Політичні партії та партійні системи

Форми державного устрою

Форма державного устрою являє собою спосіб організації територіально-адміністративної єдності держави, механізм взаємозв'язку між її складовими частинами. Форма державного устрою відбиває ступінь централізації (децентралізації) між верховною владою і місцевими органами влади. Найбільш розповсюдженою формою територіально-політичної організації є унітарна держава. Вона характеризується строгою концентрацією влади в центрі з незначним обсягом політико-владних відносин, які мають у своєму розпорядженні території. В унітарній державі існують спільні для всієї країни органи законодавчої, виконавчої та судової влади, повноваження яких поширюються на всю територію. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають будь-якої політичної самостійності. В унітарних державах існує єдина конституція, судова і правова система, єдина система державного керування, єдине громадянство, підпорядкування місцевих органів влади центральним.

Більшість країн світу, у тому числі й Україна, є унітарними державами.

Федерація являє собою добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень (республік, штатів тощо) у єдину союзну державу. У федерації існують два рівні влади: федеральна та республіканська, повноваження яких розмежовані федеральною конституцією.

  Основними ознаками федерації є: верховенство федеральної конституції стосовно конституцій і законів суб'єктів федерації;

суб'єкти федерації мають у своєму розпорядженні автономну систему законодавчої, виконавчої та судової влади;

суб'єкти федерації не мають права виходу зі складу федерації;

федеральна влада має монополію на здійснення політики;

парламент федерації складається з двох палат, одна з яких репрезентує інтереси суб'єктів

федерації:

внутрішні кордони суб'єктів федерації можуть змінюватися лише з їхньої згоди.

Федерації будуються за територіальною (США), національною (Індія) чи змішаною (Росія) ознаками.

Конфедерації становлять союз декількох незалежних державних утворень, що об'єдналися для проведення спільної політики у визначених цілях (економічних, військових тощо). У конфедерації немає єдиного законодавчого органа, немає єдиного громадянства, єдиної валюти тощо. Країни-члени конфедерації самостійно здійснюють зовнішню політику. Конфедеративні органи керування, створені для проведення узгодженої політики, діють у рамках повноважень, визначених Союзним договором. Прикладом конфедерації є Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.). Він являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів, однак поступово був перетворений на федерацію.

Політичні партії України

Історичний процес формування багатопартійної системи в Україні активізувався на початку XX сторіччя. Політична палітра перших політичних вкраїнських партій, що діяли з кінця XIX до середини 20-х років XX сторіччя, була досить різноманітна, проте здійснити свою мету - відродження нації - цим партіям не судилося, оскільки процес формування української державності було перервано становленням радянського тоталітаризму.

Сучасному політичному плюралізму на території України трохи більше як 10 років. Навесні 1990 р. під час виборів у Верховну Раду УРСР та в місцеві органи влади почався активний процес розмежування політичних сил. Виникла необхідність створення партій з чіткими політичними орієнтирами і статутною дисципліною. У республіці в той час функціонувало понад 20 партій та об'єднань загальною чисельністю близько 30 тисяч членів. Невдала спроба державного перевороту у вересні 1991 р. привела до кардинальної зміни політичної ситуації. Заборона у вересні 1991 р. Комуністичної партії України, розпад державності СРСР. проголошення Верховною Радою України Акта про незалежність створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань у країні.

Жодна з них, за винятком Комуністичної партії України, не є масовою. До того ж різні політичні партії є представниками регіональних інтересів, навряд чи бодай одну з них можна назвати національною партією: позиції лівих партій міцні на Сході країни, правих — на Заході. Відсутність масової підтримки населення, а разом з нею і можливості поодинці перемогти на виборах змушує партійних лідерів створювати виборчі блоки. З 30 виборчих об'єднань, що брали участь у парламентських виборах 2002 року, у Верховній Раді представлені; "Наша Україна". Комуністична партія України, "За Єдину Україну". Блок Юлії Тимошенко. Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана). Процес становлення партійно-політичної системи в Україні далекий від завершення.

 

Партійні системи

Важливим елементом представницької демократії є партійна система. Партійна система - це сукупність політичних об'єднань, зв'язаних з іншими елементами політичної системи держави і суспільства та між собою певними упорядкованими відносинами. За кількістю парламентських фракцій, ступенем впливу партій серед електорату (виборців) прийнято виділяти кілька типів партійних систем:

1. Однопартійна система характеризується існуванням лише однієї легальної партії з забороною створення інших, домінуючою роллю партії в державі зрощуванням партійного апарата з державним.

Однопартійна система існувала в 20-40-і роки в Італії, у ЗО-40-і роки в Німеччині, у 20-80-і роки в Радянському Союзі. Вона і сьогодні існує в Китаї, на Кубі, у Північній Кореї. Іракові та деяких країнах Африки.

2. Чистий "біпартизм" чи двопартійна система, за якої дві партії мають у своєму розпорядженні рівну підтримку населення та в силу цього періодично чергуються у влади. Яскравим прикладом такої біпартійної системи є Велика Британія (консервативна та лейбористська партії) і США (республіканська і демократична партії), де ці партії періодично змінюються у керма влади,

3. "Неповний біпартизм". за якого дві великі партії домінують у політичному житті країни, однак жодна з них не в змозі набрати більшість без підтримки третьої партії, чиї розміри значно менші, але чий вплив виявляється вирішальним для перемоги однієї з домінуючих партій. (Прикладом тут є ФРН. де з 1969 до 1982 року уряд формував блок соціал-демократів з вільними демократами, а постійний блок християнських демократів із християнськими соціалістами перебував в опозиції. Подібна система діє в Австралії).

4. “Мультипартизм із домінуючою партією”, що відрізняється наявністю відносно сильної партії серед декількох інших, набагато скромніших за розмірами і до того ж конкуруючих між собою, а також тривалою та безупинною перемогою однієї з партій на виборах і одноособовим формуванням домінуючою партією уряду.

Швеція та Японія, а також Іспанія.

5. Чистий мультипартизм". що включає велику кількість партій, причому жодна з них не набирає більш як 30% голосів. У країні з такою системою уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті згідно з результатами виборів.

Крайнім вираженням цього типу є атомізована партійна система, що характеризується наявністю великої кількості політичних партій. Ця система властива всім республікам колишнього СРСР та більшості країн Східної Європи.

Різновидом атомізованої системи є авторитарний псевдопартизм. що представлений, насамперед, країнами Латинської Америки (Уругвай. Парагвай. Гаїті). Тут діють багато партій, що конкурують між собою, а реальна влада в країні знаходиться в руках військової верхівки. Партійна система України - типовий приклад для країн колишнього СРСР. Для неї характерна наявність великої кількості партій та організацій, жодна з яких не має масової підтримки населення і не домінує на політичній сцені.

Поняття "політичний режим "

характеризує специфіку політичної влади, спосіб її формування, сукупність засобів та методів її реалізації. Ж.Л. Кермон вважає, що політичний режим - це сукупність елементів ідеологічного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади країни на деякий період. Серед цих елементів учений виділяє:

принцип легітимності;

структуру інститутів; систему партій;

форму та роль держави;

У залежності від співвідношення цих елементів у політичній науці прийнято виділяти авторитарний, тоталітарний і демократичний режими.

Політика й особистість

Для забезпечення спадкоємності політичного розвитку та збереження цілісності суспільства при зміні поколінь слід зрозуміти, як здійснюється трансляція політичних цінностей та стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб'єкта. На ці питання покликана відповісти теорія політичної соціалізації.

Сутність, межі та види еліт

Першу скрипку в оркестрі влади фас політична еліта - найвище політичне керівництво країни, включаючи верхівку функціонерів політичних організацій, інтелектуалів, що розробляють політичну ідеологію, тобто людей, що приймають політичні рішення.

Стосовно політичної економічна еліта виступає як група тиску. її вплив на політичну владу робиться через політичні партії, що мають її фінансову підтримку, через парламент, а на. парламент - через розгалужену систему лобізму. XX сторіччя вивело на видне місце в правлячих колах військову еліту. У сучасному суспільстві стан військової техніки. її убивча сила. її вартість, розміри військового відомства, збільшення армії перетворили військову еліту в країнах: розвинутим військово-промисловим комплексом на самостійну силу. У політиці військова еліта виступає як група тиску, вона справляє безпосередній вплив на економіку.

Невід'ємним елементом правлячої еліти сучасного суспільства? бюрократична еліта, що виконує роль посередника між верхівкою та підніжжям політичної піраміди. Змінюються історичні епохи і політичні системи але постійною умовою функціонування влади залишається апарат чиновників, на який покладена відповідальність за керування повсякденними справами.

 

Шляхи формування еліт

Принципи формування правлячої еліти різняться від епохи до епохи. У феодальному суспільстві критерієм добору в неї виступала родовитість ("еліта крові"): у традиційно-буржуазному - розміри власності ("еліта багатства"), у сучасних постіндустріальних країнах, як стверджує західна політологія. - особисті досягнення, результативність ("еліта знань"). Звичайно, у чистому вигляді перераховані принципи існують лише абстрактно, у теоретичних моделях. На практиці вони з'єднуються, і в даний час суспільне походження, майнове положення полегшують претендентам до еліти шлях нагору. У залежності від ступеня проникності еліти називають "закритими" та "відкритими". "Закриті" еліти відгороджуються від іншого суспільства нормативними актами, що допускають заняття високих посад представниками тільки визначених суспільних груп (у Російській імперії до 1917 р. офіцерами могли бути виключно дворяни), і нерідко винятково титульної нації. Відновлення керівників відбувається повільно, еліта важко пристосовується до обстановки, що змінилася. ''Відкриті" еліти, вхід до яких відкрито для вихідців з інших суспільних шарів, зміцнюють себе і перешкоджають формуванню контреліти. До того ж ті. хто тільки-но прийняті до лав обранців, швидко засвоюють цінності пануючих груп та під впливом "комплексу неповноцінності" через "низьке" суспільне походження більш ревно служать пануючим інтересам, аніж представники привілейованих суспільних шарів. Внутрішнє відновлення еліти є необхідною умовою її стабільності.

Західна політологія відносить до відкритих еліт сучасну правлячу еліту демократичних країн, стверджуючи. що головним критерієм добору в неї є особисті досягнення (результативність).

 

Функції політичної системи

Під функціями політичної системи мається будь-яка дія. спрямована на підтримку системи в стійкому стані та забезпечення її життєдіяльності. Дії. що загрожують стабільності системи, розглядаються як дисфункції. Американські політологи Г.Алмонд та Дж.Пауелл виділяють наступні функції, кожна і яких задовольняє певну потребу системи, а всі разом вони забезпечують "збереження системи за допомогою її зміни".

1. Функція політичної соціалізації полягає в прилученні індивіда до політичних цінностей, стандартів політичної поведінки, виробленні в нього лояльного ставлення до інститутів влади.

2. Функція адаптації складається в політичному рекрутуванні - підготовці та доборі суб'єктів влади (лідерів, еліт). здатних за допомогою ефективних засобів вирішувати актуальні проблеми суспільства.

3. Функція реагування забезпечує реакцію суспільства на імпульси, що йдуть як ззовні, так і (середини системи. Ця функція забезпечує адаптацію системи до мінливих умов функціонування.

4. Екстракційна функція забезпечує отримання ресурсів із внутрішнього чи зовнішнього економічного, природного й іншого середовища.

5. Дистрибутивна (розподільна) функція забезпечує їхній розподіл.

6. Регулююча функція забезпечує керування суспільством. Вона реалізується шляхом уведення норм та правил, на основі яких взаємодіють індивіди, групи, а також шляхом санкцій, що застосовуються до порушників цих правил.

 

Еліта тоталітаризму

XX сторіччя, що вивело на авансцену політичного театру тоталітаризм, познайомило світ зі специфічним типом еліти, властивим лише цьому суспільству. Ні родовитість, ні багатство, ні знання не можуть служити критерієм добору в цю правлячу меншість. Як різновид бюрократичної еліти, правляча група тоталітарних систем справджує вічне прагнення чиновника ототожнити суспільство з державою, а державу із самим собою.

В класичному вигляді процес становлення правлячої меншості тоталітарного суспільства протікав у СРСР. Він був проаналізований у роботах М.Джиласа "Новий панівний клас" та М.Восленського "Номенклатура".

Виникнувши як історичне продовження організації професійних революціонерів, номенклатура, замінивши владу власника владою розпорядника, створила у своїх країнах режим "бюрократичного" абсолютизму. Поступово, стаючи "закритою", еліта соціалістичних країн все більш та більш відривалася від суспільства, перейшовши практично до самовідтворення, втрачаючи при цьому професіоналізм, орієнтацію як в історичній перспективі, так і в реальності. Основним критерієм добору стала декларативна відданість ідеї та ретельність. Чим менш здатна була номенклатура задовольняти суспільні потреби, тим більше втрачала вона контроль над суспільством, у якому неминуче виникала нова "катакомбна" еліта, ядром якої стала творча та наукова інтелігенція. Після краху тоталітарних режимів багато хто з дисидентів радянського періоду очолив держави, що постали на руїнах СРСР: В Ландсбергіс (Литва). Л.Тер-Петросян (Вірменія). З.Гамсахурдія (Грузія).

Зміна політичних режимів, у якій би формі вона ні відбувалася - революційній чи еволюційній - завжди супроводжується зміною правлячих еліт. Особливо інтенсивно зміна правлячих еліт відбувалася в XX сторіччі після закінчення Першої світової війни, коли повне знищення чи відсторонення від влади королівських династій Габсбургів. Гогенцоллернів, Романович, Оттоманів. а також політичної аристократії кінця XIX століття йшло паралельно зі сходженням на вершини політичної піраміди більшовиків у Росії, фашистів в Італії і Німеччині, лейбористів в Англії, младотурків у Туреччині тощо. Історія знає й інший, більш повільний процес зміни правлячих еліт. у ході якого найбільш далекоглядні, прагматичні представники старої еліти органічно поповнюють лави нової правлячої меншості. Такий процес характерний для посттоталітарних режимів на території СРСР. Розклад тоталітаризму усунув з політичної сцени перші шеренги партноменклатури (є зрозуміло, виключення - Е.Шеварднадзе (Грузія). Г.Алієв (Азербайджан). Н.Назарбаєв (Казахстан), І.Каримов (Узбекистан), розчистивши шлях до вершин влади представникам другого і третього ешелонів (Б.Єльцин. Л.Кравчук тощо)). Розпад СРСР узимку 1991 року завершив боротьбу між центральною та республіканською елітами. Центр було знищено, реальна влада перемістилася в республіки. Формування нових державних структур у кожній з республік колишнього СРСР було в той же час і формуванням власних правлячих еліт, у ході якого на авансцену вийшли функціонери "другого ешелону”.

У порівнянні з колишньою номенклатурою нова еліта молодих суверенних держав більш відкрита для представників різних суспільних шарів, молодша за своїх попередників, має більш високий освітній рівень. У ній менше "технократів". більше гуманітаріїв, економістів та юристів.

Типологія лідерства

Поряд з перерахованими напрямками існує також типологія, прихильники якої аналізують стилі лідерства, зводячи їх до авторитарного та демократичного.

Авторитарному лідерству звичайно приписують такі риси: усі вказівки даються по-діловому, коротко, лаконічно і командною мовою. Головна зброя такого лідера - вимогливість, погроза карою та відповідно почуття страху в підлеглих - пасивних виконавців волі лідера. Демократичному стилю лідерства властиві дружелюбність і терпимість лідера по відношенню до своїх підлеглих. Усі вказівки мають ({юрму пропозицій, у групі створюється атмосфера співробітництва, відповідальність розподілена між усіма членами групи. У соціологічній і політологічній літературі розділяють також "формальне" і "неформальне" лідерство. "Формальний лідер" займає певну посаду згідно з встановленими "правилами гри" та виконує функції, зв'язані:»його місцем у службовій ієрархії. "Неформальний лідер" - результат особистих відносин учасників. Звичайно, кожному відома ситуація, коли думка одного з підлеглих більш вагома й авторитетна, ніж керівника групи. Ці види або доповнюють одній одного і з'єднуються в особистості авторитетного керівника, або вступають у конфлікт.

Однією з найбільш визнаних концепцій є типологія лідерства, запропонована М.Вебером. Маючи під лідерством здатність "віддавати накази та домагатися слухняності", він розрізняє три його основні різновиди. Традиційне лідерство засноване на вірі у святість традицій (наприклад, найстарший син монарха після його смерті законно стає царем, королем, імператором).

Раціонально-легальне чи бюрократичне лідерство базується на вірі в законність існуючого порядку. У ньому лідер-чиновник виступає як індивідуальність, від якої виходить влада, а як агент певної державної функції, необхідної для підтримки цілісності суспільної системи. І. нарешті, харизматичне лідерство, засноване на вірі в богообраність чи виняткові якості конкретної особистості. Харизма уможливлює лідерові захоплення за собою маси без допомоги інструментів влади. Лідерство в цьому випадку не спирається на закон чи традицію. М.Вебер вважав, що харизма має бути властива будь-якому революційному вождю. Нею. без сумніву, в очах мільйонів людей були наділені Ленін, Сталін, Гітлер. Муссоліні. Франко. Мао Цзедун, Кім Ір Сен. Пол Пот та інші лідери масових рухів, а також суспільно-політичні лідери, що не займали офіційних посад, але мали величезний авторитет в очах нації чи її частини: Махатма Ганці та Мартін Лютер Кінг У реальній політичній практиці "чисті" типи політичних лідерів існують рідко. Найбільш розповсюджене в демократичних системах раціонально-легальне лідерство також несе на собі відбиток харизми.

 

9

 

Правляча еліта

Політичні відносини будь-якого суспільства, за винятком первісного, являють собою піраміду, на різних щаблях якої розміщені певні суспільні групи (політичні суб'єкти). Серед багатьох напрямків та шкіл, що вивчають еліти, виділяються декілька найвпливовіших:

1. Макіавеллізм (В.Парето. Г.Моска, Р.Міхсльс). Теоретичні побудови авторів макіавеллізму започаткувалися від поглядів Н.Макіавеллі. що розділяв правителів у залежності від методів здійснення ними влади на "львів" (прихильників брутальної сили, неприхованого насильства) та "лисиць" (прихильників гнучких методів керування, майстрів неправди, лавірування). Історія людства виступає в макіавеллістів як історія розвитку і падіння сліт. як процес їхнього кругообігу.

Циркуляція еліт - результат прагнення суспільства до рівноваги, стверджує В.Парсто. Головні типи еліт - "льви" та "лиси" - відповідають певному суспільному стану. Стабільному суспільству потрібні "льви" з їх прямолінійно силовими методами керування, нестабільна система - час "лис", що мислять прагматично, спритних, енергійних діячів, що не бояться ризику, уміють "подібно до всіх нормальних героїв завжди йти в обхід". Вичерпавши свої позитивні властивості, еліта перестає відповідати потребам суспільства і не в змозі витримати натиск контреліти. що спирається на підтримку мас.

2. Ціннісні теорії еліт (О.Конт. М.Вебер. К.Мангейм).

Головною ідеєю цієї концепції є висновок про природне виділення суспільством найцінніших сил. здатних щонайкраще здійснити керівництво. Сучасним варіантом ціннісного підходу є теорія "демократичного панування еліт". у якій елітарні групи розглядаються як основа існування суспільства, його творча сила.

3. Функціональні теорії еліт (плюралістичні або теорії численності еліт - О.Штаммер, Д.Рісман). згідно з якими кожна базова група виділяє свою еліту, що: 1) впливає на її розвиток: 2) репрезентує її інтереси в суспільстві. Загальна еліта створюється шляхом інтеграції окремих еліт.

4. Ліволіберальна школа (Р.Міллс). у якій вивчення сучасної правлячої еліти супроводжується різкою критикою бюрократизації суспільства та вимиванням демократії. Модель розподілу влади в США Р.Міллс зображує у вигляді піраміди, нижній щабель якої є рівнем "фактичного безправ'я". Середній щабель піраміди відбиває групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, найвищим державним чиновникам, керівникам військового відомства, що посідають у суспільній системі стратегічні командні пункти, де сконцентровані дійові засоби, що забезпечують владу, багатство і популярність, якими вони користуються.

 

Сучасний тероризм - це могутні структури з найсучаснішим оснащенням. Приклади Афганістану. Косова. Чечні та могутніх покровителів і донорів, що стоять за ними, показують, що сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Тероризм до того ж перетворився на дуже прибутковий бізнес глобального масштабу з розвиненим "ринком праці" (найманці, табори з їхньої підготовки) і застосуванням капіталу (поставляння зброї, наркоторговля). Наприклад, у ході війн на території колишньої СФРЮ щорічно хорватським, мусульманським і албанським силам поставлялося зброї і військової техніки на суму більш як 2 мільярди доларів. Масштаби міжнародного тероризму, загроза міжнародній безпеці, що він являє собою, змушує світове співтовариство вживати адекватних заходів у боротьбі з ним. На сьогодні в системі ООН існує 11 міжнародних і 4 регіональних документів у області боротьби з тероризмом. Однак для успіху антитерористичної політики варто боротися не тільки з терористичними організаціями, але й усувати причини, що живлять тероризм, найважливіші з яких: ріст у світі соціально-економічних та міжцивілізаційних протиріч, протистояння між розвиненою Північчю та відсталим за розвитком Півднем. Ці протиріччя і це протистояння не в силах зм'якшити, тим більше цілком усунути ні досягнення науково-технічної революції, ані процеси глобалізації економіки й інформаційно-пропагандистської сфери. Як не намагаються країни "золотого мільярда" (населення країн євроатлантичної цивілізації - Західної Європи та США) нав'язати свої погляди, цінності, спосіб життя іншим країнам світового співтовариства і змусити їх випливати в руслі західної цивілізації, ефект найчастіше виходить прямо протилежний бажаному. Розмежування, зріст прірви між багатими і бідними країнами ростуть. Підсилюється маргіналізація світу, і неминучою відповіддю на це є посилення маргінального екстремізму і міжнародного тероризму. Тому боротьба з ним не може вестися ізольовано, але тільки в руслі вирішення всіх інших глобальних проблем світового співтовариства.

 

 

9

 

Політична соціалізацій

Проблема входження людини в політику в якості її суб'єкта стала активно розроблятися політичною наукою з кінця 50-х років XX сторіччя. Необхідність розробки концепції політичної соціалізації диктувалася кризою традиційних інститутів політичної системи західного суспільства

У 60-х роки західне суспільство вступило в постіндустріальну епоху. Насичення матеріальних потреб більшості населення висунуло на перший план духовні цінності, і серед них - можливість вільної самореалізації особистості. Зміни в освіті, культурі, способі життя, зв'язані з розробкою і масовим впровадженням у процес виробництва високих технологій, створили нові потреби та спричинили усвідомлення певними групами населення неможливості їхнього задоволення. У 60-80-і роки європейські та північноамериканські країни перетворилися на арену масових антивоєнних, жіночих, екологічних, расових виступів. На противагу офіційній пануючій культурі з'явилися молодіжні субкультури. що відкидали традиційні матеріальні цінності матеріальний добробут, особистий успіх, кар'єру. На основі цих субкультур виникли суспільні рухи - хіпі, панків, рокерів тощо.

Під соціалізацією мається процес, за допомогою якого індивід, що входить у життя, стає соціокультурною особистістю шляхом формування пізнавальних, мотиваційних. емоційно-ефективних та практично-поведінкових ознак особистості. Вони дають людям можливість розуміти суспільне середовище проживання та діяти в ньому.

Президентське правління характеризується такими рисами:

1. відсутність дуалізму виконавчої влади, тому що президент є одночасно головою держави і головою уряду;

2. президент обирається безпосередньо всією

3. президент і парламент незалежні один від одного, через те. що парламент не має права змістити президентський уряд за допомогою вотуму недовіри, а президент не в змозі розпустити парламент.

Значна кількість західних демократій навряд чи підходить під вищеописані "чисті" форми правління. Більшість з них являють собою змішані форми, серед яких виділимо дві моделі. Президентсько-парламентська форма правління. Тут президент грає значно важливішу роль, ніж при парламентській моделі. Президент держави в таких системах обирається на прямих виборах, він впливає на створення уряду та призначення службових осіб на ключові посади. Але уряд залежить не лише від президента, він відповідальний також перед парламентом і може бути замінений останнім. Важливу роль при такому правлінні грає партійна система та парламентська більшість. “Змішані форми" правління характерні для Франції. Швейцарії та для більшості країн СНД. у тому числі і для України. Велике значення в сучасних демократіях має механізм "стримувань та противаг" - принцип, згідно з яким розподіл влади всередині системи має бути приблизно однаковим, тобто урівноваженим: різні гілки влади взаємно стримуються, обмежуються і таким чином запобігається зловживання державною владою. Прикладом такої процедури є "відкладальне вето", тобто право президента раду держав, у тому числі й України, не погоджуватися з законом, прийнятим парламентом. Парламенту свою чергу в змозі 2/3 голосів відхилити президентське "вето" при повторному обговоренні законопроекту. Невід'ємною рисою сучасних демократій є загальне виборче право, що затвердилося в більшості європейських держав лише в XX сторіччі. Волевиявлення громадян кожної країни здійснюється через виборчі системи. Виборча система - сукупність правил і прийомів, що забезпечують участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових та виконавчих органів. Становленню сучасних виборчих систем передувала довга боротьба громадян багатьох країн за скасування всіляких станових, майнових, освітніх, расово-національних обмежень-цензів. Політична практика XX століття привела до розробки міжнародних норм виборчого процесу, основними положеннями яких є наступні вимоги: вибори мають бути вільними і чесними, вони повинні забезпечити свободу переконань та їхнього вираження, неприпустимі будь-яка дискримінація, залякування виборців, існуючу в світовій практиці розмаїтість виборчих систем можна звести до таких: пропорційна, мажоритарна, змішана. Пропорційна система означає, що мандати розподіляються строго пропорційно кількості отриманих голосів. При пропорційній системі вибори проводяться, як правило, за партійними списками. У кожному виборчому окрузі партії виставляють списки кандидатів. Виборці голосують при цьому не за конкретного кандидата, а за партію. Повна чи "чиста" пропорційність на практиці неможлива, оскільки присутність у парламентах представників від 30-40, а подекуди і від більшої кількості політичних партій веде до дезорганізації та хаосу. Тому дана система передбачає деякі обмеження у вигляді процентного (4-5-7%) порога, переступивши який, партія отримує право на визначену кількість депутатських мандатів.

Мажоритарна система (фр.- більшість) — порядок визначення результатів голосування, при якому обраним вважається кандидат (чи список кандидатів), що отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Мажоритарна система передбачає проведення виборів в один чи в два тури. За мажоритарною системою в один тур обраними вважаються кандидат чи список кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. Прикладом такої системи служить Англія, виборча система якої така: вибори проводяться за одномандатними округами за принципом відносної більшості. При мажоритарній системі, що проводиться в два тури, для обрання в першому турі необхідно зібрати абсолютну більшість поданих голосів (50%+1). Якщо ніхто з кандидатів не дістав абсолютну більшість, то проводиться другий тур; у ньому беруть участь лише два кандидати - лідери першого туру, переможцем вважається той. що набрав більше голосів, ніж суперник. Існують також змішані способи голосування, згідно з якими одна частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Така система існує нині в Росії. Грузії, в Україні. 225 депутатів Верховної Ради обираються за мажоритарною системою. 225 - за пропорційною.

Хоча ідеального політичного режиму не існує, найповнішим утіленням демократичних норм є сучасна правова держава. Формування правової держави передбачає послідовне впровадження в життя низки основних принципів:

панування закону в усіх сферах громадського життя;

зв'язаність законом самої держави та її органів.

Суть його в тому, що держава, які запровадила закон, не має права і сама його порушувати; непохитність свободи особи. її прав і інтересів, честі та гідності. їхня охорона і гарантії; взаємна відповідальність держави й особистості перед громадянами, громадськими організаціями, іншими державами, усім міжнародним співтовариством. Держава має визначати правову міру відповідальності своїх офіційних представників за діяння, здійснювані ними від імені держави та її органів:

правова держава мас розпоряджатися ефективними формами контролю і спостереження за здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Концепція верховенства парламенту означає, що ніхто, крім обраного народом представницького органа, не має права видавати та змінювати закони. Верховенство парламенту означає також, що ні над ним. ні паралельно З ним не має бути іншого інституту ї аналогічними функціями. Гарантом прийнятих законів у правовій державі виступає незалежний суд.

У правовій державі однією з головних цінностей виступає свобода людини, міра індивідуальної свободи встановлюється законом і лише ним. Міра свободи на кожному історичному етапі відповідає рівню суспільно-економічного. політичного та культурного розвитку. Нині орієнтиром виступає Загальна Декларація прав людини, міжнародні акти, прийняті ООН.

Держава може стати правовою лише за умови перетворення підданого на громадянина, що дотримується вимог закону не через страх бути покараним за його порушення, а з почуття відповідальності, підкорюючись внутрішньому обов'язку, самодисципліні. Поряд з індивідуальною свободою правова держава має забезпечити свободу об'єднань.

 

Структура політичної системи.

Політична система, будучи підсистемою суспільства. Взаємодіє з економічною, суспільною, культурною й іншою підсистемами, що складають її оточення. У свою чергу, сама політична система складається і підсистем, що взаємодіють одна з одною та забезпечують функціонування публічної влади. Найважливіші з них:

1. Інституціональна підсистема складається -і держави, політичних партій, громадських організацій і відносин між ними. Центральне місце в цій підсистемі посідає держава.

Інсвтитуціональна підсистема складається з трьох рівнів влади:

найвищого (макрорівень), що в свою чергу складається з центрального апарата державної влади, правлячої партії, верховних та конституційних судів та органів, що здійснюють арбітражний контроль тощо: середнього (мезорівень) - апарати керування, органи виборної і призначуваної влади обласного, місцевого масштабу, регіональна та муніципальна адміністрація, ієрархія партійних, профспілкових і інших асоціацій; неінстуціонального - нижнього, масового рівня. Він утворюється завдяки масовій участі суспільних груп, класів, індивідів у політичних та неполітичних організаціях, у політичних акціях підтримки влади чи протесту, у виборах, референдумах. На цьому рівні створюються політичні народні рухи, формується суспільна думка.

2. Нормативна підсистема включає в собі правові, політичні моральні норми та цінності, традиції та звичаї. З їхньою допомогою політична система впливає на поведінку громадян, на діяльність інститутів.

3. Функціональна підсистема складається з засобів та способів реалізації влади (згода, примус, насильство тощо). Вона складає засади політичного режим).

4. Комунікативна підсистема являє собою форми політичної взаємодії як усередині країни, так і ч політичними підсистемами інших держав.

 

 

Політична еліта України

В історії України неодноразово відбувалася зміна правлячих сліт. Перша українська еліта зійшла ЗІ сцени в результаті історичної катастрофи, пережитою Київською Руссю під час татаро-монгольського завоювання. У XVII ст. з'являється нова, козацька еліта, що діяла до кінця XVIII сторіччя, коли остаточно були знищ