Державний лад античних міст – держав Північного Причорномор’я.

Суспільний лад скіфів

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

 

Суспільний лад античних міст - держав Північного Причорномор’я.

Грецькі міста-колонії були рабовласницькими полісами (містами-державами). До рабовласників належали судновласники, купці, власники ремісничих майстерень, землевласники, лихварі тощо. Було багато вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. Вільними повноправними громадянами визнавались лише чоловіки-уроженці міста; вони мали політичні права, могли займати державні посади, утримувати збройні загони, виїздити в інші землі. Жінки і чужоземці, навіть якщо вони постійно проживали у полісі, не мали політичних прав, але могли отримати їх і торгівельні привілеї за надану місту значну послугу. Більшість населення становили раби, які не мали жодних прав і були власністю рабовласників. Джерела рабства: військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках чи у сусідніх племен. Вони використовувались у ремісничому виробництві, на розробках солі, у домашньому господарстві, частково у сільському господарстві, а також експортувались. Низьке становище займали дрібні ремісники і торговці та вільні общинники навколишніх поселень – вони сплачували податки і брали участь в ополченні у разі військових дій.

 

 

Характеристика джерел права Київської Русі.

 

Привід

Після того як Хмельницький став сотником Чигиринського реєстрового полку шляхетське й магнатське свавілля не оминуло його, у 1636 він ледве уникнув смерті під час замаху на життя. і потім наступного року сімя Хмельницького була вигнана із родового хутора Суботова. Б.Хмельницький бачив що страждання козаків, селян і міщан під польським ярмом дійшли своєї межі. Далі миритися з цим було неможливо. Шлях до справедливості лежав через збройне повстання.

Право Гетьманщини ХVІІІст.

Зміцнення Української козацької держави непокоїло сусідніх володарів. Польське королівство, Московське царство, Османська імперія почали вдаватися до ворожих дій за спиною українського уряду. Це врешті-решт призвело до жорстокої братовбивчої війни, яка розколола козацьку Україну на Лівобережну й Пра-вобережну Гетьманщину. Той поділ остаточно закріпила угода в Андрусові, підписана 1667 р. між Польщею та Московією. За Андрусівським договором Лівобережна Україна відходила до Московії, Правобережна Україна – до Польщі. Запоріжжя мало спочатку перебувати під опікою обох держав, а згодом – під Московією.

Долю Лівобережної Гетьманщини другої половини 17 – початку 18 ст. визначав невпинний наступ московського царату на її незалежність. Від 1659 р. між кожним новообраним гетьманом і царем укладалися угоди. І щоразу в них дедалі більше обмежувалися державні права козацької України. Спробу відновити державну самостійність України було здійснено за гетьманування Івана Мазепи. Щоб визво-лити Україну, гетьман Мазепа вирішив скористатися з війни між Московією і Швецією та виступити на боці шведсь-кого короля Карла XII. Проте намірам Івана Мазепи здійснитись не судилося.

 

Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-ї тому Зводу законів Ро-сійської імперії, а також частина перша " Сільського суднового статуту " 1839 року. 10-ї тому Зводу складався із чотирьох книжок. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книжка друга містила норми, котрі регулювали право власності й володіння та частково норми вол " язувального права. У третій книзі було б зосереджено спадкове й вол " язувальне право. Норми четвертої книжки регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення й припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цого права, види власності, кваліфікацію його про " єктів й суб " єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття й зміст права володіння й форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись й розпоряджатись майном вічно й потомственно.

У вол " язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів й види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їхнього у випадку, коли смердоті силою договору чи суднового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців із виключними правами людини.

Цивільно-правові норми " Сільського суднового статуту " малі загальний із нормами Зводу характер, але й їхнє застосування було б обмежене підсудністю справ, із більшої частини які кликни не перевищували 15 руб.

 

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб " єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені із переліку про " єктів власності. У законах про стани були перелічені наданіі їм особисті та майнові права. Проте селяни було неможливо вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, заговорили українською у " язаних з землею, укладалися лише із дозволу сільської громади.

Вол " язувальне право после реформи базувалося на принципі договірної свободи, але й цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, котрі отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші із них: " Про малолітніх, працівників заводах, фабриках і мануфактурах " від 1 червня 1882 року; " Про забороні нічний работьі неповнолітнім і жен-щинам на фабриках, заводах і мануфактурах " від 3 червня 1885 року; " Про нагляді за заведеннями фабричної про-мьішленности і про взаимннх відносинах фабрикантів і робочих " від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). У Україні останній закон було б введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській й Херсонській губерніях лише через сім років после прийняття — у 1894-му році. На Полтавську, Таврійську й Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося лише на приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, котрі посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продаж ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінилося правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити із громади, був розширена їхня цивільна правоздатність. У цей ж годину збільшується кількість актів, котрі відображали політику сприяння утворенню монополістичних про " єднань, розвитку акціонерної, промислової й банківської справи.

Кримінальне законодавство.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а із 1840 року — 15-й тому Зводу законів Ро-сійської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15- го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — був першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався із загальної й особливої частин, котрі поділялися на розділи, глави й з статтею. Всього в кодексі було б 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом под страхом покарання. Відповідальність особини встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан й селян. Покарання призначались як судами, то й поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі й налічувало 2224 з статтею. Злочин визначався як діяння, яку посягає на " недоторканність прав влади верховної й встановлених нею улад чи ж на права й безпечу суспільства й приватних осіб ". Провина визначався як " порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської чи особистої безпеки й користі ". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні й провини. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення запровадило нову систему покарань, котра складалася із покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась лише за державні та карантинні злочини.

як джерело кримінального права використовувався також " Сільський судовий статут ", у відповідності із яким сільські й волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття под варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство й в лореформенний період. У 1866 й 1885 роках виходять друга та третя редакції " Уложення про покарання ", в 1886 році — " Військово-морський статут про покарання ". У останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — " Кримінальне уложення " 1903 року, яку було б підписане імператором, але й повністю то й не ввійшло в дію. У 1906 році було б введено в дію лише розділ про державні злочини та деякі окремі з статтею " Кримінального уложення ". Нове законодавство повністю базувалося за принципами буржуазного кримінального права.

 

УНР періоду Директорії

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої УНР, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. Внутрішня політика Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначе них при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрн у буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося переда ти Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату.26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію. Зовнішня політика Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР перегово ри про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час перего ворів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни. Економічна ситуація за часів Директорії Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастро фічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. Загострювався паливн ий голод. Залізо-рудна і марган цева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльні сть. Різко скоротила виробництво машино будівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. 4 січня 1919 року законом Директ орії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондо м землі утвореним з вивласнених земель. реалізація закону Директорії мог ла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України. Більшо вики закликали селянс тво забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Дирек торія передасть землю в руки «куркулів». Падіння Директорії В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоп лена більшови ками. Все селянство було зобов'язане здавати державі всю с.г продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська 1919 року на території України знову було встановлено радянську владу.

Верховний суд України

Правоохоро́нні о́ргани — державні органи, що на підставі Конституції і законів України здійснюють правоохоронну (правозастосовну та правозахисну) діяльність.

Діяльність правоохоронних органів спрямована на забезпечення законності і правопорядку, захист прав та інтересів громадян, соціальних груп, суспільства і держави, попередження, припинення правопорушень, застосування державного примусу або заходів громадського впливу до осіб, які порушили закон та правопорядок.

Отже, правоохоронними органами в Україні можна вважати наступні державні органи, або їх підрозділи, що здійснюють правоохоронні функції:

1. суд;

2. органи прокуратури;

3. органи внутрішніх справ;

4. органи служби безпеки;

5. Військова служба правопорядку у Збройних Силах України;

6. Служба зовнішньої розвідки України;

7. митні органи;

8. органи охорони державного кордону;

9. органи Державної податкової служби (у тому числі підрозділи податкової міліції органів Державної податкової служби);

10. органи і установи виконання покарань;

11. слідчі ізолятори;

12. органи Державної фінансової інспекції;

13. органи рибоохорони;

14. органи державної лісової охорони;

15. Антимонопольний комітет України;

16. Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

17. Управління державної охорони України;

18. Державна санітарно-епідеміологічна служба;

19. Державна екологічна інспекція;

20. Державна інспекція ядерного регулювання України;

21. органи захисту прав споживачів;

22. Державна архітектурно-будівельна інспекція України;

23. адвокатура;

24. нотаріат.

Цей перелік не є вичерпним, він змінюється в залежності від утворення, ліквідації, реорганізації тих чи інших органів. Правильним є підхід до віднесення того чи іншого органу до складу правоохоронних за ознаками, що полягають у безпосередньому здійсненні правоохоронної діяльності. При чому, тут можна виділити:

· органи, головним і основним призначенням яких є правоохоронна діяльність (наприклад, МВС);

· органи, які поряд з іншими видами діяльності, провадять правоохоронну (наприклад, Держсанепідслужба);

· органи, окремі підрозділи яких створені виключно у правоохоронних цілях (наприклад, підрозділи по боротьбі з контрабандою у складі митниць)..

Суспільний лад скіфів

Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. До скіфських племен деякі дослідники зараховують ще гелонів і калліпідів (гелленізованих скіфів), алазонів і агатірсів (див. також Скіфія).

Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).

Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

 

Державний лад античних міст – держав Північного Причорномор’я.

Вищим органом державної влади у містах Північного Причор­номор’я були народні збори. У роботі цих зборів брали участь лише повноправні громадяни міс­та (як правило, греки), яким виповнилося 25 років. Раби, чужозем­ці, жінки усувалися від управління. Практично це були збори місь­кої общини повноправних вільних громадян. Саме такими були збо­ри ольвіополітів — еклесія.

Народні збори ухвалювали декрети й постанови. На зборах вирішувалися найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регу­лювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, нагородження грамотами громадян, які мали відповідні заслуги перед містом, та ін. До компе­тенції народних зборів належали також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні полісом відігравала Рада міста (буле) — постійно діючий орган влади. До нього входили архонти, номофілаки, продик та інші особи. Рада міста готувала рішення на­родних зборів.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії — магістратури або окремі посадові особи — магістрати. До їхньої компетенції належали фінансові справи, ро­бота судових установ, військові справи. Найважливішою серед місь­ких магістратур була колегія архонтів. Колегія архонтів керу­вала усіма іншими колегіями, могла скликати у разі необхідності народні збори. Колегія номофілаків стежила за виконанням законів. Питаннями оборони відала авторитетна колегія з шести стра­тегів. Щоправда, військами міста командував перший архонт. Пра­вовими питаннями займалася колегія продиків — юридичних рад­ників.

Велика увага приділялася військовій справі. збройні сили були представ­лені ополченням громадян, яке збиралося у разі війни. Пізніше в Ольвії і Херсонесі з’являється важкоозброєна піхота.

В античних містах-державах функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з кількох відділів, кожний з яких відав певним колом питань. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

Після розгрому Понтійського царства грецькі міста не одер­жали повної самостійності й незалежності, тому що опинилися у сфері римської політики. Завдяки вигідному географічному поло­женню Херсонес стає основним опорним пунктом Римської імперії у Північному Причорномор’ї. У І ст. до н. є. римська адміністрація дарувала Херсонесу права елевтерія, що забезпечувало право са­моврядування, повне громадянство та свободу розпорядження зе­мельними угіддями полісу під контролем римської адміністрації. Ольвія отримала дещо інший статус — їй були надані права, бли­зькі до автономії.