Головні принципи та мета формування регіональної політики єс

Провідний дослідник проблем регіональної політики ЄС, професор Лімбурзького університету Маастрихта В. Молле виділяє кілька етапів європейської регіоналізації.

1955–1975 роки. Засновники ЄС висловлюють занепокоєність регіональними проблемами, що витікає вже з преамбули Римського договору (1957 р., договір про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС)). Зауважимо, що в цей період уперше було окреслено регіональні проблеми країн-членів ЄС, однак механізму їх вирішення розроблено ще не було. У зв'язку з цим варто наголосити на тому, що 70-ті роки були періодом застою в євроінтеграційних процесах (це так званий період "євросклерозу"). Отже, вугільні та металургійні райони країн Західної Європи продовжували перебувати в стані депресії.

1975–1985 роки. Розширення ЄС за рахунок країн Північної Європи посилило регіональні контрасти. Ось чому вимоги Великобританії щодо запровадження змін у європейській регіональній політиці отримали суттєву підтримку з боку інших країн, наслідком чого стали значні асигнування на розвиток цього напрямку. Таким чином, регіональна політика Співтовариства за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики і починаючи з 1975-1988 років ЄС координує регіональну політику через Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).

1985–1993 роки знаменують подальший розвиток і поглиблення регіональної політики ЄС, що обумовлюється дією двох чинників: по-перше, прагненням до підвищення ефективності економіки завдяки завершенню формування європейського ринку і, по-друге, розширенням самого ЄС. Із вступом до ЄС нових "бідних", переважно аграрних держав (Греції, 1981 р.), внаслідок чого співвідношення 10 найбільш багатих регіонів та 10 найбідніших по ВВП на душу населення збільшилося з 4:1 до 5,1:1, а також вступ Португалії та Іспанії (1986 р.) надало Співтовариству більше сільськогосподарського характеру та призвело до зростання витрат фондів та внутрікомунітарних податків, адже нові аграрні регіони Греції та Португалії виробляли ВВП на душу населення близько 40% від середнього показника по ЄС, тоді як "найбідніший" регіон ще "дев'ятки" — півострів Калабрія – у 1973-1981 рр. виробляв 59% ВВП [17, с. 28].

Згідно класифікації ЄС регіональна політика (включно соціальна та аграрна) є складовою структурної політики, поза як одним із головних завдань європейської регіональної політики є підтримка структурно слабких регіонів (згідно уніфікованих критеріїв ЄС - щодо рівня безробіття, динаміки міграційних потоків, показника ВВП на душу населення тощо).

В основу регіональної політики ЄС було покладено п’ять основних принципів, що стали інтегральною частиною структурної політики ЄС:

· субсидіарність

· децентралізація (компліментарність чи адиціоналізм)

· партнерство

· програмування (чи програмний підхід)

· концентрація

Субсидіарність. Це громадсько-політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв'язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні.

Децентралізація (компліментарність чи адиціоналізм). Одвічною дилемою регіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЄС на користь менш розвинутих регіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільності. Отже, сутність цього принципу полягає у запобіганні споживчих настроїв у депресивних регіонах, які потребують відповідної допомоги з боку євроструктур. Хронічне споживання фондів ЄС у перспективі може призвести до довгострокової орієнтації на отримання переваг, що надавалися регіонам-реципієнтам. А тому, фінансування проектів стає можливим лише тоді, коли залучаються місцеві та національні ресурси. Загальноприйняте, що 50% певного проекту фінансує держава-член ЄС, тоді як внесок депресивних регіонів становить мінімум 20%. Таким чином, увесь тягар додаткового фінансування лягає на національні бюджети.

Партнерство. Фактично, партнерство є співробітництвом між суб'єктами різних рівней (Євросоюз, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту.

Програмування визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вилив на розвиток усього регіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, позаяк необхідно враховувати як інтереси "знизу" регіонів, громад в контексті сприяння просторовій ефективності, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів "згори" як сприяння розвитку національної економіки.

Концентрація. Цей принцип передбачає накопичення засобів фондів у тих регіонах, які найбільше цього потребують з метою усунення розпорошення, яке може бути у розгалуженій структурі ЄС.

Acquis communautaire (спільний доробок) – збереження забезпечених досі досягнень співтовариства.