Предмет, завдання і структура навчальної дисципліни «Українознавство».

Предметом українознавства є генезис, сутність, перспективи розвитку України й українства як природних, історично суб'єктних, всепланетарних феноменів.

Філософсько-гуманістичними засадами українознавства є визнання: світ — єдиний, цілісний і повний лише зі всією різноманітністю; єдиним, цілісним, повним лише у своїй різноманітності людей і народів є й вселюдство; кожна людина, нація, мова, культура має природне, однакове право на життя й повну самореалізацію; тільки у взаємодії з іншими людина, народ, мова, культура можуть виявити всю повноту своєї індивідуально-вселюдської сутності; посягання на природне право кожної людини, нації, мови, культури, на їхню самобутність і волю до життя є злочин; шляхом до повної реалізації сутності, покликання людини і людства є пізнання як синтез самопізнання і самотворчості.

Українознавство — шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Воно є органічним синтезом виховання й навчання, народної педагогіки, вітчизняного і зарубіжного досвіду.

Мета: вивчення українознавства з метою самоусвідомлення, самопізнання, вироблення волі, прагнення до особистісного державного самовираження, виживання і ствердження, державотворення.

Завдання курсу: на основі наукової джерельної бази, всебічного, комплексного, системного вивчення й висвітлення генезису України й українства, самого українознавства як наукової системи: а) виявити досвід поколінь та історичні уроки розвитку етнонації, української природи, мови, держави, культури, людини; б) сприяти аналізові тенденцій, причин та наслідків розвитку й проблем сучасності;

в) формувати характер громадян; г) готувати покоління до самостійного життєвого вибору, шляху та перспектив майбутнього, пізнання й самопізнання, творення й самотворення особистості, схильної і спроможної бути в гармонії з іншими людьми, з довкіллям, з власним «Я» (внутрішнім світом) і поєднувати особисті інтереси з громадськими, національно-державними та загальнолюдськими; сприяти виробленню високих суспільних, державних, гуманістичних, духовно-культурних ідеалів, морально-етичних та естетичних критеріїв і принципів життєдіяльності: людей мудрого серця і гуманного розуму (інтелекту), патріотів-професіоналів світового рівня.

Методологія: основою українознавства є принципи історизму; документальності і всебічної аргументації (що не допускає одномірності й однозначності висновків та оцінок); синхронності аналізу і синтезу; поєднання вітчизняного й зарубіжного досвіду; прийомів індукції і дедукції; єдності професіоналізму й патріотизму, знання і любові; постійне співвіднесення матеріалів (досвіду) різних концентрів українознавства.

Навчальний інтегративний курс «Українознавство» охоплює багатовимірні знання про Україну, українців, український народ, українство. Проблеми розглядаються комплексно. Виникає потреба поєднати системи різних знань про Україну з тим, щоб людина, нація могли усвідомити себе, пізнати своє етнічне коріння, визначитися в суспільно-політичних, професійних, економічних, культурно-духовних та інших сферах діяльності і самоствердитися, реалізуватися в полікультурному просторі.

Як навчальний інтегративний курс, українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі, що й покладено в основу концепції «Українознавство». Коли нація виборює свободу та право бути вільною і рівною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є необхідними для засвоєння. Громадсько-державний рівень формування особистості передбачає також турботливе ставлення до національно-культурних вартостей інших народів, дотримання толерантності в питаннях національних, расових, конфесійних, мовних, культурних.

Цілісна інтегративна система українознавства формується на стику соціально-економічних, правових, природничих, гуманітарних наукових знань, філософських пошуків, досвіду повсякденності, образно-символічної системи. Цілісні інтегративні українознавчі знання — якісно нові знання, важливі для життєдіяльності, хоча в предметній системі паралельно існують навчальні предмети, які несуть знання про Україну (історія, географія, біологія, філологія, етнографія, етнологія, економіка тощо).

4. Витоки та джерела українознавства. Українознавство в системі освіти має великі традиції. Його коріння — в надрах Київської Русі, а першотворцями були Ярослав Мудрий і літописці Нестор та Никін, митрополит Іларіон і Володимир Мономах. Пізніше закладені ними основи розвивали автори «Галицько-Волинського» і «Густинського літописів», С.Величко, Г.Граб'янка і Самовидець, автор «Історії Русів» та творці українознавчих концепцій і праць М.Максимович, М.Костомаров, в.антонович, П.Куліш, О.Потебня, Л.Житецький, М.Драгоманов.

Етапною стала творчість Тараса Шевченка, а на межі ХІХ-ХХ ст. — творчість автора «Історії України-Руси» Михайла Грушевського.

Витоки українознавства на рівні елементів етно-, крає-, країно-, народо-, державо-, природо-, людинознавства сягають ще до Київсько-руського періоду, знаходять місце в літописах, спостереженнях істориків (у тому числі «батька історії» Геродота), дослідників, політиків, мандрівників Єгипту й інших арабських країн, Греції, Візантії, Риму, Скандинавії, Центральної Європи.

У XIX ст. українознавство постає як цілісна, інтегративна наукова система, зокрема в діяльності НТШ, що було прообразом Української національної академії наук.

У XX ст. зусиллями М.Грушевського, В.Вернадського, митрополита Іларіона (Івана Огієнка), С.Єфремова, І.Стешенка українознавство виявляє себе як цілісна система науки й освіти та як політика і філософія держави. 20-ті роки XX ст. були етапом його розквіту в усіх сферах культури й державотворення, виховання й навчання.

Розгром інституцій Академії наук на початку 30-х років призвів до дискредитації та фактичної заборони українознавства.

З того періоду виявляються дві лінії: знищення основ українознавства на терені «радянської» України та все ширшого розвитку його в європейських, американських, канадських, австралійських, азійських науково-освітніх, культурологічних центрах, створення інститутів українознавчих досліджень у Гарварді й в Едмонтоні, у Празі і Мюнхені, Парижі. Наслідком стають численні праці та «Загальна українська енциклопедія» (І.Раковського) й «Енциклопедія українознавства» (В.Кубійовича, І.Кузелі).

Відродження суверенної державності України в 90-х роках XX ст. зумовило й відродження науково-освітнього українознавства.