Єдиний європейський акт 1986 р.

ЄЄА значно розширив повноваження Європейського Парламенту (ЄП). ЄП отримав можливість справляти більший вплив на процес прийняття законодавчих актів Європейського Співтовариства. За допомогою складної системи подвійного читання ЄП міг більшістю голосів або змінити, або скасувати рішення Ради Міністрів. Правда, для цього необхідна була б широка єдність у самому ЄП серед його восьми — десяти парламентських фракцій, жодна з яких не мала більшості голосів. Крім того, ЄЄА уповноважував ЄП затверджувати договори про асоціацію й прийняття нових членів у Співтовариство, а також брати участь у виробленні правових актів щодо функціонування внутрішнього ринку Європейського Співтовариства.

ЄЄА передбачив прийняття "процедури співробітництва" між ЄП та Радою Міністрів. Процедура простої консультації Асамблеї, передбачена Договором про ЄЕС, замінювалася співробітництвом із Європейським Парламентом, зокрема для реалізації спільного ринку і спільної політики. Так зване подвійне читання встановлювало обов'язкову участь ЄП у прийнятті правових норм у багатьох сферах. Це дало можливість ЄП не лише контролювати діяльність виконавчих органів Співтовариства, а й брати участь у процесі прийняття правових норм. Отримавши згідно з ЄЄА можливість вносити поправки в пропозиції, що обговорюються, Парламент отримав своєрідне право законодавчої ініціативи.

Значне місце в роботі ЄП займало виконання бюджетних повноважень. Починаючи з 1970 р. Парламент отримав право брати участь в обговоренні й прийнятті всіх фінансових документів, що дало йому можливість стати законодавчим органом поряд із Радою Міністрів. ЄЄА закріпив і зафіксував цей стан речей. З 1986 р. акт про затвердження бюджету Співтовариства став підписуватись головою Європейського Парламенту.

 

Де засідає? Бельгія (засідання комісій, політ.груп), Франція (щорічні пленерні засідання), Люксембург (розташування адмін..офісів)

Чим займається? Три основні функції: законодавчу, бюджетну, демократичного нагляду.

Питання 10. Європейський інтеграційний рух в міжвоєнний період. Роль Руху Опору

Вперше питання про практичну реалізацію гасла “об’єднання Європи” було поставлене після Першої світової війни. Цьому посприяла низка об’єктивних причин:

По-перше, Європа була ареною боротьби конфліктуючих сторін під час Першої світової війни, що призвело до економічної стагнації та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все частіше в теоретичних та політичних колах почали заявляти про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи стала монографія О. Шпенглера “Сутінки Європи”.

По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не додавало європейським політикам оптимізму. Прем’єр-міністр Франції А. Тардьє казав у 1930 р.: “Європа 1930 р. – це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження”.

У цих умовах вихід з кризової ситуації багатьом вбачався через “об’єднання Європи”. Скасування митних бар’єрів між європейськими державами дало б можливість зміцнити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття тощо.

Найбільш активну роль у пропаганді ідеї “об’єднаної Європи” в післяверсальській Європі зіграв “пан’європейський союз” –організація, заснована у 1923 р. австрійським графом Р. Куденхове-Калергі.

Перший “пан’європейський” конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти.

Активну роль у діяльності “пан’європейського союзу” в 20-ті роки відігравала постать французького міністра закордонних справ А. Бріана. У вересні 1929 р. А. Бріан виступив у Лізі Націй з проектом меморандуму про “європейський федеральний союз”. Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Крім Франції найбільшу зацікавленість у цих проектах виявляла Німеччина, яка вбачала в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії, навпаки, досить стримано оцінювали значення цих проектів. У цей період основною метою політичної еліти Англії було посилення Британської імперії та орієнтація у розвитку на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї, зокрема в особі В. Черчилля.

США на той час лише частково підтримували “об’єднання Європи”. Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому негативно поставився щодо політичної складової можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Можливі шляхи виходу із кризи у Європі розглядались у “Меморандумі про європейську кризу”, що був виданий у 1931 р.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект “об’єднаної Європи” в міжвоєнний період може вважатися підписання в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом, що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн

Питання 11. Питання європейської оборони в СЗППБ

Військовий вимір інтеграції у Західній Європі з'я­вився задовго до появи її реальних економічних та політичних форм і розви­вався майже автономно.

Віддзеркалюючи рівень західноєвропейської воєнно-політичної інтегра­ції, роль ЗЄС протягом трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції активізувати їі здійснювалися в 60-ті й на початку 70-х років, не дали практичних результатів. Ситуація почала змінюватись лише на початку 80-х років, коли почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, цьому сприяло зближення позицій Франції та США.Розширення взаємодії Франції з НАТО. По-друге, зміна статусу ФРН відповідно до її економічного, політичного та во­єнного потенціалу (в 1984 р. були відмінені останні обмеження на вироб­
ництво у ФРН звичайних видів озброєнь). За таких умов стала можливою перспектива перетворення ЗЄС в організаційну основу західноєвропейсько­го військово-політичного співробітництва.

. 22 жовтня 1982 р. на першій спільній зустрічі міністрів закордонних справ та оборони Франції та ФРН було прийнято рішення про утворення спільної Комісії з пи­тань безпеки та оборони, призначеної забезпечувати зближення воєнно-по­літичних концепцій двох країн. Через два роки, 26-27 жовтня 1984 р. спільна франко-німецька пропозиція лягла в основу Римської декларації, прийнятої на першій спільній зустрічі міністрів закордонних справ і оборони країн-членів ЗЄС.

Після прийняття Римської декларації 1984 р. наступним важливим кро­ком у формуванні стратегії ЗЄС було підписання 26-27 жовтня в Гаазі "Платформи європейських інтересів у сфері безпеки". В основу Платформи лягла "Хартія принципів безпеки Західної Європи",, це злиття з Європейським співтовариством, перетворення на основний орган формування та проведення спільної європейської політики у сфері безпеки й оборони.

У Європейському співтоваристві також намітилися симптоматичні зру­шення щодо питань спільної оборонної політики. Уперше це питання було піднято у Штутгартській декларації Європейської ради від 19 червня 1983 р., де декларувалося спільне бажання перетворити Європейське співто­вариство у Європейський Союз, компетенція якого розповсюджувалася б і на "політичні та економічні аспекти проблем безпеки".

Маастрихтський договір значно розширив повноваження Європейського Союзу в питаннях оборони та безпеки, надавши йому можливість проводити "спільну зовнішню політику та політику у сфері безпеки, у тому числі, ви­значення політики у сфері спільної оборони" (розділ V, ст

Важливою стороною військово-політичної інтеграції у Західній Європі, що потребує особливого аналізу, є проблема взаємовідносин між ЗЄС та НАТО. Зміни стратегічного характеру в системі сучасних міжнародних від­носин, пов'язані з розпадом Варшавського договору та СРСР, трансформу­вали значення воєнних альянсів і, в першу чергу, Північноатлантичного бло­ку, зробивши менш настійною необхідність протекціонізму з боку США. Вивід канадського контингенту та скорочення американських військ у Захід­ній Європі до 100 тис. чоловік зумовило необхідність вироблення євро­пейського підходу до проблеми спільної оборони. Усі принципові настанови провідних західноєвропейських країн перед­бачають збереження військової присутності США в Європі та органічного зв'язку між американською та європейською опорами НАТО.

Водночас, продовжують існувати проблеми у взаємовідносинах між НАТО і ЗЄС. Про це свідчить прийнята у Франції в 1994 р. нова "Біла книга з питань оборони", в якій НАТО відводилось лише третє місце в системі пріоритетів по забезпеченню національної безпеки. На першому місці знахо­дяться двосторонні відносини (мається на увазі, в першу чергу, франко-ні-мецьке співробітництво); на другому - ЗЄС. (У першій "Білій книзі", прий­нятій на початку 60-х років, участь у НАТО разом із ядерними силами вва­жалось головним фактором забезпечення національної безпеки).

Таким чином, перед керівництвом НАТО постало питання про реоргані­зацію відносин зі своєю європейською опорою - ЗЄС.

У травні 1992 р. у Брюсселі відбулося перше спільне засідання рад НАТО і ЗЄС, де були розглянуті можливі шляхи розвитку відносин між ци­ми організаціями. На зустрічі.Ради НАТО в Берліні в 1996 р. були розгляну­ті перші кроки адаптації структур НАТО до нових умов. Була ухвалена кон­цепція Спільних об'єднаних оперативно-тактичних груп, що дозволяє вико­ристовувати ЗЄС як організацію з достатніми оперативними засобами для негайних дій в періоди кризи, залишаючи за НАТО виконання "більш відпо­відальних операцій". 17-23 лютого 2000 р. відбулись перші спільні військово-штабні навчання НАТО й ЗЄС, до яких було запрошено 30 країн, які входять у Північноатлантичний союз і у ЗЄС. Євросоюз отримав статус "активного спостерігача".

"Нова динаміка" ЄС у сфері безпеки й оборони була ініційована, перш за все, істотними змінами у позиції Великобританії, традиційно опозиційної прискореному просуванню ЄС-ЗЄС до "спільної оборони". Під час саміту ЄС у Портшахі (24-25 жовтня 1998 р.) прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер оголосив, що його країна підтримує формування оборонної складової в ЄС, що дозволило б державам-членам здійснювати спільні воєнні операції, особливо, миротворчі, а також визнав можливою інтеграцію ЗЄС у ЄС.

ІЗ листопада 2000 р. у Мілані Рада ЗЄС прийняла остаточне рішення що­до передачі більшості повноважень і оперативного потенціалу Європейсько­му Союзові. Марсельська декларація фактично передбачає припинення ді­яльності ЗЄС як оперативної організації, але зберігає Союз у якості інститу­ту, компетенції якого обмежуються забезпеченням статей V і IX Брюс­сельського договору. Ці статті відповідно передбачають взаємні гарантії країн-учасниць у випадку агресії, а також щорічну доповідь Ради Парла­ментській асамблеї ЗЄС. Скорочення функцій і структур ЗЄС має відбутися не пізніше 1 липня 2001 р. Зокрема, Марсельська декларація передбачає припинення діяльності Військового штабу ЗЄС, суттєве скорочення штату Секретаріату ЗЄС, скасування системи постійних консультацій ЗЄС із ЄС, а також із НАТО.

Таким чином, у 90-х роках було здійснено справжній прорив у сфері військово-політичної інтеграції та політики безпеки, що виявилось у фор­муванні ЄСШР, розвитку взаємодії структур ЄС та ЗЄС у напрямку по­етапної інтеграції ЗЄС у ЄС; поглибленні інституціональної й оперативної взаємодії євроструктур із НАТО; реорганізації Атлантичного альянсу від­повідно до нових потреб, що зміцнить позиції у блоці європейського векто­ра.

Питання 12     Еволюція повноважень Європарламенту після Маастрихту до сьогодення.