Комунікативна культура викладача.

Зміст та структура комунікативної культури педагога Ураховуючи досить велике різноманіття сучасних поглядів на сутність поняття “комунікативна культура”, можна здійснити його аналіз за напрямками: аксіологічним, який дозволяє окреслити цінності і професійні установки, на які орієнтується педагог у міжособистісному спілкуванні; особистісним, який дає можливість виявити особистісні риси викладача, що забезпечують ефективність педагогічної комунікації; діяльнісним, котрий визначає об'єм знань педагога про культуру педагогічного спілкування і професійні комунікативні уміння, що дозволяють творчо реалізувати ці знання в педагогічній практиці. Слід зазначити, що педагогічне спілкування здійснюється в конкретній соціокультурній ситуації і тому культура комунікації буде залежати від прийнятих у суспільстві культурних і моральних цінностей •зовнішніх передумов, зокрема соціокультурного оточення: особливостей етносу, національних традицій, соціокультурних особливостей та специфіки вищого навчального закладу (класичний університет чи галузевий ВНЗ, коледж, професійна школа тощо), специфіки і змісту педагогічної діяльності; •внутрішніх передумов, тобто суб’єктивних чинників: віку, статі, педагогічних здібностей, індивідуально-психологічних особливостей, освіти, педагогічного досвіду викладача та ін. Аналізуючи аксіологічну складову комунікативної культури, бажано звернутись до поняття “комунікативні настанови особистості”, запропонованого Т.К. Чмут. Характеризуючи загальну соціокультурну спрямованість особистості, комунікативні настанови визначаються як готовність особистості до певних дій, до спілкування і мають відповідну мотивацію.Комунікативні настанови є відображенням комунікативних якостей особистості. Вони забезпечують готовність педагога будувати свої відносини з вихованцями у певному стилі.

 

В організації спілкування відомі представники гуманістичної психології К. Роджерс та Р. Берне рекомендують педагогам використовувати наступні комунікативні настанови: - “Відкритість” у спілкуванні, намагання відверто висловлювати свої думки і переживання у міжособистісному спілкуванні з вихованцями. Ця установка розглядається як альтернатива типовій для традиційно? системи навчання установці педагога лише на рольове спілкування. - “Заохочення”, “прийняття”, “довіра”, що є вираженням внутрішньої впевненості педагога у можливостях свого вихованця, його здібностей до діалогу. - “Емпатичне розуміння” як бачення і розуміння викладачем поведінки студента, його різноманітних реакцій, дій, вчинків з точки зору самого студента, його очима. Викладачеві також важливо уміти вибрати оптимальний стиль (чи їх поєднання) у взаємовідносинах з вихованцями. Однією з найважливіших комунікативних рис особистості викладача має бути толерантність. Розуміння викладачем сутності толерантності як “право інших бути такими які вони є” допоможе йому гуманізувати педагогічне спілкування, реалізувати парадигму виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб’єкт-суб’єктних взаємодій вихователя і вихованця. Як бачимо, особистісні комунікативні настанови педагога є елементами більш складного утворення ‒ соціокультурних настанов, і містять у собі такі елементи як схильність до емпатії, відкритість спілкування, прагнення до діалогу, потребу у створенні сприятливого психологічного мікроклімату, толерантність, потребу у самовдосконаленні. Інтегруючими чинниками цих особистісних рис педагога постають гуманізм як любов до людини та любов до професії (О.В. Бондаревська). Соціальний психолог Т.К. Чмут підкреслює: “Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому. Вона як і будь-яка інша містить у собі певну суму знань, у даному випадку про спілкування”. Дослідниця зауважила, що культурі спілкування притаманна нормативність, яка визначається станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Для досягнення високого рівня комунікативної культури педагогові необхідно знати індивідуально-психологічні особливості своїх підопічних, адекватно реагувати на їх поведінку і психологічний стан, добирати для кожної людини у відповідній ситуації такий спосіб спілкування, який не вступав би у протиріччя з загальнолюдськими цінностями, мораллю суспільства, гуманністю, і в той же час мав би відповідати індивідуальним особливостям конкретної особистості. Якщо узагальнити погляди науковців на структуру знання про комунікативну культуру, то можна дійти висновку, що вона містить наступні складові:знання еволюції загальної теорії комунікації, історії вчення про педагогічне спілкування;знання соціально-культурних норм і етики педагогічного спілкування;знання психолого-педагогічних закономірностей ефективного педагогічного спілкування. У розгорнутому вигляді зміст цих знань поданий у пам’ятці “Комунікативний мінімум педагога”, який молодому викладачеві можна використовувати як програму самоосвіти.

54. Лекторська майстерність викладача як необхідна умова забезпечення результативності навчально-пізнавальної діяльності студентів

У навчальному процесі вищої школи, зазвичай, використовується науковий стиль мовлення, для якого характерними є такі риси як науковість, послідовність, доказовість, виділення головного, логічність, об'єктивність, узагальненість. У науковій мові головну роль відіграє правильне використання категоріально-термінологічного апарату наукової дисципліни. З цих позицій вимоги до стилю мовлення викладача можна доповнити вимогами до комунікативних якостей культури мовлення, окреслених відомим педагогом і лінгвістом В. Головіним: o правильність - відповідність мови мовній нормі; o точність - сувора відповідність слів предметам, що їх означають, явищам дійсності; o чистота мови - мова, в якій немає елементів, чужих літературній мові та елементів, що відкидаються нормами моралі; o виразність - особливості структури мови, що викликають увагу та інтерес слухача; o доцільність - підбір та організація мовних засобів, що роблять мову такою, яка відповідає меті та умовам спілкування; o багатство - різноманітність мовних засобів. Доцільність мови - це така організація мовних засобів, яка понад усе підходить для конкретної ситуації висловлювання, відповідає меті та завданням спілкування, сприяє установленню контакту між тим, хто говорить, та тим, хто слухає. Мова - це пов'язане ціле, і кожне слово в ній, будь-яка конструкція повинні бути цілеспрямовані, стилістично доцільні Точність і ясність мовлення - взаємно пов'язані. Точність надає мові ясності, а ясність є наслідком точності. Критерій точності висловлювання визначається і його правильністю. Слово повинне бути адекватне висловленому ним поняттю. Захоплення книжковими словами, вживання надуманих термінів стає причиною псевдонауковості мовлення. Важливою умовою лекторської майстерності викладача є стислість мовлення. Вживання складних речень - характерна ознака книжкових стилів. При усному викладі лекції бажано використовувати більш прості речення, однак міркування філософського характеру потребують ускладненого синтаксису. Лектор в аудиторії повинен турбуватися про те, щоб мова не порушувала логічних законів. Зокрема, закону тотожності: предмет думки в межах одного міркування повинен залишатися незмінним. Помилки як "заміна тези": почавши говорити про одне, у процесі міркування людина непомітно для себе починає говорити про щось інше.Закон протиріччя: не можуть бути одночасно істинними два висловлювання, одне з яких стверджує, а інше заперечує те ж саме і в той же час.Закон виключення третього: якщо є два протилежних одне одному судження про предмет, то одне з них істинне, а інше - ні, між ними не може бути середнього, тобто такого судження, яке було б істинним у тому ж відношенні.Закон достатнього обгрунтування: для того щоб визнати судження істинним, слід обгрунтувати свою точку зору, потрібно довести істинність висунутих положень, послідовність та аргументованість висловлювань. Вага доказів покладається на того, хто стверджує.