Межі та роль політики в сучасному суспільстві

Роль політики в сучасному суспільстві зумовлена її універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати на будь-які боки життя, елементи суспільства, події, відносини, починаючи з масштабів держави і кінчаючи життям окремої людини. Політика включена в усі неполітичні сфери суспільства: в економіку, освіту, в духовне життя народів і країн.

Межі політики в суспільстві рухливі. Протягом людської історії вони то розширювалися, охоплюючи все суспільство, то звужувалися. Межі політики залежать від типу суспільства, від його економіки, суспільної структури, характеру політичної влади. Політика взаємодіє з усіма сферами сучасного суспільства, але найбільш важливим для долі країни є її альянс з економікою. Вплив політики на економічний розвиток країни, відзначав Ф.Енгельс, може бути різного роду. Втручання в XX столітті політичної влади в економіку затримувало господарський розвиток країни - "політика воєнного комунізму" (РСФСР, 1917-1921 рр.). "великий стрибок" (Китай. 1960-і рр.). але часом впливало благотворно - НЕП. "новий курс" Ф.Рузвельта, рейганоміка, тетчеризм. Співвідношення політики та моралі - одна з найскладніших проблем як для теорії, так і для політичної практики. Спроби відповісти на дане запитання робилися вже в Древній Греції як мистецтвом ("Антигона" Софокла). так і політичною думкою (Сократ. Платон, Аристотель). У той час верховодило уявлення про нерозривний зв'язок політики і моралі. Аристотель. що вважав політику частиною етики, писав: "без чеснот людина стає найбільш нечестивою та найбільш дикою істотою". В ідеальній державі Платона влада належить найкращим, наймудрішим. наймужнішим і найшляхетнішим людям, чиї помисли спрямовані на реалізацію не своєкорисливих, особистісних цілей, а на досягнення загального щастя. Середньовічна думка також говорить про супідрядність моралі та політики (Августин Аврелій. Фома Аквінський). Політичній сфері приписується відносна автономія, що зв'язується ч теологічними уявленнями про царство чесноти.

З настанням Нового часу погляд на співвідношення політики та моралі радикально змінюється. Виразником нового підходу до проблеми виступає Н.Макіавеллі. з ім'ям якого чв'ячані уявлення про несумісність політики і моралі. У кожній з цих сфер, за Макіавсллі. діють свої закони.

Суть третього підходу до вирішення проблеми почітиьа-мораль" полягає в прагненні примирити крайнощі їнаити шлях взаємодії політики та моралі. Деякі мислителі (наприклад. Платон) пропонували додержуватися принципу "меншого зла" при досягненні політичних цілей і навіть вибудовували при цьому шкалу найбільш значимих та менш важливих цінностей. Інший підхід пропонував один з "батьків-засновників" США їхніх президент Т.Джефферсон. стверджуючи, що мистецтво керування полягає в умінні бути чесним. Виконати цю вимогу в політиці не так-то й просто, адже влада відкриває перед людиною широкі можливості реалізації власного "я" шляхом підпорядкування мільйонів інших.

Спроби примирити політику та мораль, підійти до співвідношення цілей і засобів з позицій політичного реалізму робив М.Вебер. За Вебером, на ухвалення політичного рішення політик може впливати своїми переконаннями та моральними принципами, але після прийняття рішення він.має думати про його втілення, його результати ч огляду на реальні обставини. Політична практика свідчить: моральність політики та політиків прямо пропорційна моральному стану суспільства. В аморальному суспільстві чесні політики виключені, вони відторгаються самим суспільством. Воістину, "кожен народ має той уряд, якого заслуговує".

 

 

Політологія в системі суспільствознавства.

Сучасна політологія та її предмет. Політика невідривно сплетена з історією людства та є її складовою частиною ч того моменту, як людство вийшло з меж свого первісного стану. Становлення політології як самостійної галузі знання було зумовлене глибокими економічними, суспільними, духовними змінами європейського та північноамериканського суспільства, які радикально перетворили за короткий історичний термін як саме суспільство, так і світ окремої людини. Знання про політику, як-то свідчать письмові джерела Європи, виникли близько 2.5 тисяч років тому, а на Сході, у Стародавньому Китаї і того раніше. Але і в давнину, і в епоху античного світу, і в Середньовіччя політична думка була частиною загально філософської, загально світоглядної концепції кожного мислителя. І лише в Новий час відбувається становлення політології як самостійної науки, що має власний предмет дослідження, свій понятійний апарат, свою методологічну та функціональну структуру. Велика Французька буржуазна революція знаменує початок краху абсолютизму та встановлення республіканської парламентської <|юрми правління. Політична влада стає виборною як на національному, так і на місцевому рівні, а введення на початку XX ст. загального виборчого права залучає до процесу її формування все нові шари населення всіх країн світу. Протягом незначного історичного періоду суспільство стало іншим, розширилися рамки самої політики, і різко виріс обсяг самого політичного знання. Це унеможливило подальше існування політичної науки в рамках загально філософських концепцій та зумовило її становлення як самостійної галузі загальної освіти. У 1857 р. у США Ф.Лібером було засновано кафедру історії та політичної науки в Колумбійському коледжі. Цю подію прийнято вважати за народження політології як самостійної академічної дисципліни. Пізніше аналогічні навчальні та дослідницькі центри стали виникати в європейських країнах. У 1946 р. під егідою ЮНЕСКО було проведено міжнародний колоквіум з проблем політичної науки. Провідні політологи Європи й Америки дійшли згоди з тим, що політологія є міждисциплінарною наукою, а її предметом є: політична теорія (політична теорія й історія ідей);

політичні інститути (Конституція, центральне, регіональне та місцеве керування, публічна адміністрація);

партії, групи, асоціації, суспільна думка; міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародне право). Таким чином, політологія - цс наука, що вивчає політичні відносини, явища та процеси в їхньому розвитку та безупинному русі і відновленні

У даний час основними методами, застосовуваними політичною наукою, є:

1. Ціннісно-нормативний підхід. Він затвердився в політології одним ч перших. Мислителі сивої давнини й античності розглядали політичні явища з точки зору відповідності їх нормам моралі, справедливості, загального блага, зіставляючи реально існуючі відносини з ідеальними моделями політичного порядку ("Ідеальна держава" Платона). Теорія Дж.Локка. Ш.Монтеск'е про поділ влади лягла в основу влаштування демократичного суспільства.

2. Історичний метод, за допомогою якого аналізуються політичні явища та процеси в часі і просторі; біля його джерел стоїть Н.Макіавсллі.

3. Соціологічний підхід, що дозволяє виявити взаємозв'язок політики й інших сфер громадського життя, розкрити суспільну, класову сутність влади, держави, визначити суспільну спрямованість її діяльності.

4. Біхевіористський метод, що виник у 20-30-і рр. XX століття, уможливлює вивчення політичної поведінки особистості чи групи, виходячи зі спонукальних мотивів їхньої діяльності, в засадах якої лежить інтерес. Завдяки цьому методу в політології почали застосовуватися методи точних наук (математики, статистики тощо), він же став основою прикладної політології.

5. У 50-60-і рр. XX століття з'являється системний підхід (Л. фон Берталанфі. Т.Парсонс. Д.Істон). що дозволяє простежувати внутрішні взаємозв'язки складових частин політики, аналізувати її взаємовідносини з зовнішнім середовищем. Системний підхід забезпечує визначення місця політики в суспільстві. її найважливіших функцій.

6. Структурно-функціональний підхід (Т.Парсонс, С.Мертон). що уможливлює погляд на політику як на один з елементів суспільної системи та визначення її ролі (функції) щодо інших складових суспільства.

Таким чином, будучи міждисциплінарною наукою, політологія не має у своєму розпорядженні особливих інструментів дослідження, вона використовує методи суспільних наук, скоректовані специфікою і цілями політологічного дослідження.