальних, економічних, політичних конфліктів, духовного розлому. Ослаблення внутрішніх інститутів робить суспільство уразливим для зовнішньої агресії. В результаті цивілізація гине або в ході внутрішньої смути, або в результаті завоювання

 

4.

Динаміка культури – поняття, яке характеризує процеси змін в середині культури і у взаємодіях культур, а також типової моделі взаємодії людей у суспільстві, яким притаманні такі риси, як цілісність, наявність упорядкованих тенденцій і спрямований характер трансформації. Динаміка культури є відображенням здатності складних соціальних організмів адаптуватися до мінливих зовнішніх і внутрішніх умов існування. Фундаментальними факторами культурної динаміки постають, таким чином, не ідеї чи бажання людей, а об’єктивна, не завжди зрозуміла людьми необхідність адаптації суспільства і культури до умов, що змінилися. Складність змін в культурі зумовила велику кілкість аналітичних парадигм, які прагнуть обґрунтувати чи то еволюційно - лінійний, чи то циклічний, чи то інверсійний (у формі маятникових коливань) характер змін. Зміни в культурі можуть вести до збагачення і диференціації культури. Інколи вони сприяють спрощенню культури та послабленню диференціації. Дослідники виокремлюють як можливість прогресивного характеру змін в культурі, так і можливість періодів занепаду культури та кризових станів. Особливим станом у динаміці культури є застій, для якого характерним є тривала незмінність та повторюваність норм, цінностей і смислів, домінування традицій над інноваціями. Важливе значення для розуміння динаміки культури мають механізми її реалізації, під якими розуміють фактори, конкретні умови і способи її здійснення.

5.

Виділяють дві групи основних категорій, які характеризують культуру як систему: статика (структура) і динаміка. Перша виділяє основні підсистеми і елементи культури, включаючи їх зв´язки і відносини. Друга описує її динаміку, характер, типи соціокультурних змін. Структурно культура аналізується багатьма дослідниками, в першу чергу — представниками структурного функціоналізму; проблеми динаміки культури найповніше представлені в рамках інтегральної соціології.

Так, Т. Парсонс розглядає культуру як організовану систему, що спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та впливає на всі соціальні процеси. Культура у Т. Парсонса відзначається стабільністю, сталістю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства взагалі. Значно меншу увагу він приділяє культурним змінам і відхиленням.

Що ж стосується безпосередньо елементів, які утворюють культуру, то їх досить багато. Однак, основною підсистемою культури більшість соціологів визнає систему цінностей, і це, зрозуміло, для того, щоб визначити, що значуще, а що — ні, що є добро і зло, і людина, і суспільство постійно застосовують певні мірки, критерії. Саме цінності орієнтують людину і спільноту в оточуючому світі, заохочують до певних дій чи бездіяльності.

Якщо ж розглядати цінності з понятійної точки зору, то це, перш за все, матеріальні предмети, ідеї чи властивості, по відношенню до яких індивід чи група займають позицію оцінювання, приписуючи їм певну роль у житті. При цьому слід розрізняти декларовані цінності (ті, які проголошуються як вагомі) і реальні цінності (ті, які підтверджуються в реальній поведінці), оскільки вони не завжди збігаються. Цінності можуть бути як відкритими, так і прихованими (латентними), однак їх ієрархія для конкретного індивіда завжди збігається з цінностями тих груп, з якими він себе ідентифікує. Зрозуміло, що окремо взятий індивід не може змінювати ціннісну систему — таке право мають лише ті, хто займає особливе положення в соціальній групі, або спеціальні соціальні інститути.

 

 

Тема 5.